Діно БУЦЦАТІ

ТАТАРСЬКА ПУСТЕЛЯ

РОМАН

З італійської переклав Юрій ПЕДАН

Перекладено за виданням: Dino Buzzati. Il deserto dei Tartari — Oscar Mondadori Editore. Milano. 1979.
© Юрій Педан, 2006, переклад.
 

Ставши офіцером, Джованні Дроґо одного вересневого дня вирушив до Фортеці Бастіані, місця свого першого призначення.

Він прокинувся до схід сонця, вдягнув при світлі гасової лампи мундир лейтенанта і глянув на себе в люстро, але не відчув радості, на яку сподівався. Скрізь панувала тиша, тільки з сусідньої кімнати долинали негучні звуки — це встала мати, щоб із ним попрощатися.

Так починався день, очікуваний роками, перший день самостійного життя. Дроґо пригадав гнітючу атмосферу Військової академії, зимові ранки у великих холодних спальнях, де витала загроза чергових покарань, нудні вечори в учбових класах, коли, сидячи за столом, дослухався до кроків за вікнами вільних і, напевно, щасливих людей.

Нарешті він став офіцером, і тепер вже не треба гибіти над підручниками, тремтіти, зачувши окрик сержанта. Похмурі дні, що складалися в місяці та роки, пішли в небуття й більше ніколи не повернуться. Так, маючи офіцерське звання, він матиме й гроші, привертатиме увагу вродливих жінок, але, що не кажи, юність, краща пора життя, мабуть, уже проминула. Дроґо дивився в люстро, бачив на обличчі натужну усмішку й даремно прагнув сподобатися самому собі.

Яке безглуздя! Чому вчора ввечері він так нещиро поводився, розмовляючи з матір’ю? Чому не зважав на її останні поради й лише вслухався у звуки рідного голосу? Чому з його вуст злітали порожні фрази замість сердечних заспокійливих слів? Чому тепер нервово тупцяв по кімнаті не в змозі знайти годинника, хлистика, кашкета, що лежали на звичних місцях? Адже він виряджався не на війну, десятки таких, як і він, лейтенантів, учорашніх товаришів, з радісним сміхом залишали в цей час рідні домівки, немов вирушали на свято.

Його ж душу виповнювали гіркота прощання з батьківським домом, де він народився для мрій і діянь, страх перед незбагненними життєвими змінами, сум від розлуки з матір’ю. Але над усім панувало якесь туманне передчуття неминучих згубних подій, наче він збирався в дорогу без вороття.

 

На початку шляху Джованні супроводжував верхи його друг Франческо Вескові. Цокання копит лунало в тиші пустельних вулиць, озорених ранковими променями сонця. Місто ще було занурене в сон, але на горішніх поверхах будинків де-не-де розсувалися фіранки, визирали заспані люди і на мить окидали байдужим зором чудове народження дня.

Друзі мовчали. Дроґо гадав, як виглядає Фортеця Бастіані, але не міг цього уявити. Він навіть не знав до пуття, де вона і скільки до неї їхати. Дехто казав йому, ніби туди можна дістатися за один день, інші, що навіть скоріше, але насправді ніхто з них там не бував.

Коло міської брами Вескові заходився жваво обговорювати якісь буденні справи, наче Дроґо їхав на прогулянку, та раптом спитав:

— Бачиш оту зелену гору? А споруду на верхівці? Це і є Фортеця Бастіані, її чільний редут. Пам’ятаю, два роки тому полював із дядьком у тих місцях.

Тим часом вони вже виїхали з міста. Починалися кукурудзяні поля, луки, червоні осінні ліси. Вершники простували пліч-о-пліч озореною сонцем білою дорогою. Давні друзі Джованні й Франческо мали спільні захоплення, одне коло знайомств, і їх роками бачили разом майже щодня.

Відтак родина Вескові забагатіла, Дроґо обрав військову кар’єру й відчув певне збайдужіння до друга. Безтурботне веселе життя виглядало чужим і далеким, попереду чекали невідомі суворі випробування, йому навіть здалося, що їхні коні мали різну ходу: огир Франческо ступав легко і жваво, його рисак неспокійно і важко, наче тварина теж відчувала подих тривожних подій.

Дорога пішла вгору. Джованні озирнувся, щоб подивитись на місто, де над дахами плив уранішній дим. Побачив здаля рідний будинок, знайшов своє вікно. Здається, жінки вже відчинили його й давали лад кімнаті. Вони знімуть з ліжка білизну, складуть речі до шафи, позачиняють віконниці. Довгими місяцями ніхто не потрапить туди, крім всюдисущого пилу, а в сонячні дні тонких промінців. Ось він, занурений у темряву маленький світ його дитинства. Цей світ пильнуватиме мати, аби її син, повернувшись сюди по тривалій розлуці, міг знову відчути себе хлопчаком. Вона, напевно, гадає, що оборонить колишнє щастя, зупинить біг часу і, відчинивши двері при зустрічі з сином, покаже йому, що все зберегла.

Нарешті Дроґо сердечно розпрощався з Вескові й рушив далі сам, наближаючись до пасма великих гір. Сонце вже підбилося височенько, коли він в’їхав у міжгір’я, що вело до Фортеці. Праворуч, на одній із вершин, знову замаячив редут, який показав Вескові. До нього, на перший погляд, було недалеко. Прагнучи швидше дістатись мети, Дроґо не зупинився відпочити, а підострожив стомленого коня і поїхав дорогою, що круто підіймалася вгору, затиснута між прямовисними кручами. Переїжджих ставало все менше. Дроґо запитав одного візника, скільки треба часу, щоб добутися до Фортеці.

— Фортеці? — перепитав той. — Якої фортеці?

— Бастіані, — відповів Дроґо.

— У цих краях немає фортець, — мовив візник. — Ніколи про них не чув.

Мабуть, йому мало що відомо, вирішив Дроґо. Час спливав, і він уже почав відчувати легкий неспокій. Пильно видивлявся навколо, сподіваючись побачити Фортецю. Вона поставала в уяві старовинним замком з височезними мурами. Тепер він усе більше запевнявся, що Франческо казав неправду. Показаний йому редут уже, мабуть, давно залишився позаду А тим часом надходив вечір.

Погляньте — онде Джованні Дроґо та його кінь. Які вони маленькі на тлі високих і диких гір! Він верстає шлях, аби завидна досягти Фортеці, проте швидше за нього міжгір’ям, де гуркотить потік, повзуть вечірні тіні. Ось вони вже порівнялися з Дроґо, раптом уповільнили рух, ніби не бажаючи лякати його, тоді знов поповзли вздовж крутих скель, накриваючи вершника.

Всю велику ущелину заповнив фіолетовий морок, і лише голі гребені гір там, на недосяжній висоті, були освітлені сонцем, коли Дроґо раптом опинився перед величезною спорудою, чорною на тлі ясного вечірнього неба. Це мала бути Фортеця, і в нього схвильовано закалаталося серце. Але все — від мурів до краєвиду — виглядало чужим і лиховісним.

Він об’їхав навколо споруди, марно шукаючи вхід. Западали сутінки, однак у жоднім вікні не було світла, не горіли сторожові вогні на бастіонах. Лише самотній кажан ширяв під білою хмарою. Дроґо наважився когось гукнути.

— Гей! — закричав він. — Є тут хто чи ні?

Із густої пітьми виринув якийсь бородань, подоба бурлаки чи злидня, з торбиною в руці. Дроґо приязно глянув на нього.

— Кого ви шукаєте, пане? — спитав незнайомець.

— Фортецю. Це вона?

— Фортеці більше немає, — зичливим голосом відповів чоловік. — Усе позабивано. Вже десять років тут не бачили живої душі.

— Де ж тоді Фортеця? — роздратовано мовив Дроґо.

— Яка фортеця? Може, ота?

З цими словами бородань простягнув руку, вказуючи кудись удалину. В розпадині між укритими темрявою найближчими скелями, за безладним скупченням гірських верховин, Джованні Дроґо побачив голий пагорб, ще занурений у червінь призахідного сонця, а на його вершині ламану лінію жовтуватого кольору: обрис Фортеці.

Господи, як вона далеко! Хтозна, скільки ще треба туди добуватись, а його кінь уже геть стомлений. Дроґо зачудовано вдивлявся в жовтаву смугу й питав себе, чим може вабити ця самотня, відрізана од світу, майже недосяжна тверджа? Які таємниці вона ховає?

А час спливав. Останні промені сонця поволі залишали далекий пагорб, і на бастіони Фортеці котилися з височини свинцеві хвилі ночі.

 

ІІ

Темрява заскочила його в дорозі. Ніде ні вогника, ні голосу нічного птаха, лише коли-не-коли чулось шумовиння гірських потоків.

Дроґо намагався кричати, та луна щораз відповідала йому ворожими згуками. Прив’язавши коня до зламаного дерева на краю дороги, аби той поскубав травичку, він сів, притулився до скелі і, чекаючи сну, думав про дальший шлях, про людей, які зустрінуть його у Фортеці, про майбутнє життя й не знаходив жодної приключки для радості. Кінь подеколи дратівливо бив копитом у землю.

Вирушаючи далі на світанні, він помітив, що вздовж протилежного схилу долини пролягає інша дорога, де начебто мрілося щось живе. Сонце ще не освітило підошви гір, скрізь панували сутінки. Підхльоснувши коня, Дроґо прискорив рух і невдовзі побачив вершника, теж офіцера.

Нарешті дружнє створіння, така сама людина, що й він, з якою можна пожартувати, побалакати про прийдешнє життя, полювання, жінок, рідне місто. А воно видавалось тепер безмежно далеким, десь у захмарних світах.

Тим часом долина повужчала, дороги зблизились, і Джованні розгледів, що вершник був капітаном. Спочатку він не збирався його гукати — це здалося б неввічливим. Тому кілька разів віддав честь, підносячи руку до кашкета, одначе вершник не відповідав, мабуть, просто його не помітив.

— Пане капітане! — з нетерпінням гукнув Дроґо і знову віддав честь.

— Що таке? — долинув голос з іншого боку роздолу.

Зупинившись, капітан чемно відсалютував незнайомцеві й тепер хотів знати, чому той кричав. У його запитанні не було суворості, однак відчувалося, що він трохи здивований.

— Що трапилось? — удруге пролунав голос капітана, на цей раз із певним роздратуванням.

Джованні теж спинився, склав рупором долоні й гучно відповів:

— Нічого! Хотів лише привітати вас.

Пояснення було дурним, майже образливим, бо могло видатись недоречним жартом. Дроґо вмить пожалкував про сказане. Він потрапив у цю халепу лише тому, що не витримав самоти.

— Ви хто? — в свою чергу гукнув капітан.

Питання занепокоїло Дроґо. Цей дивний перегук з різних кінців долини скидався на начальницький допит. Прикрий початок — адже цілком можливо, ба навіть певно, що капітан служить у Фортеці. Однак слід було відповідати.

— Лейтенант Дроґо! — обізвався він.

Капітан на такій відстані, мабуть, не розчув його прізвище, але начебто заспокоївся, бо рушив далі й зробив знак рукою, даючи зрозуміти, що незабаром вони зустрінуться. Насправді за півгодини попереду показався міст. Дві дороги з’єднались в одну.

 

На мосту капітан під’їхав до Джованні й простягнув йому руку. Це був статечний чоловік років сорока зі шляхетним сухим обличчям. На ньому бездоганно сидів грубувато пошитий мундир.

— Капітан Ортіц! — представився він.

Тиснучи у відповідь руку, Дроґо відчув, що потрапляє до загадкового світу Фортеці. Слідом за цією зустріччю буде чимало нових знайомств, які остаточно введуть його в інше, незнане життя.

Капітан рушив далі. Дроґо тримався позаду з поваги до старшого за званням офіцера, чекаючи зауважень на його недавню нерозважливу спробу зав’язати розмову. Але капітан мовчав — чи то не мав охоти балакати, чи то був соромливим і не знав, з чого почати. Дорога круто підіймалася вгору, сонце пряжило, й тому коні ступали поволі.

Нарешті капітан здобувся на слово:

— Я не розчув вашого прізвища, лейтенанте. Здається, Дрозо?

— Дроґо, через “г”, Дроґо, — відказав Джованні. — Пробачте, пане капітане, я так нечемно звернувся до вас. Не розгледів здалеку ваше звання.

— Звісно, його важко було розгледіти, — мовив капітан і засміявся.

Трохи збентежені, вони певний час мовчки прямували далі. Відтак Ортіц запитав:

— Куди ви їдете?

— До Фортеці Бастіані. Ця дорога туди?

— Так, туди.

Обидва знову замовкли. Ставало жарко, з усіх боків підносились гори — височезні, дикі, зарослі травою.

—Отже, ви їдете до Фортеці, — мовив Ортіц. — Везете якийсь пакет?

— Аж ніяк, пане капітане. Їду служити. Одержав туди призначення.

— Вас зараховано до залоги?

— Так, до офіцерського складу. Це місце моєї першої служби.

— Ну, що ж, чудово... Прийміть мої поздоровлення.

— Дякую, пане капітане!

Знову запала мовчанка. Джованні хотілося пити, а до сідла капітана була приторочена дерев’яна фляга й чувся плюскіт води: хлюп-хлюп!

— На два роки? — спитав Ортіц.

— Пробачте, пане капітане, на які два роки?

— Що значить, на які? Згідно з положенням ви відбудете там дворічну службу. Чи не так?

— Не знаю. Мені не повідомили строк.

— Ну, зрозуміло, дворічну. Ви, молоді лейтенанти, повинні відслужити два роки, а потім можете діяти за власним бажанням.

— Тобто, два роки для всіх?

— Звичайно. Але для вислуги літ вони зараховуються як чотири. І це дуже важливо, бо хто б тоді поїхав сюди? Аби швидше зробити кар’єру. й до Фортеці можна притерпітися, га?

Дроґо ніколи не чув про таке, однак, не бажаючи виглядати невігласом, відбувся непевною фразою:

— Звісно, можна...

Ортіц мовчав. Здавалось, ця тема його мало цікавила. Але тепер, коли їхні стосунки стали теплішими, Джованні наважився знову спитати:

— Скажіть, ця подвійна вислуга літ стосується всіх?

— Кого це, всіх?

— Ну, всіх офіцерів?

— А заськи! — посміхнувся Ортіц. — Лише молодих. Інакше ніхто б не просився в цю глушину.

— Я не просився, — зауважив Дроґо.

— Не просилися?

— Ні, пане капітане. Лише два дні тому мене повідомили про направлення до Фортеці.

— Дуже дивно.

Вони знову замовкли. Кожний, здавалося, думав про своє. Раптом Ортіц перервав мовчанку:

— Хіба що...

— Пробачте, пане капітане! — стрепенувся Дроґо.

— Я гадаю, хіба що взагалі не знайшлося інших бажаючих і вам дали призначення за наказом.

— Можливо, пане капітане.

— Мабуть, так і було.

Дроґо роздивлявся чорні тіні коней на курній дорозі, їхні голови, що кивали в лад із кожним кроком, чув ритмічне тупання копит, дзижчання ґедзів.

Кінця дороги не було видно. Час від часу, коли долина повертала вбік, попереду відкривалась ледь помітна стежка, що кривуляла, беручись угору крутим схилом. Вони під’їжджали ближче і, задерши голови, бачили перед собою ту ж саму стежку, яка видиралась на нову висоту.

— Пробачте, пане капітане, — почав Дроґо.

— Слухаю, слухаю.

— Нам іще довго їхати?

— Не дуже. Якщо такою ступою, дві з половиною години або навіть три. Можливо, до полудня доїдемо.

Стомлені коні вже вкрилися потом, а капітанів рисак ледь чвалав.

— Ви з Королівської академії? — запитав Ортіц.

— Так, пане капітане.

— Скажіть, там є ще полковник Магнус?

— Полковник Магнус? Ні, мабуть, нема, бо я його не знаю.

Долина повужчала, затуляючи доступ променям сонця. Вершники їхали повз хмурні ущелини, де гуляли крижані вітри, й незабаром уздріли круті шпилясті гори. Двох-трьох днів було б замало, щоб зійти на їхні вершини, — такими величезними вони здавались.

— А скажіть, лейтенанте, чи є в академії майор Боско? — знову поцікавився Ортіц. — Він іще веде курс стрільби?

— Здається, ні, пане капітане. Є Циммерман, майор Циммерман.

— Так-так, справді Циммерман, я чув це прізвище. Стільки часу минуло з тих далеких років... Усі вже, мабуть, пішли у відставку.

Обидва занурились у власні думки. Над дорогою знову засяяло сонце, одна за одною пропливали скелясті гори, ще крутіші, ще неприступніші.

— Я бачив її вчора ввечері, — мовив Дроґо.

— Що, Фортецю?

— Так, Фортецю. Вона видалась мені величезною.

— Величезною? Це тільки здалеку виникає таке враження. Насправді вона одна з найменших і дуже старих. — Капітан помовчав і додав: — Зовсім стара, старезна.

— Але одна з головних, правда?

— Ні, це споруда другої категорії, — відповів Ортіц.

Він з насолодою ганив Фортецю, хоч і не без таємного розрахунку. Так часом жартує батько, коли перелічує вади сина, впевнений, що вони ніщо порівняно з його великими здібностями.

— Тут проходить ділянка мертвого кордону, — мовив Ортіц. — Його ніколи не переглядали, і він залишається такий самий, як і сто років тому.

— Що таке мертвий кордон?

— Кордон, з яким немає клопоту. За ним велика пустеля.

— Пустеля?

— Саме так. Лише суха земля та каміння. Їй дали назву Татарська.

— Татарська? — здивувався Дроґо. — Тут що, були татари?

— Мабуть, колись давно. Але це найімовірніше легенда. Ніхто не приходив до нас пустелею, навіть під час минулих воєн.

— Тобто Фортеця була ні до чого?

— Ні до чого, — погодився капітан.

Дорога так само вела вгору, дерева зникли, де-не-де траплялися чагарі. А далі — сухі луки, скелі, осипи рудої землі.

— Пробачте, пане капітане, тут є поблизу якісь селища?

— Ні, поблизу немає. Хіба що Сан-Рокко, але до нього тридцять кілометрів.

— Тобто, мало розваг, гадаю.

— Так, дуже мало.

Повітря посвіжішало, схили гір округлились, наводячи на думку про близький кінець шляху.

— А не нудно вам тут, пане капітане? — довірливо всміхаючись, запитав Джованні, наче даючи зрозуміти, що ця проблема його не обходить.

— Людина до всього звикає, — відповів Ортіц і додав із прихованим жалем: — Я тут служу близько вісімнадцяти років. Ні, помиляюсь, уже вісімнадцять.

— Вісімнадцять? — здивовано скрикнув Джованні.

— Вісімнадцять, — підтвердив капітан.

Над ними пролетіла зграя круків і зникла в глибині міжгір’я.

— Круки, — мовив капітан.

Джованні не відгукнувся, міркуючи про життя, що чекало на нього, і відчуваючи себе чужим цьому світові, цій самоті, цим горам. Відтак запитав:

— А серед молодих офіцерів, які починали тут службу, багато таких, що залишились надалі?

— Тепер дуже мало, — відповів Ортіц, трохи жалкуючи, що зле казав про Фортецю. — Майже нікого. Всі воліють потрапити до елітних частин. Колись Фортеця Бастіані була гордістю армії, а зараз вона мало не місце покарання. Зрештою, прикордонна служба тут не позбавлена певних переваг. Кордон є кордоном. Ось так...

Дроґо мовчав, пригнічений почутим. Небокрай розсунувся, на його тлі пляміли зиґзаґуваті обриси скелястих гір, чиї шпилі торкались неба

— Зараз у керівництва змінилися погляди, — вів далі Ортіц. — Сьогодні штабісти тільки й торочать: мертвий кордон, мертвий кордон, не розуміючи, що тут можуть трапитись будь-які події.

Шлях перетнув потічок. Вони зупинились напоїти коней, злізли на землю й походжали, розминаючи затерплі ноги.

— А ви знаєте, лейтенанте, чим знаменита Фортеця? — запитав Ортіц і засміявся.

— Чим, пане капітане?

— Кухнею. Побачите, як там годують. Саме цим пояснюється величезна кількість інспекцій. Раз на два тижні прибуває якийсь генерал.

Дроґо силувано посміхнувся. Годі було зрозуміти, чи Ортіц дурний, чи щось приховує, чи просто верзе абищо.

— Чудово, я так зголоднів! — вигукнув він.

— Тепер уже недалеко. Онде горб із кам’яним осипом. Фортеця саме за ним.

 

Офіцери рушили далі, проминули той горб і, виїхавши на край похилого плато, побачили перед собою Фортецю Бастіані.

Вона справді була невеликою порівняно з тим враженням, яке справила на Дроґо минулого вечора. Від центрального форту, що скидався на звичайну казарму з кількома вузенькими вікнами, праворуч і ліворуч тягнулися два невисокі зубчасті мури, з’єднуючи головну споруду з чотирма редутами. Мури майже перегороджували гірський перевал метрів п’ятсот завширшки, замкнений з обох боків стрімчастими скелями.

Під кручею була сідловина, де колись проходила дорога, що закінчувалась біля укріплень. Форт і голі жовтуваті мури, залиті світлом полуденного сонця, не відкидали тіней. Скрізь панувала тиша. З комина плив ледь помітний дим. Уздовж головної споруди, мурів і редутів можна було бачити десятки вартових із рушницями через плече, які монотонно ходили туди і сюди, кожний своїм коротким маршрутом. Схожі на маятники, вони крокували в лад із бігом часу, не порушуючи чарівне безгоміння, що здавалося вічним.

Джованні Дроґо мимохіть зупинив коня. Поволі роззирнувся довкола, перевів погляд на похмурі споруди, неспроможний збагнути їхнє справжнє призначення. Подумав про в’язницю, про занедбаний королівський замок. Від легкого подуву вітру над фортом затріпотів прапор, який мить тому безсило висів, зачепившись за щоглу. Почувся віддалений спів сурми. На плацу перед головним входом кілька солдатів вантажили на віз лантухи. Але все навкруги скніло в незбагненному заціпенінні.

Капітан Ортіц теж зупинився і позирав на тверджу.

— Ось вона, — сказав він, хоча слова були зайві.

Зараз спитає про моє враження, подумав Дроґо, і його охопив неспокій. Але капітан мовчав.

Зі своїми невисокими мурами Фортеця Бастіані не виглядала вражаюче, а гарною чи мальовничою й поготів. Ніщо не прикрашало її голі стіни, ніщо не нагадувало про радість життя. Проте, як і вчора ввечері з глибини міжгір’я, Дроґо знову зачаровано дивився на неї, охоплений невимовним хвилюванням.

А що там далі? Які світи відкриваються за негостинною тверджею, редутами, казематами, пороховими льохами, що затуляють зір? Який вигляд має Північна держава, кам’яниста пустеля, де ніколи ніхто не ходив? На мапі, туманно пригадував Дроґо, по той бік кордону зображено великий обшир і кілька невідомих поселень. Чи вдасться йому видивитись з височини Фортеці якесь сільце, луку, хату? А що, коли він побачить там лише відчай безживної пустелі?

Нараз він почув себе вкрай самотньо. Його солдатська відвага, така природна і щира, поки проходив військовий вишкіл, мав поруч веселих друзів, розважався дрібними пригодами в нічних садках, притьмом померхла і зникла разом із відчуттям безпеки. Фортеця здавалась йому одним із незнаних світів, з якими він не збирався мати нічого спільного, і не тому, що вони викликали неприязнь, а через їхню безмежну далекість од його життя. Світ неухильних обов’язків, позбавлений знадливості й блиску, де все відбувається на підставі суворих законів.

То що — поїхати звідси? Залишити ці гори, не переступаючи навіть порогу Фортеці, й повернутись до рідного міста, своїх давніх уподобань? Така була перша думка Дроґо, і тепер для нього не мало значення, що легкодухість ганьбить солдата. При потребі, він ладен був навіть зізнатися в ній, щоб одержати дозвіл кинути цю глухомань.

Густа біла хмара, здійнявшись над невидимим обрієм, пливла у бік тверджі і, байдужі до палючого південного сонця, крокували, мов автомати, вартові. Кінь Дроґо заіржав. Тоді знову запала тиша.

Нарешті Джованні відірвав зір од Фортеці й глянув на капітана в надії почути якесь приязне слово. Ортіц нерухомо сидів на коні, прикипівши поглядом до жовтих мурів. Так, саме він, який скнів тут уже вісімнадцять років, зачаровано дивився на них, наче побачив диво. Здавалося, це триватиме вічно. За мить непевна усмішка — вияв радості й суму —поволі озорила його обличчя.

 

ІІІ

По прибутті до Фортеці Дроґо пішов представитись майорові Матті, старшому ад’ютанту командира залоги. Веселий і спритний хлопець, лейтенант Карло Морель провів його приміщеннями форту. З великого безлюдного подвір’я вони ввійшли у головний вхід і потрапили до нескінченного порожнього коридору. Стеля тонула в темряві, крізь вузенькі віконця коли-не-коли пробивалися тонкі промені світла.

Лише на другому поверсі їм стрівся якийсь солдат із речовим мішком. Сирі голі стіни, скрізь тиша і морок, наче тут давно вже забули, що десь на землі є квіти, усміхнені жінки, гостинні оселі. Все відгонило вбозтвом, але для чого, в ім’я чиїх сумнівних благ? Далі шлях пролягав коридором третього поверху, достоту таким як і нижні. Часом з-за стін долинав притишений сміх, що здавалося дивним.

Гладун майор Матті зустрів Дроґо з надмірною приязню. Він сидів у просторому кабінеті, за великим письмовим столом, де лежали акуратно складені папери. Задню стіну прикрашав олійний портрет короля, а на дерев’яному кілочку висіла майорська шабля.

Дроґо відрекомендувався, простягнув документи й почав пояснювати, що не звертався з проханням направити його до Фортеці (він уже вирішив при першій нагоді поїхати звідси), але Матті перервав його:

— Лейтенанте, багато років тому я мав честь знати вашого батька, шанованого всіма синьйора. Ви, без сумніву, прагнете бути гідним його пам’яті. Він був, якщо не помиляюсь, головою Верховного суду.

— Ні, пане майоре, — відказав Дроґо. — Мій батько був лікарем.

— Справді лікарем, чорт забирай! Я все переплутав. Лікарем! Так, так!

Матті на хвильку знітився, і Дроґо спостеріг, що той раз у раз підносить ліву руку до комірця, намагаючись прикрити свіжу масну пляму на мундирі.

— Я радий зустріти вас тут, — швидко оговтався майор. — Знаєте, що сказав його величність П’єтро Третій? “Фортеця Бастіані — це страж моєї корони”. А я додам, що служити тут є великою честю. Хіба не так, лейтенанте?

— Так точно, пане майоре, — відповів Дроґо. — Ви безперечно маєте рацію, хоча, не критимусь, призначення сюди було для мене несподіванкою. У мене в місті є родина й тому, якщо це можливо, хотів би повернутись...

— Ах, ви маєте намір нас залишити, ще, так би мовити, не прибувши сюди? Скажу відверто, мені прикро, надзвичайно прикро.

— Річ не в моїх бажаннях. Проте я не можу дозволяти собі суперечки зі старшими за званням. Скажу лише, що...

— Все ясно, — зітхнув майор, даючи зрозуміти, що це стара історія і він навіть готовий посприяти лейтенантові. — Все ясно, ви інакше уявляли собі Фортецю, а тепер трохи налякані нею. Скажіть чесно, чи можна робити висновки, з’явившись тут кілька хвилин тому?

— Пане майоре, — мовив Дроґо. — Я нічого не маю проти Фортеці. Але хотів би служити в місті чи поблизу нього. Бачите, я кажу це відверто, бо ви розумієтесь на подібних речах, і розраховую на вашу підтримку .

— Авжеж, авжеж! — вигукнув Матті з легеньким смішком. — Ми тут саме для цього. Живосилом нікого не тримаємо, навіть останнього гультяя. Однак мені прикро, бо, здається, ви гарний хлопець...

Раптом майор замовк і поринув у роздуми, наче шукаючи переконливіші аргументи. Скориставшися цією заминкою, Дроґо глянув у вікно, що виходило на внутрішній двір. Там височився залитий сонцем жовтуватий, як і всі інші, мур із чорними прямокутниками вікон. На ньому висів дзиґар, що показував другу годину, і ходив галереєю вартовий з рушницею. Іще вище, в тремтливій полуденній юзі, бовваніла скеляста гора. В ній не було нічого незвичайного, але цей кам’яний шпиль становив для Джованні Дроґо зримий символ північних земель, легендарної держави, яка загрожувала Фортеці. А що ж там далі? Звідтіля, крізь тремтливу полуду спечної мли, соталось лише заколисливе світло. Знову почувся голос майора:

— Скажіть, будь ласка, ви хочете негайно повернутись чи могли б зачекати кілька місяців? Для нас, повторюю, це не має ваги... з формальної точки зору, — додав він, аби не виглядати нечемним.

— Так, я маю повернутись, — мовив Джованні, приємно здивований відсутністю заперечень. — Маю повернутись, і гадаю, що це слід зробити негайно.

— Згода, згода, — заспокоїв його майор. — Але дам вам одну пораду. Якщо хочете швидко поїхати звідси, краще прикинутися хворим. Ви лягаєте в лазарет, обстежуєтесь там кілька днів, і лікар видає вам довідку. Між іншим, багато хто не витримує гірського клімату...

— Невже обов’язково прикидатися хворим? — спитав Джованні, який зневажав лукавство.

— Зовсім не обов’язково, але такий крок полегшує справу. Інакше вам доведеться подавати письмовий рапорт, який перешлють до Головного командування, й чекати, поки звідти надійде відповідь, а це може тривати кілька тижнів. Головне ж, що справою має зайнятися пан полковник, а саме цього я хотів би уникнути. Подібні справи йому не до серця, він журиться, саме так, журиться, наче ці рапорти чинять кривду його Фортеці. Так от, буду щирим: на вашому місці я б постарався уникнути...

— Даруйте, пане майоре, — втрутився Дроґо, — я цього не знав. Якщо від’їзд може мені зашкодити, то це вже зовсім інше питання.

— Ні, лейтенанте, ви мене не зрозуміли. Ваша кар’єра в жодному разі не постраждає. Йдеться лише про, як це краще сказати, про нюанси. Я одразу вам пояснив, що ваш рапорт не втішить пана полковника. Та якщо ви прийняли рішення...

— Ні, ні, — заперечив Дроґо, — Коли справи стоять саме так, як кажете ви, тоді, може, й справді краще взяти медичну довідку.

— Хіба що... — вкрадливим голосом почав Матті, обірвавши фразу в повітрі.

— Хіба що?

— Хіба що ви погодитесь перебути тут чотири місяці. Це був би кращий вихід зі становища.

— Чотири місяці? — запитав Дроґо, трохи розчарований після обнадійливої перспективи негайного від’їзду.

— Чотири місяці, — підтвердив Матті. — Пояснюю. Двічі на рік усі проходять медичний огляд, як передбачено статутом. Наступний огляд буде через чотири місяці. Для вас, здається, це найкращий вихід. Зрозуміло, що медичний висновок буде негативним і, якщо хочете, я сам цим займуся. Підстав для хвилювання нема. Крім того, — по невеликій паузі продовжив майор, — чотирьох місяців цілком достатньо для підготовки характеристики. Пан полковник поза всяким сумнівом підпише її. Це матиме велике значення для вашої кар’єри. Але прощу мене правильно зрозуміти: йдеться лише про пораду. Ви цілком вільні у своїх діях.

— Так, — відповів Дроґо, — я все розумію.

— У нас не надто обтяжлива служба, — розводився майор. — Це головним чином вартування. Є Новий редут, де більше обов’язків, але попервах вас туди не пошлють. Ніякої важкої праці, будьте певні. Хіба що доведеться нудьгувати...

Та Дроґо майже не слухав пояснень Матті, прикутий завороженим поглядом до кам’яного шпилю гори, що виднів у рамі вікна. Хмурне почуття закрадалося в душу, якась позбавлена сенсу маячня. Водночас Джованні відчув певне полегшення. Йому хотілося поїхати звідси, але вже не так сильно. Він майже соромився своїх недавніх страхів. Невже йому не до снаги бути таким, як інші? Негайний від’їзд, гадав він тепер, міг би стати визнанням власної неповноцінності. Його самолюбство боролося з потягом до затишного родинного життя.

— Пане майоре, — мовив Дроґо. — Дякую вам за поради, але дозвольте подумати до завтра.

— Чудово! — відгукнувся Матті з явним задоволенням. — А сьогодні? Ви хотіли б побачитися з паном полковником під час вечері чи волієте відкласти цю зустріч?

— Ет! — скинув руки Джованні. — Не варто ховатися, особливо коли доведеться служити лише чотири місяці.

— Тим краще, — сказав майор. — Це додасть вам сміливості. Побачите, які гарні люди наші офіцери.

Матті посміхнувся, і Дроґо зрозумів, що вже час іти. Але щось його непокоїло.

— Пане майоре, — запитав він позірно спокійним тоном, — чи міг би я кинути оком на північ, подивитися, що там за мурами?

— За мурами? Не знав, що вас захоплюють краєвиди.

— Лише з цікавості, пане майоре. Кажуть, там є пустеля, а я їх зроду не бачив.

— Вона не варта уваги, лейтенанте. Нудне видовище, нічого привабливого. Послухайте мене, викиньте цю думку з голови.

— Не наполягаю, пане майоре, — сказав Дроґо. — Мені лише здавалось, що тут нема нічого складного.

Майже благальним жестом майор Матті склав пучки грубеньких пальців.

— Ви просите мене про єдину річ, яку я вам не вправі дозволити. По-перше, слід знати пароль. По-друге, на стінах укріплень не може перебувати ніхто, крім вартових.

— Навіть як виняток, навіть офіцер?

— Навіть офіцер. Але добре вас розумію: вам, міській молоді, пунктуальність видається смішною. Там, у вас, пароль уже не є таємницею. Тут, на щастя, все по-старому.

— Пробачте за наполегливість, пане майоре...

— Кажіть, кажіть, лейтенанте!

— Хочу ще запитати. Чи немає стрільниці або якогось вікна, звідки можна було б поглянути туди?

— Є, але тільки одне. В кабінеті пана полковника. На жаль, ніхто не подбав про бельведер для цікавих. Знову повторюю, те видовище нічого не варте. Якщо схочете залишитися тут, воно вам швидко набридне.

— Дякую, пане майоре. — Дроґо став струнко. — Можна йти?

Матті зробив приязний жест рукою.

— До побачення, лейтенанте. І не сумуйте. Запевняю, цей краєвид є найгіршим у світі.

 

Однак того самого вечора лейтенант Морель, звільнившись від чергування, потай провів Дроґо на мури.

Освітлений кількома ліхтарями довжезний коридор тягнувся вздовж лінії укріплень, від одного до другого кінця перевалу. Дорогою час від часу траплялися двері складів, майстерень, вартівень. Вони пройшли близько ста п’ятдесяти метрів до третього редуту. Біля входу стояв озброєний охоронець. Морель попросив покликати начальника караулу лейтенанта Гротту.

Отже, всупереч статуту вони потрапили в заборонену зону.

— Іди, іди сюди, — сказав Морель Дроґові. — Треба поспішати. — Дроґо рушив за ним вузькими сходами, які вели на редут. Тут теж був вартовий, і лейтенант Морель зробив йому знак рукою, даючи зрозуміти, що про все домовлено.

Раптом Джованні опинився біля зубчастої огорожі. В світлі призахідного сонця перед ним постала широка рівнина, що відкривала завісу над таємницями півночі.

Скам’яніле з напруги обличчя Дроґо трохи зблідло. Навіть вартовий припинив своє монотонне ходіння і, здавалося, німа тиша опустилась на крилах сутінків.

— А далі? Що там, за скелями? — спитав Дроґо, не відвертаючи очей від краєвиду. — Все таке ж саме аж до кінця?

— Ніколи не бачив, — відповів Морель. — Слід побувати на Новому редуті, там, на вершині пагорба. Звідти видно всю рівнину. Кажуть...

— Що, що? — нетерпеливився Дроґо, чий голос дивно тремтів.

— Кажуть, ніби там справжня пустеля. Саме каміння, біле-біле, схоже на сніг.

— Саме каміння? І все?

— Так кажуть... І начебто ще болота.

— А далі на північ?

— На обрії зазвичай тумани, — спрокволу сказав Морель, втрачаючи колишню привітність. — Північні тумани заважають щось там розгледіти.

— Тумани? — недовірливо скрикнув Дроґо. — Але ж вони мусять хоч іноді рухатись. Крім того, трапляються ж і ясні дні...

— Таких днів не буває навіть узимку. Хоч дехто запевняє, ніби бачив...

— Бачив? Що?

— Все це химери. Чи можна вірити солдатам? Один збреше, інший додасть. Подейкують, що там є білі вежі, вулкан, який димує, і саме звідти пливуть тумани. Навіть капітан Ортіц запевняв, ніби теж щось там бачив. З того часу минули п’ять років. За його словами, там видніє довга чорна пляма, вірогідно ліс.

Вони помовчали. Де Дроґо вже бачив цей світ? Можливо, вздрів уві сні або вигадав, читаючи старовинні казки. Здається, йому знайомі ці поруйновані скелі, цей кам’янистий роздол без дерев, ці глибокі провалля, а далі трикутник пустелі між стрімчаків, що височаться попереду.

В його душі знов забриніли здавна приховані звуки, але тепер їх годі було зрозуміти.

Дроґо вдивлявся у світ півночі — голий простір пустелі, звідки ніколи не приходили війною вороги.

— Ну, як? — спитав Морель якомога бадьорішим голосом. — Ти задоволений?

— Хм!.. — тільки й міг одказати Дроґо, чию душу виповнювали суперечливі прагнення і безрозсудний страх. Звідкілясь долинув звук сурми, один слабенький звук.

— Тепер тобі краще піти, — порадив Морель.

Але Джованні, занурений у власні думки, здається, не чув його. Вечорове світло згасало, вітер, збуджений сутінками, овіював сувору споруду Фортеці Бастіані. Аби зігрітися, вартовий знову почав своє монотонне ходіння, поглядаючи на незнайомого офіцера.

— Тобі краще піти, — повторив Морель і взяв Джованні за лікоть.

 

ІV

Він не боявся залишатися сам. Ні тоді, коли малою дитиною заблукав у полях, ні згодом, коли часто ходив темними вулицями міста, де шастали лиходії, ні минулої доби, коли провів ніч серед гір просто неба.

На цей раз усе виглядало інакше. Зникли збудження і втома мандрівки, нові товариші вже поснули, а він, засвітивши лампу, сидів у своїй кімнаті на краєчку ліжка, сумний і розгублений. Ставало по-справжньому зрозуміло, що таке самотність (йому дісталася затишна кімната з обшитими деревом стінами, великим ліжком, столом, незручним диваном і шафою). Всі були з ним дуже люб’язні, під час вечері відкоркували пляшку вина на його честь, а невдовзі перестали звертати на нього увагу і геть забули (над ліжком дерев’яне розп’яття, на протилежній стіні старовинна гравюра з довгим написом, що починається словами: “Humanissimi Viri Francisci Angloisi virtutibus”)*.

——

* Чеснотам славетного мужа Франціска Англоізія (лат.).

 

Ніхто наступного ранку не зазирне сюди, щоб привітати його, жодна душа у Фортеці не цікавиться ним, і не лише у Фортеці, а мабуть, в усьому світі немає людей, які б думали про нього. Кожний клопочеться особистими справами, кожному вистачає часу лише на власну персону, навіть мама, можливо, навіть вона думає в ці хвилини про щось своє. .Адже він не був у неї єдиним сином, і тепер настала пора піклуватися іншими, І це справедливо, міркував Джованні без тіні докору, сидячи на краю ліжка в кімнаті Фортеці й почуваючи себе самотнім, як ніколи в житті (тільки тепер він помітив майстерно вирізьблену на дерев’яній стіні й старанно пофарбовану шаблю натурального розміру, яка з першого погляду могла видатись справжньою — копітка праця невідомого офіцера, виконана хтозна-коли).

Зрештою Дроґо через силу підвівся, одчинив вікно і визирнув з нього. Вікно виходило на подвір’я, й нічого іншого не було видно. Дивлячись у бік півдня, Джованні марно намагався розгледіти в нічній темряві гори, які долав, добуваючись сюди. Але їх затуляв височезний мур.

У цей пізній час світилися лише три вікна, розташовані вздовж тієї ж стіни будинку, і тому в них не можна було зазирнути. Їхні збільшені світляні плями відбивалися на протилежному мурі, в одній із них рухалась людська тінь, мабуть, офіцер, який роздягався.

Зачинивши вікно, Джованні скинув мундир, ліг і поринув у роздуми. Під рукою не було книжки, але зараз не хотілося читати, бо його змагав сон. Він загасив лампу, і в темряві поволі окреслився прямокутник вікна з нічним небом, де сяяли зорі.

Дроґо гадав, що раптове заціпеніння викличе швидкий сон. Але збуджений розум навіював химерні думки. Безладна низка видінь, що пройшла перед внутрішнім зором, уже почала набувати якоїсь змістовної форми, коли раптом він усвідомив, що все ще не спить.

Нічниці посилились, бо його вразила глибина тиші. Та от здалеку — чи насправді? — долинув звук кашлю. Відтак зовсім близько почувся звук “плюсь!” і відбився луною од стін. Лежачи, Дроґо поглядав на маленьку зелену зірку, нічну мандрівницю, яка наближалася до горішнього краю вікна, щоб за мить востаннє сяйнути і зникнути. Тоді вдруге пролунало “плюсь!”, наче щось впало у воду. Чи не повториться це ще раз? Затаївшись, він чекав на тривожний звук — відгомін сутеренів, мочарів, кинутих осель. Збігали німі хвилини, й здавалося, що мертва тиша нарешті стала повновладною хазяйкою Фортеці.

“Плюсь!” Ізнову той самий нестерпний звук. Дроґо підвівся і сів. Хіба тут можна заснути? Він згадав, що поруч із ліжком висить шнур від дзвоника. Смикнув за нього, і з лабіринту коридорів долинуло коротке, ледь чутне дзеленчання. Як недобре, подумав Дроґо, кликати людей через таку дрібницю. Зрештою, навряд чи хтось з’явиться.

За хвильку в коридорі залунали кроки, що наближалися, й почувся стук у двері.

— Зайдіть! — крикнув Дроґо.

На порозі постав солдат із ліхтарем у руці.

— Слухаю, пане лейтенанте!

— Тут не можна заснути, чорт забирай! — роздратовано мовив Дроґо. — Що за жахливі звуки? Тече якась труба? Зроби щось, бо ніяк не засну. Іноді досить підкласти ганчірку.

— То цистерна, — миттю відповів солдат, наче вже не раз доповідав про таке.

— Цистерна?

— Так, пане лейтенанте, цистерна з водою. Вона стоїть ось тут, коло стіни. Всі скаржаться, але нічого не можна зробити. Не ви один це чуєте. Пан капітан Фонцазо іноді теж дратується. Та все дарма.

— Тоді йди, йди, — мовив Дроґо.

Двері зачинилися, кроки відлунали вдалині, й знову запанувала тиша.

Тепер Джованні думав про вартових, які за кілька метрів од нього крокують без спочину, мов автомати. Десятки й десятки людей не сплять, поки він вилежується в теплій постелі. Десятки й десятки, але для кого, для чого? Військовий формалізм став у Фортеці загрозливою хворобою. Сотні вояків стережуть кордон, що його ще ніхто не пробував порушувати. Тікати звідси, якнайскоріше тікати, казав собі Джованні, вирватись із похмурого закутня на свіже повітря. О, моя мила домівко! Зараз мама вже спить, хоча, можливо, хвилину тому згадувала про нього. Вона завжди нервувалася через усякі дрібниці й ночами зітхала у ліжку, не знаходячи спокій.

Знову плюскання під цистерною, ще одна зірка промайнула і зникла за вікном. Її світло сягало землі, бастіонів Фортеці, запалених очей вартових, але не його, Джованні Дроґо, який намагався заснути, пригнічений сумними думками.

А що, як запевняння Матті були звичайнісіньким фарсом і по чотирьох місяцях служби його все одно не відпустять? Під різними причіпками закриють шлях додому. Змусять лишитися тут на довгі роки, і в цій кімнаті, на цьому самотньому ліжку промине його молодість. Які нісенітні думки, казав собі Дроґо, усвідомлюючи їхню глупоту, одначе не міг їх позбутися. Спонукувані нічною темрявою, вони знов і знов повертались і гризли душу.

Йому здавалося, що навколо снується таємна змова з метою поховати його у Фортеці. Очевидно, тут не йшлося про Матті. Ні він, ні полковник, ні інші офіцери не цікавилися ним. Їм було байдуже, поїде він звідси чи ні. Однак якась темна сила перешкоджала його поверненню до міста, можливо, навіть гніздилася в його душі, хоч він цього не помічав.

Відтак побачив свій дім, коня на білій дорозі, почув, що хтось кличе його на ім’я, і поринув у сон.

Два дні по тому Джованні Дроґо вперше призначили начальником варти на третьому редуті. О шостій вечора посеред двору вишикувалися сім сторожових нарядів — три для охорони форту, чотири для охорони флангових редутів. Восьмий загін вирушив раніше до Нового редуту, бо мав подолати чималий шлях.

Ветеран Фортеці старший сержант Тронк стояв на чолі двадцяти восьми солдатів і сурмача, які виряджалися на третій редут. Усі вони були з роти капітана Ортіца, куди одержав призначення Дроґо. Він прийняв свій наряд і оголив шаблю. Вояки стояли щільними лавами перед вікном, із якого за традицією їх оглядав полковник, комендант Фортеці. На жовтій землі подвір’я наряду утворювали правильну геометричну фігуру.

Підметене вітром небо сяяло над фортечними мурами, осяяними останніми променями призахідного сонця. Стояв вересневий вечір. Із головної брами вийшов заступник коменданта підполковник Ніколозі, накульгуючи від старої рани і спираючись на шаблю. Цього дня розводящим варти був величезний на зріст капітан Монті. Він хриплим голосом подав команду, і вояки з гучним металевим брязком взяли зброю на плече. Запала мертва тиша.

Відтак сурмачі семи загонів один за одним подали врочистий сигнал. В їхніх руках були славетні срібні сурми Фортеці Бастіані з червоними та золотими шовковими шнурами, на яких висіли гаптовані герби. В небо злетіли чисті закличні звуки, підсилені схожим на дзвін вібруванням багнетів. По-військовому суворі, солдати стояли, мов статуї. Ні, вони готувались не до буденного вартування, а до зустрічі з ворогом, про що недвозначно свідчили їхні рішучі обличчя.

Останній звук сигналу довго плив у повітрі, відбиваючись од далеких мурів. Багнети блищали ще якусь мить на тлі бездонного неба, відтак разом згасли, поглинені щільними лавами. Полковник відійшов од вікна. Лункі кроки семи нарядів губились у лабіринтах Фортеці.

За годину Джованні Дроґо стояв на верхній терасі третього редуту, саме там, де позавчора дивився у бік пустелі. Тоді він приходив сюди з цікавості, як випадковий мандрівець, сьогодні ж був тут хазяїном: двадцять чотири години редут і сто метрів фортечного муру належатимуть тільки йому. Під ним, в артилерійському казематі, четверо вояків порядкували біля гармат, націлених на північну рівнину, троє вартових зайняли пости на зовнішньому гребені редуту, ще четверо розташувалися вздовж головного муру, на відстані двадцяти п’яти метрів один від одного.

Зміна варти відбувалася в суворому порядку під пильним оком старшого сержанта Тронка, знавця сторожової служби. Тронк перебував у Фортеці вже двадцять два роки, не залишаючи її навіть під час відпусток. Ніхто краще за нього не знав усіх кутків і закапелків оборонних споруд. Не раз офіцери заставали його глупої ночі за перевіркою постів і приміщень у пекельній темряві, без ліхтаря. Під час його чергувань вартові ні на мить не випускали з рук зброю, не притулялися до стін і навіть не припиняли рух, бо зупинятись дозволялося лише у надзвичайних випадках. Тронк пильнував усю ніч і тихим кроком обходив пости, змушуючи вартових здригатися від несподіванки. “Стій, хто іде?” — питали вони, беручи рушниці напереваги. “Грот”, — називав пароль старший сержант. “Грегоріо”, — відгукувався вартовий.

За звичаєм чергові офіцери і сержанти перевіряли свої дільниці без зайвих формальностей. Солдати добре їх знали, й обмін паролями видавався смішним. Статут дотримувався літера в літеру лише в присутності Тронка.

Він був худий, карлуватий, мав зморшкувате обличчя й поголену голову. З товаришами по службі спілкувався мало, а години дозвілля проводив на самоті, займаючись музикою. Це була давня розвага старого вояка, й не дивно, що капельмейстер оркестру фельдфебель Еспіна вважався його єдиним другом. Тронк мав гарний акордеон, але майже не грав на ньому, хоча поголоска називала його віртуозом. Він вивчав гармонію музики, й доброзичливці запевняли, що ним складено кілька військових маршів. Однак докладніше ніхто нічого не знав.

Коли Тронк був на службі, не виникало побоювань, що він почне свистіти, як робив це під час відпочинку. Старший сержант невтомно кружляв бастіонами, оглядаючи північну рівнину в пошуках невідомо чого. Зараз він стояв біля Дроґо і показував йому гірську стежку, яка вела вздовж крутоярів до Нового редуту.

— Он іде варта, що тільки-но змінилася, — мовив Тронк і витягнув уперед вказівний палець, але Дроґо не міг нічого розгледіти у вечірній імлі. Старший сержант похитав головою.

— Що таке? — запитав Дроґо.

— Службу так не несуть. Я завжди казав про це. Вони згубили тяму, — відповів Тронк.

— А що трапилось?

— Службу так не несуть, — повторив Тронк. — Змінювати варту на Новому редуті треба раніше. Але пан полковник не хоче цього.

Джованні з подивом глянув на нього. Чи можлива річ, аби Тронк дозволяв собі критикувати коменданта Фортеці?

— Пан полковник, — вів далі серйозно і переконано старший сержант, — має рацію. Однак ніхто не хоче пояснити йому, як це небезпечно.

— Небезпечно? — здивувався Дроґо, не розуміючи, кому і чим міг загрожувати перехід від Нового редуту до Фортеці тут, серед голих скель.

— Небезпечно, — повторив Тронк. — Рано чи пізно в такій темряві обов’язково щось трапиться.

— А що власне тут може трапитись? — із ввічливості спитав Джованні, якого мало цікавила вся ця історія.

— Колись варта Нового редуту, — почав старший сержант, радий нагоді показати свою кмітливість, — закінчувала охорону на дві години раніше, ніж караул у Фортеці. Це завжди відбувалося вдень, навіть узимку, а проблема пароля виглядала простішою. Один пароль був потрібен для входу до Нового редуту, а другий, новий, діяв під час усього вартування і повернення загону до Фортеці. Обох цілком вистачало. Коли старий караул повертався, новий ще не заступав на чергування, і тому пароль був дійсний, як досі.

— Розумію, — мовив Дроґо.

— Але пізніше, — вів далі Тронк, — дехто злякався. Небезпечно, попереджали нас, випускати за межі Фортеці стільки солдатів, які знають пароль. Невідомо, казали мудрії, хто скоріше зрадить — один солдат із п’ятдесяти чи офіцер.

— Он як! — здивувався Дроґо.

— Тоді було вирішено: хай пароль знатиме лише начальник варти. Тому тепер із Фортеці виходять за сорок п’ять хвилин до зміни караулу. Наприклад, сьогодні загальна зміна відбувалась о шостій ранку. Варта Нового редуту пішла звідси о п’ятій п’ятнадцять і прибула на місце рівно о шостій. Щоб вийти з Фортеці, пароль не потрібний. Щоб увійти до Нового редуту, слід знати вчорашній пароль, відомий лише офіцерові. По зміні варти на Новому редуті вступає в силу новий пароль, також відомий лише офіцерові. Він дійсний усі двадцять чотири години, поки прибуде наступна варта. Завтра ввечері, коли вона повертатиметься до Фортеці, пароль знову зміниться. Отже, офіцер повинен знати три паролі: той, що потрібен для входу до Нового редуту, той, що діє під час вартування, і ще один для повернення до залоги. Всі ці труднощі створені тільки для того, щоб солдати не знали пароль.

— От я і кажу, — не вгавав Тронк, мало цікавлячись, слухає його Дроґо чи ні. — Якщо пароль відомий лише офіцерові, а той раптом почуватиме себе погано, що робитимуть солдати? Вони ж не можуть змусити його порушити військову таємницю і в результаті не зможуть повернутися до залоги. Чому про це не подумали? Чому погоджуються з тим, що тепер потрібні три паролі замість двох і що третій, передбачений для повернення варти наступного дня до Фортеці, входить у дію на двадцять чотири години раніше? Що б не трапилось, він має залишатися в таємниці, інакше варта не зможе повернутись назад.

— Але, — заперечив Дроґо, — хіба біля брами її не впізнають? Хіба не зрозуміють, що вона прийшла з чергування?

Тронк зверхньо глянув на лейтенанта.

— Це неможливо, пане лейтенанте. Таким є статут Фортеці. З північного боку ніхто не може ввійти без пароля, хоч ким би він був.

— Але тоді, — мовив Дроґо, роздратований безглуздими приписами, — хіба не простіше впровадити окремий пароль для Нового редуту? Зміна варти відбуватиметься раніше, а пароль повідомлятимуть лише офіцерові. Й солдати нічого не знатимуть.

— Авжеж! — підхопив старший сержант піднесеним тоном, немовби чекав цих слів. — Це було б найкращим рішенням. Однак тоді довелося б змінити інструкцію. А вона каже: “Пароль діє протягом двадцяти чотирьох годин від однієї зміни варти до наступної, і лише один пароль має силу як у Фортеці, так і в її підрозділах”. Написано чітко: “і в її підрозділах”. Тому немає місця для жодних викрутасів.

— Мабуть, колись, — мовив Дроґо, неуважно слухаючи співрозмовника, — зміна варти в Новому редуті теж відбувалась раніше?

— Так! — вигукнув Тронк. — Уся ця колотнеча триває лише два роки. Колись було краще.

Старший сержант змовк. Дроґо дивився на нього з подивом, навіть зі страхом. Що лишилося від цієї людини після двадцятидворічної служби у Фортеці? Чи пам^’ятає Тронк, що в різних країнах світу живуть мільйони схожих на нього людей, які не вдягають військові однострої, вільно ходять вулицями міст, а ввечері можуть за власним бажанням лягти спати чи піти до ресторану або театру? Досить було глянути на Тронка, щоб зрозуміти, що той давно забув про людей, бо для нього не існувало нічого, крім Фортеці з її гидкими порядками. Він не пам’ятав, як ніжно звучать жіночі голоси, як виглядають річки, сади, дерева, крім кволих кущів на сірих пагорбах. Тронк теж озирав північний простір, але не очима Дроґо, бо бачив там лише стежку до Нового редуту, оборонний рів і підпірні стіни, помічав можливі напрями ворожих атак, байдужий до диких урвищ, загадкової трикутної рівнини й поготів до білих хмар, що пливли темним вечірнім небом.

Із наближенням ночі Дроґо знов охопило бажання тікати звідси. “Чому я не поїхав одразу? — картав він себе. — Чому піддався облесливим умовлянням Матті?” Тепер йому доведеться чекати, поки минуть чотири місяці, сто двадцять довжезних днів, половину з яких доведеться стояти на варті. Закрадалася думка, що він опинився серед людей чужої породи, на ворожій землі, в жорстокому бездушному світі. Дроґо озирнувся й побачив Тронка, який нерухомо стояв, дивлячись на вартових.

 

VI

Запала темна ніч. Дроґо сидів у голій вартівні редуту, куди звелів принести папір, чорнило і ручку.

“Люба мамо!” — почав він листа й одразу відчув себе малим хлопчиськом. Самотньо сидячи при світлі гасової лампи в кам’яному мішку чужої йому Фортеці, далекий від рідної домівки, всього, що тішило і хвилювало, Дроґо радів можливості вилити на папері свої почуття.

Звичайно, в офіцерському колі він мусив поводити себе як справжній чоловік, реготати разом з усіма, слухаючи або розповідаючи масні анекдоти про військових і жінок. Кому ж, як не мамі, можна сказати правду, а цього вечора правда Дроґо не була правдою бравого солдата, не відповідала звичаям суворої Фортеці, й напевно пани офіцери, дізнавшись про неї, взяли б його на глум. Чи міг він розводитись перед ними про втому від важкої мандрівки, розпуку при вигляді похмурих споруд, гірку непозбутню самоту?

“Я геть виснажений після двох днів дороги , — хотів написати він мамі, — й, прибувши сюди, дізнався, що при бажанні можу повернутись додому. Фортеця являє собою невеселе видовище, поблизу нема жодних поселень, бракує розваг і взагалі дуже сумно”. Саме так він би їй написав.

Але Дроґо уявив собі маму, яка о цій порі теж думає про нього й тішиться тим, що її син приємно проводить час з новими друзями, може, навіть в оточенні гарних жінок. Вона напевно вважає його щасливим і задоволеним.

“Люба мамо! — виводила його рука. — Я прибув сюди позавчора після цікавої подорожі. Фортеця просто велична...” О, якби дати їй відчути убозтво цих стін, цього повітря, що тхне в’язницею, цих непривітних чужих людей! Замість цього на папір лягало зовсім інше: “Офіцери влаштували мені сердечну зустріч. Старший ад’ютант теж був вельми люб’язний. Він надасть мені можливість повернутися до міста, якщо я того побажаю. І все ж...”

Можливо, в ці хвилини мама прибирає його кімнату, відчиняє шухляди, даючи лад одягу, складає книжки та папери на письмовому столі. Вона вже робила це кілька разів, відчуваючи його живу присутність, наче він за щоденною звичкою скоро мав прийти на обід. Йому здавалося, що десь поблизу лунає відгомін її дрібних неспокійних кроків. Хіба він міг засмутити її? Якби вони були поруч у вітальні, під сімейним абажуром, Джованні виклав би їй чисту правду, а вона не поринула б у сумні думки, бо він повернувся і все погане лишилось позаду. Сидячи з нею біля каміна, в заспокійливій тиші старого будинку, він розповів би про майора Матті і його підступні умовляння, про маніяка Тронка. Повідомив би, як необачно погодився залишитись тут на чотири місяці і, можливо, обоє посміялися б із цього. А як це зробити звіддаля?

“І все ж — писав далі Дроґо, — визнав корисним для мене і для моєї кар’єри прослужити у Фортеці ще деякий час. Адже товариство тут вельми приємне й служба необтяжлива”. А його кімната, дірява цистерна, зустріч із капітаном Ортіцем і пустельні північні простори? Чи не розповісти їй про суворий караульний статут, голу вартівню, де зараз сидить? Ні, він не міг бути щирим навіть із мамою, навіть її не міг втаємничити у походження темних страхів, які гризли душу.

Зараз у місті, в його рідній домівці, дзиґарі кожний по-своєму вибивали десяту, і від їхнього бою в буфеті дзенькотіли келихи. З кухні долинав сміх, а з будинку на протилежному боці вулиці — звуки піаніно. Крізь вузеньке віконце, майже шпарину, Дроґо міг кинути погляд на сумне видовище північного краю, але надворі панувала темрява. Перо легенько вискрипувало. Хоча була ніч і вітер хижо свистів над зубчастими мурами, хоча в казематах Фортеці густішали тіні й повітря ставало важким і вологим, Дроґо писав: “Узагалі я всім задоволений і почуваюся добре”.

Від дев’ятої вечора і до світання на четвертому редуті, в кінці правого крила фортечних мурів, щопівгодини бив невеликий дзвін. Почувши його, крайній вартовий окликав сусіда, той наступного вартового, і від редуту до редуту летіло: “Пильнуй! Пильнуй!” Вояки не вкладали в це слово жодних почуттів, а лише механічно повторювали його з якоюсь дивною інтонацією.

Джованні Дроґо простягнувся на койці, не скинувши мундира. Лежав, охоплений заціпенінням, і час від часу чув цей перегук. До нього долинало далеке “Пий... нуу... й!” Потім крик ставав гучнішим, пролітав на ним, віддалявся в інший бік і завмирав. Через дві хвилини все повторювалось, починаючи з першого редуту. Дроґо знову чув ті невиразні звуки Лише коли крик підхоплювали його вартові, можна було чітко розібрати “Пильнуй!”. Але слово це швидко відлітало і тануло вдалині, у підніжжі скель.

Наступний переклик відбився в свідомості Дроґо слабкою луною, від чого він раптом стенувся й подумав, що під час чергування офіцерові не личить спати. Щоправда, приписами дозволялося це робити одягненим. Проте молоді офіцери Фортеці, демонструючи хвацькість, не лягали всю ніч, читаючи, курячи сигари, навіть тихцем збираючись разом пограти в карти. Тронк, до якого Джованні звернувся за порадою, дав йому зрозуміти, що накраще зберігати бадьорість.

Лежачи на койці поза світловим колом лампи і розмірковуючи над власним життям, Джованні Дроґо раптом заснув. А тим часом саме цієї ночі для нього починався невмолимий відлік часу.

Ще вчора він жив відчуттям безтурботних днів юності, бачив шлях, який у молоді літа вважається нескінченним, а роки течуть неквапно і легко, так що не помічаєш їхньої втрати. Ідеш собі повільною ходою, з цікавістю роздивляєшся навколо — нема куди поспішати, бо ніхто не женеться позаду, а попереду ніхто не чекає. Поруч крокують друзі й часто зупиняються пожартувати. Люди радо вітають нас із вікон і дверей, з прихильними усмішками вказують на обрій. Від цього сильніше б’ється серце, перейняте відвагою й коханням, вчувається наближення жаданої мети, якої поки що не видно, та незабаром ми її побачимо.

Чи ще далеко? Ні, досить перейти річку і проминути ті зелені пагорби. А може, ми вже прийшли? Хіба оці дерева, луки, білий дім не те, чого ми шукали? На мить здається, ніби слід зупинитися. Однак лунають голоси, що найцікавіше далі, і всі охоче продовжують шлях.

Похід триває в довірливому чеканні земного раю, дні довгі та ясні, а сонце світить високо в небі й не збирається ховатися за обрій.

Але в якусь-то мить ми мимоволі озираємось і бачимо, що ззаду височить залізна брама і заступає нам зворотну путь. Зринає думка — щось змінилося! Сонце вже не видається нерухомим і швидко хилиться на захід, хмари теж не затримуються в блакитному небесному просторі й тікають, штовхаючи одна одну. Стає зрозуміло, що час збігає і рано чи пізно дорога має закінчитися. За нашими плечима хтось миттю замикає важку браму, лишаючи нас у розгубі.

А в цей час Джованні Дроґо безтурботно спить і, мов дитина, усміхається вві сні.

Мине чимало днів, поки він зрозуміє, що сталося. Це й буде його пробудженням. Почує ззаду тупіт ніг, недовірливо роззирнеться довкола, побачить людей, які прокинулись раніше за нього й біжать, засапані, обганяючи одне одного, щоб першими дістатися мети. Відчує пульсування часу, що гарячково відмірює дні життя, побачить у вікнах не всміхнені, а байдужі обличчя. І якщо спитає, скільки шляху залишилось, йому так само покажуть на обрій, але без жодної приязні. Тим часом друзі зникнуть з очей, хтось знесилений залишиться позаду, хтось вирветься далеко вперед, ставши маленькою цяткою.

За тією річкою, казатимуть люди, пройдеш іще десять кілометрів і досягнеш мети. Однак кінця шляху не буде видно, дні ставатимуть коротшими, супутники нечисленними, за вікнами стоятимуть бліді примари, хитаючи головами.

Коли ж нарешті Дроґо залишиться сам-один, він побачить попереду свинцеву смугу безмежного нерухомого моря. Мандрівця змагатиме втома, будинки обабіч дороги стоятимуть з зачиненими вікнами, а поодинокі постаті відповідатимуть йому невтішними жестами: все лишилось позаду, далеко позаду, а ти пройшов і нічого не помітив. Тепер надто пізно вертати — за спиною, наздоганяючи, ширшає гомін гнаного тією ж ілюзією і ще не помітного на білій пустельній дорозі людського стовпища.

Отже Джованні Дроґо спить у вартівні третього редуту. Він бачить сон і всміхається. Цієї ночі його востаннє навідують милі серцю видива далекого щасливого світу. Біда, якби він міг побачити себе того дня, коли закінчиться дорога: нерухомого на березі свинцевого моря, під голим сірим небом, а навколо ані оселі, ані живої душі, ані дерева, ані бадилинки. І так на вічні часи.

 

VII

Нарешті з міста прибула скриня з речами лейтенанта Джованні Дроґо. Серед іншого була там і новенька шинеля модного крою. Дроґо вдягнув її й оглянув себе з усіх боків у люстерку, що висіло в кімнаті. Відчувши живий зв’язок із недавно полишеним світом, він не без гордості думав, як усі позиратимуть на неї — така гарна була тканина, таке майстерне шиття.

Він вирішив, що не варто псувати шинелю на нічних чергуваннях серед змокрілих стін. Не годилося б навіть одягати її негайно, визнаючи, що попереду його не чекають урочисті та радісні дні. Однак усе ж кортіло показати її комусь, і хоч як було холодно, він убрався в неї, аби піти до кравця залоги, в якого мав намір купити іншу, звичайну шинелю.

Дроґо вийшов зі своєї кімнати й почав спускатися сходами, милуючись, там де світло це дозволяло, силуетом власної тіні. Однак у міру заглиблення в кам’яні хащі Фортеці шинеля, здавалося, дедалі втрачала свій шик. Він навіть помітив, що виглядав в ній якось незграбно, і це може впасти у вічі.

На щастя, сходи і коридори були майже порожні. Якийсь капітан, що стрівся Джованні дорогою, ледь відповів на привітання, кинувши побіжний погляд у його бік. Випадкові солдати теж не звертали на нього увагу.

Він пішов униз крутими вузькими сходами, витесаними в товщі стіни. Його кроки відлунювали вгорі та насподі, наче разом із ним ішов цілий гурт людей. Поли нової шинелі метлялися, торкаючись білих пліснявих стін.

Нарешті Дроґо досяг підземелля. Тут, в одній із пивниць, містилася швальня кравця Просдочімо. Погідними днями з віконця під стелею сюди проникав промінчик світла, але в цей пізній час тут уже горіли лампи.

— Добрий вечір, пане лейтенанте! — побачивши його, зразу привітався Просдочімо.

У великій кімнаті були яскраво освітлені лише конторка, за якою писав сивий дідок, і довгий стіл, де працювали три молоді підмайстри. Скрізь, мов ряди шибеників, похмуро висіли десятки мундирів, плащів і шинелей.

— Добрий вечір! — відповів Дроґо. — Я хотів би купити шинелю, не дуже дорогу, щоб стачила на чотири місяці.

— Ану, покажіться! — скрикнув кравець, з несподіваною цікавістю хапаючи полу шинелі Дроґо й повертаючи її до світла. Просдочімо був сержантом, але вважав, що фах кравця дає йому право з певною фамільярністю ставитись до вищих за рангом. “Гарна тканина, гарна... Мабуть, дорогенько заплатили, в містах здирають три шкури”. Він іще раз глянув на шинелю оком знавця й похитав головою, від чого затремтіли його товсті червоні щоки. “Жаль лише...”

— Що?

— Жаль, що комір дуже низький. Це не по-військовому.

— Такі зараз носять, — впевнено заявив Дроґо.

— Можливо, мода справді вимагає низьких комірів, — сказав кравець. — Але для армії вона не указ. Моду визначав статут, а в ньому записано: “Комір шинелі повинен прилягати до шиї, мати круглу форму і бути заввишки сім сантиметрів”. Стрівши мене в цьому закутні, ви, пане лейтенанте, мабуть, гадаєте, що я якийсь там партач.

— Чому? — здивувався Дроґо. — Нічого подібного.

— Ви, напевно, вважаєте мене вбогим кравчиком. Однак я користуюсь повагою багатьох офіцерів, навіть у місті. Військових високого рангу. Я працюю тут тим-ча-со-во! — проскандував він останнє слово як надзвичайно важливу заяву.

Дроґо не знав, що відповісти.

— З дня на день я збираюся поїхати звідси, — вів далі Просдочімо. — Коли б не пан полковник, який не хоче мене відпускати... З чого ви смієтесь?

У напівтемряві чувся притлумлений сміх підмайстрів. Та за мить вони схилились над столом, удаючи, що напружено працюють. Дідок продовжував писати, очевидно не збираючись втручатися в не свої справи.

— Що в цьому смішного? — обурився Просдочімо. — Ви дуже великі розумники, але скоро пожалкуєте про це.

— Так, — приєднався Дроґо. — Нічого смішного тут нема.

— Вони дурні, — мовив кравець. — Краще не звертати на них увагу.

Цієї миті на сходах почулися кроки, й до майстерні зайшов солдат.

Просдочімо викликали нагору, до начальника речового складу.

— Пробачте, пане лейтенанте, — сказав кравець. — Службова справа. За дві хвилини я повернусь.

Він пішов слідом за солдатом. Дроґо присів у чеканні. Тим часом помічники, скориставшись нагодою, припинили роботу. Дідок нарешті відірвав очі від паперів, підвівся і, шкандибаючи, підійшов до Джованні.

— Ви чули? — з дивним наголосом запитав він, указуючи на двері, куди тільки-но вийшов кравець. — Чули? А чи відомо вам, пане лейтенанте, скільки років він живе у Фортеці?

— Не знаю.

— П’ятнадцять років, пане лейтенанте, п’ятнадцять проклятущих років. Проте безперервно повторює одне й те саме: я тут тимчасово, чекаю з дня на день...

За столом підмайстри тихо загомоніли. Мабуть, для них це була постійна нагода для жартів. А дідок розбалакував далі:

— Однак і пальцем не кивне, аби вирватися звідси. Він, а також пан полковник та багато інших залишаться тут до скону. Це своєрідна хвороба. Стережіться, пане лейтенанте, ви новачок, тільки-но прибули. Подумайте, бо буде пізно...

— Про що подумати?

— Аби якнайскоріше забратися звідси, поки не підхопили їхню хворобу.

— Я прибув сюди на чотири місяці й не маю ніякого бажання далі залишатися тут.

— Все одно начувайтеся, пане лейтенанте, — не вгавав старий. — Початок поклав полковник Філіморе. “Наближаються великі події”, — казав він вісімнадцять років тому, добре це пам’ятаю. Саме так і казав: “Великі події”. І часто повторював цю свою улюблену фразу. Забрав собі в голову, що Фортеця Бастіані є найважливішою з усіх оборонних споруд, а штабники в столиці просто нічого не тямлять.

Дідок говорив повільно, з паузами, після кожного слова западала тиша.

— Уявив, ніби щось має відбутися.

— А що має відбутися? — засміявся Дроґо. — Напевно, війна.

— Хтозна, може, й війна.

— Навала з пустелі?

— Мабуть, так, — підтвердив старий.

— Але хто? Хто порушить кордон?

— Звідки мені знати? Може, й ніхто не порушить. Але пан полковник вивчив мапи й каже, ніби в пустелі ще є татари, залишки давнього війська, яке блукає околицями.

У напівтемряві почувся ущипливий сміх трійки підмайстрів.

— І дехто їх ще й досі чекає, — вів далі старий. — Зверніть увагу на пана полковника, панів капітанів Ортіца та Стіціоне, деяких інших офіцерів. На їхню думку, кожного наступного року має щось трапитись, і ці передбачення діятимуть доти, аж доки їх відправлять на пенсію.

Він замовк і нахилив голову, наче дослухаючись.

— Здається, хтось іде.

— Нічого не чую, — мовив Дроґо.

— А візьміть Просдочімо! — жваво заговорив. — Звичайний сержант, кравець залоги, але пристав до них і теж чекає п’ятнадцять років невідомо чого. Я не переконав вас, пане лейтенанте? Ви мовчите й гадаєте, ніби все це порожні балачки. Шануйтесь, кажу вам, інакше теж потрапите в тенета і захряснете тут. Бачу по ваших очах.

— А ви, — спитав Дроґо, — що робите у кравця?

— Я? — посміхнувся дідок. — Я його брат, працюю разом із ним.

— Його брат? Старший?

— Так, старший. Я теж колись був військовим, але зламав ногу і ось дійшов до такого стану.

У тиші підземелля Дроґо раптом почув биття свого серця, яке калатало часто і сильно. Виходить, і ця відринута світом людина, що скніє тут над рахунками, теж мріяла колись про успіхи і славу. Джованні дивився старенькому в очі, а той сумно хитав головою, ніби кажучи: так ми створені, і тут нема ради.

Мабуть, неподалік хтось відчинив двері й почулися притлумлені стінами глухі голоси. Часом вони зникали, поступаючися місцем тиші, тоді виринали знов, і здавалося, що це повільно і сумно дихає Фортеця Бастіані.

Нарешті Дроґо почав дещо розуміти. Він дивився на ряди новеньких мундирів, які немов ворушились у тьмяному світлі лампи, відкидаючи довгі хиткі тіні, й раптом подумав, що в цю хвилину полковник відчиняє вікно свого кабінету, пойнятий таємними думками. Сумнівів не було: саме в таку темну осінню пору, не помічений ніким, комендант Фортеці дивиться на північний простір, чорні провалля гір і безмежну рівнину.

Фортуна, слава, зоряна мить, які хоча б раз у житті навідують кожного, мали з’явитися з Татарської пустелі. Заради цієї хисткої мети, що з бігом часу ставала все більш недосяжною, зрілі люди марнували тут свої кращі роки. Вони не були призвичаєні до буденного існування, дрібненьких міщанських розрад, сірого майбутнього. Жили одним сподіванням, жодним словом не прохоплюючись, чи воно здійсненне, були солдатами й стидалися душевних поривань.

Мабуть, до них належав і Тронк. Він примушував підлеглих заучувати параграфи статуту, дотримуватися залізної дисципліни, суворої відповідальності й —гай-гай! — гадав, що цього задосить. І все ж, якби збагнув, що життя йде вперед і тут потрібні нові підходи, Тронк, мабуть би, очутився. “Все не так, — сказав би він. — Адже в світі з’явилося багато чого нового, цікавого, гідного уваги. Тож можна сказати, що минуле пішло в небуття, бо так розпорядилася доля”.

Дроґо без особливих зусиль збагнув просту таємницю цієї нескладної ситуації і з полегшенням виснував, що все це його не стосується, бо він тут сторонній глядач. Минуть чотири місяці, й він, хвалити Бога, назавжди залишить Фортецю. Похмурі чари старої тверджі раптово зникли. Але чому цей стариган усе ще скоса позирає на нього з лукавим сумнівом? Чому його самого раптом охопило бажання гульнути, хильнути вина, розвіятися?

Чи не для того, аби переконати себе, щоб він насправді почувається спокійним і вільним?
 

Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії журналу