Вміння бачити “картину в перспективі” 

Інтерв’ю з македонським письменником Дімітаром Башевські

Розмову вів Дмитро Дроздовський 

 

Сьогодні учасник наших діалогів — Дімітар Башевські (Dimitar Bashevski) (1949 р.) — знаний македонський письменник. Після факультету філософії в Університеті Святих Кирила та Мефодія у Скоп’є, Македонія, багато років пропрацював як журналіст, головний редактор, зарубіжний кореспондент в Афінах. Був директором і головним редактором видавничого дому “Культура” у Скоп’є. Наразі пан Дімітар — головний редактор видавничого дому “Слово” (“Slovo “) і президент Македонського ПЕН-клубу.

Пан Башевські — автор багатьох романів, зокрема, “Повернення” (Vrakanje), “Чужинець” (Tuginec), “Сплінтер” (Raska), “Допоки лунає дзвін смерті немає” (Nema smrt dodeka dzvoni), “Один рік із життя Івана Плєвнєша” (Edna godina od zivotot na Ivan Plevnesh), “Дім життя” (Kukata na zivotot), “Щоденник Анни” (роман для дітей) (Dnevnikot na Anja); поетичних збірок. Його твори було перекладено і видано англійською, чеською, румунською, грецькою, сербською, албанською, турецькою мовами.

Дімітар Башевські здобув найвищу македонську літературну нагороду  — 11 Жовтня (11 Otomvri), премію Расіна (Racinovo priznanie),  премію Ванчо Ніколєскі (Vanco Nikoleski) тощо. Був домінантом на Міжнародну Балканську премії у 2002 році.

 

 

— Шановний пане Дімітаре, чому Ви обрали літератуний шлях? Чи були можливі альтернативи?

— Упевнений, що це не той вибір, що людино поставлено перед вибором кількох можливостей і вона просто обирає одну з них. “Вибір” бути письменником, художником чи музикантом взагалі виходить із природи, яку ми маємо в собі, з певної схильності або таланту проникнути у світ з іншого, невидимого боку, сприймати його, дивитися на нього через призму емоцій та естетичної форми. Отже, бути письменником – це не вибір, а різновид примусу, внутрішнього примусу. Десь я вже  казав: „Якщо б мій лист був чистий, не покреслений алегоріями та параболами, я би міг завернути в нього шматочок хліба та грудочку солі і понісся би стрімголов іншою дорогою вгору або вниз. Але воно не так. Це б була доля, в такому випадку, когось зовсім іншого.

— Дуже цікаво почути кілька слів про творчу лабораторію. Як вона функціонує? Які ваші творчі принципи? Що є для натхненням?

— Таке запитання і подібні на перший погляд прості, але якщо подивитися серйозніше, то можна побачити, що це не так. Натхнення, наприклад – питання багатогранне, а під “творчою лабораторією” розуміємо весь творчий процес. Хоча я не дотримуюсь твердих формул, все-таки міг би сказати, що моїм кредо могло б бути таке: “Стережись загальних місць, йди по слідах людини”. Зрештою, це є основою, коли йдеться про літературу і мистецтво як таке тому, що в центрі кожного роману, кожного оповідання, кожного вірша – людський екзестенціальний, емоційний та продуманий світ. Мистецтво характеризує індивідуальність у форомах її вияву. Окремішність – головне. Деталь – елемент характерізації. Узагальненнями або поняттєвими визначеннями займаються інші дисципліни.

Коли сідаю у свою “творчу лабораторію”, я найперше бачу картину в якійсь перспективі. Ота картина потім наближається й виповнюється деталями. Навіть коли вперше “побачу” ідею, ця ідея прагне одразу втілитися в картину, бути конкретною і зайняти місце в часі. Це трохи галюцинаційний стан. Потім розпочинається оповідь, рухаються люди, розмовляють, плачуть, радіють.

А оповідання не починається завжди легко. Треба шукати, провокувати, а все-таки, воно приходить, коли йому заманеться. Отже, натхнення деколи ховається. Декотрі автори пов'язують натхнення з дуже елементарними речами – кімнатою, в якій працюєть, способом роботи над книгою, часом, коли починають писати, звуком, який видає машинка (комп'ютер), поглядом, зверненим у вікно чи на стіну. Деякі з цих елементів інколи впливають і на мене. Щодо труднощів із натхненням, то про це добре сказано на самому початку мого найновішого роману “Колодязь”: “Лист білий і порожній, без жодної чорної літери на ньому... Я кудись зайшов, а те кудись мені не повертає нічого, немає відголосу від світу.”

— Чи виживе художня література у формі книжки в інформаційну еру? Чи може інтернет “вбити” книжку?

— Нашому інформаційному суспільству книга потрібна навіть більше, ніж попередньому — неінформаційному. Звучить парадоксально, але так є. Саме через загрозу збіднення людського життя, передусім емоційного. Це не значить, що інформатика не запропонувала деякі корисні речі. Запропонувала, саме такі і в такий спосіб, що найбільший інформативний антиталант не може їх подолати. Але те, чим переймається людина, – саме її місце у цьому всьому. І знову тут натрапляємо на парадокс – так зване інформативне суспільство формує людина для людини. Загроза випливає з того, що людина часто не може контролювати процесів, які сама започаткувала.

Адорно говорив, що після Аушвіцу вже немає сенсу  писати поезію. Але, власне, навпаки. Так існує світ. Світ вельми швидкий, і хтось мав би його спинити, сказати: “Зупинімось, бо перед нами провалля”. Література належить до тих феноменів, що відіграють ту роль, що створює паузу. Книга живе, як основа кожної культури. Серйозна література — виклик часу, в якому живемо, з її глибиною і задуманим спокоєм та смиренням. Якщо дійде до того, що книгу повністю замінять, тоді з нами стануться якісь радикальні зміни. Тоді кожен із нас буде просто чіпом.

— Які основні літературні тенденції у світі можете назвати? 

— Я би погодився з тими, хто кажуть, що друга половина ХХ ст. позначена малими літературами і мовами, які є двигуном і параметром нових естетичних цінностей, що задають тон та вносять розмаїття. Пригадайте насамперед не лише латиноамериканські літератури, а й літератури Магребу, балканські літератури. Так звані великі літератури Заходу покояться на старій славі, на великому проникненні мов, якими вони написані, на економічній, політичній, військовій могутності держав, із яких вони походять, але не на пропонованих  цінностях. Ці елементи нав'язують і  створюють тенденцію саме відповідно до того, про що ми вже говорили, з перевагою прагматики суспільства, яке називається інформативним і споживацьким.

Технології важливі і споживання, як бачимо, важливе. Людина тут має бути на задньому плані. Постмодернізм фаворизує формування героїв у прозі на основі наявних літературних образів, а не образів життя. В тому дусі й з'являються такі бестселери, як “Код да Вінчі”, або той роман про Гаррі Поттера в такій кількості продовжень, скільки можна їх виймати з кишені людей усього світу, тобто, бестселери, підтримувані великим коштом, загрожують протистоянням літературним критеріям, є література насправді. Наші середовища не можуть захистити себе від цієї агресії. У своїй простодушності ми такі речі навіть називаємо культовими.  Наші телеканали заповнено патокою і слиною, вони сповнені патетики, сльозами та плачем, які, по суті, є сурогатом, підміною справжнього плачу та істинного людського страждання.

Якщо період комунізму після Другої світової війни, зазвичай, називають суспільством, що описав Оруел у “1984”, то нинішнє західне суспільство все більше нагадує картину з “Хороброго нового світу” Хакслі. Декотрі автори написали, що із приходом ліберального суспільства прийшов кінець історії, кінець усіх суперечностей і травм, але мені так не здається.

— А як щодо глобалізації? 

— Глобалізація є карколомною проблемою. До цієї проблеми сьогодні існують два підходи: перший, що фаворизує глобалізацію і другий, що боїться її наслідків. Прихильники першого підходу висувають аргументи на користь того, що глобальне суспільство припускає демократизацію, що всі мають пристосовуватися. Інші ж у глобалізації бачать спробу зі світу зробити ринок могутнього капіталу, допоки зі світу безповоротно зник би хроматизм різноманітності. Окрім твердження, що глобалізація, у принципі, означає демократизацію, всі ми відчуваємо, що створюється певний різновид однодумності, яка, зокрема, відчутна у сфері капіталу, у міжнародних відносинах, а це в подальшому впливає й на сферу культури.

Письменники сподіваються, що в авантюрах глобалізації, окремі, особливо, так звані, малі національні мови та культури не втратять своєї ідентичності і що світ та людство не втратять свого індивідуального обличчя, не зблідне хроматизм сучасної цивілізації, безповоротно не щезнуть субтильні нюанси та вишуканість, які творять суть кожного справжнього мистецтва справжньої культури.

— Скажіть кілька слів про літературний вимір Македонії. Чи престижно бути письменником у вашій країні сьогодні?

— Македонія, як то кажуть, є зв’язком між Сходом і Заходом, країна, з якої Кирило та Мефодій почали поширювати слов’янську писемність, країна багата на фрески, розмаїття фольклору, і нині — мистецтво та літературу, що є частиною світового багатства. Але, щиро кажучи, Македонії не так уже й легко. Цілісна незалежність, здобута п’ятнадцять років тому, після виходу з югославської федерації, потребувала здійснення великих історичних ідеалів народу. Але у процесі проведення реформ і прагнень до Європи країна йшла через труднощі, як внутрішні, так і зовнішні, часто пов’язані із сусідами. Вершиною труднощів була криза 2001 року, що переросла у збройний  конфлікт зі сторони етнічних албанців, проте й досі немає точної дефініції того, що це було. Зараз рани загоюються, чи, краще сказати, великою мірою загоїлись. Усе-таки, країна переживає економічну кризу, важко виходить із тяжкої хвороби під назвою корупція, а безробіття практично залишається найважчою проблемою. Взагалі-то – тяжко, але за усіма оцінками, все-таки можливе краще майбутнє. Македонія — країна мала, але має достатньо ресурсів, які б у мирний час забезпечили пристойне життя. Країна вже є кандидатом на членство в Європейському Союзі і чекає початку переговорів, а пізніше і повноправного членства.

У сфері культури залишається в силі кредо, яке поколіннями живе в нас, тобто ми розуміємо світ як поле культурного змагання між народами. Маленька Македонія, яка не є економічною силою, ані тим більше військовою, у сфері творчості та культури не перестає брати участі у світовому спілкуванні. В літературі, насамперед, першість належала поезії. Вона й надалі залишається на вершині, але останніми роками, здається, перевага віддається романові, який і в кількісному, і в якісному сенсі завойовує простір і читачів. Бути письменником у такому малому середовищі, яким є македонське, та на малому ринку, яким є македонський, зрозуміло, не прибутково. Але процес творення, як порив, абсолютно не пов’язаний із матеріальним моментом, ані мистецьким результатом, як уже сказано вище, перебуває в певному пропорційному зв’язку з величиною середовища.

Письменник, безумовно, завжди мав своєрідний ореол, яким був опромінений. Цей ореол деколи може бути виплодом романтичного ставлення, але на Балканах для цього існує реальна підстава. Письменники в один період, у дев’ятнадцятому столітті, були тими, хто не тільки творив літературу, а й були головними пропагандистами процесів національного відродження. Пізніше, коли утворилися нові держави та політичні еліти після відходу Османів, простір звузився, і письменники опиняються жертвами цензури. У двадцятому столітті декотрі з них, шукаючи простору для задоволення власних не літературних амбіцій, потрапили в пастку того, що Жільєн Бенда називає “зрадою інтелектуалів”. Це ми бачили нещодавно і на  просторах колишньої Югославії, коли деякі письменники, як проститутки, загравали із владою і робили платформу для великих держав.

За нинішніх обставин у нас у Македонії немає місця для розмов про обмеження з ідеологічних чи політичних мотивів. Боюсь, що зараз зауважується й зворотний процес, коли свобода переходить у анархію, зокрема, коли  йдеться про пресу, де демократія являє собою терор для посередності. Але сам письменник не може багато зробити, він може бути тільки союзником із іншими вільними людьми. Індонезійці мають одне слово, яке звучить gotong і має значення “Перенесімо вантаж разом!”

— Пане Башевські, ви – Президент ПЕН-кулубу в Македоні. Які принципи діяльності цієї організації сьогодні?

— Македонський ПЕН-центр засновано сорок чотири роки тому. Він є частиною великої сім'ї ПЕН-центрів у світі. Резиденція Міжнародного ПЕН-клубу, як відомо, розташована в Лондоні. Йдеться про роботу відповідно до принципів Хартії Міжнародного ПЕН-клубу, де мовиться про свободу творчості, захист свободи думки та висловлювання, про вільний обмін ідей, про захист мовних і культурних прав, про переклад і промоцію літературних цінностей. Наш центр є одним із дуже активних і, мабуть, це є однією з причин проведення у 2002 році Всесвітнього конгресу Міжнародного ПЕН-клубу саме в Македонії, в Охриді. В Македонії наразі розташована резиденція Міжнародного комітету з перекладу та мовних прав. Ми беремо участь у всіх важливих міжнародних зібраннях письменників і розвиваємо двостороннє літературне співробітництво з центрами світу й, зокрема, нашого регіону. Це й обмін антологіями, переклад окремих творів тощо. У таких вимірах добре було б мати глибшу співпрацю з українськими письменниками.

— Роман “Колодязь” приніс Вам неабияку славу. В чому полягає секрет успішного твору?  

— Певну кількість моїх прозових творів пов'язано з темою міґрації. На відмінну від політичної еміграції, що властива для країн колишньої Східної Європи, в нас була передусім міґрація економічного характеру. Ця тема дуже комплексна, вона пов’язана з економічними, політичними, соціальними, етнологічними, психологічними та інші аспектами й утворює складний контекст. Це і від'їзд, але особливо повернення. Люди у книгах від’їжджають, але всі вони марять повернутися. Чин повернення драматичний і особливо трагічний, коли це повертання не може реально здійснитися. Щодо міфологічного ракурсу, то акт повернення представляє пошук центру світу в собі. Одержимість поверненням, як одна з основних констант психіки, впевнено обґрунтована і в архетипному психоаналізі. Вона відслідковує уявний і реальний шлях пошуку гармонії розбитої самості. Центральні картини, через які втілюється все це, — символи коріння та дому.

“Колодязь” — поза цією темою. Це передусім психологічний роман. Він прагне увійти в душевні та моральні наслідки, копаючи так само, як колодязь, аж до можливої появи джерельця, в якому, ніби в маленькому дзеркалі, побачиш власні (і не тільки) перемоги, щось, що, мабуть, варто було б не побачити – поразки, моральне падіння, помилки щодо себе та інших, марнославство, суєту. В романі історія розповідається у двох часових рівнях часи і складається з декількох шарів.

Роман “Колодязь” і справді спровокував інтерес. У 2002 році його визнали романом року в Македонії. Його було висунуто на відзначення міжнародної премії “Балканіка”, готується третє видання й існує інтерес до нього за кордоном. Останнє видання було в Чорногорії. Наразі я підписав контракт із одним видавцем із США для публікації у 2006 році, в жовтня.

— Пане Башевські, ви не тільки талановитий романіст, а й прекрасний поет. Чи важко припоркати поезію та прозу одночасно?

— Я почав писати поезію досить пізно, у зрілі роки. Це рефлексивна поезія, й критики пишуть про неї, як про поезію “синтезованого досвіду”. Я не єдиний автор, який пише і прозу, і поезію в Македонії. Є речі, які в поезії можна висловити інакше, щільніше. Інакше кажучи, якщо придивитися серйозніше, можна зауважити, що автор роману не може уникнути, щоб не бути тим самим у переживаннях людини і світу, ніж автор поезії. Вибране моїх поезій перекладено кількома мовами.

— Що б Ви могли сказати про політичні змінини та перспективи України?

— За перемінами в Україні ми всі слідкували й слідкуємо з великою зацікавленістю. Особливо в Македонії, оскільки моя країна має прекрасні стосунки з Україною, її пов'язує багатюще культурне спілкування, починаючи з часів поширення християнства й дотепер. Свого часу в Київській семінарії вчилося багато наших людей, вихідців із Македонії. Ви так само, як і ми, долаєте важкий шлях переходу, стабілізації демократичних інститутів та відродження вільної економіки. Ваша країна велика та багата, з хоробрими людьми, із величезною кількістю освічених молодих людей, і ви не маєте підстав для зневіри.

Україна має глибоку історію та багату культурну традицію. З часів появи граматики у 1596 році та словника в 1627 надалі розвивалося багате культурне й літературне життя. Одним із найвідоміших українських поетів у нас є Шевченко. Я читав твори і зустрічався з колегами з України, зокрема, на великому міжнародному фестивалі поезії у м. Струга, який щороку відбувається в Македонії. На фестивалі завжди беруть участь поети з України. Минулого серпня у Струзі був Олег Довгий, раніше був Іван Драч. Моїм особливим бажанням є зміцнення культурної й літературної співпраці.

— Чи хотіли б Ви щось змінити у власному житті?

— Я б не міняв життя. Живу в місті Скоп’є, а більшу частину року перебуваю в моїй рідній хаті, де я народився. Там у мене є одна сибірська вівчарка та один чорний кіт-перс. Рідне місце є своєрідною греблею проти відчуження, доказом постійних цінностей спадщини. Про неї можна говорити як про універсальний топос у літературі. Тут, у рідному місті, місці нашого дитинства, зародилася наша думка про багатство і красу світу. Тут та стежина, по якій ми зробили перший крок, потім його зміцнювали і вивіряли, й балансували ходу. І моя дружина, доктор соціології релігії, моя донька, етнолог, асистент факультету, і мій син, видавець, — усі вони люблять там перебувати. Це все – одне життя, моє життя, і я б не хотів його змінювати.

Ви знаєте, роки минають, залишається період, у якому написано певну кількість книжок і зроблено певну кількість інших справ. Людина постійно готується, “дозріває”, а цей “важливий пункт", про який ви говорите, весь час віддаляється, відходить від неї, як відходив Схід від Олександра Македонського... так як Траян, римський полководець, що спинився над морською затокою і відчув безкінечність світу.