Альфредо Брісе Еченіке
Портрет письменника з чорним котом
( Із книги оповідань “Сумний путівник по Парижу”)
З іспанської переклала Галина Грабовська
Едуардо Ґ’ютонові
Ґальо та
Персі Родріґесу Бромлі
Франція, поза всяким сумнівом, є країною з найвищою в світі густотою псячих какульок на квадратний міліметр вулиці. І якби коти не були настільки самостійними та делікатними, навіть коли роблять puff (я й досі пам’ятаю слова надзвичайно популярного в часи мого дитинства віршика, в якому стверджувалося: “Котик какає й ховає”) — то, щиро кажучи, ніхто не знає, що сталось би з кожним квадратним міліметром Франції.
Тема домашніх тварин, яких ще називають чотириногими друзями, навіть може захопити перші шпальти найвпливовіших видань у Парижі та провінціях, і не думаю, що в цілому світі знайдеться ще якась країна, де винайденню штучних песика й котика надавалося б такого ж значення, як у любій Франції, принаймні коли судити із заголовків на перших сторінках авторитетного часопису “Ле Монд”.
———
Перекладено за виданням: Alfredo Brise Echenike. Guia triste de Parнs, Lima/ 1999.© Галина Грабовська, 2006, переклад.
Було це в Японії, звісно, — всі ми знаємо вміння японців копіювати, ніхто не зумів їх у цьому перевершити, — де винайшли перших штучних домашніх тварин: робота-котика, робота-песика (впізнає голос господаря і т.д.), робота-канарку, які навіть так-сяк нявкають, гавкають і щебечуть, тобто обладнані найпростішими та найдієвішими пристроями звуконаслідування. І, певна річ, реакція з боку американського, французького (не відстали й інші держави-учасниці Європейського Союзу) Товариств захисту тварин не забарилася. Ціла багатонаціональна делегація їхніх членів, очолювана Бріжіт Бардо, приїздить у Токіо з метою докинути й свій п’ятак у цю справу і вирішити, чи є оті домашні роботи тваринами, чи ні. Коротше кажучи, тема, про яку йдеться, є справді делікатною й може спричинити таку ж тривалу та бурхливу дискусію, як та, що мала місце у XVI ст. в Іспанії, коли отець Вітторіо й брат Бартоломе де лас Касас полемізували з Хінесом де Сепульведою з приводу того, чи мають індіанці іспанської Америки душу, чи ні.
Осторонь стоїть питання про папугу, хатнього птаха, перед яким незрівнянна копіювальна винахідливість японців, схоже, виявилася спутаною по руках і ногах. Досконала копія, а отже й тваринність у цьому випадку є практично неможливими, тож серійне виробництво та продаж може створити серйозний ризик для будь-якої компанії, що придбає патент. І це, звісно, логічно. Бо якби ті злощасні папуги народжувалися, вже вміючи говорити, виготовляти цілі серії роботів-папужок, котрі видавали б англійську, французьку, іспанську мови тощо з усіма, які тільки забажаєш, акцентами, було б раз плюнути. Але як зробити так, аби штучний папуга поступово вчився розмовляти, наприклад, португальською з таким акцентом, як говорять у Бразилії. Й крім цього — ось де суть проблеми! — робив це крок за кроком і в залежності від того, захоче його господар, щоб він терендів папугою, чи ні.
...Ага, так, є ще одна річ, про яку я забув. Коли туристи з усього світу вже почали мріяти про Париж з чистими і зовсім не ковзкими тротуарами, коли мери великих і малих міст, містечок та сіл по цілій Франції притьмом почали калатати в дзвони і оголошувати всьому світові, що нарешті знайдено вирішення нездоланної проблеми громадської гігієни та безпеки, кілька мільйонів людей — і необов’язково це були жителі пустель, — на повен голос заявили: роботам без какульок рішуче ні!
Річ у тім, що коли розглядати цю проблему з усіх боків, то виявиться цілком незаперечним той факт, що не лише господарі виводять своїх песиків зробити puff двічі на день або й частіше. Розважте добре й побачите, скільки мільйонів людських істот потребують, аби песик вивів їх на прогулянку — й не лише задля puff. Поміркуйте і побачите.
Отож у такій демократичній країні, як Франція, з настільки вільним волевиявленням і особистими свободами, настільки взірцевій у цих та інших питаннях, чого ще можна сподіватися, окрім референдуму на тему: “Какульці “так” чи какульці “ні”? Дайте відповідь: так чи ні.
Ось над якими питаннями — ні менше, ні більше — розмірковував Родріґо Ґомес Санчес увечорі того прикрого дня, коли дружина поставила його перед вибором: або кіт, або вона.
— І завваж, Родріґо, крім усього іншого, я даю тобі тиждень на роздуми. Добрішою, ніж є, я вже не можу бути, але одне я тобі ґарантую: коли, повернувшись через тиждень додому, я застану тут цього монстра, то піду від тебе геть. Ти мене чув, Родріґо?
— Га?
— Піду геть!
— Так, Бетті, так. Я тебе чув.
— Отож, чао.
— Чао, жінко.
Було це досить несправедливо, правда, бо ж саме Бетті наполягла була на тому, щоб принести цього монстра у їхнє крихітне помешкання на бульварі Пастера. Родріґо завжди заперечував проти будь-якої тварини в двокімнатній квартирі, де ледве вистачало місця для нього з дружиною, і раз у раз доводив, що для того, аби тримати домашніх тварин, потрібен великий дім і хоча б невеличкий садочок.
— Як у Лімі, Бетті. Там домашнім псам і котам живеться добре, бо в них є вдосталь місця, аби бігати й бавитися. А тут усе навпаки, і ти це знаєш. Тут їх каструють, залишають на цілий день самих, у сезон відпусток виганяють на вулицю, б’ють... Коротше кажучи, подумай сама, Бетті... Для того аби тримати домашню тваринку в Парижі, перш за все потрібно бути європейцями. А ми перуанці. Приїхали з іншого світу... З Нового Світу, ото й усе... З неосяжних американських просторів... Знаю в Лімі будинки, де навіть лев може безжурно бігати в садку й навіть купатись у басейні, при цьому дітям, які бавляться довкола, нічого не загрожуватиме... Ти мене розумієш, Бетті?
— Послухай, Родріґо, якби ти замість того, щоб мріяти про свої романи, писав їх...
— Хуан Рульфо1 написав лише дві книжечки й став генієм, безсмертним...
——
[1] Хуан Рульфо (1918 — 1986) — мексиканський прозаїк, автор двох книжок — збірки оповідань “Рівнина у вогні” та роману “Педро Парамо”.
— Послухай, ідіоте: ще раз згадаєш мені оті дві книжечки Рульфо — і я завтра ж з самого ранку принесу тобі двох котів, а не одного.
Ось так у супроводі постійних погроз і з’явився Чорний Кіт у крихітному помешканні подружжя Ґомесів Санчесів. І був він уже таким, яким мав залишатися й надалі, тобто вже старим, неймовірно тлустим, огидним і на довершення всього — вже закінченим невротиком. Не мав ні віку, ні імені, й так мало залишатися й надалі, тому що оте “Чорний Кіт” було всього-на-всього умовністю, способом якось кликати оту жахливу тварюку, до якого Ґомеси вдавалися цілком безрезультатно — Чорний Кіт жодного разу не звернув на них ні найменшої уваги, не удостоїв хоча б натяком на нявчання, не кинув на них жодного погляду, не поворухнув своїм довжелезним хвостом. Навіть тоді, коли йшлося про такі важливі речі, як їжа. Нічого. Анічогісінько.
Сантьяґо Буенавентура, Товстун, єдиний веселий приятель, якого мали Ґомеси Санчеси, зазвичай пояснював це так:
— Бідолашний кіт не звик до такої поганої французької, як та, якою ви обоє розмовляєте. Хіба вам не соромно? Прожити в Парижі майже тридцять років і досі не вивчити мови. Це просто рекорд. І чим тут завинило це нещасне створіння? Хоч би яким огидним та невротичним кіт був, за це ви йому не можете дорікати. Це його країна, й він тут має усі права.
Чорний Кіт ніколи не прислухався до цих розмов. Він так і не довідався, що серед усіх Родріґових друзів є один, який принаймні не аж так сильно його ненавидить. І поступово він почав кудись зникати у крихітному помешканні Ґомесів Санчесів. Просто-напросто залазив у нижню шухляду єдиної шафи, яка стояла в спальні їхніх “апартаментів”, і сидів там, аж доки знову потрапляв комусь на очі. Як примудрялась відчинити шухляду ця бісова тварина? Намагатися дізнатись це — марна річ, тому що Чорний Кіт, схоже, був невидимкою. Того ж дня, коли в шухляду вмонтували замок і повернули в ньому ключ, Чорний Кіт — крім того, що прозорий, ще й дуже тихий — безгучно зробив отвір з лівого боку шафи й повернув собі свої володіння.
Вилизив він звідти лише для того, аби попоїсти, але коли, хай йому чорт?
Ґомеси Санчеси були у відчаї. Що це: абсолютна байдужість чи той нещасний кіт робив усе просто зі злости? Родріґо вважав, що зі злости, був переконаний — причиною цього є звичайнісінька лють кота, який з огляду на крихітні розміри помешкання змушений слухати щоразу, коли в хаті виникали постійні суперечки, які стосувалися його безпосередньо.
— Сьогодні твоя черга годувати його, Бетті.
— Моєї черги годувати його не буває ніколи, ідіоте. Я відкриваю йому ту огидну бляшанку лише тоді, коли мені цього хочеться...
— Але ми домовилися робити це по черзі, жінко. Принаймні тоді, коли ти нікуди не їдеш.
— Так, але я працюю, а ти — ні: нічого не пишеш.
Куди й коли Чорний Кіт ходив до вітру чи “на двір”, для господарів лишалося загадкою, незважаючи на те що він мусив таки колись ходити, інакше таке крихітне помешкання, як їхнє, вже б давно просмерділося наскрізь. Але гаразд, це була проблема, над якою Ґомеси Санчеси не застановлялися. Майже.
— Повинна ж у цієї бридкої тварюки бути хоч одна гарна риса, — день у день повторювала Бетті. — Хоч якусь чесноту повинен мати цей монстр.
Тому цілком вірогідним може бути наступне пояснення Сантьяґо Буенавентури, Товстуна, єдиного веселого приятеля, якого мали Бетті та Родріґо.
— Даю тобі сто відсотків гарантії, Бетті: одного дня, вимучений тривалим безсонням і тому перебуваючи у препоганому настрої, Чорний Кіт почув, щу ти про нього говориш. Бо чим іще можна пояснити те, що він так різко — всього за одну ніч — перемінився?
Справді, яке інше пояснення можна було знайти для того, що, не встиг ще півень доспівати своє ку-ку-рі-ку, як у поведінці Чорного Кота відбулася разюча зміна. Він, що раніше жив, замкнувшись у самому собі й у шухляді шафи, через що був практично невидимим, перетворився на правдиву блоху, на справжнісінький кошмар для Бетті Ґомес де Ґомес Санчес. Цей чортів кіт, завжди такий неповороткий, такий обважнілий та повільний, тепер блискавично з’являвся й зникав, обцюнявши всю вже майже спаковану валізу Бетті.
Бетті ж так ретельно добирала своє манаття, витрачаючи на нього величезні гроші, яких їй і без того бракувало. Бетті мала ось-ось замкнути валізу, підробку під “Louis Vuitton”, і кулею летіти чи то в аеропорт, чи то на вокзал. А чорти б його взяли! Бісів кіт! І коли він устиг залити всі її шовкові блузки та фірмові спідниці?! Коли, хай йому чорт, вона ж увесь час була в спальні, а валіза стояла на ліжку, й що ж тепер?..
Якось уранці вона знову спізнилася на поїзд, якось пообіді знову спізнилася на літак. Ділові зустрічі, які не відбулись, можливі угоди не було укладено, шеф укотре погрожуватиме їй звільненням. Бетті Ґомес Санчес працювала в лабораторіях “Roche-Laroche” виїзним консультантом і заробляла собі на прожиток тим, що ганяла по цілій Франції поїздами й літаками, відзначаючись при цьому величезним завзяттям, що правда, то правда, але, крім того, ще й непомірною амбітністю, яка завжди лишалася непогамованою.
Отож за тиждень, коли вона мала повернутися з півдня Франції, романіст без романів — ну, дещо є дещо — Родріґо Ґомес Санчес уже мав зробити вибір: або Бетті (жінка чужоземного походження з усталеним трибом життя, вкрай претензійною душею та зовнішнім виглядом, у яку він одного дня ледь закохавсь і яка його відразу ж заарканила, відвівши до вівтаря, лише тому що він відчув себе самотнім і трохи Сесаром Вальєхо1 у дощовому Парижі), або Чорний Кіт, огидна тварюка, але що він кому завинив, бідолашний.
——
1 Сесар Вальєхо (1892-1938) — перуанський поет, прозаїк, журналіст. З 1923 року жив у Парижі. Всесвітню славу йому принесла книжка “Людські вірші”, яку було опубліковано вже після смерті автора.
Родріґо Ґомес Санчес (довготелесий, але блідий як смерть цілковитий незґраба, жодного натяку на елегантність, із родини дуже шанованих інтелігентних провінційних буржуа, що убожіли щораз більше — до того ж у Лімі, а це найгірше, — душа великого митця, постійна нерішучість скептика найвищого ґатунку, дивовижна пам’ять, абсолютна добродушність, така ж беззахисність, богемне життя, яке через помилку самітника одного дня скінчилося перед вівтарем) закрив роман Луїса Рафаеля Санчеса, але не раніше, ніж надзвичайна пам’ять зареєструвала цілу низку висловів цього пуерторіканського письменника та доброго приятеля, які справді давали велику поживу для роздумів. “Богема є кредо зневірених”, це були одні з тих слів, які знайшли в Родріґовій душі глибокий відгук. Йому також дуже сподобалось оте “Чоловіки віддалялися, затягуючись сигаретами”, бо, дивна річ, при всій його легковажності та схильності до нічного життя він жодного разу не закурив, хоча й захоплювався до нестями отими крутими хлопцями, які в чорно-білих стрічках сорокових років увесь час курили, приходили і знову відходили, не випускаючи з зубів цигарок, а з рук — пістолетів, і цідячи слова англійською, від якої Шекспір, мабуть, перевертався у могилі.
Але найсильніше, принаймні на даний час, його зачепили слова Люіса Рафаеля Санчеса, що “непорядна жінка — це ще не найгірше”. Що ж тоді найгірше? Чорний Кіт? Сердешна тварина, яка тільки те й може, що захищатися за допомогою сечі — напрочуд удало випущеної, — захищатися від злоби людей, жити з якими їй ніколи й не снилося, навіть у найстрашнішому сні?.. Так, ота фраза про хлопців, що віддалялися, затягуючись сигаретами, просто чудова. Проти цього я нічого не маю, навіть у такому антитютюновому світі, в якому ми живемо. Але мені, коли хочу поводитися як справжній чоловік, потрібно не віддалятись, а підійти впритул до проблеми, що постала переді мною.
Повернення Бетті (це ще не найгірше?) — за якихось чотири дні вже стало величезною проблемою, до якої Родріґо Ґомес Санчес змушений був підійти впритул. І що скорше, то краще, досить зволікати, хлопче. Отож Родріґо підвівся з незвичайною для себе спритністю, яку сам охарактеризував як котячу (раптова симпатія до Чорного Кота?) — й стрімко перетнув ті кілька метрів недоладної вітальні-їдальні-кабінету, що відділяли його від телефону й єдиного справді веселого приятеля, якого він мав, Товстуна Буенавентури.
— Алло!
— Привіт, старий... Це я... Родріґо...
— Що сталося, антигерою?
— Чорний Кіт, брате... Чорний Кіт і ультиматум... Бетті повертається за чотири дні й...
— Я нічого не розумію, куме... Щось трапилося з Бетті?
— Ні, ні... Але вона запевнила мене, що коли повернеться й застане Чорного Кота, то піде з дому.
— З дому? Про який дім ти говориш? Чи ти п’яний?
— З квартири, вибач... Бетті піде з квартири, з мого життя, з усього...
— Капець! Чого тобі ще треба, антигерою? Почнемо з того, що ти матимеш у власному розпорядженні на кілька квадратних сантиметрів більше. Послухай, я ось що придумав: ти зачекай, коли приїде Бетті, але перед тим підлий Чорному Котові до молока добрячу дозу валер’янки. Коли вона побачить тебе з котиком-мурчиком, який солодко спатиме та ще й вуркотітиме в тебе на руках, тобі навіть не доведеться розтуляти рота, усе буде й так зрозуміло. Бетті забирається геть, тоді за кілька хвилин приходжу я і ми йдемо до ветеринара, який зробить тому сіромасі потрібну ін’єкцію...
— Кажеш, умертвити його, Сантьяґо? Щоб я наказав умертвити Чорного Кота?
— Саме так. І повернеш собі абсолютну свободу. Знову заживеш богемним, чи бурлацьким, чи як ти волієш його називати, життям. Можливо, на тебе навіть зійде натхнення і ти щось напишеш, старий.
— Я не зможу вбити цю тваринку.
— О, хай йому чорт, чого це раптом оте страховисько стало тваринкою...
— Сантьяґо...
— Послухай мене, Родріґо... Смерть для цього нещасного кота має бути справжнім визволенням. Присягаюсь: бувши ним, я б уже давно вчинив самогубство... Іншими словами, нічого страшного не станеться, коли ти йому трішечки допоможеш... Він буде тобі лише вдячний, навіть на тому світі. Вчини йому самогубство — й побачиш...
— Важче, ніж приспати рибу, оперувати її і видалити їй чотири літери.
— Що ти кажеш? Повтори, будь ласка.
— Нічого. Не має значення. Це вислів Луїса Рафаеля Санчеса. Зненацька зринула у мене в пам’яті й щезла.
— Гадаю, я дещо зрозумів. Не помилюсь, коли скажу, що ці слова мають якесь відношення до ультиматуму Бетті?
— Що ж, так, визнаю це...
— Ну, і що ти збираєшся робити? Бо ідея подарувати комусь Чорного Кота не проходить. Це неможливо. Навіть з доплатою ніхто не візьме таку потвору. Якщо до того ж котові, скоріш за все, вже виповнилося тисячу котячих років.
Родріґо Ґомес Санчес зробив усі, які лише можна було, телефонні дзвінки, навіть міжміські — що було вже зовсім безглуздо — до знайомих, які жили в провінції. У записнику не лишилось жодного телефонного номера, який би він не набирав.
Сантьяґо Буенавентура мав цілковиту рацію. Ніхто, абсолютно ніхто не хотів брати Чорного Кота. А до приїзду Бетті залишалось всього три дні.
Коли днів лишилось два, єдиною новиною було те, що Родріґо придумав прилаштувати Чорного Кота в старого самотнього консьєржа. Довго й розлого пояснював він панові Косте, в яку скруту потрапив, і голос його ставав щораз благальнішим, тихішим, щораз більш здавленим і хрипким...
— Чорний Кіт... Я сам ним опікуватимусь, лишень потай. — Щодо всього іншого, то нещасна тваринка живе зовсім непомітно, а мсьє Косте ніколи не виїздить з дому. І нарешті, проблема з валізою пані — це проблема, що стосується лише дружини, більше нікого на світі. — Я присягаюся, так, можу заприсягнутись у цьому, бо останні два дні, вчора й сьогодні, я складав свою валізу разів двадцять, на тому ж ліжку, і Чорний Кіт навіть не показався, увесь час сидів у нижній шухляді шафи...
— Зрозумійте, пане Косте, наскільки важливо для мене, щоб Чорний Кіт і далі жив зі мною в одному будинку...
Консьєрж зник за скляними дверима, запнутими брудною фіранкою, тепер безглуздо було про щось просити, а до приїзду Бетті залишивсь один день й одна ніч, Бетті приїздила вранці. Родріґо Ґомес Санчес сам був здивований власним стрибком, яким зірвався з ліжка — котячим, елегантним, вишуканим, таким як у Чорного Кота, — навіть не до пуття розплющивши очей і не розкуштувавши дивного та міцного смаку цього нового дня, цього вкрай важливого світанку. За двадцять хвилин, ковтаючи каву з молоком і жуючи черствий хліб, навіть без масла, Родріґо знову подивувався сам із себе, але цього разу було з чого дивуватись: ніхто, та й сам Господь Бог, не змусить його умертвити Чорного Кота. Це було рішення чоловіка твердого, людини слова, і похитнути його не зміг би ніхто.
Тепер, ясна річ, бракувало лише Бетті, але після отого котячого стрибка й твердого рішення його, схоже, назавжди покинули фізичні, психічні і навіть моральні сили, бо те, що називають силою волі, ніколи, щиро кажучи, не було його сильною стороною. Іншими словами, єдине, що він зробив до одинадцятої вечора, — окрім того, що просидів у піжамі за портативною друкарською машинкою — це залишив найкраще зі свого обіду в металевій мисці, з якої їв Чорний Кіт.
...Не будемо себе обманювати, Родріґо. Чому Бетті принесла цього страхітливого кота у ваше крихітне помешкання? З двох причин. Перша: аби зробити послугу генеральному директорові компанії, де працює. Друга: тому що однією з її величезних ілюзій стало бажання бути чи принаймні здаватися француженкою... Тепер подивімося, що поганого є у пункті першому. Та все, з огляду на те, що Бетті робить послуги лише тим, хто стоїть вище за неї, і ніколи — тим, хто нижче. В цьому ж пункті є дещо навіть гірше, вкрай кепське. Що вище стоїть людина, то принизливішою буде послуга, яку зробить їй Бетті, наприклад, візьме в своє крихітне помешкання старого кота, якого генеральний директор захотів позбутися й навіть не завдав собі клопоту повідомити його ім’я... Жахливо... З якого боку не глянь — жахливо.
Тепер пункт номер два... Чи є щось поганого в бажанні бути чи принаймні здаватися француженкою? Гаразд, візьмімо для початку її французьку мову, яка й справді жалюгідна, значно гірша за мою... Далі, оте бажання тримати в домі кота, аби парижани не так різко сприймали тебе як іноземку, іншими словами, хоч трохи вважали француженкою... Сердешна Бетті... Дурепа... В тебе гонориста душа, Бетті, і, певна річ, тобі й не збагнути, чому іспанською мовою що “гонористий”, що “пихатий” звучить однаково.
“Пихатість — це обмежена романтичність”, — писав Рамон Ґомес де ла Серна. Але гаразд, досить уже, ти ж бо навіть не чула про цього добродія... Та й про романтику тобі нічого не відомо... Чванькувата, закомплексована, ти пнешся догори, прагнучи стерти з пам’яти всі перуанські спогади, аби досягнути якогось “становища” в Парижі... Візьми ґумку й зітри свій приїзд до Франції, Бетті... Кумпанія приїхала порозважатись і привезла з собою із Ліми кількох юнок, кількох свіженьких ягідок... І серед них була ти... Розпусниця? Якби ж то. Ти змогла стати навіть респектабельною... “Проститутка — це факт, що б’є наповал”, — пише Едуардо Лізальде... Мексиканський поет, якого ти не читала й ніколи не прочитаєш, Бетті... Розпусне життя? Та що ви... Нічого подібного... Звичайне собі життя... У кожному разі, ще не найгірше... А потім я, немов той дурний метелик на свічку, що правда, то правда...
Ось так і просидів би цілісіньку ніч Родріґо Ґомес Санчес, розмовляючи сам із собою, якби не телефонний дзвінок, що лунав не перестаючи, немов той, хто телефонував, знав, що в хаті має хтось бути. Тут Родріґо виявив, що стоїть зі скибкою черствого крихкого хліба без масла в одній руці й телефонною слухавкою в другій.
— Так... А, так... Це ти, Сантьяґо?
— А хто ж це ще може бути, всохлий ти хроне! Ти чому не береш слухавки? Я вже почав боятися, що Чорний Кіт умертвив тебе.
— Завтра приїздить Бетті... Вранці...
— Саме через це я тобі й телефоную, але тобі хочеться бути таким-от оригінальним і не відповідати. Ти вже нарешті щось вирішив?
— Важче, ніж приспати рибу, оперувати її і видалити їй три літери...
— Два плюс два — чотири: в слові “риба” чотири літери, а у слові “кіт” — три... Зараз же їду до тебе.
— Для чого, я ще в піжамі?
— Аби допомогти тобі, антигерою. Для чого ж іще? У мене виникла суперідея, братухо... Суперідея і джутовий мішок для її виконання...
ПРИМІТКА: чи можна придумати якийсь менш жахливий кінець для кота? Варто спробувати. Основна ідея: посмішка фортуни, переворот долі, дуже старий, проте дуже щасливий кіт... Так, варто спробувати...
Іншими словами, саме Сантьяґо Буенавентура зрештою вирішив, що Бетті та Родріґо й далі мають жити разом у крихітному помешканні на бульварі Пастера. Але Чорний Кіт не вмер. Зовсім навпаки, в нього почалось нове життя, чудове життя. Можна навіть сказати, що жодна в світі тварина не зазнавала більшої переміни долі, аніж Чорний Кіт, якого тепер звуть Ів Монтан. Так його охрестила нова господиня, постаріла мудра проститутка, яка працювала без сутенера, іншими словами, жінка розпусна, так, але відважна й тямуща, бо заощадила купу грошей. Її звали Жозетт. Вона підібрала кота в Булонському Лісі тієї самої морозної ночі, коли Сантьяґо Буенавентура й Родріґо Ґомес Санчес приїхали туди на таксі з джутовим мішком, який дорогою знавіснів.
— Лайно, лайно й ще раз лайно! — були останні слова таксиста, який перелякано чкурнув геть, висадивши отих двох покидьків, двох брудних зайд, ледь угледівши дерево й повію під ним, які справді завадили йому побачити ліс.
Отими двома брудними зайдами й знавіснілим мішком були, звісно, Сантьяґо Буенавентура, Родріґо Ґомес Санчес і Чорний Кіт, що боронився, мов розлючений лев, мов розлючений тигр, іншими словами, немов розлючений звір від примусового повернення в лоно природи, до якого його приневолювали оті два смердюхи перуанці. Річ у тім, що на відміну від таксиста, який не знав і знати не хотів, якої національности оті двійко брудних зайд, Чорному Котові це було відомо.
Наприкінці бідна тварина була вже цілком розтерзаною, хоча правильніше було б сказати, що й Чорний Кіт, і Родріґо Ґомес Санчес були розтерзані так самісінько. Річ у тім, що в глибині душі романіст без романів — ну, дещо є дещо — зовсім не мав бажання повертати свого чотириногого друга в лоно природи, та й у будь-яке інше місце, яке не було нижньою шухлядою шафи. Але зрештою ми вже знаємо, що за нього все вирішив його приятель, Сантьяґо Буенавентура. Він сказав:
— Не журися! Вдягайсь і неси сюди Чорного Кота.
— Що ти думаєш з ним робити?
— Довірся мені й роби те, що я тобі кажу. Хіба я не був тобі завжди найкращим другом?
— А мішок?
— Ти вдягнешся коли-небудь, бісів сину?
Зрештою Родріґо вдягнувся, а в Чорного Кота тим часом не виникло навіть тіні підозри, що ввесь цей рейвах і крики посеред глупої ночі стосуються його більше, аніж будь-кого на цьому світі. Ідея полягала в наступному: антигерой, який цілком увійшов у свою роль, справді відмовлявся за допомогою ін’єкції відправити на той світ жалюгідного кота, до якого зненацька відчув палку любов ... Та тут у найпотрібніший момент з’являється Сантьяґо Буенавентура, його найкраший друг, і за допомогою мішка, таксі й самого Родріґо (хоча антигерой скорше був перешкодою) впроваджує в життя єдино можливий альтернативний варіант: відвезти Чорного Кота в Булонський Ліс і примусити його, навіть якщо доведеться буквально купати його ногами чи шпурляти у нього камінням, возз’єднатися, всупереч інстинкту самозбереження, з природою, свою спорідненість з якою, бувши міським котом з діда-прадіда, він цілковито ігнорував.
Зрештою, треба було бачити ту природу, до якої його копняками змушували вертатись. Була вона така приручена, лагідна, мальовнича й застигла, що здавалася майже неживою. До того ж у якому це було чудовому місті, на якій вишуканій околиці, якщо не брати до уваги повій на кожному кроці, кожна — з кишеньковим ліхтариком, бо ж у цій відрізаній і досить дикій зоні лісу вночі було так темно — хоч в око стрель, до того ж клієнт, звісно, має добре бачити товар.
Там і залишився, здавалось, уже назавжди, Чорний Кіт, паскудний розгодований кіт Ґомесів Санчесів, що мешкали на бульварі Пастера й там, у Перу, походили з дуже несхожих родин. Проте певні риси характеру замкнутого у собі Родріґо-антигероя дозволили йому напрочуд скоро забути той жах, який він пережив, дивлячись, як його чотириногий друг під зливою штурханів і каміння зникає у нічному лісі. Такою вже він був людиною. По суті йому пощастило, що міг цілими днями й ночами вести внутрішній монолог, ніколи не переходячи на чесний і відвертий діалог із самим собою. Для нього це й справді було везінням, бо загалом його життя було доволі сумним та сірим.
Шкода, звичайно, що Родріґо Ґомес Санчес так ніколи й не довідався про те, як вражаюче щасливо закінчилась історія з Чорним Котом. Її завершення було таким прекрасним, що бракувало лише автокатастрофи, в якій би загинула Бетті, повертаючись у Париж, аби нещасливе подружнє життя Родріґо Ґомеса Санчеса також закінчилось апофеозом. Ну що ж, усе щастя випало на долю Чорного Кота, якого — не наважився він ще як слід вистромити з-за дерева свою жахливу мордяку — тієї ж ночі, коли його закупали мало не до смерти в напрямку природи, побачила Жозетт, постаріла й мудра діва ночі, яка в мент ока перейнялася до нього величезною ніжністю, і вже за кілька годин, лежачи серед розкішних диванних подушок, скроплений бризками шампана, він отримав нове ім’я — Ів Монтан. Невдовзі після того вони разом пішли на пенсію й щасливо доживали віку в маленькій віллі на Лазурному березі, що стало можливим завдяки, ясна річ, мужності та наполегливості повії, яка ніколи не мала сутенера, іншими словами — змогла заощадити купу грошей.
КІНЕЦЬ
9 листопада 1996 р. Щойно знищив “Портрет письменника з чорним котом”. Але зрештою, як говорить, чи, радше, думає в оповіданні Родріґо Ґомес Санчес, “дещо є дещо”. Те, що залишається завжди. Найінтимніше. Лише моє. У свої твори я вношу те, чого не вношу в своє життя. Через це, гадаю, я їх ніколи не дописую. І не вношу у своє життя того, що вношу до своїх творів. Через це й живу так сутужно. Ну, та яке, хай йому чорт, усе це має значення тоді, коли моє життя обмежене котом і лісом.
Серхіо Мурільйо закрив щоденник, заховав його від дружини у звичне місце й попрямував на кухню, аби взяти торбинку з їжею, яку упродовж останніх двох тижнів щоночі відносив Феліксу, своєму котові. Він клав її на те саме місце в Булонському Лісі, де змушений був покинути сердешного Фелікса, покликавши на допомогу свого давнього приятеля Карлоса Бенвенуто, оскільки нещасне створіння було настільки призвичаєне до міста, що, здавалося, повністю зневажало існування лісів і боронилося як розлючена кішка в прямому розумінні цього слова. Нансі й справді виконала свою постійну погрозу і таки змусила його вибирати між нею й тим чудовим котом. І, звісно, вибору в нього не було.
Що ж, Серхіо Мурільйо знав уже, що цим походенькам до лісу має настати кінець. Так не могло тривати все життя: щоночі приносити сюди повну торбинку їжі і забирати порожню, від попереднього дня. Ні, ніколи більше не повториться отой сон про чоловіка, який щоночі, аж до самої своєї смерти, під одним і тим самим деревом має побачення з котом. А те, що зараз, навпаки, могло трапитися дуже просто. І пояснюється також дуже просто. Чорному міському котові погано живеться в лісі, навіть якщо хтось і підгодовує його крадькома. Зрештою одного дня лісові звірі, що ходять за ним назирці, відколи він тут з’явився, виявляють, як добре харчується цей сучий син, і пожирають його разом з його їжею. І хтось у страшному сні відчуває себе жахливо самотнім. І плаче в таксі дорогою додому.
1999 р.
