Дмитро Дроздовський

“Трактори” з невдалої історії не по-українськи

 

Що таке “хороша література”? Текст, наскільки б він був герметичним для прочитання, — все одно система відкрита. Він переходить від однієї епохи в іншу в пошуку своєї, можливо, остаточної інтерпретації... З одного боку, завжди існували літературні твори, які з першого разу зрозуміти, усвідомити досить важко. Це вербальні структури, що мають психологічні, соціальні, історичні імпліцитні рівні розуміння. З другого боку, є тексти, насичені провокаціями, свідомим маніпулюванням. Правду кажучи, інколи провокація може бути не внутрішнім атрибутом, а результатом неприйняття тексту зовнішнім світом. Велика кількість людей просто відмовляється сприйняти текст, оскільки він не може укластися в моделі розуміння світу, власної самоідентифікацї. Так, зокрема, було з ірландцем О’Кейсі та його драмою “Юнона і Павич”, з італійцем Піранделло та його “Шістьма персонажами в пошуках автора”. О’Кейсі не могли сприйняти ірландці, адже він звинуватив їх у розпущеності та пияцтві. Проти Луїджі Піранделло взагалі влаштували в Римі бунт, оскільки постановка п’єси виявилася поза межею розуміння “добра і зла”. “Невже все на світі — лише ілюзія?” — таке запитання обійшло світ після появи творів екзистенціалістів та абсурдистів.

Автори таких творів —медіуми (багато літературознавців можуть мені дорікнути за таку терміносистему!), які змогли в моменти інсайту піднятися над тогочасними проблемами і вийти на новий рівень розуміння, далекий від свідомості натовпу. Відповідно, митці у власних творах порушують такі проблеми, над якими тогочасне суспільство і не могло замислитися. Такі автори у трансцендентному стрибку перевершують час і водночас опиняються заручниками свого часу і своєї системи.

——

© Дмитро Дроздовський, 2006.

 

Але наразі йтиметься про книжку, в якій, на жаль, зовсім бракує саме таких надчасових стрибків — це “Краткая история тракторов по-украински” Марини Левицької. Письменниця — етнічна українка з Шеффілда, педагог і авторка брошур про правильний догляд за літніми людьми, а також авторка шести невиданих романів. Останній її твір, втім, таки вийшов. “Коротка історія тракторів по-українськи” здобула премію Вудхауз (за найкращу гумористичну книжку року, яку написала жінка), потрапила до лонг-листа Букера-2005 і виявилася одним із головних бестселерів у англомовному світі.

Сама пані Левицька народилася після закінчення Другої світової війни в таборі для переміщених осіб. Все життя вона мешкає у Великобританії. Це, втім, не позбавило її від “досконального” знання “життя і традицій української громади в “Англії”, як написано в анотації до англійського видання. Але ж чи може цей твір претендувати на належність до української культури, на знання української історії та психотипу?

Останній твір Левицької зчинив багато галасу в Європі за 2006 рік. На четвертій сторінці обкладинки та на авантитулі видання — купа лестощів, витягів із захвалювальних рецензій, відгуків, анотацій. “Чудовий роман — із добрим розумінням історії, глибиною і одночасно легким дотиком: це чиста радість” — стверджує видання “Spectator”. “Левицька створила смішну, чуйну і розумну книгу — не тільки сімейну сагу, а й соціальну історію. Прекрасно!” — читаємо в “Booklist”. І тільки рецензія українського “експортного письменника” Андрія Куркова стоїть якось осторонь: “У романі українки Марини Левицької, що у Великобританії бестселер, співвітчизники письменниці виглядають сміховиськами... Одне слово, премією Вудхауз, здається, відзначили карикатуру на українців”!

Світове “визнання” не позбавило цієї книжки усіляких казусів. Мережна книгарня “Амазон” розмістила “Трактори” в розділі “Сільське господарство”; вітчизняні книгопродавці, побачивши на обкладинці: “Марина Левицкая. Краткая история тракторов по-украински”, упевнено ставлять російський переклад у розділ “Російська література”. У “Сільському господарстві” роману робити нічого — історію українських тракторів написав головний герой бестселера, колишній київський інженер, наразі британський пенсіонер. А ось із російською літературою складніше, продавців можна зрозуміти. Про те, що перед тобою не оригінал, і справді здогадуєшся далеко не одразу. Текст семантично та змістовно російсько орієнтований, на російських концептах, ба й про “українські трактори”!

Одне слово, чтиво здобуло багато прихильників, премій та фінансових чеків. Але що ж то за “Історія” під такою абсурдистською назвою та колажною обкладинкою (слід поцілунку на синьому тракторі)? Та ще й усе це — “по-українськи”!

Горезвісна історія про трактори починається так (подаю цитати в російському варіанті без перекладу, щоб читач зміг відчути колоритність “українського” мовлення в тексті): “Через два года после смерти моей мамы отец влюбился в шикарную украинскую блондинку-разведенку. Ему было восемьдесят четыре, ей – тридцать шесть. Она взорвала нашу жизнь, словно пушистая розовая граната, взболтав мутную воду, вытолкнув на поверхность осевшие на дно воспоминания и наподдав под зад нашим семейным призракам”. Хищная грудастая Валентина, мечтающая о виде на жительство, окрутила натурализовавшегося еще после войны пенсионера, одержимого чувством вины перед погибающими на развалинах коммунизма соотечественниками. Благородный вдовец со склонностью к маразму, естественно, вскоре остается без денег: молодой супруге требуется “престыжна машина”, потом новая кухонная плита, причем обязательно коричневого цвета, что вдвое дороже (“У бывшем Совецьком Союзе уси плиты булы бели. Дерьмови плиты”) (росіяни прочитають цю фразу так [у бившем совєцьком союзє усі пліти бєлі. Дєрьмові пліти])

Сам “наречений” у перервах між родинною колотнечею та постійними сварками пише ту саму “історію тракторів”, що відіграють, на його думку, надзвичайно важливу роль в історії його “рідної України, покинутої під час війни”. “Коротка історія тракторів по-українськи” торкається й “української історії” з часів революції, громадянської війни і голодомору, жахів життя в голодній і бандитській Україні середини 90-х, дволикості західного суспільства, втіленого в образах двох сестер. Молодша, Надія, від імені якої оповідь, — дочка українських емігрантів. Вона ввібрала ліберальні погляди Британії, ходила на демонстрації і виступала проти війни, через що її батько одного разу навіть відправився на вокзал чекати потяга до Росії (навіщо жити у Британії, якщо навіть його дочка — комуністка? Хотів він, бачите, саме до Росії!).

Але коли 36-річна завойовниця Валентина, спрагла на західне життя і готова заради цього на все (виходить заміж за 84-річного дідугана і купує три “престижні машини”, жодна з яких не їздить, а також коричневу плиту, тому що біла не пасує для “цивілізованих людей”), героїня забуває про власне переконання, що всі люди — брати і сестри (як вона додає, “всі, окрім її власної сестри Вєри”). Валентина мріє, що її новий чоловік нарешті зізнається, де ховає гроші, і вона матиме безтурботне життя, віддасть сина до Оксфорду-Кембриджу. Дід втрачає глузд: він витратив усі мізерні пенсійні заощадження на молоду дружину, мріє, що вона, нарешті, перестане його бити і дозволить ще раз потримати її “за пишні груди”. Дочки, які втрапили в раптову любовну лихоманку батька, мріють про депортацію Валентини і пишуть кляузи до посольств.

Левицька описує родину українських переселенців після Другої світової, які опинилися в Англії і в наші дні потрапили у складну ситуацію. Немолоді сестри одна одну ненавидять, їх старезний батько після смерті дружини, яка вміла готувати фантастичний борщ, надумав раптом одружуватися з молодою тернополянкою “з великим бюстом”, яка з сином-підлітком хоче втекти від жахів самостійності в Україні. В Англії її цікавлять  риси буржуазного побуту, так що чоловіка-пенсіонера вона наприкінці розоряє всілякими покупками — від “еротичних ліфчиків” до  “роллс-ройсов”. Тож бідолаха-чоловік, терплячи збитки і побої від нареченої, пише “історію про трактори”.

Сестер об’єднує  ненависть до корисливої мачухи. Дві вже дорослі дочки, які не розмовляли з дня смерті матері, вимушені укласти альянс, щоб урятувати тата від молодої інтервентки з України. І, звісно, власний спадок. Мета — дуже “благородна” та вишукана. Здавалося б, класична історія про цивілізованих європейців, вимушених відбиватися від нашестя жадібних варварів зі слов’янського світу (саме так можна інтерпретувати героїв твору). Але не все так просто. У благородній родині із шаф починають вивалюватися давно заховані кістяки. Минуле сім'ї виявляється зовсім не таким, яким його уявляла розповідачка. Та й із Валентиною все не так просто.

Одне слово, замість історії про трактори маємо психологічний вибух людини, яка в такий спосіб на папері хоче втекти від власних психологічних проблем, вивертів та патологій. Психологи радять писати листи, щоб забути про якусь проблему. От і пані Левицька пише власного “листа”, щоб “деконструювати” (свідомо вживаю терміни Жака Дерріди) сприйняття української мови, історії, психології в англомовному та вже й російськомовному (через “блискучий” переклад) світі. І робить вона це не вельми вдало. Тобто, скоріше, для тих, хто саме так хоче бачити українців, а не інакше та образливою.

Цікаво, що автор російського перекладу “Тракторів” — харків’янин Валерій Нугатов, — українець. Чи міг би представник будь-якої (англійської, італійської) нації взятися за подібний переклад зі свідомою настановою на якомога більшу русифікацію твору, викривлення мови героїв, щоб росіяни змогли “від душі” пореготати, гортаючи сторінки видання?

Левицька створила блискучий твір “на замовлення”. Хто “проплатив” антиукраїнський проект? Чи випадково саме російські видавництва налетіли на цю книгу найпершими, щоб якнайшвидше її перевидати? Особливу вагу варто приділити мовленню героїв. Це навіть не суржик, а покалічена суміш, перехарамаркана російська мова, бо з українською тут спільного мало. Мова і справді може видатись смішною та незграбною для росіян, оскільки це, по суті, — спотворена російська мова, якою в Україні ніколи не розмовляли. Та й фонетичні транскрипції для передачі мовлення російською мовою абсолютно не відповідають дійсності. Здається, це не пасквіль на українців, а свідоме маніпулювання текстом, історією, психологією. Це фальсифікація національної культури. Попри частотність подібних випадків, власне ця історія від Левицької виглядає дуже неправдоподібною та образливою.

Наведу декілька прикладів із російського перекладу мовних покручів:

— Конешно, Валентина принадлежить до совершенно другого поколения. Она ничого не знае про историю и даже недавне прошле. Она — продукт брежневськой эпохи. У времена Брежнева уси мечтали забуть о прошлом и жить, як живуть на Западе. Шоб построить экономику, людям треба постоянно покупать шось нове. Надо похоронить стари идеалы и внушить нови желания. Поетому ей всегда хочеться покупать шось совремьонне. Она в етом не винувата — просто така послевоенна ментальность... Валентина — така ж красива, як Мила, и така ж сильна натура. Но в ее характере есть элемент жорстокости, которого не було в Людмилы. Ето, кстати, отличительна черта всех руських... Надя, почому ты из усього делаешь трагедию? Милочка померла. Ето, конешно, погано, но ето вже у прошлом. Наступила нова жизнь, прийшла нова любов.

Або:

— Бидный Николай, у него ума нема. Одни самошедши проекты. Лучче поделить усё меж собой.

Вмотивувати шалену кількість європейських нагород важко. Все, що зробила Левицька, — лише внесла різноманітність до звичайного жанру іммігрантської мелодрами та ще за допомогою простих символів пояснила англійцям “суть української душі” (“стара дружина з борщем” — старорежимна Україна, нова “дружина з бюстом” — дика, але вітальна Україна молода). Англійці, судячи з усього, й дотепер випробовують колоніальну допитливість стосовно екзотичних народів. Особливо якщо ці народи готові радісно культивувати “екзотичне” єство, перебріхуючи все і вся — лише б потрапити у світову літературну богему!

Після всіх низькосортних перипетій, описаних у тексті, жалкуєш тільки про одне — що викинув більше тридцяти гривень на це чтиво, насичене авторськими комплексами, психологічними вивертами та історичними фальсифікаціями.

Марина Левицька нещодавно побувала і в Україні... на жаль, уже після виходу книжки. В одному інтерв’ю вона сказала: “Думаю, що там буде гарна природа... Я собі Україну завжди уявляла так: широкі поля, повні пшениці, тихі, широкі річки, корови, квіти, зелені гаї... Але це мені батьки розказували, насправді я не знаю, як там зараз буде. Мені друзі говорили, що Луганськ — дуже індустріальне місто. Я була в Росії і знаю, що там не дуже красиво: багато індустрії, а природа десь на узбіччі”. Як бачимо, письменниця має у свідомості ностальгійні апелятиви, що, напевно, більше пов’язані з російським регіоном, з радянською Україною, ніж із власне Україною сьогодні. А уявна інтерпретація України в тексті не вдалася, виявилася хибною та образливою.

“Я не збиралася писати комедію, — зізнається Марина Левицька, — хотіла написати книгу про мою маму. Я її так і почала, але потім взнала історію цього старого, і сумістила їх в одній книзі”. Дочці українських іммігрантів дуже важко було надрукувати свій перший твір. І це не дивно. Однак її помітив один із викладачів на курсах творчого письма, який виявився водночас літературним агентом. “Після того, як я написала два невдалих романи, я вирішила відвідати курси творчого письма в університеті, в якому я викладаю. Одним із викладачів був літературний агент, який прочитав мій роман. Він зателефонував, запропонував свої послуги і дуже швидко домовився з видавництвом “Пінгвін” про друк книжки. Це була справжня несподіванка, бо до цього я отримувала з видавництв одні відмови”. Можливо, перші невдалі спроби були символічним знаком, що так і залишився непрочитаним для Марини Левицької? А може, й ні, може, цей твір таки мав з’явитися як прихована пародія на українців, які копирсаються в хащах власної етнопсихології і у своїх діях виглядають ще смішніше?

Останнім часом те, що роблять деякі “українці” — набагато смішніше, — аж до болю в серці. Іван Дзюба твердив, що “самі українці, як мало хто, талановиті у справі самоприниження”, він закликав українців побачити ворога в собі, картав авторів “високопатріотичних українських книжок”, які самі в тролейбусі звертаються до сусідів-пасажирів по-російськи. Але ми весь час втікаємо від власної історії, не бачачи перспектив... хіба що на Туманному Альбіоні? Незалежна Україна має шанси для розвитку лише тоді, коли на особливості національного характеру спиратиметься державна стратегія. Ні політики, ні економісти, ні журналісти, ні навіть історики не вважають за потрібне знати ці очевидні речі. Тож і маємо патологічно боехливу і відверто жахливу “Краткую історію тракторов по-українскі”!

 

Київ