Тарас Івасютин, Галина Драненко (Чернівці)
ФРАНЦУЗЬКИЙ РОМАН УРОЖАЮ 2005 РОКУ
Огляд найпомітніших романів
Мішель Уельбек “Можливість острова”
Щоосені напередодні присудження премій літературне життя Франції досягає свого апогею. З’являються сотні книжок, із яких шановані члени різних академій мають вибрати найкращі, найдостойніші. Не став винятком і 2005 рік, позначений появою, серед інших, останнього роману культового письменника Мішеля Уельбека “Можливість острова” (Michel Houellebecq. La possibilitй d’une оle. Paris: Fayard, 2005, 485p.). Із цього приводу Ф.Беґбедер зауважив: “Книга, про яку найбільше говорили ще до її появи, — “Можливість острова”. Книга, про яку найменше говорили після її публікації, — “Можливість острова”. Роман був відзначений премією Інтеральє, замість очікуваної Ґонкурівської, яку пророкував М.Уельбеку колишній голова Ґонкурівської академії Ф.Нурісьє. Відомо, що обидва письменники вже довший час приятелюють, часто М.Уельбек навідується до Ф.Нурісьє разом зі своїм нерозлучним собакою Клеманом. До речі, в романі “Можливість острова” власне собака Фокс є одним із головних персонажів. Поважний письменник і критик Ф.Нурісьє, якому виповнилось 78 років, зустрів Уельбека в момент своєї найвищої депресії. Він побачив у ньому Селіна, який заслуговує Ґонкурівської премії, — зауважив видавець Жій Коен-Соляль.
————© Тарас Івасютин, Галина Драненко, 2006.
Вихід у світ роману “Можливість острова” супроводжувався ажіотажем, викликаним фінансовими чинниками, пов’язаними із його створенням та “розкруткою”. Спробуємо підійти до цієї книжки об’єктивно, оминаючи весь галас, зчинений довкола неї. “Можливість острова” змальовує історію життя шоумена Даніеля, який виступає на сцені із власними скетчами. Далі він вступає до квазірелігійної секти Елоїмів. Очевидно, Уельбек втілює в романі постулати раелітської секти, яку очолює Клод Ворілон (він же Пророк Раель). Не випадково на останньому з’їзді раелітів, що відбувся 6-9 жовтня 2005 року у Швейцарії, засновник секти присвоїв М.Уельбеку звання “почесного священика” за внесок у висвітлення в “Можливості острова” положень цієї релігії (основними особливостями цієї “атеїстичної релігії” є ґедонізм, почуттєвість, добробут, заперечення доґматизму, конформізму і будь-якого консерватизму). Після виповнення 50 років, відчуваючи наближення старості, члени секти накладуть на себе руки й залишать після себе життєпис та зразок ДНК для майбутнього клонування. Досягаючи п’ятдесятиліття, клон, у свою чергу, пише біографічні нотатки й самознищується, нотатки ж переходять до наступного клона. Життєпис Даніеля-1 читають клони Даніель-24 і Даніель-25. Читають і коментують. Через 2000 років неогуманоїди продовжують існування колишнього людського роду. Усе це разом створює апокаліптичну розповідь про епоху, в якій усі “низькі інстинкти” людини перетворилися на беззаперечні цінності. Захід (мова в романі іде власне про нього), просякнутий цинізмом та злом у всіх його проявах, перетворився на царство вульгарності, сексу і грошей.
Ідеться вже не про далеке майбутнє, а про нашу дійсність. Даніель не приховує того, як він, посередній митець, створив свій добробут, відбираючи матеріал для своїх пародійних п’єсок із, як він це сам підкреслював, “надійних мереж” (канібалізм, педофілія, батьковбивство тощо). Невідомо, чи Уельбек розкриває власну філософію через розмірковування протагоніста, однак безсумнівним є те, що він ставить читача перед подвійною безвихіддю: людина є лайном без минулого, без історії, без свободи (за винятком свободи зректися від кохання). Вона приречена на смерть та кабалу (гроші, секс), що знаходить втіху в деградації людського єства, а отже, неогуманоїд, зрештою, також не має ніякого майбутнього. Весь соціальний нігілізм Уельбека виглядає як витівки ображеного недолітка. І депресія Уельбека також швидше за все носить пубертанську властивість. Герої його не дорослішають, не можуть зрозуміти ані зрілості, ані старості. “Життя розпочинається в п’ятдесят років, однак раніше воно завершується в сорок” (стоp. 25) — ця фраза є чи не найважливішим парадоксальним лейтмотивом у романі. Єдиний персонаж, гідний порятунку, — собака Фокс, якого вбили представники людського роду, що вижили. Важко собі уявити більш відразливий і гнітючий погляд на навколишній світ. Таке змішання презирства і депресії пояснює, чому книжка ніби уникає осуду і чому вона притягує до себе увагу читача: західне суспільство є почасти таким, яке змалював автор, одночасно цинічним і занадто виснаженим, із яскраво вираженою тенденцією до мазохізму. Причому песимізм Уельбека не супроводжується жодною життєвою енергією.
Кілька слів, щодо ролі сексу в аналізованому романі. Незважаючи на приліплене до М.Уельбека назвисько “Карл Маркс сексу”, “секс” у “Можливості острова” відіграє таку ж саму роль, як у творах Маркса “привид комунізму”: себто він повсюдно присутній у різноманітних дискурсивних практиках, а водночас його немає, не було і не буде, — на подобу лаканівського “ніщо”, яке “структурує реальність” (згадаймо формулу Лакана: “сексуальних стосунків не існує”).
Звичайно, авторові не відмовиш у таланті, в певній майстерності, що, передусім, стосується чіткого схоплення деталей, відчутті маркетингу включеного до розповіді (вже згадані вище “надійні мережі”); однак мова роману безбарвна, а роздуми автора про посередність і самотність не позбавлені тарабарщини, претензійності, а головним чином, нудьги. Уельбек перебуває в полоні сумнівних почуттів. Їх незборима монотонність поглинає також читача. Завершується роман віршем, який уже згаданий вище Ф.Беґбедер назвав найромантичнішим: Перебуваючи у повній залежності / Я відчуваю землетрус у моєму єстві / Вагання, яке зникає / Сонце, яке стукає на галявині / І кохання, у якому все так легко / Де все доступне в одну мить / Посеред часу існує / Можливість острова / (стоp. 433). Творчість Уельбека переконує, світ — це боротьба часто несумісних фантазмів, й, на жаль, його висновки звучать доволі песимістично. Для нас, читачів, література та життя здаються значно оптимістичнішими і, в першу чергу, завдяки свободі і вірності їх інтерпретацій.
П’єр Пежю “Регіт людожера”
“Мені б хотілося, щоби мене вважали “анти-Уельбеком”. Таке побажання висловив в інтерв’ю журналу “Лір” письменник, викладач філософії та літературознавець П’єр Пежю (нар. у 1946 р.). Як автор численних романів, він став відомий широкій публіці з виходом роману “Будиночок у горах” (2002), що отримав премію Лівр Інтер, був перекладений шістнадцятьома мовами й екранізований у кіно. Його наукова діяльність стосується двох основних тем — “казка” та “німецький романтизм”: П.Пежю є автором біографії Гофмана, есе про казки братів Грімм і про представників німецького романтизму та монографій із теорії казки.
Останній роман письменника “Регіт людожера” (Pierre Pйju. Le rire de l’ogre. Paris : Gallimard, 2005, 306p.), який отримав премію Роман ФНАК 2005, відповідає поширеній у новітній французькій літературі тенденції повернення до історії ХХ століття, упредметнює науковий інтерес автора до казки та має стосунок до Німеччини. Відтак впадає в око композиція роману: він складається з двох частин, обрамлених епілогом та прологом, які являють собою казку, розділену навпіл. Таким чином, основна частина роману — це тлумачення початку символічної оповіді, вона подає також розв’язку подій, закодовану в епілозі. Розділи першої частини описують поперемінно події минулого та теперішнього у двох просторово-часових поясах: у Німеччині 1963 року та в Україні 1941 року. Основна сюжетна лінія оповідається від першої особи: головний герой роману, шістнадцятирічний француз Поль Марло, проводить кілька літніх тижнів у маленькому баварському містечку з метою вдосконалення німецької мови. Там він знайомиться з Кларою, дочкою німця французького походження — лікаря Ляфонтена, який під час війни брав участь у знищенні євреїв на території СРСР. Перебування в Німеччині змушує Поля замислитися над подіями, які нещодавно позначили історію більшої частини Європи.
Спостерігаючи за німцями, які під час традиційного народного свята на Чорному озері гуляють, п’ють пиво та їдять ковбаси, він хоче зрозуміти менталітет цього народу. Його дивує ретельний добір народних костюмів, знання традиційних пісень та незборима гордість бути німцями. “Звідки походить це радіння від приналежності до традиції з глибини віків, незалежно від історії, незалежно від доби?”(стор. 59), запитує себе Поль. Далі під час однієї з прогулянок лісом із друзями він відкриває галявину, де бачить на одному з дерев вазу зі свіжими квітами. Таємниця, про яку він дізнається від Клари, його приголомшує. Трагедія, що трапилася на цьому місці, стосується Вальтера Моріца, військового спільника її батька. Два роки тому під час подібного свята він гуляв із дітьми в лісі, тримаючи їх за руки. Усі стривожилися, коли батько й діти зникли на деякий час у глибині лісу. Згодом відкрилася жахлива картина: сидячи, спершись об стовбур дерева, Моріц тримав дітей за шию, затиснувши їх зігнутими в ліктях руками: дівчинку — лівою, а хлопчика — правою. Діти немовбито спали, міцно притулившись до батька. Насправді ж він їх удавив. Стає зрозумілим, що для тих, хто пізнав війну, вона ніколи не припиняється, примирення не повертається. Навіть через роки запізнілі бомби вибухають у головах. “Горе струменіє у плині безбурних днів, мов струмок під снігом”.
Оповідь нашаровується: рівночасно описуються події під час війни в Україні. Німці масово розстрілюють євреїв: чоловіків, жінок, дітей. Ляфонтен записує тоді у своєму щоденнику: “Якщо я й повернусь з цієї війни живим, чи зможу я зберегти частинку себе, уривок минулого, шанс на майбутнє, клапоть людської гідності, крихту здорового глузду?” (стор. 44). Проте, звичці невідступно слідувати наказам не можуть протистояти жодні відчуття. Лікар бере участь у відправці людей на смерть. Він не наважується навіть урятувати свою перекладачку Клару, до якої, здається, пройнявся певною симпатією та співчуттям. Образ цієї єврейської жінки, здається, увібрав у себе всі можливі людські трагедії: сирота, а згодом і вдова, змушена стати повією в часи Революції, народжуючи мертвих дітей, вона пережила голод, харчуючись людською плоттю. Отже, лікар Ляфонтен сортує дітей, яких за тим же наказом “невинно дисциплінований” Моріц має відвезти в ліс на розстріл. Коли вантажівки з дітьми грузнуть у мокрій від дощу лісовій дорозі, він наказує дітям добиратися пішки до галявини, де вже вирито яр. Несподівано двоє дітей, хлопчик та дівчинка, кладуть цьому німецькому офіцерові руки в долоні. Він просувається лісом, тримаючи дітей, наче батько під час прогулянки, а вийшовши на галявину, по-батьківськи підштовхує їх ... у могилу. “Жереб кинуто. У плоті дорідного Моріца окремі дисципліновані жилки торжествують. Жилки співчуття змертвіли назавжди” (стор.105).
Починаючи з другої частини роману оповідь охоплює життя Клари та Поля з 1964 по 2037 рік. Поїздка до Німеччини стає поворотною в житті Поля: поїхавши з Парижа дитиною, він повертається туди дорослим. Поль їде вчитися до ліцею, де захоплюється ідеями викладача філософії та бунтаря Макса Кунца. Відвідання домашніх лекцій Кунца не проходить дарма: під час подій травневої революції 68-го року Поль у перших рядах на барикадах. Поранений у голову він знайомиться там із медсестрою Жанною, своєю майбутньою дружиною. Незважаючи на захоплення малюванням, Поль покидає навчання в Паризькій академії мистецтв та обирає роботу санітара у шпиталі. Таким чином, кров, страждання, смерть супроводжують його щодня. Після знайомства із скульптором Доддсом Поль розуміє, чого хоче від життя. Він вирішує також стати скульптором, одружується та перебирається в село. Нарешті настає влаштоване, гармонійне життя: улюблене заняття, власний будинок, кохані дружина та діти. Проте, “отруйна Німеччина забрідає навіть туди”. Тим часом Клара стає відомим фотографом, основна тема її робіт — війна. Вона їздить найнебезпечнішими гарячими точками, знімає на плівку біль, горе, страждання людей, безглуздя та жах війни. Людське страждання є також основною темою скульптур Поля, серед яких монументальна група з трьох персонажів Регіт людожера. Перші виставки приносять Полеві успіх, проте він завжди пам’ятає фразу Доддса: “Скульптура — це бій, це боротьба”. Він розуміє, що спокійне життя його ніколи не влаштує. Мистецтво недарма стає основним заняттям персонажів роману, адже воно не відповідає на запитання, воно їх ставить. Пошук істини — сенс життя післявоєнного покоління, травмованого вчинками батьків.
Остання зустріч із Кларою відбувається на острові Родос, куди Поля запрошено на відкриття створеного монументу, що вшановує депортованих звідти євреїв. На місці вони знаходять розтрощений пам’ятник, обмальований свастикою. Стає зрозумілим, що пам’ять швидко розвіюється, увіковічення є даремною справою. Уроки людства марні. Клара Ляфонтен загине в одній із гарячих точок під час чергового репортажу. Усе своє життя вона намагалася зрозуміти "як людям вдається чинити зло, не одноосібно, — це просто! — але виробляти разом таку кількість зла, що починаючи з якоїсь миті ніхто не може вже зупинитись, жахи розповсюджуються, наче чума” (стор.265).
Роман П.Пежю є історією тіні та світла, лісу та галявини, пам’яті та ганьби. Минуле століття, перенасичене кривавими подіями, є втіленням надміру зла — “реготом людожера”. Жорстокість разом із повчальним елементом є невід’ємною часткою казки як “способу пізнання життя”, а застосування архетипів казки в поєднанні з колективним несвідомим сталося авторові у пригоді для того, щоби написати цікавий роман, який змушує замислитися над уроками минулого, фантом якого все ще кружляє над Європою.
Філіп Клодель “Маленька дівчинка пана Ліна”
Французький письменник та сценарист Ф.Клодель (нар. у 1962 р.) впевнено увійшов до книжкового світу Франції вже з появою свого першого роману у 1999 році. Неабиякий успіх у читачів та критиків мали також його оповідання та новели, але найбільшою вдачею автора вважається роман “Сірі душі” (в рос. пер. “Молчание дневной красавицы”), що отримав кілька літературних премій, серед яких Ренодо 2003, та став основою однойменного художнього фільму. “Маленька дівчинка пана Ліна” (Philippe Claudel. La petite fille de Monsieur Linh. Paris: Stock, 2005, 162 p.), шостий роман письменника, критики назвали “найбільш небезпечним в його кар’єрі”. Після шаленого успіху попереднього роману автор докорінно змінює стиль мови та звичну для читача композицію твору. Проте, це не дивує — сама особистість Ф.Клоделя неординарна: захистивши дисертацію з літератури, він викладає у школі для дітей-інвалідів та читає лекції у в’язниці.
Роман “Маленька дівчинка пана Ліна” побудовано на таємниці, яка розкриється лише в останніх рядках твору. Протягом усього роману в читача постійно виникають запитання та відчуття, що “щось тут не так”. Тому той факт, що стиль письменника вже знають інакшим, грає на користь тексту, підтримує сумніви та непорозуміння, відтак захоплює й зачудовує. Пан Лін, головний герой роману, покидає рідний край. Єдиний скарб біженця складає напівпорожня валіза та згорток із немовлям, яке той міцно притискає до себе. Тікаючи від війни, що вже роками виснажує його країну (Індокитай?), старий прихопив із собою кілька старих лахів, пожовклу світлину та жменю батьківської землі в полотняній торбинці. Автор не подає жодних просторово-часових координат, ми лише можемо робити припущення, виходячи з деяких побутових деталей та власних назв. Після шеститижневої подорожі він, а також інші його співвітчизники причалюють до чужої землі (Франції?). Дівчинка, яку він узяв із собою, є дочкою його сина. Батьки півторамісячного немовляти загинули від вибуху бомби, працюючи на рисовому полі.
По прибутті біженців розміщують у великій залі притулку, де пан Лін відчуває до себе незрозуміле ставлення: побратими по нещастю кидають на нього та його дівчинку здивовані й навіть ворожі погляди. Їхні діти вряди-годи намагаються вхопити дитинку, щоби погратися, але він завжди тримає її біля себе й присвячує їй увесь свій час: пан Лін годує маленьку, хоча молоко стікає з її вуст, присипає її, співаючи пісень рідною мовою. Боячись попервах виходити надвір, він усе ж таки піддається умовам жінок, загортаючи малу в таку кількість лахів, що згорток стає схожим на величезну кулю. В місті його приголомшують незлічимі машини, вітрини магазинів, а особливо люди, які проходять одне повз одного не вітаючись. Пан Лін пригадує рідне село, в якому є лише одна вулиця й усі знаються. Ноги, що звикли ходити по землі, швидко стомлюються, крокуючи тротуаром. На лавицю навпроти парку пан Лін знайомиться із кремезним велетнем на ім’я Барк. “Як звати вашу лялечку?” ? запитує чужою мовою незнайомець, киваючи в бік дитини. “Сан-Дью”, ? відмовляє старий. “Мене звати Барк”, ? представляється інший. Пан Лін розуміє це як вітання й відказує добрий день своєю мовою ? “Тао-Лай”. Барк вважає, що це ім’я старого, й починає оповідати йому свою сумну історію. Панові Ліну, який не розуміє жодного слова, подобається слухати нового знайомого, він відчуває в його голосі самотність та тугу. Незважаючи на те що вони не розуміють мови одне одного, їхнє спілкування відбувається, воно проходить на рівні сердець. Тому, ретельно загорнувши дитинку, старий проводить все більше часу з другом подалі від глузувань сусідів, які насміхаються над ним, коли він годує дівчинку, пере їй одяг, вкладає її спати. Завдяки Барку нова країна має обличчя, ходу, вагу, втому та усмішку, а також аромат ? запах тютюну. Вряди-годи, коли пан Лін втомлюється, Барк бере малу на руки, і дівчинка не пручається. Вони вітаються та прощаються словами “Добрий день”, які знають мовою іншого. А люди з подивом дивляться на цю непересічну пару: велетня з цигаркою та старого, що притискає до себе, наче скарб, здоровенний згорток.
Пан Лін ніколи не має бажання їсти, але робить це, адже знає, що йому потрібні сили для малої. Вона ж — завжди спокійна, мов лагідний ранок, начебто розуміє, що старому і так нелегко. Врешті-решт, пана Ліна переводять до “замку із парком, де люди вдягнуті у смугасті піжами або білі халати”. Йому дозволяють взяти маленьку з собою, але старий сумує ? йому бракує друга. Попри решітки парканів та охорону воріт, він звідти тікає. Притискаючи до себе дитя, пан Лін блукає вулицями незнайомого міста, шукає парк та лавицю, де зустрічався з дорогим для нього велетнем. Він запитує себе: “Чим є людське життя, як не намистом із кривд, яке сам собі одягаєш на шию?” (стор.145). Однак доля йому усміхається ? пан Лін натрапляє на парк. Він починає бігти до завітної лавиці, вигукуючи єдине слово, що знає мовою друга: “Добрий день!” Але тут його збиває машина. Барк підбігає до нерухомого тіла, що лежить скривавлене посеред дороги, він бачить поряд неушкоджену Сан-Дью ? ляльку, яку старий повсюдно носив із собою.
Давно у французькій літературі не було такого роману про приязнь двох людей. Спосіб тлумачення тем самотності, втрати, безпорадності у творі Ф.Клоделя зворушує, проймає. Роман, який, окрім розміру, має всі ознаки новели (єдність дії, обмежена кількість персонажів, психологічне напруження), вражає насиченістю, красою та точністю метафор, а також алегоричністю тексту. Несподіваність розв’язки змушує перечитати роман, щоби зрозуміти, як вільно потрапляєш до пастки авторського задуму.
Александр Жарден “Роман Жарденів”
Александр Жарден (нар. у 1965 р.) є автором романів “Зухвало” (1986, премія за кращий перший роман), “Зебра” (1988, премія Феміна), “Фанфан” (1990), “Зубіаль” (1997) та ін. Його останній роман, або, як він сам його називає, “дивна книга з запахом роману” “Роман Жарденів” (Alexandre Jardin. Le roman des Jardin, Paris : Grasset, 2005, 316 p.) має промовисту назву. “Видаючи цей текст, я однаково боявся за наслідки вторгнення в буття рідних, як і власного раптового спустошення як письменника. Навіщо ж опиратися писати, якщо більш нема що приховувати? Що писати після того, як проколото гнійники замовчування?” (стор.15). Вже в перших рядках автобіографічного твору письменник пояснює, чому взявся за написання книги, що є своєрідною сповіддю успішного сорокарічного автора, сина знаменитого батька й передусім нащадка незвичної родини. Шукання відмінності між уявним та реальним, “нормальним” та “аномальним”, істиною та фантазією, а також бажання зрозуміти своє місце у всьому цьому стали лейттемами твору.
“Текст без макіяжу”, “маніфест на честь Жарденів, а не сімейний стриптиз” виносить на світло цінності родини. А її життя таки по-справжньому нагадувало театр (“сімейний водевіль”), в якому все відповідало жанрові: декор (фамільний замок, колишній монастир XIV століття, мав достатньо кімнат, щоби прийняти юрбу коханців та коханок), події й передусім — актори. Сімейство Жарден є таким собі “садом а-ля франсез” (jardin з фр. сад), де побутували власні правила вирощування молодого покоління. Паросток неординарної родини, автор описує її представників, згадуючи цікаві й ексцентричні факти.
Вілла Мандраґор на березі Женевського озера була королівством бабусі героя — Аркебуз (названої так через вибуховість норову). Вона була главою швейцарської гілки родини (“нагромадження характерів, музей аномалій”), народжена з єдиним покликанням у житті — отримувати насолоду. Аркебуз виросла у світі прекрасних почуттів, книг Пруста й Рільке, які замінили їй школу, та дегустацій витончених страв та вин. Навіть слугам заборонялося розповідати їй про такі неприємні речі, як, наприклад, світова війна, яка тривала за високими стінами родинної садиби. Вперта відмова Аркебуз від реальності вражала навіть родичів. Вона вороже ставилася до будь-якої реальної професійної кар’єри (на її думку, “робота відділяє чоловіків від жінок”).
“В цій зрілій жінці було все, крім старості”: у 82 роки “колишня молода жінка” просить онука відвезти її до Реймса, щоб зустрітися з минулим коханцем, якого не бачила майже 50 років. Виявилося, що вона навіть не має документів, щоби перетнути кордон Швейцарії: живучи в умовному світі прочитаних романів, вигаданих пригод та повному неприйнятті реального, вона навіть не розуміє, навіщо вони потрібні. “З радісною безнадією бабуся повідала мені, що лише вигадане може врятувати від жахливого розчарування появою на світ.... Здоровий розум це — пастка. Щастя належить тільки тим, хто вигадує про себе небилиці та має здатність — або ж сміливість — вірити в них!” (стор. 72). Виховання онуків полягало, як на неї, в тому, щоби з дитинства переконати дітей, що вони — генії (наприклад, галерея родинних портретів була розбавлена ликами видатних людей, щоби змалку привчити дітей до думки, що вони їм рівня).
Жовтий Карлик, дід Александра, став прототипом головного героя знаменитого роману батька письменника Паскаля Жардена “Жовтий Карлик” (премія Академі Франсез 1978 р.). Колишній держсекретар голови вішистського режиму, цей персонаж вплутаний у нечисті справи фінансування політичних партій цілими валізами “чорної” готівки (з однієї з яких няня Зузу дозволяє малому Александрові витягти собі купюру на цукерки). Людина правих політичних поглядів, він лише єдиний раз став “лівим”: захопившись Зузу, він підчепив від неї фізичну ліворукість. Зузу — найбільш нетиповий родинний персонаж: вона увійшла до сімейства Жарденів як няня, згодом стала офіційною, тобто за згодою Аркебуз, коханкою Жовтого Карлика, а потім одружилася з його сином Мерленом. Саме з нею протягом роману автор веде розмову щодо доцільності описання того чи іншого епізоду життя родини. Її пролетарське походження та бажання заробити, щоби підвищити свій статус, було єдиним, що нагадувало Жарденам про існування соціального. Для малого Александра ця “автентична жінка” була мірилом між справжнім та вигаданим, ганебним та смішним, розпусним та терпимим.
Письменник вже попередньо присвятив книгу батькові, якого називали Зубіаль через його таке ж небачене шаленство, як і прізвисько. Ця дивна людина була лише актором у комедії Жарденів, присвяченій свободі та культу незліченних почуттів. Усі граничні трагедії століття оминули цю родину, адже найбільшим безчинством були для неї радше згасання пристрастей, пересмажене м’ясо, безболісні погляди, негоже поголені коханці, скупість статевого життя її собак, кохання без приправ, мляві переконання. Мама — персонаж, який найважче дається авторові. Щоразу, як мова заходить про неї, оповідь ніби обривається, обіцяючи продовжитися згодом. “Та жінка, моя мати, дала мені хребет, призначений для того, щоби я вистояв у хаосі, в який вона сама мене занурила. В її розумінні, “виховання” не було синонімом слова “захист”, навіть навпаки. Вона безкінечно виставляла мене супроти відсвітів життєвих поразок, загартовуючи мій характер. Оригінальна педагогіка ... яка готувала до виживання. Я мав іти вперед або загинути” (стор. 264).
Повна відсутність заборон, невиліковне прагнення до абсолюту, оригінальність, зухвалість, легковажність, сміливість, екстравагантність, новизна керували вчинками представників родини Жарден. До цього додаються перелюбства, де коханці й законні чоловіки та дружини приятелюють між собою або є членами однієї родини, зоофілія, садомазохізм, корупція, божевілля... “Як я не ошалів від усього цього?” — подекуди запитує себе герой. Коли Александр дізнається про те, що Аркебуз вела щоденник, занотовуючи всі любовні подвиги родини, його охоплює паніка: “А ж раптом він порожній, і все це вигадка, а родина більше жила уявним, ніж справжнім? А якщо Жардени були нормальними? Що від мене лишиться, якщо забрати в мене всі ці легенди? А всі мої романи ... це просто романи?” Щоденник бабусі Аркебуз залишився в сейфі швейцарського банку.
Франсуа Вейєрґанс “Три дні в моєї мами”
Франсуа Вейєрґанс народився 1941 року в Брюсселі. 1951 року він перериває навчання на романській філології й захоплюється кінематографом, створивши два фільми, які так і не вийшли на широкий екран. Зацікавлення психоаналізом та зближення з Жаком Лаканом слугували матеріалом для його першої сатиричної книжки Блазень (1973). Автор десяти книжок, остання серед яких Франц і Франсуа (1997), Ф.Вейєрґанс не опублікував протягом останніх восьми років жодної.
І ось після тривалої паузи восени минулого року вийшли його два романи Саломе та давноочікуваний і проанонсований Три дні у моєї мами (Franзois Weyergans. Trois jours chez ma mиre. — P.: Grasset, 2005, 263 p.), відзначений Ґонкурівською премією. Яким міг бути зміст цієї книги? Звичайно ж, це, передусім, труднощі, пов’язані з її задумом та написанням. Ф.Вейєрґанс придумує свого двійника — Ф.Вейєрґрафа, “який створив п’ять фільмів і опублікував десять романів” (стоp.10). Шістдесятирічний герой роману, охоплений постійним синдромом чистого аркуша, зізнається: “я отримував гроші за книги, власне, за їх письмово оформлений лише початок. Я більше не публікуюсь. В мене немає найменшого бажання (стор.13); або: Я бачився б із мамою частіше, якщо б мені щастило публікуватись” (стор.15), адже насправді в романі йдеться саме про це: викроїти три дні, щоб відвідати у Провансі стареньку маму, яка бажала б, щоб цей візит тривав довше, бодай добрий тиждень. В особі своєї матері Вейєрґраф має запеклого фаната, який із нетерпінням чекає на появу нових книг сина. Він безнастанно обіцяє її відвідати, однак обіцянки не реалізуються, хіба що лише в заголовку Три дні у моєї мами. Крім того, важливо віднайти сюжетну лінію та втілити її у книжному матеріалі: “Я мушу створити персонаж літньої жінки, фіктивної матері, не моєї, а оповідача” (стор.75). Однак натхнення йому зраджує, він тягне час, цікавиться іншими книгами, сексуальними фантазмами. Все це непокоїть матір, яка радить синові писати, адже люди подумають, що він помер. Йому подобається слово прокрастинація (схильність до вичікування, до відкладення прийняття рішень на завтра), яке він уживає в багатьох романах. Він волів би писати про вулкани, каміння, стільці; однак, крім назв, справа не рухається з місця. І ось на 161-й сторінці з великим здивуванням читач бачить титульну обкладинку із назвою Три дні у моєї мами Ф.Вейєрґрафа із наступними трьома першими главами книги. В них ідеться вже про історію письменника Франсуа Ґрафенберґа, охопленого творчою апатією, який знову ж таки має відвідати свою матір. Отже, і цього разу легко відгадати назву цього роману… У ньому проходять ланцюжком спальні вагони, дівчата, Венеція, Жюльєтта, одна і та ж сама історія; коли щось не виходить, у дію втручається Ґрафенберґ і віднаходить якогось Вейєрштайна, що подає вже свій життєпис, крім того, читач може, погортавши декілька сторінок назад, надибати Вейєрбіта, який стиха описував свої перші Любощі у ліжку.
Лише на 229-й сторінці роману Вейєрґраф знову виступає в ролі оповідача; він не має письменницького хисту, він заблукав і зрозумів, що є речі, які неможливо описати у книзі про матір. Марі Вейєрґраф ненароком впала у своєму садку, провела декілька днів у лікарні, більше через переляк, аніж через хворобу, їй вже минуло 90 літ. Франсуа навіть не підозрює, що колись він як син буде занепокоєний смертю матері. З цією метою йому потрібно було викроїти якихось два-три дні для відвідання матері та догляду за нею і описати це у трохи дивній і ніжній книзі, а водночас і меланхолійній.
До останніх сторінок Ф.Вейєрґанс з надзвичайною спритністю вибудовує захоплюючу гру в матрьошку. Ця система дзеркал вивищується над усіляким теоретизуванням завдяки побічним обставинам, приміткам, наявним упродовж роману: смерть батька, проблема грошей, фільми, цигарки, жінки… Це запаморочливе і водночас забавне і зворушливе занурення в муки творчості свідчить про ціну, яку слід заплатити, щоб змогти, нарешті, провести три дні у своєї матері.
Характерним і з точки зору філософії автора є такий уривок: “Час спливає. Мені знадобилась би тисяча життів. Колись я напишу роман, у якому не буде жодної людської істоти. Я зміг би розповісти, наприклад, про життя клена або каменя в одному із розділів моєї книги “Вулкан”, каменя вулканічного походження, який через віки зміг би розповсюдитись по розмаїтих японських садках. Читачі, люди, яких я ніколи не знав, з якими я ніколи не спілкувався, підійшли б до мене і запитали: “Камінь — це ви, чи не так?” (стор. 131).
Навіть побіжний погляд на найпомітніші французькі романи 2005 року свідчить про неординарні, іноді провокативні творчі пошуки їх авторів, кожний із яких намагається глибоко, жорстко, без рожевих окулярів, непретензійно прокричати правду про світ у ці смутні, непевні часи.
