Шарль КРО

Про автора: Шарля Гортензіуса Еміля Кро (нар. 1842 р. у Фабрезані, департамент Од) щедра природа наділила кількома дарами. Неабиякі здібності до чужих мов допомогли швидко опанувати санскрит та іврит. Спрямувавши свій інтелект на наукові дослідження в галузі фізики, винайшовши спочатку автоматичний телеграф, а відтак, до речі, раніше від американця Томаса Едісона, — апарат для записування й відтворення звуків — фонограф. Інший талант Кро — літературний, утілився в поезіях, що вийшли кількома книгами: “Скринька із сандалового дерева”, “Ріка”, “Намисто з пазурів” та ін. Позаяк у житті цей обдарований чоловік був безугавним сміхотуном, переконаним, що жарти освіжають розум людини й женуть з її серця горе та смуток, то вирішив перевірити вправність пера й у жанрі гумору. Проба виявилась напрочуд вдалою, і творчий доробок письменника збагатився низкою гумористичних оповідань, що вельми полюбилися читачам. Одне з них я переклав українською й пропоную тобі, шановний читачу. При цьому сподіваюся, що іронічний погляд французького сміхотворця на тогочасну дійсність і людські взаємини буде йому віддячений веселою усмішкою твоїх вуст і очей.

ПАРНЕ САМОГУБСТВО

ОПОВІДАННЯ

З французької переклав Віктор МОТРУК

 

Родини Ван Транлера й Ван Дуфлана ненавидять одна одну найлютішою з ненавистей від тисяча шістсот сорок дев’ятого року. Жорстокий двобій триває між цими багатими й славними родами вже не одне століття. До яких найогидніших учинків і найпідліших вивертів не удавались вороги у віковічній боротьбі від покоління до покоління!

Воно й зрозуміло. Ван Дуфланам належать дві третини острова Ява, а Ван Транлери є найбільшими постачальниками у Туреччину голландського сиру, від певного часу більш відомого під назвою “голова мерця”.

Історія Голландії переповнена перипетіями вендети, до якої часто вдавалися закляті вороги, але щоб не захаращувати ними шляху, яким читачі дійдуть до основного змісту моєї розповіді, обмежуся лише двома найяскравішими прикладами.

... Різдвяної ночі тисяча шістсот п’ятдесятого року Ганс Ван Транлер, озброївшись щупом для проби сиру, пробуравив греблю, яка загороджувала воді озера дорогу в розкішний маєток Дуфлана — Гоєк. Він хоч і втонув під час цієї зухвалої витівки, зате відтоді смарагдове пасовище, чудовий парк і замок його недруга спочивають на дні Зюйдерзее.

За завдану шкоду Петер Ван Дуфлан жорстоко помстився аж тисяча сімсот першого року. Його відплата була запізнілою, проте за своєю підступністю дорівнювала найлукавішим витівкам Мефістофеля.

———
© Віктор Мотрук, 2006, переклад.

Перекладено за виданням: Charles Cro. Le Caillon mort d’amour... (уривок).

 

Якось увечері він задушив Якоба Ван Транлера за допомогою ласо, зсуканого з волокон алое, поклав тіло у довгий ящик і закопав; зверху посадив свої найяскравіші тюльпани Glandiformis inflate. Через два тижні, змовившись із майстром свого покійного ворога, він відкопав трупа, яким уже добряче поласували хробаки, і кинув його у чан, де бродили таємничі складники голландського сиру Ван Транлерів.

Сирна маса пройшла пресування та обробку барвником, і ні вдова, ні старший син Ван Транлера нічого не запідозрили. Упаковані сири відправили замовникам. А далі — ще цікавіше. Так званий “сир”, зрешечений черв’яками, які звивалися, дрижали, спліталися в клубки, розвезли скрізь по Туреччині. І ось уже вся країна кишить трупними червами, вони всюди, навіть повзають по громовідводах. Яничари кипіли обуренням.

Висока Порта надіслала голландському урядові ноту протесту з погрозами. Голландію було ославлено. Провели розслідування, яке підтвердило, що в усьому винний Петер Ван Дуфлан. Після допиту з катуванням той зізнався. Щоб догодити Монгропуло-паші — надзвичайному посланникові турецького султана, присутньому на судовому засіданні, Ван Дуфлана засудили до страти і посадили на палю.

Але ж культура не стоїть на місці і споконвічна зненависть змінилася в нащадків ворогуючих родів на просто “нещирі стосунки з гримасами”.

Шале у готичному стилі сім’ї Транлерів розташоване на відстані гарматного пострілу від Роттердама.

Його дзвінички, увінчані флюгерами, віддзеркалені у воді каналів, де тужать за своєю далекою батьківщиною тисячі витрішкуватих китайських рибок. Паркові газони, щоденно кошені газонокосаркою, розляглися зеленими килимами на похилих пагорбах, що малюнком нагадують мармур. Уздовж алей, посипаних товченою цеглою — просіяною і дбайливо промитою, сталевими нікельованими рейками їде під дією стиснутого повітря чепурненький трамвайчик, а з його віконець вистромилось вісім білявих голівок малих Транлерів. Щиро кажучи, “малих” — не зовсім правильно сказано, бо найстаршій з них, панянці Анні Ван Транлер, уже минуло вісімнадцятий. У цієї повненької юнки поетична, сумовита вдача. Я б навіть сказав — занадто сумовита. Але що це за хмаринка затьмарює блакить її очей? І звідки взялись темні кола під її трохи вирячкуватими очима? Не стану випробовувати терпіння моїх чарівних читачок і поясню причину й хмаринки на очах, і синців під ними.

Річ у тім, що Анна — вправна вершниця. Щоранку вдосвіта, коли братики й сестрички ще додивляються свої кольорові сни, юна амазонка вискакує на буланого Мірлітона ІІ (від Аюрі ІІ і Гусениці) і гарцює теренами своїх володінь. Манюсінький грум верхи на афганському поні зеленкуватої масті супроводжує господиню, не сміючи наблизитись ближче як на триста кроків. Вочевидь, завдяки цим ранковим прогулянкам, а також насолоді від співу жайворонка й пахощів вогнистих троянд, Аннині щічки незабаром набрали ніжно-рожевого рум’янцю, що проступав навіть крізь дбайливо нанесену пудру.

А три місяці тому, звертаючи на стежку до Верброкена, горда і вередлива амазонка зачепилася вуздечкою Мірлітона за подругу Фісташки (від Киселя і Цукрової Тростини) — рудої кобили, якою правив Теобальд Ван Дуфлан.

Гадаю, що будь-які описи, картини чи портрети тут зайві.

Бо він — спадкоємець уже знайомої вам багатої родини, до того ж наділений усіма якостями, властивими чоловічій статі. Йдемо далі, і то швидко!

— Перепрошую, пане.

— Не варто вибачень, панно, і т. д. і т. п.

Шалене кохання спалахнуло між ними раптово, мов удар блискавки; палкі розмови, що переросли в обійми, тривали щоранку протягом трьох місяців. Ось чому Аннині очі печальні, а під ними лягли синці.

— Твій батько... моя мати... наші родини ворогують... Давай умремо разом, може вони помиряться!

Такі заклики лунали з вуст Анни, а недоумок Теобальд їй підтакував.

І ось двоє пасажирів — чоловік у зимовому картузі, оздобленому норковим хутром, і молода жінка у капелюшку з вуаллю, схожа на даму з вищого світу, прибули минулого вівторка ввечері о чверть на дев’яту вечора потягом з Роттердама через Анвер і зійшли на пероні Північного вокзалу.

Читачки, звичайно ж, упізнали в подорожніх нашу закохану парочку й проведуть їх доброзичливим поглядом аж до готелю “Кьольн”, де Теобальд м’якою говіркою, характерною для нащадків вимираючих родів, найняв кімнату.

В них зовсім не було речей, а тому поселилися негайно. За годину, Теобальд спустився вниз і з блукаючим поглядом поспішив до аптеки, що на розі вулиці.

—  Прошу насипати на сто франків порошку синильної кислоти, поділивши його на дві порції! Ось рецепт від доктора Таннера з Роттердама. — Й Теобальд подав аптекареві бланк, на якому мовою, схожою на голландську, було написане щось нерозбірливе. Фармацевт подивився на нього, помітив його блукаючий погляд і вдав, що читає рецепт; відтак насипав у два пакетики брунатно-жовтого порошку й подав молодому голландцеві.

Той колись бачив у виставі “Сфінкс”, як Круазетта труїлася порошком синильної кислоти.

Поспіхом кинувши на стіл банкноту в сто голландських фунтів, Теобальд схопив порошок і вибіг з аптеки. Подивімось, куди тепер він піде. Він увійшов до крамниці знаного у вищому світі Батіньоля квітникаря Дюбуа й хрипким голосом мовив:

— Купую всі азалії і гарденії! Ось гроші! І кинув три банкноти по тисячі голландських фунтів кожна.

— Розпорядіться, щоб їх доставили у готель “Кьольн” у кімнату номер сім, панові Теобальду! Й не баріться!

Поки квітникар робив необхідні розпорядження, Теобальд зайшов у перукарню, розташовану навпроти, і попросив, щоб йому змили голову шампунем.

А коли повернувся в готель, побачив надзвичайне видовище: уся кімната, насичена витонченими солодкувато-пряними пахощами, потопала в азаліях і гарденіях. Покоївка оздобила білосніжними та яскраво-червоними квітками етажерки, столи, стільці й вийшла.

Тоді Теобальд простяг до Анни руки і натхненно вигукнув:

— Час настав, Анно! Давай умремо, кохана, серед цієї неземної краси!

Коли закохані врочисто взяли на туалетному столику склянки, їхні очі пломеніли гордістю за цю самопожертву. У кожну склянку Теобальд висипав з пакетика отруйний порошок і налив води. Вони цокнулися зі словами:

— За тебе назавжди!

І випили трунок.

— А він пахне, мов тістечко, — сказала Анна, облизуючи губи, що стали пурпуровими. Як же легко вмирати, коли кохаєш!

— Ах, я забув про ключ! — згадав Теобальд.

Він замкнув двері на два оберти, а потім, відчинивши вікно, викинув ключ на вулицю. Нещасна відмикачка впала у порожній кабріолет, що повертався у депо на вулиці Інвалідів.

— А тепер, люба, перш ніж смерть навіки з’єднає нас, поцілуй мене востаннє!

— Зачекай, коханий, я відчуваю, що нібито... я відчуваю... у мене болить...

— Тебе нудить, це передостання судома. У мене також щось починається...

— Ні, мене не нудить, мені болить... Одне слово, я хотіла б на хвильку залишитися сама.

— Я зараз вийду... Ах, я ж викинув ключа! Але для чого він нам, коли ми зараз умремо! Благаю тебе, моя найдорожча, останній поцілунок!

— Ні, справді... Я не можу більше стримуватися. Відійди у куток, і заткни вуха. А я зайду за ліжко...

— Я виконаю усе, що ти накажеш, моя заповітна мріє!.. Але, що це зі мною? Я також... Але ж тут немає вбиральні!

І коханці, кожен зі свого кутка, голосно скаржилися на свою хворість.

Сховаємо ж за завісу цю жахливу сцену.

А тим часом, о другій сорок три ночі, з потяга, що прибув із Роттердама, на перон збігли збентежені сімейства (скільки ж тут білявих голівок!) Ван Транлерів і Ван Дуфланів. Панство Ван Транлери в супроводі їхньої біловолосої малечі поспішають до вже знайомого вам готелю. Найкраща з поліцій, що її маємо на заздрість усій Європі, повідомила їм телеграфом місце, де закохана парочка замислила заподіяти собі смерть. Ось вони і йдуть її слідами. Аж сорок дев’ять бравих голландців піднімаються сходами готелю!

— Вони вже мертві, я чую якийсь сморід, — каже старший Транлер.

— Поховаємо їх в одній могилі, правда ж, мій давній вороже? — вторить дід Ван Дуфлан.

— Треба виламати двері! — кричать сумнівною голландською мовою сорок п’ять горлянок обох статей.

Виламали двері.

Вибачте, але я не буду описувати видовище, яке відкрилося їхнім очам. Це гармонійне сполучення кольорів, світла й ароматів!..

А в протилежних кутках кімнати присіли наші коханці — бліді, з вимученими обличчями, і гарячково бгали у стиснутих руках газету “Дев’ятнадцятий вік”.

Ви вже, напевно, здогадалися, що лукавий аптекар замість синильної кислоти дав їм проносне.

Бачачи їх у такому жалюгідному стані, ворогуючі родини спробували помиритися.

— Одружіться, ви ж кохаєте одне одного! — запропонував батько Теобольда.

— Нізащо! — плаксивим голосом вигукував Теобальд.

— Краще вже безчестя! — зітхнула Анна.

Й усі разом сіли, о шостій тридцять чотири ранку, в той же потяг, що вирушив до Роттердама, — родина Ван Дуфланів в одному купе, Ван Транлери — в іншому.

А віковічний двобій, тепер вже без найменшої надії на мир, набере нової сили.

Тож чи варто після цього отруюватися заради любови?!