У СНАХ ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ КОХАННЯМ
Філіппінська любовна лірика
Переклад з англійської Євгена КузьмінаЗа редакцією Людмили Скирди
Філіппінська поезія є надзвичайно цікавим, розмаїтим, і, що унікально, багатомовним масивом (іспанська, тагалозька, себуано, англійська тощо) емоційних, образних поетичних творів. Щоправда, на жаль, поки що в Україні маловідомих.
Ми пропонуємо нашим читачам добірку лірики філіппінських поетів, добірку, яка, по суті, є маленькою антологією. При підборі віршів перекладачі послугувалися виданням “One Hundred Love Poems” (Gemino H.Abad, Alfredo A.Yuson, The University of the Philippines Press, 2004), яке уклав і видав відомий філіппінський літературознавець, поет і есеїст Джеміно Абад.
Це видання, безперечно, дає яскраве уявлення про літературні пошуки та художні тенденції у тамтешній поезії. Гадаємо, що добірка, запропонована “Всесвітом”, певною мірою репрезентуватиме досягнення філіппінських поетів від минулого до початку нового століть і відкриє нашим читачам іще одну, досі незнану, сторінку сучасної світової літератури.
Добірці передує невеликий есей упорядника антології
Інтродукція про кохання та “лабораторію” любовної погодиКоли йдеться про кохання, про його “хімію” та “метеорологію”, то тут поети ніколи не помиляються. “Обійми” їхніх рим завжди правдиві — це неспростовна правда особистого досвіду.
К.Юнг вважав єдиною істинною реальністю особистість. Іншими словами, ту реальність, що її кожен з нас несе не лише у своїй душі, але й у своєму тілі. Любов є своєрідним ототожненням цих двох субстанцій. Про неї і мова.
Коли кохання приходить до людини, вона ніби отримує благословіння на максимальний розквіт свого єства — і внутрішнього, і зовнішнього, на розкриття свого alter ego, яким би воно не було. Отож, кохання стає шляхом пізнання й іншої людини, і себе самого, і життєвих цінностей. Ми особливо наголошуємо на слові “благословіння”, бо кохання дуже подібне на надих чи небес, чи янголів, чи самого Господа.
Досі не існує остаточної відповіді на питання — що ж таке кохання. Це так само складно пояснити раціональним лексиконом, як, скажімо, описати усі блага денного світла. Існує лише один постійний гурт диваків, який не втрачає надії дійти до суті — і це триває віками — гурт поетів.
За допомогою слів та усіх інших ресурсів мови, як літературної, так і розмовної, вони прагнуть знову і знову передати інтенсивність свого власного досвіду. А це до біса складно ! Адже досвід кохання полягає і у одномоментному переживанні Еросу, і у тривалому обожненні Психеї... Еросу — як імпульсу самої природи, Психеї — як власне особистості, тобто Душі.
Це процес, вочевидь, не з легких, оскільки фізична природа і дух нерозривно поєднані у кожній людській істоті. З одного боку — це динамізм життя, усі наші пристрасті і бажання, які й надають первинності нашому земному смертному буттю; з іншого — ідеали і поривання Духу. Тіло і Дух, прагнучи одне одного, насправді створюють цілісність, гармонізують світ людей, наповнюють його вищим смислом.
Що б ми не казали, та саме поети продовжують знову і знову невтомно шукати відповіді на ці складні питання.
Пропонована антологія є історичною. Ми хочемо дати ретроспектив досвіду, набутого у коханні нашими бардами. Це не концепції чи абстракції — це від вірша до вірша життя і лише життя...
Джеміно Абад
Гуільєрмо В. Сісон
Той, хто краде ніч
Душа жінки блукає сьогодні вночі
Довкола мого будинку.
У снах це називається коханням.
Я чую, як вона підходить, ступаючи так легко,
По килиму на підлозі,
А потім, як нічний грабіжник,
Краде у мене поцілунок,
Що змушує мене жадати ще і ще.
Я майже здогадуюсь, хто дарує той цілунок,
Встаю, щоб ухопити золотаві пасма,
Що сяйнули і зникли з моїх очей.
Якби я ніколи не прокидався, а лишень бачив сни,
Я ніколи б не полював на ту душу, яку так і не зустрів:
Вона пішла, жодних слідів на згадку про відвідини моєї кімнати;
Надворі — темрява, а в кімнаті - пустка.
(1932)
Конрадо С.Рамірес
Руки моєї дружини
У цих спокійних речах є швидкоплинна краса:
Час, що примостився на стіні жіночого монастиря,
Стара церква, стіни якої вкрилися мохом,
Сльози, що течуть з очей дівчини,
Вино у вже забутих льохах,
Крила, які тріпотять у відповідь на безголосий Поклик,
Миролюбний світ вишуканої краси.
Сидячи поряд із тобою у цій кімнаті,
Я не кажу ні слова,
Не піднімаю руку, аби попестити твою долоню:
Я тільки дивлюся на тебе,
У тихому захопленні дивлюся на те, як
Твої білі руки лежать на втихомиренних колінах.
(1933)
Трінідад Л.Тарроса-Субідо
Ти будеш вільним
Я не триматиму тебе руками
Або сльозами, що мовчки звинувачують.
Ти будеш вільний, як води в берегах,
Які приходять і відходять або стоять, як їм заманеться.
Не говоритиму про дні, які солодко згадувать,
Про алеї, якими ми походжали під квітневим сонцем і зливою,
Про таємні побачення у мерехтінні ранніх зірок листопаду -
Кожне з них ставало довшим, бо довшими ставали вечори.
Ні, ані слова натяку про те, чи інше,
Чим менше я кажу, тим стримую надовше твій відхід.
Я приймаю усе те, що є —
Як хвилі, які зникають у піску, що вистигає.
Коли ще сила бачити кохання, що минає,
Не полишить мене,я благатиму: “Любове моя, повернись”.
(1934)
Луїс Г.Дато
День на фермі
Я знайшов для тебе найсолодші плоди,
Я знайшов для тебе найдухмяніші трави на пагорбі,
Я окропив твої руки і твоє волосся вином,
Я оповив тебе найрідкіснішими дикими квітами,
Але ти все ще плачеш.
Я приніс тобі усі лісові папороті,
Я приніс тобі загорнутих у зелене листя цикад,
Я пригортав тебе годинами,
Я вчив тебе секретам кохання.
Але ти лишалась байдужою.
Хай мої пестощі надаремні,
Та я не відпущу тебе, кохана.
Ти вже доросла, аби плакати.
Калатають церковні дзвони, пада дощ.
(1934)
Анджела К.Маналанг-Глорія
Соледад
Як пащекували сусіди,
Коли вона розбила віконну раму,
Аби впустити бунтівника.
Ніхто не міг зрозуміти,
Як вона — втілення гордості -
Змогла відкинути геть
Своє цнотливе буття,
За одну безумну мить кохання.
Скандал так і не вщух.
Хто міг подумати, що це кохання
Осяє собор її душі, обпалений його бажанням.
Він зник, залишивши її в обіймах полум”я...
А місто засудило цю дівчину.
Вона кохалася занадто солодко - це не пробачають.
Її небеса - у глибинах пекла.
(1935)
Хозе Гарсіа Вілла
Я більше не чую голосу кохання
Я більш не чую голосу кохання.
Птахи більше не співають.
Слова, що я вимовляю, повертаються самотніми.
Квіти, які я збираю, перетворюються на привиди.
Багаття, яке я запалюю,
Ледь жевріє.
Більше не дме вітер.
Час перестав бути чесним зі мною.
Більше у душі не лунають дзвони.
Я — сам наодинці зі собою.
Сиротливо схилилась моя голова.
- О, Боже мій ! Я — мертвий.
(1942)
Франсіско Арселлана
Інша жінка
Я дивився на неї уважно -
яка спокійна, і світла, і витончена...
Я наздоганяв її поглядом —
Яка таємнича, і рухлива, і сильна...
Коли завмирає — подібна до музики.
Коли рухається — подібна до пісні.
Я дивився на неї без остраху,
Відкрито і не соромлячись -
Це правда, що я жадаю тебе,
Це правда, що це відчуття зветься бажанням.
Я знаю, я завжди знаю, де вона,
Коли вона поряд, коли вона далеко,
Вона у мені, як зойк.
…………………………………………………………
Я знаю її ім”я, я кликав її,
Але вона не почула.
Я кликав її, але вона не прийшла.
Господи, як я її жадаю.
(1952)
Вільфредо Паскуа Санчез
Кохання в Талісаї
Так, я покохав тебе, ти моя,
Хоч мені шкода людину, яка
Не розрізняє своєї незрячості від свого кохання.
Не звинувачуй мене, люба Жозефіно, у тому,
Що я втягнув тебе у цей безлад.
Ти кличеш мене Джо, і я тремчу від згадки про твою цноту.
Нам не бракує знань і помсти,
Коли наші спини співпадають, а мої мрії
Пульсують твоїм тілом в усіх напрямках.
Ближче до ночі ми блукали
Вулицями аж до лісу,
І ти була схожа на мою добродійну сестру,
Яка вже шукала за мною на освітлених дорогах.
Світ заборгував тобі,
Не вислухавши тебе.
І моє перо спізнилося.
Жозефіно,
Ми не будемо писати слова,
Лише блукатимемо під дощем,
І я відчуватиму твої груди і стегна
Аж поки не припаду до захованого у тобі джерела.
(1971)
Еммануель Лакаба
Цнота, що минула
ВІН:Двадцять років тому...
ВОНА:Ми були найближчими друзями у дитинстві.
ВІН:Щоправда, ти була вищою за мене.
ВОНА:Двадцять років тому ми ніколи не думали,
Про цей біль, що наздогнав нас.
ВІН:Двадцять років тому ми ніколи не казали:
“Так багато роботи і так мало часу”,
“Так багато роботи і так мало часу”.
ВОНА:Це фото подібне на календар.
Нагадує нам, як ми постаріли.
ВІН: Як скляні годинники - наші діти.
ВОНА:Дуже схожі на нас із тобою.
ВІН:Примушують нас пам”ятати про те, що ми - батьки.
ВОНА:Все дорослішають і дорослішають.
ВІН:З місяця в місяць.
ВОНА:З року в рік.
ВІН:Сьогодні ми дивимося один на одного.
ВОНА:На нас обох.
ВІН:На цій світлині.
ВОНА:А двадцять років тому ми бачили квітку.
(1974)
Діна Т.Рома
Мінливі образи
Є щось скороминуче
У цих зображеннях. Сіре,
Чорне та діамантово біле зливаються
У графічних образах.
Ми ніколи не дізнаємося,
Де закінчується чорне,
Як воно переходить у біле,
Як сіре нівелює усе,
Як зникає і як з”являється образ.
Але нам вдалося спіймати прекрасну мить.
Твоя посмішка — це легкість, яку я почуваю.
Твоя рука — це тепло, яке мене зігріває.
Твої обійми - це щось невловиме,
Це щось, чому немає слів.
Я дивлюся на фото
І розумію,
Що відчуження ніколи нас не здолає.
Нас двоє, хоча це — єдиний образ,
Образ кохання,
Що залишається всередині назавжди.
(1993)
Ельза Мартінез Косколлуела
Адамове ребро
Кожного разу, коли я зазираю тобі у вічі, я знаю:
Хоч ти і звинувачуєш мене: але куштуєш
Солодкий фрукт з таємного древа,
Допоки гіркувата плоть не пробуджується
У тобі, і ти, відкривши очі, бачиш, що я гола.
Так, ми ховалися у саду поза деревами
І прикривали свій сором листям,
Але Бог-батько дав тобі ім”я
І ти сказав, що то я зірвала плід
І спокусила тебе,
Хоч я лише частка твого ребра.
Ми пішли зі саду ні з чим.
Нас спалювало усвідомлення свого сорому.
Ти вкрився потом на сонці,
Я стікала кров”ю, народжуючи наших синів,
Як боляче згадувать минулі дні,
Твоя рука і досі на боці, де в тебе не вистачає ребра.
Але ніщо не віщувало, що втрачена кістка
Знаменуватиме початок твого смутку
І стане джерелом моєї печалі.
Адже ти примусив мене пізнати
Свою упослідженість.
Для тебе існує лише одна історія,
У якій я тільки ребро та й годі.
Змій, а не друг
О, який жаль.
Плід не приніс жодного пізнання
Окрім гріха, поту та сорому !
І зараз я ламаю крихкий хліб свого жалю
Спиваю чашу сліз, розуміючи відтепер
Природу свого смутку.
Колись я розповім справжню історію без брехні.
Адже я ніколи не була зламаним ребром.
Мені болить, що ти лежиш поряд зі мною
І дозволяєш нічному вітру обдмухувати наші голі душі.
Нехай все залишиться таким, як є.
Я прястиму тканину, молотиму зерно
І стану батьком дочці
І вона - красуня з красунь, розчавить тебе
Своєю маленькою босою ногою.
(1998)
Аллан Попа
Те, що нам подаровано
Раніше у мене було тіло.
У ньому сховалось серце.
Коли надійшло кохання
І тіло, і серце перестали бути моїми.
*
Ця долоня для того, аби тримати у ній
Пурпурову троянду,
Аби піднести її коханці,
А потім ніжно
Торкнутись любої шиї.
*
Ми лишаємо сліди на землі:
Пелюстки своєї свідомості,
Сльози свого кохання.
(2003)
Джастін У.Камачо
Через сім років, їдучи додому
Неможливо закохатися іще раз
Уперше.
Перший раз почервоніти,
Перший раз відчути шал серця,
Перший раз бігти назустріч таємниці,
Вперше збожеволіти від щастя.
Учора в авто,
Під звуки блюзу,
Подумки я повернувся у минуле.
Якби того серпневого вечора
Я знав, що тебе більше не побачу,
Я б вріс корінням у мертвий грунт,
І дивлячись на тебе,
Дев”ятнадцятирічну, замріяну,
Відчув би, що мої літа вбили мене.
Ліхтарі довкола мене тьмяніють.
Як солодко роз”ятрювать стару рану.
(2003)
Біно А.Ріалуйо
Голод
Цей вірш слід написати зараз, у цю годину,
Коли я сиджу і до мене раптово прийшла ця думка — про тебе.
Малюю тебе вуглиною по повітрю,
Танок моїх рук і ніг нікому невидимий.
Череда думок повертає до тамтого тижня,
Сповненого спраги і весняних ароматів.
Пригадую, як готував тобі яєшню і млинці з медом,
А сьогодні я снідаю наодинці.
Як гарно ти їла,
Як смакувала кожним ковтком.
Я вгадав твій смак і страх розвіявся.
Ти залишилась зі мною
І наступного ранку, визираючи з-під простирадла,
З цікавістю спостерігала, як я голий куховарю.
(2003)
Неріса дель Кармен Гевара
27
І коли мені виповниться 80
Я закохаюся
У це місто.
Люди на вулицях
Йтимуть за мною,
Знаючи, що
Ненависть зникла. Сум щез.
А слово “відсутність”
Вже не має сенсу.
Динозаври — у землі;
Тварини, яких не змогли врятувати борці за довкілля,
Також пішли без жалю до потойбічних пустель,
Більшість людей, яких ми любимо, живі вони чи померлі,
Стали пилом, що його ми витираємо щонеділі.
Лише дерева завжди залишаються з нами.
Додай трохи води
І буяння не спиниться ніколи,
Лише вони пам”ятають те, що ми давно забули.
Ті, кого кохали, і ті, хто кохав,
Ті, кого зрадили, і ті, хто зрадив,
Збагнуть, нарешті, суть існування.
(2003)
