Мануель РІВАС

Про автора: Іспанський письменник, народився 1957 р. в місті Ла Корунья, столиці іспанської області Ґалісія. Пише ґалісійською та кастильською (тобто іспанською) мовами. Автор багатьох книжок, лауреат премії критики 1990 р. та літературної премії Торренте Бальєстер 1995 р. Веде літературну сторінку в газеті “Ель Паїс” та керує журналом “Світло Ґалісії”. Оповідання “Мова метеликів” (“La lengua de las mariposas”) перекладено зі збірки оповідань “Quй me quieres, amor?” (“Що ти від мене хочеш, кохана?”), 1997, видавництво “Alfaguara”, Madrid. За сюжетом цього оповідання в Іспанії створено художній фільм.

 

МОВА МЕТЕЛИКІВ

ОПОВІДАННЯ

З іспанської переклала Маргарита ЖЕРДИНІВСЬКА

 

— Як справи, Горобчику? Маю надію, що, нарешті, цього року ми зможемо побачити язик метелика.

Учитель давно вже чекав на мікроскоп, який мали надіслати з Міністерства освіти. Він так часто розповідав нам, наскільки цей апарат збільшує невидимі простим оком речі, що ми, діти, вже бачили їх в уяві. Слова вчителя діяли на нас, немов потужні окуляри.

——
© Маргарита Жердинівська, 2006, переклад.

 

— Язик метелика — це скручений хоботок, схожий на пружину годинника. Коли якась квітка вабить до себе метелика, він розкручує хоботок та стромляє його в чашечку квітки, щоб висмоктати нектар. Коли ви тицяєте палець у банку з цукром, еге ж відчувається солодкий смак у роті, наче пучка пальця — то кінчик язика? Отакий і є язик метелика.

Тоді ми всі заздрили метеликам. Яке диво! Гарні метелики мають змогу літати й зупинятися на квітах, які, наче гостинні таверни, відкривають їм свої солодкі барильця.

Я дуже любив нашого вчителя. Спочатку мої батьки навіть не могли второпати, чому мені подобається мій учитель. Коли я був маленьким, школа здавалася чимось загрозливим. Слово “школа” висіло наді мною в повітрі, наче батіг:

— Ось побачиш, що то таке — школа!

Двоє моїх дядьків, як і багато інших молодих людей, еміґрували до Латинської Америки, щоб не йти рекрутами на війну в Марокко. І я також мріяв виїхати туди, щоб не йти до школи. У нашому селі розповідали про випадки, коли діти тікали в гори, аби тільки не до школи. За два чи три дні вони знову з’являлись у класі, мовчазні та налякані, мов дезертири, які ховались у Вовчому проваллі.

Мені мало виповнитися шість років, і всі називали мене Горобчиком. Інші діти мого віку вже працювали. Але мій батько був кравцем і не мав ні землі, ні худоби. Він не хотів, аби я сидів у його маленькій майстерні, краще, щоб дихав свіжим повітрям та бігав у тополиному гаю чи в лісі. Саме тут сміттяр Кордейро назвав мене вперше Горобчиком.

Здається, я ніколи стільки не бешкетував, як того літа перед першим класом. Бігав, наче скажений, часом далеко за межі тополиного гаю, й мій погляд затримувався на верхівці гори Сінаї. Я мріяв, щоб колись у мене виросли крила і я б полетів до Буенос-Айреса. Але ніколи мені не щастило досягти тієї чарівної гори.

— Ось побачиш, що то таке — школа!

Батько розповідав, якою мэкою для нього та для інших учнів були намагання вчителя прищепити їм, ґалісійцям, кастильську вимову. Щоб вони не казали “г” замість “ґ”, мусили щодня вранці проказувати фразу “Ґоробці Ґвадалахари ґарно ґодують ґороб’ят”. Скільки різок випало їм за ту “Гвадалахару!” Якщо батько хотів мене залякати, йому це блискуче вдавалося. Напередодні першого шкільного дня я цілу ніч не спав. Зіщулившись у ліжку з тугою приреченого до страти, чув у вітальні бій годинника. Ранок виявився таким білим, як фартух різника. Я б не збрехав, якби сказав батькам, що захворів.

Страх, наче щур, вигризав мої нутрощі, і я оконфузився, але не в ліжку, а вже в школі. Минуло все дуже добре. Пройшло багато років, а я досі відчуваю, як тепла стидка вологість ковзає моїми ногами. Сидячи на останній парті, зігнутий утричі, я молив Бога, щоб ніхто не помітив моєї ганьби, доки закінчиться урок і я зможу вийти звідси й полетіти до тополиного гаю.

— Ану, ви, встаньте!

Доля завжди застерігає. Я підвів очі й з жахом побачив, що наказ стосується мене. Вчитель був дуже негарний, справжнє страховисько, й кивав лінійкою на мене. Лінійка була маленька й дерев’яна, але мені вона здалася довжелезним списом.

— Як ваше ім’я?

— Горобчик.

Усі діти зареготали. Я відчув себе так, наче мене вдарили різкою по вухах.

— Горобчик?

Я все забув, навіть своє ім’я. Все, що було до цієї миті, зникло з голови. Батьки перетворилися на дві нечіткі постаті, які почали щезати з моєї пам’яти. Подивившись у вікно, я розпачливо намагався вгледіти дерева тополиного гаю. Саме тоді й оконфузився. Коли інші хлопці зрозуміли, в чому річ, регіт став, немов стьобання батога.

Я вибіг з класу як божевільний, наче в мене виросли крила. Біг і біг, як тільки можна бігти вві сні, коли відчуваєш за спиною, що за тобою женеться сам чорт. Мені здалося, ніби вчитель і є тим чортом, який дихає мені в потилицю, а з ним разом і всі діти, що, наче зграя мисливських собак, полюють на мене, мов на лисицю. Та коли я нарешті зупинився й глянув назад, то побачив, що ніхто за мною не женеться і я стою наодинці зі своїм страхом, увесь укритий потом та сечею. Нікого не було, ніхто не звертав на мене жодної уваги, але мені здавалося, всі люди тільки вдають, наче не дивляться на мене, а десятки осудливих очей слідкують за мною з вікон своїх осель й ось-ось донесуть батькам про все, що зі мною сталося. Мої ноги знали, що робити. Вони попрямували до гори Сінаї з несподіваним для мене наміром дійти до Коруньї* та проникнути “зайцем” на пароплав до Буенос-Айреса.

——

* Корунья, або Ла Корунья – столиця Галісії. (Тут і далі примітки перекладача.)

 

З верхівки Сінаї не можна було побачити море, а тільки іншу, ще вищу гору із зубчатими скелями, схожими на неприступні фортеці. Тепер, багато років потому, я згадую із змішаним почуттям подиву та суму про те, щу мені вдалося зробити того дня. Я був сам під зірками на верхівці гори й сидів на кам’яному стільці, а в долині рухалися, наче світлячки, люди з ліхтарями, шукаючи мене. Моє ім’я лунало вночі разом із завиванням собак. Це не налякало мене, якимось чином мені пощастило подолати страх, тож я не плакав, і не пручався, коли поруч зі мною з’явилася кремезна постать Кордейро. Він узяв мене на руки й загорнув у свій плащ. “Заспокойся, Горобчику, все вже позаду”.

Тієї ночі я спав мов святий, пригорнувшись до мами. Ніхто мене не лаяв. Батько сидів на кухні й мовчки палив, спершись ліктями на церату. Недопалки горопудилися в попільниці, як тоді, коли померла бабуся.

Я мав таке відчуття, що матуся всю ніч не відпускала моєї руки. Так само, тримаючи за руку, вона повела мене до школи. Й тут, заспокоєний, я вперше зміг уважно подивитися на вчителя. Обличчям він нагадував жабу.

Жаба усміхнулася, ласкаво ущипнула мене за щічку.

— Мені подобається твоє ім’я, Горобчику.

Той щипок здався мені цукеркою. Але найнеймовірнішим було те, що посеред абсолютної тиші вчитель повів мене за руку до столу й усадовив на свій стілець. Сам він стояв, потім узяв книгу й сказав:

— У нас з’явився новий товариш. Це радість для всіх і давайте зустрінемо його оплесками.

Я подумав, що знову зі мною щось станеться, але відчув вологість тільки в очах.

— Отож давайте почитаємо вірші. Чия черга? Ромуальдо? Йди сюди. Ти знаєш, що читати треба повільно й голосно.

На Ромуальдо були короткі смішні штанці, з яких стирчали довгі засмаглі ноги, геть подряпані на колінцях.

— Ромуальдо, що ти читатимеш?

— Вірша, сеньйоре.

— А як він називається?

— Дитячі спогади. Його автор дон Антоніо Мачадо.

— Дуже добре, Ромуальдо, починай. Спокійно й голосно. Звертай увагу на пунктуацію.

 

Темний холодний зимовий вечір,

Учні вчаться.

Монотонний дощ за вікнами.

Ми на уроці.

У букварі намальовано Каїна,

 який утікає,

та мертвого Авеля з

 червоною плямою…

 

— Дуже добре. Що означає “монотонний дощ”, Ромуальдо? — запитав учитель.

— Що дощ падає на вологу землю, доне Ґреґоріо.

 

— Ти молився? – запитала мама, прасуючи одяг, який батько пошив протягом дня. На кухні стояв гіркуватий дух молодої брукви.

— Здається, так, — сказав я не дуже впевнено. — Щось про Каїна та Авеля...

— Дуже добре, — завважила мама. — Не знаю, чому подейкують, ніби новий учитель — атеїст.

— Що таке атеїст?

— Той, хто каже, що Бога немає.

Матуся якось незадоволено змахнула рукою й енергійно почала розпрасовувати складки нових штанів.

— А батько атеїст?

Мати поставила праску й уважно подивилася на мене.

— Як може батько бути атеїстом? Як тобі спала на думку подібна дурість?

Я багато разів чув, як батько паплюжить Бога. Всі чоловіки так робили. Коли справи йшли погано, вони плювали на землю й при цьому страшенно лаяли Бога, й чорта також, уживаючи найбрудніші лайки. Тому мені завжди здавалося, що тільки жінки насправді вірять у Бога.

— А чорт? Чорт є?

— Звичайно ж, є!

Кришка каструлі підскакувала над вогнем і з неї вилітали шматочки піни та зйлені. Нічний метелик пурхав попід стелею навколо лампочки, яка висіла на крученому шнурі. В мами був поганий настрій, їй набридло прасувати, й коли потрібно було позначити на холоші лінію, обличчя її напружувалось. Але тепер вона говорила м’яким, трохи сумним голосом, наче розмовляла з беззахисним створінням.

— Чорт був колись янголом, але потім зіпсувався. — Метелик зіштовхнувся з лампочкою, яка почала легенько гойдатися, зрушуючи темряву.

— Сьогодні вчитель казав, що в метеликів також є язик, тоненький довгий язик, який вони згортають, наче пружину годинника. Він нам його покаже через апарат, який мають надіслати з Мадрида. Невже в метеликів справді є язик?

— Якщо вчитель каже, то є. Існує багато речей, які здаються неймовірними, а вони таки є. Тобі сподобалося в школі?

— Дуже сподобалось. І вчитель не б’ється.

Ні, вчитель дон Ґреґоріо ніколи нікого не бив. Навпаки, майже завжди усміхався своїм жаб’ячим обличчям. Коли хлопці під час перерви починали битися, він казав їм, що вони “схожі на баранів”, і вмовляв потиснути один одному руки. Потім посадовив їх разом за парту. Таким чином я познайомився з моїм найкращим другом Домбоданом, високим, добродушним та незграбним хлопцем. Був іще інший хлопець, Еладіо, з родимкою на щоці, якого я залюбки б одлупцював, але ніколи й не доторкнувся до нього, боячись, щоб учитель не наказав мені подати йому руку та сісти поруч з ним. Коли дон Ґреґоріо сердився, він казав:

— Якщо ви будете кричати, мовчатиму я.

І прямував до вікна з відсутнім поглядом, загубленим на верхівці гори Сінаї. Западала довга прикра пауза, здавалося, вчитель залишив нас самих у незнайомій країні. Невдовзі я зрозумів, що мовчання вчителя – найгірша кара, яку тільки можна собі уявити, бо все, про що він розповідав, було надзвичайно цікавим. Оповідь могла розпочатися, скажімо, з подорожі Амазонкою або з серцевого биття. Все поєднувалося, все мало сенс: трава, вовна, вівці, холод. Коли вчитель наближався до географічної мапи, для нас це означало те саме, що подивитися на кіноекрані стрічку про знаменитого собаку Рекса*. Ми відчували страх індіанців, коли вони вперше почули іржання коней та постріл гвинтівки; їхали верхи слонами разом із Ганнібалом через альпійські сніги до Рима; відбивалися камінням та палицями в Понте Сампайо** від армії Наполеона.

Та були розповіді не лише про війни. Ми виготовляли серпи та леміші разом з галісійськими селянами, складали пісні про кохання з провансальськими трубадурами, будували тріумфальні арки, садовили картоплю, яка прибула з Америки, й емігрували в Америку, коли почалася картопляна чума.

——

* Телесеріал “Інспектор Рекс”.

** Понте Сампайо — місце в провінції Понтеведра, де галісійці розбили французів, якими командував маршал Ней.

 

— Картопля прийшла до нас із Америки, — сказав я мамі під час обіду, коли вона поставила переді мною тарілку з картоплею.

— Чому це з Америки? Картопля завжди була, — промовила вона.

— Ні, раніше замість картоплі їли каштани. З Америки прийшла також кукурудза.

Вперше я відчув, що завдяки вчителеві дізнався про багато важливих речей, яких вони, мої батьки, не знали.

Та найчарівніші хвилини в школі наставали тоді, коли вчитель розповідав про комах і птахів. Водяні павуки винайшли субмарину. Мурашки пасуть стадо, яке дає молоко та цукор, і вирощують гриби. В Австралії є птах, що розмальовує своє гніздо рослинними фарбами, які сам виробляє. Не можна цього забути. Самчик покладає в нове гніздо орхідею, щоб привернути увагу самиці.

Я настільки захопився розповідями вчителя, що перетворивсь на постачальника комах для дона Ґреґоріо й на його найкращого учня. Бувало, суботами та святковими днями він заходив по мене, й ми разом вирушали на екскурсію. Уважно обстежували гаї, береги річки, порослі бур’яном низини та піднімалися на гору Сінаї. Кожна з таких подорожей була для мене доругою до нових відкриттів. Поверталися ми зі скарбами: цикади, блакитна бабка, жук-олень. І щоразу новий метелик, хоча я пам’ятаю назву тільки одного з них, якого вчитель називав Ірис і який гарно виблискував, сидячи на грудці грязюки чи гною. Повертаючись, ми співали, мов двоє старих друзів. У понеділок, у школі, вчитель казав:

— А тепер поговоримо про комах, яких зібрав Горобчик.

Для моїх батьків така увага вчителя була великою честю. В дні екскурсій моя матуся готувала для нас обох бутерброди. Дон Ґреґоріо зазвичай говорив:

— Не треба, сеньйоро, я вже поснідав, — але, коли ми поверталися, зізнавався моїй мамі:

— Дякую, сеньйоро, чудесні були бутерброди.

— Мабуть, йому сутужно, — говорила моя мати ввечері.

— Вчителям платять не так, як мали б платити, – з повагою вторив їй батько. — А вони ж світло та розум Республіки*.

——

* Колись шкільні вчителі в Іспанії мали дуже малу заробітну плату, звідки виникло прислів’я “Бідний, як учитель”. Сьогодні зарплата вчителя середньої школи дорівнює зарплаті університетського викладача без наукового ступеня.

 

— Республіка, Республіка! Побачимо, куди нас заведе та Республіка! – відповідала матуся.

Мій батько був республіканцем, матері республіка не подобалася. Вона щодня ходила до меси, а республіканці виступали проти церкви. Батьки намагалися при мені не сперечатись, але часом мені випадало дещо почути.

— Що ти маєш проти Асбньї?* Це все вигадки попів — морочать вам голови.

——

* Мануель Асбнья (Manuel Azaсa, 1880-1939? 1940), президент Іспанської Республіки (1936—1939).

 

— Я ходжу до церкви молитися, — казала моя матуся.

— Ти — так, але попи — ні.

Одного дня, коли дон Ґреґоріо зайшов по мене, щоб іти на пошуки метеликів, мій батько сказав йому, що хотів би зняти з нього мірку й пошити йому костюм.

— Костюм? — здивувався вчитель.

— Доне Ґреґоріо, — не подумайте нічого поганого, — я хотів би виявити до вас мою шану та велику повагу. А я нічого іншого не вмію, ніж оце шити костюми, такий мій фах. — Батько всміхнувся, вчитель зніяковіло роздивлявся навкруги й нарешті промовив:

— Я дуже поважаю всі професії.

Дон Ґреґоріо носив костюма цілий рік. Цей самий костюм був на ньому  й того липневого дня 1936 року, коли ми зустрілися з ним на проспекті дорогою до муніципалітету.

— Як справи, Горобчику? Маю надію, що нарешті цього року ми зможемо побачити язик метелика.

Щось дивне відбувалося в нас. Всі, здавалось, поспішають, але ніхто не рухався. Ті, що дивилися вперед, повертали назад. Ті, хто дивився праворуч, повертав ліворуч. Кордейро, сміттяр, сидів на лаві біля оркестрового помосту. Я ніколи не бачив, щоб Кордейро сидів на цих лавах. Він подивився вгору, прихистивши очі долонею. Коли Кордейро отак прихищав очі, а птахи замовкали, це означало, що насувається гроза.

Невдовзі почувся гуркіт мотоцикла, ним їхав поліцай з прапором, закріпленим ззаду. Він повільно проїхав перед муніципалітетом, роздивляючись на людей, які занепокоєно гомоніли перед будинком алькальда. Поліцай вигукнув: “Іспанія понад усе!”* І ввімкнувши третю швидкість, ринувся вперед, залишивши після себе дим та гуркіт, наче від вибуху.

——

* “Іспанія понад усе!” — франкістське вітання часів громадянської війни 1935—1938 рр. (перевірити).

 

Матері почали кликати своїх дітей. У нас удома обстановка нагадувала той час, коли померла бабуся. Батько топтав недопалки в попільничці, мати плакала й робила безглузді речі: відкривала кран і мила чисті тарілки, а брудні ховала в шафу.

Постукали в двері, батьки, нервуючи, подивились у вічко. Це була наша сусідка Амелія, яка працювала в Суареса, що свого часу забагатів у Латинській Америці.

— Знаєте, що відбувається? В Ла Коруньї армія оголосила військовий стан і стріляє в будинок уряду.

— Боже мій! — перехрестилася мати.

— А тут, — вила далі Амелія тихим голосом, наче стіни могли її почути, — балакають, ніби алькальд* зателефонував до капітана карабінерів, а той наказав відповісти, що захворів.

——

* Алькальд (ісп.) — мер.

 

Наступного дня мені не дозволили вийти на вулицю. Я дивився з вікна, й люди були схожі на полохливі тіні, наче несподівано прийшла зима й вітер волочить горобців проспектом, немов сухе листя.

Із столиці прибули війська і захопили муніципалітет. Матуся вийшла, щоб іти до церкви, й швидко повернулася, бліда та сумна, наче постарішала за півгодини.

— Щось страшне відбувається, Рамоне, — почув я її слова, з якими вона, схлипуючи, зверталася до батька, що також постарішав іще більше, ніж матуся. Здається, він утратив усяку волю. Сидів у кутку й не рухався, не розмовляв і не хотів їсти.

— Треба спалити деякі папери, газети та книжки, все, що компрометує тебе, — сказала матуся.

В ті дні мати взяла всю ініціативу в свої руки. Одного дня змусила батька добре вдягтися й повела до церкви. Коли вони повернулися, мати сказала:

— Йди-но сюди, сину, ти підеш з нами до муніципалітету. — Вона принесла мені святковий одяг, допомогла зав’язати краватку й сказала дуже серйозно: — Запам’ятай, синку, батько не був республіканцем і не був другом алькальда. Батько не говорив нічого поганого про священиків. І ще одне дуже важливе: батько не дарував костюм учителеві.

—  Але ж він його подарував.

— Ні, не подарував. Ти зрозумів? Він йому нічого не дарував!

— Так, мамо, нічого не дарував.

Біля муніципалітету зібралося багато народу, всі в празниковому. Спустилися з гір і кілька груп селян: жінки в жалобі, старі селяни, вдягнуті в жилетки та сомбреро, перелякані діти в супроводі кількох чоловіків у синіх сорочках та з пістолетами при поясі. Два ряди солдатів створили прохід від сходів муніципалітету до кількох критих вантажівок, які раніше використовувалися для перевезення худоби на ярмарок. Але перед муніципалітетом панував не ярмарковий шум, а напружене мовчання страсного тижня. Люди не віталися. Деякі вдавали, що не знають своїх знайомих. Увагу присутніх було зосереджено на муніципалітеті.

Поліціант ледь прочинив двері й кинув погляд на людей. Потім відчинив двері навстіж і змахнув рукою. З темного виходу в супроводі інших поліцаїв вийшли заарештовані. Вони мовчки йшли, руки мали зв’язані. Я не знав імена всіх, але обличчя були мені знайомі. Серед них я побачив алькальда, керівників профспілки, бібліотекаря з клубу літературного товариства, співака з оркестру, каменяра, батька мого друга Домбодана… А в кінці зв’язки — згорбленого та негарного, схожого на жабу, вчителя.

Чутно було якісь накази, мов петарди. Поступово з натовпу почулося якесь бурмотіння, що закінчилося криками та лайками:

— Зрадники! Злочинці! Червоні!

— Кричи й ти, Рамоне, прошу тебе, кричи! — Мати тримала батька під руку, підтримувала його щосили, бо він майже непритомнів. — Нехай бачать, що ти кричиш, Рамоне, нехай бачать, що ти кричиш!

І тоді я почув, як мій батько стиха проказав: “Зрадники”, а тоді трохи голосніше: “Злочинці, червоні”. Потім відкинув материну руку, наблизився до солдатів і прокричав майже в обличчя вчителя:

— Вбивця! Антихрист! Людожер!

Тепер мати намагалася стримати його, тихенько смикаючи за піджак, але він кричав у нестямі:

— Негідник! Сучий син.

Ніколи я не чув, щоб він називав так когось, навіть суддю на футбольному полі. Але тепер він обернувся до мене, очі його, налиті кров’ю та слізьми, здалися мені безумними, вони наче наказували: “Кричи й ти, сину, кричи й ти!”

Коли вантажівки рушили, я опинився серед дітей, які бігли за машинами й кидали в арештантів каміння. З відчаєм я шукав обличчя вчителя, щоб назвати його зрадником та злочинцем. Але все заслало пилюкою, та я й далі біг, стискаючи кулаки, здатний тільки люто шепотіти: “Жаба! Страховисько! Злочинець!”