Дмитро Дроздовський
Світ Соломії Павличко
5 червня у приміщенні Національного університету “Києво-Могилянська академія” відбулася презентація знакової для українського літературознавства книжки видавництва “Основи” “Спогади про Соломію Павличко”. В ній зібрано роздуми про одну із найяскравіших особистостей кінця ХХ століття — Соломію Павличко, знаного літературознавця та дослідника проблем фемінізму в суспільному житті і літературному дискурсі.
Соломія Павличко з 1985 року працювала в Інституті літератури НАН України, доктор філологічних наук, професор Києво-Могилянської академії, викладач української літератури в Альбертському університеті, в Гарварді. Серед її наукових злетів — праці “Філософська поезія американського романтизму”, “Байрон. Нарис життя і творчості”, “Лабіринти мислення. Інтелектуальний роман сучасної Великобританії”, а також надзвичайно популярний і впливовий “Дискурс модернізму в українській літературі”. Її перу належать численні переклади українською мовою художніх творів, серед яких “Володар мух” Вільяма Голдінга та “Коханець леді Чаттерлей” Герберта Лоуренса.
Попри всю риторику навколо імені Соломії Павличко, численні порівняння (людині, навіть науковцю, важко позбавити себе емоційного сприйняття світу!) її роль важко переоцінити. Поняття українського модернізму — це той вимір, у якому Соломія Павличко працювала все життя. Літературознавець вийшла на межу міждисциплінарну, інтегративну, внутрішньо складну, але так потрібну для української культури. І в цій потребі — знак для майбутніх поколінь, які обов’язково прийдуть і розвинуть цю справу.
Науковець зі світовим іменем Оксана Пахльовська написала у книзі: “Ми зустрілися з Соломією, мов два солдати невидимого фронту. Наш пароль був — “Європа”. Соломія зі світом англомовним, я — зі світом італійським”1. Мені здається, ці слова якнайточніше передають зміст усього, над чим працювала Соломія Павличко, є кодом до її розуміння як науковця (врешті, як і Оксани Пахльовської). В’ячеслав Брюховецький, який свого часу працював у Інституті літератури ім. Т. Шевченка, зазначив: “Я зрозумів, що вона не просто фахівець із зарубіжної літератури, не просто талановита перекладачка, а й людина з рідкісним в українському літературознавстві потягом до теоретичних узагальнень”.
Літературу визначають індивідуальності. У вирі часу завжди є такі інтелектуальні центри, навколо яких формуються цілі школи майбутнього. Дрібнота розчиняється в анналах проминального часу.
Соломія Павличко знала вагу слова, а тому і не казала про успіхи, а просто працювала, їздила на конференції і була обличчям України. Поява розумного, інтелектуально потужного літературознавця із жіночим обличчям — річ феноменальна. Літературознавець Віра Агєєва, професор НаУКМА, у книжці написала про Соломію Павличко так: “Хтось, мабуть, вважав, що цій улюблениці долі все давалося легко: вона багато писала, сміливо йшла проти течії, чи не завжди добивалася того, чого хотіла... Проте легкість, із якою ніби здійснювалися всі задуми, була, звичайно ж, позірна. Окрім таланту, багато важила її шалена працездатність і вимогливість до себе. Вона формулювала для себе все складніші і складніші завдання...”
——[1] Цит. за вид.: Спогади про Соломію Павличко / Упоряд. тексту В. Кирилова. — К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2006. — 454с.
© Дмитро Дроздовський, 2006.
Ця людина уособлює знак епохи, знак, який розвіює “наукову”, ідеологічно-літературознавчу совєтськість. Соломія Павличко відкрила для українського літературознавства Емілі Дікінсон, Персі Біші Шеллі, Голдінга, зробила надзвичайно багато в дослідженнях про Агатангела Кримського, Ольгу Кобилянську. Врешті саме вона винайшла в українській мові і затвердила поняття “ґендерного літературознавства”. Хоча її літературознавчі виміри породжували багато хвиль і різночитань. Знаний літературознавець Михайлина Коцюбинська у книжці написала: “Не скажу, що прийняла і сприйняла все, що вона писала. Зокрема, не сприйняла її епатажної розвідки “Пристрасть і їда: Особисті драми Михайла Коцюбинського”... Зате з великою користю для себе проштудіювала Соломіїн “Дискурс модернізму в українській літературі”. І не тому, що підписалась би під кожним словом, а тому, що потрапила в поле дивовижної розумової енергетики, брак якої болісно відчувався, та й нині відчувається в українській гуманітаристиці”. Книжка спогадів про Соломію Павличко незвична для нашого книжкового ринку. Навіть сама обкладинка видання не вписується в “канон”. Але такий вже стиль цієї людини. Саме це слово “стиль” і визначає суть. Стилістика Соломії Павличко дуже чітка, в аурі інтелекту та відповідальності...
На культурно-історичному полотні завжди є когорта тих людей, які визначають перспективи для формування нової літератури, що постала проти старого, щоб у новій інтерпретації піднятися на ще один щабель розвитку. Такою людиною-двигуном був, наприклад, Юрій Шевельов. Над такими “людьми епохи” завжди тяжіє невимірний тягар почуття внутрішньої відповідальності. І як результат — готовність за браком альтернативи працювати 24 години на добу. До такої когорти належить Соломія Павличко — людина, що стала на прю із системою нацдебілізму, малоросійства та совєтіканства. За словами літературознавця Юрія Микитенка, “Соломія Павличко є символом поступу, розвитку, органічного входження до європейського контексту культури української, національної, символом піднесення і розкріпачення жінки”. Вона хотіла витворити парадигму нової літературознавчої школи, щоб здійснити деструкцію мислення. Але ж ламати усталені речі дуже важко, і справа ця небезпечна. “Головне — свобода вибору, а це неминуче передбачає виклик існуючим традиціям, нормам і цінностям, особливо тим, які сповідує натовп, юрба”, — сказав у книжці Микола Жулинський. Дихотомія між традицією та новаторством дуже складна, межа між цими поняттями хитка. Але без традиції не може бути інновацій і навпаки. Інша річ, процеси культурної “трепанації” завжди болючі і неприйнятні. Інколи ж і “хірург” може помилково виписати не ті ліки.
Соломія Павличко — камертонний вимір високої наукової моральності та внутрішньої культури. На неї хотіли бути схожими. Толерантна і принципова, Соломія Павличко прагнула вивільнити справжню історію літератури з-під заангажованих і нейтралізованих декларації та риторик. За словами Дмитра Стуса, “своєю присутністю Соломія Павличко динамізувала представників нашої гуманітарної науки, власним інтелектуальним прикладом переконавши багатьох у самоцінності поступу та знання…” Вона не визнавала ступенів, звань, для неї важливою була сама людина. І, звісно, найперше — текст. Напевно, ця книжка — це вимір Соломії Павличко, насамперед внутрішній, через множинність інтерпретацій її найближчих друзів. Література — це насамперед текст, проте і людина, жінка — це також текст, дуже складний і неодномірний. “Гарна тендітна пані, але стоїть, де стоїть, і не відступає...” — підвів риску літературознавець Володимир Моренець, професор НаУКМА.
Соломія розпочинала зі світової літератури і, вже маючи сформовані західні культурологічні схеми та моделі розвитку літератури, всотавши творчість Дікінсон, Байрона, сучасну англійську прозу, підійшла до української літератури, щоб здійснити футурологічну екстраполяцію на десятиліття, що будуть після того... як її не буде. Так воно і справдилося. “Це був характер — і саме такий, якого потребувала (завжди потребує!) наш час. Це була яскрава, прикметна особистість — новий, сучасний тип інтеліґентки. Такі люди своїм особистим прикладом дають іншим значно більше, ніж сотні лекцій, нотацій, повчань…” — написала Людмила Таран.
Оксана Забужко у спогадах вдалася до інтелектуальних аналогій, щоб дати можливість зрозуміти стиль життя Соломії Павличко: “Бродський колись сказав про Ахматову: вона перетворила вас на гомо сапієнс уже самим звуком голосу... Безстрашність, гострий розум, насмішкуватість і абсолютне самовладання... загалом складають вибухову суміш завжди, в будь-якому середовищі... Авжеж для сторонніх вона була “залізна леді” — невразлива, всепереможна, недосяжна в сліпучому блиску своїх звершень...”
Соломія Павличко не слухала курсів-штампів про українську літературу в Київському університеті, оскільки навчалася на романо-германській філології, а не на україністиці. Тож вона була вільна у власному пошуку. І завжди запрошувала до лету інших, але потрібно бути на тій висоті, на якій була Соломія, щоб відчути смак інтелектуального зростання. Соломія Павличко — людина-вибух, провокація, виклик узвичаєному. Але саме в цьому і полягає єдність новаторства та тяглості. Марта Богачевська-Хомяк у спогадах підсумувала: “Вже сьогодні можна оцінювати історичну роль Соломії в літературній критиці України. Але не можна забувати, що головна історична заслуга цієї жінки все ж полягала не в її незаперечних наукових здобутках, а саме в її відвазі і в активності. Вона не тільки займалася модернізмом, вона жила сутністю цього поняття”.
Що можна сказати про цю людину? Кожна розповідь “про неспокій” у книжці — це сторінка кращого розуміння Соломії Павличко. Такі люди дуже різнопланові, багаторівневі, вони одразу — на кількох рівнях свідомості, культури, історії. Це люди над Часом, над його історичними вивертами…
