Михайло МОСКАЛЕНКО

НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕКЛАДУ

 

5

Ґрандіозну за творчими вимірами художню спадщину Франка-перекладача по-своєму істотно доповнював багатогранний, а нерідко й но­ваторський доробок його сучасників, молодших колеґ та учнів, — усе те, що в царині перекладу зробило, як висловився Б.-І. Антонич, “його натхненням виховане днів тих покоління”. Про галицьких та буковинських перекладачів кінця XIX — початку ХХ ст. буде сказано ниж­че. Разом з тим чи не вирішальним для українського письменства цього часу був літературний розвиток у центральній Україні, переду­сім у Києві: переклади тут, як ми пам’ятаємо, були заборонені Емським актом 1876 p., — отже, перекладацька праця українського літератора в Російській імперії протягом наступних трьох десятків років була a priori протизаконною і нерідко ставилася у прямий зв’язок із політичним “мазепинством”.

——
¹ Старицька-Черняхівська Л. Вибрані твори. — К.: Наукова думка, 2000. — С. 746.

© Михайло Москаленко, 2006.

 

Фактична відсутність у Наддніпрянській Україні леґального укра­їнського літературного життя, українських видавництв і періодичних видань зумовила таку форму організації українства, як молодіжні гуртки — освітні, політичні, літературні. Для історії українського перекладу, окрім таких, як словниковий гурток Гната Житецького або літературний гурток Володимира Самійленка, найбільше значення мало молодіжне літературне угруповання “Плеяда” (інші назви — “Літерату­ра”; “Літературна громадка”), засноване в Києві 1888 р. “Серцем”, якщо не засновниками гуртка були, за свідченням учасниці “Плеяди” Л. Старицької-Черняхівської, культурні діячі старшого покоління — М. Лисенко, М. Старицький та Олена Пчілка¹. Проте, як згадував інший учасник “Плеяди”, Максим Славинський, і його відомості містять важливі уточнення, гурток був заснований саме Оленою Пчілкою, що керувала ним згідно з чітко окресленим планом: “Насамперед, вона явно хоті­ла скласти літературне українське оточення для своєї дочки Лесі... По-друге, вона поставила собі мету надати молодим літературним ки­ївським колам більш європейського характеру, відтягуючи їх тим са­мим від перебільшених російських впливів... Олена Пчілка поширювала серед молоді знайомство з європейськими літературами, заохочувала кожного з них, хто знав хоч якусь європейську мову, перекладати по­езію і прозу світових майстрів і прикладала всіх зусиль, щоб ті пе­реклади виходили якнайкраще”². Гурток проіснував до 1894—1895 pp. Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач, 1849—1930), яка ще на початку 1880-х pp. опублікувала (фактично, всупереч Емському акту) дві книжки своїх перекладів з М. Гоголя — “Весняної ночі” (Київ, 1880) та “Записки причинного” (Київ, 1881) і яка згодом, у 1900-х — 1910-х pp. надрукувала цілу низку своїх перекладів із творів Овідія, Дж. Свіфта, В. Гюґо, А. Міцкевича, Ю. Словацького, О. Пушкіна, М. Лер­монтова, Й.-В. Ґете, Ф. Шіллера, Г. Гайне, Г.Х. Андерсена, Ф. Брет Гарта, Ґ. де Мопассана, Л. Толстого, Ф. Тютчева, О. Уайльда і того ж М. Гоголя — “Заворожене місце” і “Одружіння” (обидва видання 1909 p.), ретельно добирала учасників угруповання: “Були в ньому члени, тісно з ним зв’язані, були й такі, що той зв’язок відчували мало. Всі, одначе, були не випадкові, а вибрані наперед самою Оленою Пчілкою і до того такі, що тим чи іншим виявили себе в тодішньому ук­раїнському літературному світі... Праця гуртка велася більш-менш отаким чином: Олена Пчілка, що була, можна сказати, головним редак­тором, дбала про те, щоб якомога не допускати на сходини речей, що не були ще як слід оброблені. Для того вона звичайно на початку конферувала з окремими авторами чи їх групами, коли вони вели спі­льну працю, як, наприклад, Леся Українка зі мною. Вона детально обговорювала з нами, виправляла, коли вони на це годилися, іноді примушувала й переробляти, і лише після того пускала їх на сходини для читання. На сходинах читані твори ще раз проходили через сито критики, часто дуже гострої, але завжди приятельської”³.

____

² Славинський М. Гортаючи сторінки життя // Славинський М. Заховаю в серці Україну. — К.: Юніверс, 2002. — С. 337—338.

 ³ Там само. — С. 338—339.

 

До учасників “Плеяди”, які посіли помітне місце в історії ук­раїнського перекладу, належать Леся Українка (1871—1913), її брат Михайло Обачний (Косач, 1869—1903), Людмила Старицька-Черняхівська (1868—1941), Максим Славинський (1868—1945), Олександр Черняхівський (1869-1939), Олександр Лотоцький (1870—1939), Іван Стешенко (1873—1918), Володимир Самійленко (1864—1925), Валерія О’Коннор-Вілінська (1866—1930), Віталій Боровик (справжн. — Боровиков, 1864 — після 1938), Євген Тимченко (1866—1948). Відомо, що перекладацька праця “плеядівців” не обмежилася сімома-вісьмома роками існування цього творчого угруповання: лише невелика частина планів “Плеяди”, зокрема планів перекладацьких, була здійснена в ці роки, проте і в наступні десятиріччя дехто з перекладачів, які про­йшли “школу” творчого гурту, створеного Оленою Пчілкою, довершува­ли задумане колись, у роки молодості. Найкраще уявлення про плани “Плеяди” дає великий лист Лесі Українки до “брата і товариша” — Ми­хайла Обачного від 8—10 грудня 1889 року⁴: тут перелічено десят­ки імен і творів світової літератури, що їх учасники “Плеяди” вважа­ли за необхідне відтворити українською.

——

⁴ Українка Леся. Зібр. творів у 12 томах. — Т. 10. — К.: Наукова думка, 1978. — С. 38—43.

 

Без сумніву, найяскравішою зіркою в цьому перекладацькому сузір’ї була Леся Українка. Її цілеспрямована і натхненна праця в ца­рині художнього перекладу, на жаль, і досі достатньою мірою не оці­нена, — значною мірою й тому, що увагу дослідників, природно, привер­тала ориґінальна творчість великої поетеси, автора поетичних драм світового рівня. Оскільки в її зрілій поетичній драматургії, за сло­вами М.С. Грушевського, усе було, “немов якийсь титанічний хід по велетенських уступах, не рушених людською ногою, де кожний крок, ко­жний твір означав нову стадію, відкривав перед очима громадянства нашого все нові перспективи мислі, все нові обрії образів”⁵, неможливо говорити про витоки цієї геніальної творчості, не зга­давши про її природне підґрунтя: світову культуру, глибоко і орга­нічно засвоєну українською поетесою ще з дитячого віку (і в цьому також була першорядна заслуга Олени Пчілки). Крім читання, домашньо­го навчання і дитячого “театру” (в родині Косачів діти гралися в ли­царів і героїв, в “Іліаду” та “Одіссею”, причому маленька Леся в цих грищах, як правило, була Андромахою⁶), для майбутньої поетеси по­чинаючи з 13-річного віку дедалі більшого значення набував художній переклад. Перекладацька праця Лесі Українки тривала близько двадця­ти п’яти років. Хронологія її робіт у царині перекладу певною мірою проливає світло на те, що реально означав і яке місце займав худож­ній переклад у творчому контексті Лесі Українки.

——

⁵ Грушевський М. Промова на жалобних зборах Київського Наукового Товариства. 1913 р. Цит. за: Зеров М. Українське письменство. — К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2003. — С. 384.

⁶ Шишманова-Драгоманова Л. Леся Українка. — Рада. — 191З. — № 253.

 

Перші, ще учнівські перекладацькі спроби Лесі Українки (зробле­ні, звичайно, під уважним материним наглядом) — це здійснені разом з братом Михайлом 1884 р. переклади Гоголевих “Вечорниць на хуторі під Диканькою” (опубліковані книжкою у Львові 1885 р,). До книжки увій­шли “Передмова Панька Рудого”, “Запропаща грамота” і “Зачароване місце”. Переклади ці не по-учнівському майстерні і стилістично доско­наліші від багатьох спроб пізніших перекладачів Гоголя: ці тексти зредагувала Олена Пчілка (що й зазначено на титульному аркуші), ерудований і досвідчений стиліст. До ранніх перекладів Лесі Українки належить опублікований у “Зорі” (1887, № 10) уривок із поеми Адама Міцкевича “Конрад Валленрод” — “Вілія, що наші струмочки приймає...” Цей твір змушує згадати дещо з поетичних перекладів Куліша, — так, у своїх спогадах Климент Квітка відзначав її пієтет до Куліша, “зміша­ний з якоюсь хронічною досадою”; разом з тим вона вважала автора “По­зиченої кобзи” своїм вчителем ї казала, що “в дитячі літа ніхто не мав на неї такого впливу, як читання Куліша. Часто згадувала його переклади з Міцкевича, які були ранньою її лектурою”⁷. Завершен­ням раннього етапу перекладацької праці Лесі Українки, судячи з усього, можна вважати її переклад 1888 р. (опублікований лише по­смертно) третьої і п’яти рядків четвертої пісні Гомерової “Одіс­сеї”. Саме про цей переклад Олена Пчілка писала 13 лютого 1892 р. Омелянові Огоновському: “Леся... може вільно читати Гомера в первотворі — тож і перекладає його по-українському”⁸. (В цьому ж лис­ті сказано про її знання латинської, а з нових мов — французької, німецької, польської та італійської. Відомо, що англійську мову во­на опанувала пізніше.) Певними рисами учнівства позначений і зроб­лений у 1888 або 1889 р. (опублікований посмертно) переклад неве­личкого оповідання (або етюду) французького видавця і письменника ХІХ ст. П’єра Жюля Етцеля (Поля Жака Сталя) “Життя і філософські думки Пінґвіна”.

——

⁷ Спогади Климентія Квітки про Лесю Українку // Леся Українка. До­кументи і матеріали. — К.: Наукова думка, 1971. — С. 295.

⁸ Лист Олени Пчілки до Омеляна Огоновського від 13 лютого 1892 р. // Там само. — С. 85.

 

1888 роком датується початок праці Лесі Українки над її першим масштабним перекладацьким задумом, книжкою поезій Гайнріха Гайне. Збірка віршів і поем Гайне входила до планів “Плеяди” і, поряд із Лесею Українкою, частину творів автора “Книги пісень” переклав Максим Славинський (про його перекладацький доробок буде сказано нижче). Робота Лесі Українки над творами Гайне тривала не один рік. У 1888—1890 pp. вона переклала 92 вірші, що ввійшли до книжки: Всесвітні твори. Книга пісень Гайнріха Гайне. Переклад Лесі Укра­їнки та Максима Славинського. — Львів, 1892. Крім того, у 1888—1890 pp. вона переклала вірш Гайне “Негода” (з циклу “Північне море”) та 1890 р. — його ж вірш “Neue Liebe” (“В світлі місяця я бачив...”) — обидва переклади надруковано посмертно. У 1889—1893 поетеса працювала над перекладом поеми Гайне “Атта Троль”, що вперше поба­чив світ у ЛНВ (1900, т. 9, кн. 1, 2), а згодом був надрукований у книжці: Гайне Г. Атта Троль. Раткліф. Балади. Переклади Лесі Українки та Максима Славинського. — Львів, 1903. Орієнтовно 1893 р. датується перекладена Лесею Українкою балада “Маврський король” зі збірки Гайне “Romanzero”, надрукована в часописі “Нова громада” (1906, № 2). Переклад вірша Гайне “Enfant perdu” зроблений, найімо­вірніше, 1900 p., був опублікований у журналі “Вільна Україна” (1906, № 3). Нарешті, в 1899 або 1900 р. поетеса переклала вірш Гайне “Ткачі” (опублікований посмертно), — можливо, цей переклад було зроблено у зв’язку із її зацікавленням однойменною драмою Ґергарта Гауптмана.

Майже водночас із початком праці над Гайне, у 1889 р. Леся Ук­раїнка за порадою М. Драгоманова⁹ переклала вірш Віктора Гюґо “Сі­рома” (вперше надрукований під заголовком “Бідні люди” в часописі “Народ”, 1891, № 10—12). Того ж 1889 або наступного року вона пере­клала ще один вірш Гюґо — “Лагндні поети, співайте!..” (опублікова­ний у журналі “Рідний край”, 1906, № 18). Згодом, у 1895 р. поетеса обговорювала з Іваном Франком (її лист від 2 березня 1895 p.) можли­вість свого перекладу драми Віктора Гюґо “Торквемада”, але цей план лишився нездійснений.

У 1890—1891 рр. Леся Українка працювала над складанням підруч­ника “Стародавня історія східних народів” — книжкою, яку лише в 1918 р. опублікувала молодша сестра поетеси — Ольга Косач-Кривинюк¹⁰, для якої, власне, спочатку й призначався підручник. (Пізніше, у вересні-жовтні 1911 р. Леся Українка заново редагувала цю книжку, го­туючи її до друку; проте загострення хвороби стало на заваді цим планам.) На жаль, з 1918 року підручник ні разу не перевидавався — ні окремою книжкою, ні в “книгоспілчанських” багатотомниках, ні в післявоєнних зібраннях творів Лесі Українки. Внаслідок цього “Стародавня історія східних народів”, як правило, опинялася поза увагою дослідників: єдиним винятком був цикл перекладів зі староіндійсь­кої “Рігведи” (12 текстів), який не раз передруковувався. А тим часом “Стародавня історія східних народів” — це не лише перший ук­раїнський популярний посібник із давньосхідної історії, а й масшта­бна антологія літератур стародавнього Сходу в перекладах Лесі Ук­раїнки. Річ у тому, що як предметні ілюстрації до цього надзви­чайно ґрунтовно і цікаво написаного курсу історії в книзі цитую­ться чимало творів давніх літератур або найпоказовіших уривків із них. Зокрема, крім двох коротких погребових пісень австралійських аборигенів у вступному розділі, в підручнику наведено переклади Ле­сі Українки з літератур: давньоіндійської (крім уже згаданих гім­нів “Рігведи”, вибір текстів із “Законів Ману” та розповідь Крішни про себе із “Бгагаватгіти”), староіранської (“Леґенда про Заратустру”, уривок з “Авести” та “Бегістунський напис”), давньоєгипетсь­кої (нагробні та інші написи, леґенди, оповіді тощо), вавилонської та ассирійської (написи царів та ін.), давньогрецької (оповіді Геродота, Діодора Сицілійського та інших авторів з історії мідій­ців, персів, єгиптян, вавилонян та ін.), давньоєврейської (невеликі уривки зі Старого Заповіту). За винятком давньогрецьких текстів, приступних Лесі Українці в оригіналі, твори інших літератур вона, працюючи над “Стародавньою історією східних народів” (а також і піз­ніше) перекладала за проміжними текстами — науковими перекладами і розвідками таких відомих французьких та німецьких сходознавців, як Л. Менар, С. Ланґлуа, Ґ. Масперо, А. Людвіґ, А. Відеман та ін.

——

⁹ Див. лист до М. Драгоманова від 5 січня 1890 р. // Українка Леся. Зібр. творів у 12 томах. — Т. 10. — К.: Наукова думка, 1978. — С. 45.

¹⁰ Українка Леся. Стародавня історія східних народів. — Катеринослав: Українське видавництво, 1918. (Того року книжка вийшла двома виданнями.)

 

Переклади з давньосхідних літератур Леся Українка здійснювала, зокрема, в процесі епістолярного діалогу з М. Драгомановим, який не лише консультував її, ознайомлюючи з останніми досягненнями єв­ропейського сходознавства, а й надсилав їй відповідну наукову літе­ратуру. Існують ще два переклади, які в принципі могли б увійти до складу “Стародавньої історії східних народів”: уривок із “Книги пророка Єзекіїла” (37: 1-14), який зберігся в архіві родини Драгоманових¹¹, а також уривок із першої частини “Книги пророка Ісайї” (1: 2-3, 11-18), наведений у листі до М. Драгоманова від 27 жовтня 1892 р.

——

¹¹ Перша публікація: Сучасність. — 1988. — № 7—8; вперше в Україні  — див.: На ріках вавилонських. З найдавнішої літератури Шумеру, Вавило­ну, Палестини. — К.: Дніпро, 1993. — С. 236.

 

Наприкінці 1894 р. Леся Українка на прохання М. Павлика перекла­ла вірш німецького поета (судячи зі змісту, другої половини ХІХ ст.) “В небі ми жодного доброго батька не маєм...”; ім’я автора не з’ясоване. 1895 р. датується її переклад поезії в прозі І. Тургенєва “Німфи” (Зоря, 1895, № 24). 1896 р. Леся Українка переклала вірш С. Надсона “Про любов твою, друже, я марив не раз...” і вклала його в уста Ореста Груїча, героя драми “Блакитна троянда”. 1897 або 1898 р. був перекладений вірш Джорджа Ґордона Байрона “Коли сниться мені, що ти любиш мене...”, 1898 р. — І сцену з першого акту драматичної поеми “Каїн”. Того ж, 1898 р. були перекладені уривок із Шекспірової трагедії “Макбет” та 27 рядків із V пісні Дантового “Пекла”¹². У 1899 р. Леся Українка переклала два вірші італійської поетеси Ади Неґрі “Кінець страйку” та “Смутної провесни, серед травиці...” Мож­ливо, цим самим або трохи пізнішим часом датується і переспів італій­ської народної пісні “Тебе не бачу, хоч вікно низенько...” (Всі три названі тлумачення з італійської друкувались у часописі “Рідний край” у 1907 і 1912 pp.). Ще один переклад з італійської — “Пісня флорентійська”, що датується, імовірно, 1898 p., — Леся Українка зробила для своєї драматичної поеми “У пущі”. Пісню наспівує Річард, ліплячи статую індіанки, але з 12 її рядків в остаточний текст поеми увійшли тільки дев’ять. Повний текст пісні надрукував Б. Якубський у примітках до IX тому “книгоспілчанського” видання “Творів Лесі Українки” (1930).

——

¹² У 2-му томі (1975) 12-томного Зібрання творів Лесі Українки дві терцини Данте, на жаль, подано з двома помилками: пропущено одне сло­во у 6-й і порушено точність римування в 7-й терцині. Слід читати:

Немов шпаки, що ціле небо вкрили,

Зібравшися в громаду всі, зимою,

Зібрались духи ті — їх вітри збили

 

З усіх усюд, з гори, з низин, юрбою,

Нема надії їм, нема спочину,

Ніколи не розстануться з журбою.

(Уточнений текст цит. за: Тисячоліття. Поетичний переклад України — Русі. — К.: Дніпро, 1995. — С. 355).

 

У 1899—1900 рр. Леся Українка переклала дві драми. Це були “Ткачі” німецького письменника Ґергарта Гауптмана (повний текст перекладу, на жаль, не зберігся; опублікована посмертно) та одно­актна п’єса бельґійця Моріса Метерлінка “Неминуча” (ЛНВ, 1900, т. 11, кн. 9). Це, найімовірніше, були останні переклади, зробле­ні нею наприкінці XIX століття.

У першому десятиріччі ХХ століття Леся Українка перекладала переважно прозу. Так, 1902 р. в часописі “Воля” (№ 10—12) побачив світ її переклад оповідання італійського письменника Едмондо де Амічіса “Першого мая” (з його книжки “Карета для всіх”); ще одне оповідання де Амічіса з цієї ж книжки, також датоване 1902 p., ли­шилося в рукописі й було надруковане посмертно. 1903 р. вона пере­клала “Казку про неправедного царя, як він до розуму прийшов і яку людям пораду дав” (інша назва — “Казка про царя Семена”) російсь­кого письменника і учасника революційного руху Фелікса Волховсько­го (1846—1914), яка того ж року вийшла окремою книжкою в Женеві: це був зразок нелеґальної літератури, що розповсюджувалася в Російській імперії різними мовами напередодні 1905 р. Есе Моріса Метерлінка “Оливне гілля” Леся Українка переклала 1906 р. водночас — і в пев­ному зв’язку — із працею над власною статтею “Утопія в белетристи­ці”: зокрема, в цій статті характеризується й есе Метерлінка. Переклад був надрукований посмертно¹³. Нарешті, наприкінці 1900-х років Леся Українка знову звернулася до літератури Давнього Єгипту: переклала одну з народних єгипетських казок часів XIII династії (за збірником Ґ. Масперо), а також поетичний цикл “Ліричні пісні Дав­нього Єгипту” (ЛНВ, 1910, т. 51, кн. 9) — за словами перекладачки, “не з єгипетського первотвору, а з наукового німецького перекладу проф. А. Відемана”.

——

¹³ Метерлінк М. Оливне гілля // Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження. — К.: Наукова думка, 1985. — С. 5—15.

 

Навіть побіжний огляд перекладацького доробку Лесі Українки, співвіднесений із хронологією її творчості в цілому, дає можливість відзначити кілька істотних моментів її письменницької біографії. Якщо вірно те, що велика поетична драматургія Лесі Українки починає­ться з “Одержимої” (1901) та “Вавилонського полону” (1903) і закін­чується “Камінним господарем” (1912) і “Оргією” (1912—1913), то од­разу впадає у вічі й те, що значну більшість її перекладів було зроблено до 1901 року, причому це стосується майже всіх її перекладів поетичних (єдиний виняток — пізній цикл “Ліричні пісні Давньо­го Єгипту”). Стилістична довершеність більшості її тлумачень, яка не лише поставила їх у самісінький центр перекладацького процесу кінця ХІХ ст., а й зробила високим художнім взірцем для перекладачів на­ступних поколінь, зокрема М. Зерова, М. Драй-Хмари, М. Рильського, М. Бажана, разом з тим виразно контрастує із різнорідністю та фраґ­ментарністю більшості з них (навіть такі винятки, як Гайне і Метерлінк, не суперечать загальній картині). Перед нами, сказати б, ве­ликий цикл перекладацьких етюдів, кожен із яких мав своє, унікальне місце у творчому світі Лесі Українки, — попри свою позірну окремішність і незавершеність. Складається враження, що переклади Лесі Українки — це її робоча й творча лабораторія, в якій можна вбачати витоки світових тем її зрілої поезії і драматургії, підготовчий етап для найвищих осягнень її драматичної творчості. Цей етап, при­родно, передбачав пошук художніх підходів для втілення “драми ідей”, що їх навіть не останні з сучасників воліли вважати “екзотичними” і далекими від “актуальної дійсності”. Так, наприклад, Гнат Хоткевич, протиставляючи “Блакитну троянду” пізнішим її драмам, твердив: “Показується, що таки автор більший поет у малюванні живого життя, ніж в аскетичних обрисах своїх улюбленців жидів, єгиптян і всякої іншої допотопності. І так жаль, що русло творчості поетової залюб­ки направляється в ті холодні царства суворих ліній древньої куль­тури, а не в сторону живого життя”¹⁴. Твердо обстоюючи свої твор­чі принципи і ніяк не зважаючи на ці та подібні думки “назадницької” критики, Леся Українка черпала з перекладацької праці необхідні їй історико-культурні матеріали, стильові ресурси, довершені художні взірці багатьох культур і народів. Існують дослідження окремих перегуків і відлунь творчості чужомовних поетів — в ориґінальних вір­шах і драмах поетеси. Наприклад, Освальд Бургардт писав про це так: “Праця над перекладами, напівсвідомо чи несвідомо, мусила навіяти деякі ремінісценції і призвести також до цілком свідомого, може, вживання тих чи інших технічних засобів художнього оформлення. На­самперед це виявилось у вживанні властивого Гайне чотиристопового хорею. Скінчивши переклад великої, цим метром писаної поеми “Атта Троль”, поетка мусила ще далі чути той самий ритм: з десяток поезій Лесі Українки збудовано на ньому”¹⁵. (Бургардт називає поезії “Тиша морська”, “Як дитиною, бувало...”, “Мрії”, “Леґенда”, “Тра­гедія”, “Бранець”, “На стоянці”, “Епілог”, відзначаючи, що перек­лад “Атта Троля” поетеса закінчила 1893 p., і наприкінці того само­го року була написана поема “Давня казка”.) До цього можна дода­ти, що того ж, 1893 р. Леся Українка переклала вірш “Маврський ко­роль” із гайневського циклу “Romanzero”. Вірш “Давньої казки”, чоти­ристопний хорей, — це наш (і німецький) природний аналог традицій­ного іспанського романсового вірша, силабічного чотиристопника, з яким генетично пов’язані і “Romanzero” Гайне, і “Давня казка” укра­їнської поетеси.

——

¹⁴ Хоткевич Г. Літературні вражіння // ЛНВ. — 1909. — Т. 45. — Кн. 2.

¹⁵ Бургардт О. Леся Українка і Гайне // Українка Леся. Твори. — Т. 4. Переклади. — К.: Книгоспілка, 1927. — С. VІІІ.

 

Менше досліджені, проте аж ніяк не менш очевидні зв’язки ан­тичних, давньоєврейських і давньоєгипетських тем її драматургії із текстами відповідних літератур, що їх поетеса осмислювала, аналізу­вала і перекладала; зокрема, це стосується згаданих вище “Стародав­ньої історії східних народів” та циклу перекладів 1894—1895 pp. біблієзнавчих праць Моріса Верна. Уривки з Шекспірового “Макбета” та Байронового “Каїна”, перекладені Лесею Українкою, мали першоряд­не значення для визрівання та стильової кристалізації п’ятистопового ямба її поетичних драм. Драматургія Гауптмана і Метерлінка, про­пущена крізь призму перекладацького досвіду поетеси, також стала одним із наріжних каменів її власних драматургічних побудов. Пере­клади поетичних, прозових та драматичних творів навряд чи були ко­ли-небудь для Лесі Українки самодостатньою сферою творчої діяльнос­ті, прете без праці на перекладацькому полі, а точніше, в перекла­дацькій творчій лабораторії, важко уявити ориґінальний доробок ге­ніальної поетеси таким, яким ми його знаємо. “...Від неї сподівали­ся перекладів із чужомовних поетів — тоді як вона вся була перепов­нена своїми утворами, власними героями, що не давали їй спокою... Фея Раутенделяйн мала обертати млинове каміння”, — писав Микола Зеров¹⁶. Таке протиставлення, попри всю його ефектність, важко наз­вати переконливим. Занадто органічно пов’язана перекладацька праця Лесі Українки з її великими драматичними творіннями.

——

¹⁶ Зеров М. Леся Українка // Зеров М. Твори в двох томах. — Т. 2. — К.: Дніпро, 1990. — С. 399.

 

Разом із Лесею Українкою твори Гайне перекладав Максим Славинський, До “Книги пісень Гайнріха Гайне” 1892 р. увійшло більше півсотні його перекладів, зокрема вірш “Коли розлучаються двоє...”, що згодом став широковідомим романсом. 1902 р. в ЛНВ (т. 20, кн. 1) була опублікована перекладена М. Славинським трагедія Гайне “Вільям Раткліф”. Наступного року цей твір увійшов до згаданого вище спільного з Лесею Українкою видання “Гайнріх Гайне. Атта Троль. Раткліф. Балади”. 1908 р. в альманаху “Українська муза” (№ 8) дру­кувались у перекладі М. Славинського вірші Гайне та великий фраґ­мент із “Прометея” Й.-В. Ґете (повністю переклад опублікований у “Хрестоматії з історії західних літератур”, т. 3. — Харків — Одеса, 1931). У листі до Олени Пчілки від 23 вересня 1911 р. Максим Славинський повідомляв: “У мене зараз майже скінчений український пере­клад “Конрада Валленрода”¹⁷. Доля цього перекладу з Міцкевича не­ відома. До перекладів М. Славинський повертався й пізніше, в 1920-х роках, перебуваючи в еміґрації. Тлумаченням М. Славинського прита­манна загалом висока культура вірша, увага до особливостей першо­твору, хоч не завжди йому вистачало наполегливості шліфувати і вдо­сконалювати свої перекладні тексти. Можливо, це особливо помітно тому, що його тлумачення часто з’являлися поруч із філіґранно викін­ченими роботами Лесі Українки. Проте і в доробку М. Славинського можна знайти переклади, яким судилося довге життя в нашій культурі.

——

¹⁷ Славинський М. Заховаю в серці Україну. — С. 404, 411.

 

Інші учасники “Плеяди” також залишили помітний перекладацький набуток. Так, Михайло Обачний (Косач), крім згаданих вище оповідань Гоголя, над якими він працював разом із Лесею Українкою, перекладав зразки прози Ф. Брет Гарта, Г. Сенкевича, В. Короленка; є відомості й про його спроби перекладу уривків з “Євангелії від Матвія”. Людмила Старицька-Черняхівська переклала окремі вірші Сапфо, К. Рилєєва, С. Надсона, а також кільканадцять поезій Гайне. Олександр Черняхівський був відомий своїми перекладами “Подорожі на Гарц” (Львів, 1892) та “Книги Ле-Ґран” (Киів, 1908) Гайнріха Гайне, а також драми Фрідріха Шіллера “Розбійники” (Київ, 1911). До нечисленних спроб Олександра Лотоцького належать його переклади з грузинських поетів Дуту Мегрелі, Акакій Церетелі, Ілля Чавчавадзе та ін.). Віталій Боровик, тлумач оповідань В. Гаршина та Г. Мачтета, переклав також першу частину “Втраченого раю” Джона Мільтона, але ця його робота досі не була опублікована і збереглася лише в рукописі. Іван Стешенко, перекладач окремих віршів. П. Ж. Беранже, Ф. Коппе, О. Пушкіна, С. Надсона, болгар­ських поетів, 1893 р. надрукував у Львові свій переклад “Метамор­фоз” Овідія, а в Києві 1906 р. — драму Ф. Шіллера “Орлеанська діва”. Крім того, йому належать переклади “Слова о полку Ігоре­вім” (1899 p., опублікований лише 1967 р.) та канцони Франческо Петрарки “Італія” (ЛНВ, 1911, т. 56). Валерія О’Коннор-Вілінська надрукувала кілька своїх перекладів з П. Ж. Беранже та А. Франса; проте основний масив її перекладацьких праць належить до пізні­шого періоду — 1920-х років, часу її перебування в еміґрації. До “Плеяди” входив і Євген Тимченко, згодом — відомий мовознавець, який активно працював і в перекладацькій царині, 1901 р. у Львові вийшли друком дві книжки в його перекладах: фінський народний епос “Калевала” — і “Клод Ґе” Віктора Гюґо. В наступні роки з’явились його переклади драм М. Метерлінка: “Сліпці” (Київ, 1907), “Всере­дині” (Київ, 1908), “Непроханий гість” (Українська хата, 1909, № 1, 2) та “Синя пташка” (Київ, 1918). У київському журналі “Шлях” (1917, № 9—10) було надруковане в його перекладі оповідання Ґі де Мопассана “Чабанський скік”; того ж року воно побачило світ в однойменному видавництві окремою відбиткою. Деякі переклади Євгена Тимченка друкувалися й пізніше. Для його перекладацьких праць ха­рактерні висока філологічна культура, наукова виваженість віддачі художньо-стилістичних особливостей першотвору, вміння глибоко осяга­ти складну природу ориґінальних текстів і знаходити потрібні ре­сурси для їх адекватного відтворення засобами української мови.

Серед учасників “Плеяди” найяскравішою (звичайно, після Лесі Українки) перекладацькою індивідуальністю був Володимир Самійленко. Зроблене Самійленком у царині художнього перекладу належить до ви­датних здобутків українського слова. Проте його роботи, на жаль, досі не зібрані, не перевидані (а дещо й досі лишається в рукопи­сах), не систематизовані й належним чином не досліджені. З уваги на це стислий огляд перекладацьких праць Володимира Самійленка не може претендувати на вичерпність — хоча б тому, що сучасні архівні дослідження можуть принести ще не одну несподіванку. Відомо, що Са­мійленко активно зацікавився перекладами і сам почав перекладати ще під час навчання в Полтавській гімназії, на початку 1880-х pp.: його ранні спроби — це низка перекладів віршів О. Пушкіна, В. Жуков­ського, І. Нікітіна, а також першої пісні Гомерової “Іліади” (опуб­лікована в харківському альманасі “Складка” В. Александрова, 1887, № 1). Були перекладені також пісні друга і третя, але доля цих пере­кладів не відома. “Найсвітліша й найкраща доба життя”, за словами са­мого В. Самійленка, — це київський період його творчості, друга по­ловина 1880-х — початок 1890-х років, що збігається з часом діяльно­сті літературного гуртка самого Самійленка, а потім і “Плеяди”. Са­ме тоді він переклав п’ять пісень Беранже (“Пташки”, “Сенатор”, “Со­рок літ”, “Мені часто каже дядько...” та “Цар Горох” — справжній пе­рекладацький шедевр В. Самійленка), поезію “Поступ” — із циклу “Ямби” Оґюста Барб’є, два вірші Джорджа Ґордона Байрона (“Мій дух, як ніч...” та “О, плачте над тими, що плачуть край рік Вавилону...”), п’ять ба­йок П’єра Лашамбоді, десять пісень із Дантового “Пекла” (опублікова­ні у львівському журналі “Правда” в 1892—1896 pp., окремою книжкою видані у Львові 1902 p.). Найголовніша з його перекладацьких праць київського періоду — цикл драматичних творів великого французького комедіографа Мольєра. Подібно до поезій Байрона та Беранже, Мольєрові комедії входили до планів “Плеяди”. “Далі могли б видати Мольєра, якби Самійленко викінчив, нарешті, свого “Tartuffe’a” і “Mariage forcé”, — писала Леся Українка в листі до брата від 8-10 грудня 1889 р. Отже, на цей час два названі переклади були близькі до завершення. “Тартюф”, після тринадцятирічної праці перекладача над його стиліс­тичним удосконаленням, з’явився друком у ЛНВ (1901, т. 15) та вий­шов окремою книжкою (Львів, 1901), згодом не раз перевидавався; ко­медія “Шлюб з примусу” побачила світ окремим виданням ще пізніше (Одеса, 1915). Переклади Мольєрових творів “Жорж Данден” і “Скнара” не були опубліковані. Переклад комедії “Лікар не по своїй волі”, ще навесні 1890 р. надісланий до львівського часопису “Зоря”, загубив­ся: лише в 1960-х роках у Ленінграді було знайдено копію цього пере­кладу з резолюцією петербурзької цензури 1896 р.: “К представлению признано неудобным”¹⁸.

——

¹⁸ Переклад виявив і підготував до публікації (Всесвіт. — 1978. — № 4) М. Г. Чорнопиский. Відомості про недруковані переклади В. Самій­ленка з Мольєра подаються за виданням: Бабишкін O.K.  Володимир Самій­ленко. Літературно-критичний нарис. — К: Держлітвидав України, 1963. — С. 159. Автор нарису, крім того, згадує про розпочаті, але так і не закінчені (найімовірніше, загублені) переклади В. Самійленка з М. Го­голя (“Ревізор”) та Д. Боккаччо (“Декамерон”).

 

У “післяплеядівський” період В. Самійленко перекладав переважно прозові та драматичні твори. Починаючи з 1890-х pp. з’являлися в йо­го перекладах зразки прози Ф. Брет Гарта, А. Паломеро, кілька опові­дань Анатоля Франса. У ЛНВ (1908, т. 41) були надруковані перекладені В. Самійленком оповідання іспанських прозаїків: “З-під даху” Альфонсо Переса Ньєва, “Богема” Хосе Руїса Мартінеса, “Патент 1300” Майнара Лагуерти та “Гроза міністрів” Педро де Ново-і-Кольсона (останнє того ж року вийшло в Києві окремою книжечкою). У тому ж часописі (1910, тт. 51, 52) побачив світ роман Вісенте Бласко Ібаньєса “Хатина” (вийшов у Києві окремим виданням 1911 p.). Наступного, 1912 р. в Києві з’явила­ся друком у перекладі В. Самійленка з іспанської комедія М. Сальвадо­ра Ґранеса “Я вечеряю з мамою”. Згодом були опубліковані кілька його перекладів з французької: комедія на одну дію “Пригода 7 квітня” Трістана Бернара (Київ, 1917), цикл із п’яти оповідань Катюля Мандеса з книжки “Pour lire au couvent” (“Для читання в монастирі”. — Шлях, 1918, № 9, 10/11; окреме видання — Київ, 1919) та комедія на п’ять дій Ежена Скріба “Як роблять революцію” (Київ, 1919). На жаль, “як роблять революцію” не в комедіях перекладач того ж року пересвідчи­вся на власному гіркому досвіді, про що можна судити з інформації в “Книгарі”, написаної, найімовірніше, тодішнім редактором часопису Миколою Зеровим: “Нам переказують, що в Чернігові під час осінніх подій згинула бібліотека еспанських авторів відомого поета й пере­кладчика Вол. Самійленка. Разом з книжками пропав і переклад кіль­кох глав “Дон-Кіхота”. Тим часом цей переклад, зроблений таким ве­ликим майстром української мови й знавцем еспанської, як Самійленко, був би правдивою окрасою української перекладної літератури”¹⁹. Що це були за “осінні події” 1919 р. і чому загинула бібліотека пись­менника — автор замітки не вказує; проте напрошується зіставлення цього тексту з сонетоїдом М. Зерова “Самійленко”, що зі зрозумілих причин не призначався для друку:

 І “Дон-Кіхот” його попалений Чекою,

Його Мольєра криють порохъ...²⁰

——

¹⁹ Книгар. — 1919. — № 28. — Стовп. 1966.

²⁰ Зеров М. Твори в двох томах. — Т. 1. — К.: Дніпро, 1990. — С 77.

 

 3 1920 р. поет перебував в еміґрації (в Польщі) та в Галичині, влітку 1924 р. повернувся в радянський Київ. Його переклади першої половини 1920-х років належать вже до наступного періоду історії української літератури.

Роль Володимира Самійленка у розвитку українського перекладу ва­жко переоцінити. Його перекладацькі праці високо ставили старші (І. Франко) і молодші сучасники (Л. Старицька-Черняхівська, М. Зеров, М. Рильський та інші); під його пером українська мова набувала найдоско­наліших форм і якостей, необхідних для відтворення тонких відтінків і найхарактерніших рис світової класики, передусім французької та іс­панської. Завдяки майстерно перекладеному “Тартюфу”, його вишуканим олександрійським віршам, було підготовлено український ґрунт, зокре­ма, для пізніших перекладів Максима Рильського з Корнеля, Расіна, Мольєра Буало, Вольтера. М. Рильський, мабуть, більше, ніж будь-хто інший, творчо зобов’язаний Самійленкові, як своєму предтечі, так зга­дував про власні нечисленні з ним бесіди: “Мене вразила тоді сміливість і впевненість Самійленка у розв’язанні складнях художніх про­блем, сміливість і впевненість, що походили не від зухвалості само­ука, а від високої культурності досвідченого поета й перекладача”. Самійленків переклад “Тартюфа” М. Рильський назвав “незрівнянним” і відзначав: “Сам по собі, окремо взятий переклад Мольєрового “Тартю­фа”, виконаний так, як виконав його Самійленко, міг би становити гор­дість будь-якої культури, — особливо коли йдеться про культуру, побудовану насупереч усім вітрам і хвилям”²¹. Як перекладач, наділений великим тактом, почуттям міри і гармонійності, віртуозний стиліст, вдумливий ерудит і проникливий філолог, Володимир Самійленко цілком заслужив слова, сказані на його адресу Іваном Франком: “Ніхто з су­часних українських і галицьких поетів не посідає секрету української мови і ясного вислову в такій мірі, як Володимир Самійленко”. За Франком, його мова — “се один великий комплімент для будущої національної і літературної мови України, нехибна вказівка, куди мусить іти її ро­звій. Вона вже тепер зв’язує вузлом співчуття та симпатії всі частини нашого народу”²². Сказане стосується і ориґінальної, і перекладної творчості Володимира Самійленка.

——

²¹ Рильський М. Зібрання творів у 20 томах. — Т. 12. — К.: Наукова думка, 1986. — С. 97

²² Франко І. Зібрання творів у 50 томах. — Т. 37. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 184, 204.

 

Зусилля учасників “Плеяди” з європеїзації та модернізації укра­їнського письменства, удосконалення його мовно-стилістичного інстру­ментарію та розробка системного підходу до відтворення найвизначні­ших і найактуальніших явищ світової літератури українською мовою, введення їх в український культурний контекст дали відчутні результати. Було створене реальне українське культурне середовище, в якому поява найвищих досягнень світової літератури українською мовою, нехай усе ще друкованих переважно за межами Російської імперії, переставала бу­ти, як за часів М. Старицького, екзотикою або полемічним викликом шо­віністичному “громадянству”. Творення, здавалося б, “елітарних” художніх цінностей рішуче зруйнувало силоміць накинутий україн­ському письменству статус “літератури для хатнього вжитку”. “Пле­яда” своєю практичною діяльністю, і зокрема перекладацькою, пори­вала зі світоглядною вузькістю та провінційною обмеженістю, що на них імперські сили прирікали українську літературу. Власне кажу­чи, заснування і діяльність “Плеяди” являли собою небезуспішну спро­бу витворення української духовної аристократії (зрозуміло, не в становому значенні цього слова, хоч її засновниками були кілька дворянських родин), яка свідомо протиставила себе “малоросійському” холопству та здичавінню, що їх насаджувала Російська імперія. (По­казово, що згодом, у другій половині 1910-х років більшість живих на той час учасників “Плеяди” — М. Славинський, Л. Старицька-Черняхівська, І. Стешенко, О. Лотоцький, В. Самійленко, В. О’Коннор-Вілінська — взяли найбезпосереднішу участь у спробі побудови незалежної Української держави). Європеїзм Івана Франка та “плеядівців”, їхня принципова орієнтація на найвищі зразки світової літератури, як бу­де показано нижче, не лишилися “воланням у пустелі”: їхні послідов­ні зусилля були підтримані, а творчі починання підхоплені, розви­нуті і продовжені багатьма майстрами перекладу по обидва боки Збру­ча. Літературний процес 1890—1910-х років, на всьому протязі цього тридцятиліття, включно з його потужною перекладацькою скла­довою, послідовно вводив українське письменство в коло інших євро­пейських літератур, чому сприяло й зумовлене революційними подіями 1905 р. скасування в Російській імперії заборони перекладного укра­їнського слова, як і деяке послаблення цензурного тиску. Творчість учасників “Плеяди” і в ці роки, вже після розпаду угруповання, і пізніше залишалася виразним художньо-естетичним орієнтиром для ін­ших перекладачів, які різною мірою відчували свою спорідненість, як­що не близькість, із творчими засадами й настановленнями Лесі Укра­їнки та її колеґ і однодумців.

 

***

Панорама українських перекладів світової літератури в 1890—1910-х роках, певна річ, визначалася не лише творчістю П. Куліша, Олени Пчілки, І. Франка, Лесі Українки, В. Самійленка та інших уча­сників “Плеяди”. За найскромнішими підрахунками, протягом цього три­дцятиріччя побачили світ праці понад 300 українських тлумачів, і це в умовах відомих заборон українського слова за царату. Перекладацьку продукцію цього часу непросто окинути поглядом. За переклади бралися різні люди: і свідомі своєї місії знані майстри слова, для яких пе­рекладання творів чужомовних літератур стояло на чільному або на од­ному з чільних місць (досить згадати імена Василя Щурата, Агатангела Кримського, Павла Грабовського, Бориса, Марію та Настю Грінченків, Марію Грушевську, Наталю Романович-Ткаченко, Ольгу Косач-Кривинюк, Модеста Левицького та ін.), і письменники, для яких художній пере­клад був лише одним із складників, і то не завжди першорядним, їх­нього творчого світу (Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Марко Че­ремшина, Микола Вороний, Олександр Олесь), і такі, що перекладали епізодично, з волі обставин або — коли для цього складалися видав­ничі умови — для заробітку; відомі й cуто дилетантські спроби, при­речені на заслужене забуття. Проте українська історія, важкі, а не­рідко й трагічні умови існування і розвитку української літератури часто-густо прирікали на вимушене забуття навіть високі здобутки українського слова, зокрема й перекладного. Цей короткий огляд може дати уявлення, і то найзагальніше, лише про найпомітніші, але також і найхарактерніші, найпоказовіші, хоч інколи й призабуті яви­ща української перекладної літератури цих трьох десятиріч.

До близьких сподвижників і молодших сучасників Івана Франка на­лежав Василь Щурат (1871—1948) — визначний вчений, літературозна­вець, фольклорист, поет і перекладач. Починаючи з 1890-х років він надрукував у галицькій та буковинській періодиці (“Діло”, “Зеркало”, “Житє і слово”, “Буковина”, “Зоря”, “Літературно-науковий вістник” та ін.) чимало своїх поетичних перекладів з Г. Гайне, Д. фон Лілієнкрона, Ш. Петефі, М. Конопницької, К. Тетмаєра, Я. Каспровича, В. Загурського, А. Асника, Ю. Словацького, Е. По, О. Пушкіна, М. Некра­сова, О. Кольцова, М. Аксакова, Я. Врхліцького, Я. Коласа, К. Хри­стова та ін. Уривки з “Пісні про Нібелунґів” були опубліковані в газеті “Діло” (1918, № 213, 216, 218). Також у періодиці побачила світ низка Щуратових перекладів оповідань Мопассана. Окремими книж­ками в його перекладах вийшли: леґенда Г. Гайне “Тангайзер” (Львів, 1890), “Леґенда про святого Юліана Милосердного” Ґ. Флобера (Львів, 1891), “Пісня про Роланда” (Львів, 1895; перша публікація — в “Житі і слові”, 1894, тт. 1, 2), поетична драма Пауля Ліндау “Мелійська Венера” (Перемишль, 1900), повість М. Гоголя “Тарас Бульба” (Львів, 1900; перевидання: Львів — Золочів, 1901), “Вибрані оди” Горація (Перемишль, 1901), історична повість І. Вазова “Під ярмом” (Львів, 1901). До своєї поетичної книжки “Мої листи” (Львів, 1898) В. Щурат включив переклади з Гюґо, Тютчева, Петефі, Кардуччі, Тетмаєра, Ба­льмонта, Конопницької, Ленау, Бернса, Некрасова, Гафіза, Ахшарумова. Через п’ять років вийшла друком перекладна антологія В. Щурата — “Поезія XIX віка. Перша часть” (Львів, 1903), до якої перекладач ввів вибрані вірші Ламартіна, Гюґо, Мюссе, Віньї, Беранже, Банвіля, Ґотьє, Бодлера, Леконта де Ліля, Коппе, Сюллі-Прюдома, Рішпена, Ередіа, Малларме, Верлена, Реньє, Белліяка, Александрі, Болінтінеану, Крецеану, Щербанеску, Кандіан-Попеску, Неґруцці, Емінеску, Кармен Сільви, Фоскольйо, Монті. На жаль, обставини не дозволили Щуратові продовжити започатковану справу: друга частина антології не побачи­ла світу. Чимало перекладів В. Щурата розпорошені у важкодоступних нині виданнях, а деякі ще й досі лишаються в рукописах. 1907 р. в часописі “Світ” (№ 1—6) був надрукований його переклад “Слова про похід Ігоря Святославича”; того ж року поема вийшла у Львові окремою книжкою. Не обмежуючись тлумаченнями творів красного письменства, В. Щурат переклав розвідку відомого французького філософа Жана-Марі Ґюйо “Проблеми розвитку сучасної естетики” (Львів, 1913). 1918 р. у Львові було перевидано переклад “Пісні про Роланда”, причому пере­кладач істотно його зредагував: за його словами (цитую його перед­мову), “вимагав цього мій власний розвиток в обсягу літературної мови, стилю, а найбільше віршування”. Нині, з відстані часу, най­кращими перекладами В. Щурата, поряд із “Дзвонами” Едґара По, слід визнати “Пісню про Роланда” та “Слово про похід Ігоря Святослави­ча”. Як учений, він ґрунтовно досліджував ці два великі творіння європейського Середньовіччя і вказав на виразні паралелі між ними, а як перекладач — знайшов у кожному випадку стилістичний ключ для повноцінного їх відтворення і тим самим забезпечив цим перекладам довге життя в нашому письменстві.

Однією з найпомітніших постатей в історії українського пере­кладу кінця ХІХ — початку ХХ століття був Павло Грабовський (1864—1902), Поет, який прожив 38 років, ще у 18-річному віці був вирва­ний імперською каральною машиною з узвичаєного життя і двадцять років тяжко поневірявся — спочатку це була солдатчина, а потім си­бірські тюрми та заслання. Перекладацьку працю Павла Грабовського важко назвати інакше, як саможертовною, подвижницькою і героїч­ною: в умовах неволі та пильного жандармського нагляду, за тисячі верст від українського літературного середовища²³, культурних центрів і книгозбірень, він невтомно працював, систематично розши­рюючи своїми перекладами та переспівами обшири українського пись­менства, відкриваючи українським читачам велику кількість доти не­знаних поетичних імен і творів. Переклади та переспіви Павла Гра­бовського друкувались у його книжках поезій “Пролісок” (Львів, 1894), “Твори Івана Сурика” (Львів, 1894), “3 чужого поля” (Львів, 1895), “З півночі” (Львів, 1896), “Доля” (Львів, 1897), “Кобза” (Чернігів, 1898), “Хома Баглай” Роберта Бернса (Чернігів, 1898), входили до його рукописної книжки “Хвиля” (1899), друкувались у пе­ріодичних виданнях, таких як “Літературно-науковий вістник”, “Житє і слово”, календар “Просвіти” та ін.; чимало перекладів було надруко­вано посмертно. Перекладав він в одних випадках — з оригіналу (слов’­янські літератури, передусім російська), в інших — користувався під­рядниками або російськими перекладами. Відомі тлумачення Павла Грабовського щонайменше з 27 літератур світу: російської (від уславле­них Г. Державіна, В. Жуковського, О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Не­красова, Ф. Тютчева, А. Фета — до забутих чи напівзабутих нині пое­тів, усього понад шість десятків імен), польської (Марія Конопницька, Адам Асник), чеської (Ян Коллар, Вацлав Ганка, Йозеф Тил та ін.), словацької (Само Халупка, Андрей Сладкович, Светозар Ваянський та ін.), болгарської (Іван Вазов, Христо Ботев, Любен Каравелов, Петко Славейков та ін,), сербської (Йован Йованович-Змай, Бранко Радичевич, Іван Драгашевич та ін.), хорватської (Август Гарамбашич, Петар Прерадович, Фран Мажуранич та ін.), словенської (Франце Прешерн, Миро­слав Вільхар та ін.), чорногорської (Петро Нєгош), сербо-лужицької (Андрей Зайлер, Кароль Пфуль та ін.), австрійської (Ніколаус Ленау, Роберт Гаммерлінґ, Петер Розеґґер), німецької (Й.-В. Ґете, Людвіґ Уланд, Фрідріх Рюккерт, Гайнріх Гайне, Ґеорґ Гервеґ, Фрідріх Геббель та ін., понад три десятки імен), англійської (В. Шекспір, Джордж Ґордон Байрон, Роберт Сауті, Персі Біші Шеллі, Альфред Теннісон та ін., понад два десятки імен), шотландської (Роберт Бернс), літератури США (Едґар По, Генрі Лонґфелло), норвезької (Генрік Вергеланд, Йоганн-Себастіан Вельгавен), данської (Ганс Христіан Андерсен, Гельґер Драхманс та ін.), шведської (Карл Альмквіст, Ґустав Фредінґ, Карл Снойльський та ін,), італійської (Мікеланджело Буонарроті, Джакомо Леопарді, Джозуе Кардуччі та ін.), іспанської (Ґуставо Адольфо Беккер), французької (Вольтер, Віктор Гюґо, Шарль Бодлер, Теофіль Ґотьє, Шарль Леконт де Ліль, Жозе-Маріа де Ередіа²⁴, Поль Верлен та ін., понад двадцять імен), бельґійської (Моріс Метерлінк), грузин­ської (Ілля Чавчавадзе, Ніколоз Бараташвілі, Акакій Церетелі та ін.), вірменської (Ованес Туманян, Аветік Ісаакян, Рафаел Патканян та ін,), естонської (Лідія Койдула, Адо Піріківі, Мікель Веске та ін.), фін­ської (Закаріс Топеліус, Оллі Вуорінен, Йоганн-Людвіґ Рунеберґ та ін.), угорської (Шандор Петефі, Янош Арань, Шандор Ендреді, Михай Чоконай та ін., більше двадцяти імен). У цілому ж Павло Грабовський переклав або переспівав твори понад 280 поетів, проте насправді їх число значно більше: в багатьох випадках перекладач не вказував ім’я автора, а називав лише літературу, з якої походить той або інший твір; таким чином, справа майбутніх дослідників — здійснити повну ат­рибуцію всіх його перекладних текстів. Переклади Павла Грабовського свідчать про його незмінне намагання гранично розширити діапазон по­етичних явищ, відтворених українською мовою, і в цьому можна вбачати виразну паралель до перекладацької праці Івана Франка. Подібно до Франка, дбаючи не так про формальну викінченість своїх перекладів, як про живу експресію та непідробну щирість поетичного письма, Павло Грабовський за найтяжчих умов сибірського заслання витворив велику, досі ще не оцінену авторську антологію світової поезії, що, подібно до Франкового перекладацького доробку послужила певним дороговказом для перекладачів наступних поколінь, починаючи з поетових молодших сучасників.

——

²³ З Павлом Грабовським листувалися, морально його підтримуючи і пу­блікуючи надіслані ним твори, зокрема переклади, І. Франко, Б. Грінченко, С. Єфремов, В. Лукич, Кость Паньківський, О. Маковей. Їхня підтримка була по-справжньому неоціненною.

²⁴ Коментатори видань П. Грабовського без жодних підстав приписують авторство вірша Ередіа “Одвічним снігом вкриті гори” кубинському поетові-романтику Хосе Маріа де Ерéдіа (1803—1839); насправді автор вірша — повний тезко і молодший кузен кубинського поета, французький поет-парнасець Жозе-Маріа де Ередіá (1842—1905), автор книжки сонетів “Трофеї”, до якої і входить цей вірш (назва його в ориґіналі — “Aux montaghes divines”). Помилка була, на жаль, повторена навіть у 2-му томі “Української літературної енциклопедії”, де Павла Грабовського названо серед перекладачів кубинського поета, основоположника національної літерату­ри. Тим часом ясність у це питання давно вніс Г. Кочур у своїй замітці “Про одне непорозуміння” (Літературна газета. — 1961. — 28 лютого).

 

 До найпомітніших здобутків у перекладацькому процесі цього пе­ріоду належить поетичний доробок Агатангела Кримського (1871—1942), випускника московського Лазаревського інституту східних мов, видат­ного сходознавця й історика Сходу, етнографа, фольклориста, літера­турознавця, лінґвіста і поліглота, який знав кілька десятків мов, східних та європейських. З ім’ям Агатангела Кримського як перекладача пов’язане передусім відкриття для України неосяжних світів класичної арабської та перської поезії, підкріплене відповідними мовознавчими та історико-літературними студіями. Перекладацька праця була для Агатангела Кримського частиною (порівняно невеликою за обсягом, але першорядною за значенням) його широкомасштабної та багатогранної роботи. Перші його перекладацькі спроби, власне, передісторія його поетичної та перекладацької діяльності, тлумачення кількох віршів М. Некрасова, О. Кольцова та І. Нікітіна, датуються кінцем 1880-х років. З початку 1890-х і до середини 1900-х рр. у галицькій періо­диці він надрукував чимало своїх перекладів, переважно зі східних, але також і західних поетів; з 1906 р, вони стали з’являтися і в новопосталій періодиці київській. Окремими книжками вийшли такі його переклади: “Фірдоусі. Шаг-наме, або Іранська книга царів” (Львів, 1896); збірник “Переклади” (до книжки ввійшли чотири арабські каз­ки, оповідання графині де Сеґюр “Софійчині пустоти” та ін.: Львів, 1900). Поетичний доробок Агатангела Кримського — це його книжка “Пальмове гілля”, що складається з трьох частин: частина перша (Львів, 1901) містить ориґінальні та перекладні твори (переклади та переспіви 1890-х pp.; частина друга (Москва, 1908) — вірші та поетичні переклади 1900-х років, часу найінтенсивнішої праці вчено­го над його розвідками з історії Персії і Туреччини; третя части­на “Пальмового гілля” (Київ, 1922) укладена переважно з перекладів 1910-х pp., хоч до неї увійшли також і не друковані раніше твори двох попередніх десятиліть. Частка перекладів у складі поетичної трилогії “Пальмове гілля” помітно зростала від першої до третьої її частини. З античних авторів А. Кримський перекладав (або пере­співував) окремі вірші Сапфо та Анакреонта, з європейських поетів нового часу — Рюккерта, Ґете, Байрона, Ростана, та найбільше — Гайнріха Гайне: з цього поета він переклав близько трьох десятків по­етичних творів, зокрема поему “Віцлі-Пуцлі” і триптих “Поет Фірдоусі”. Біблійна поезія представлена в “Пальмовому гіллі” переспівом із “Пісні пісень”. (До речі, в листі до Б. Грінченка від 9 жовтня 1897 р. він високо оцінював Кулішів поетичний переспів цього тво­ру), сирійська — уривками з творів Єфрема Сиріна (ІV ст.), турець­ка — циклом із 17 народних пісень та віршем поетеси ХVІ ст. Мігрі-Хатуни. Серед його перекладів із давньої арабської поезії — “Моа-лака” Антари ібн Шаддада (525—615) та уривок із пізнішого арабсь­кого народного роману про Антару, низка віршів із “Хамаси” — анто­логії арабської класичної поезії VІ—ІХ ст., поезії Ахваса Ансарі VII—VIII ст.), Абу-ль Аля аль-Мааррі (973—1057), Омара Мервського (кінець X — початок XI ст.) та Ібн Сіни (980—1037). Наймасштабніша частина перекладацького доробку Агатангела Кримського — твори вели­ких перських (персько-таджицьких) поетів Рудакі, Абулькасима Фірдоусі, Омара Хайяма, Сааді Ширазького, Джалаледдіна Румі, Шамседдіна Гафіза, Абдурахмана Джамі; перекладав він і їхніх менш услав­лених співвітчизників — Дакікі, Кісаї, Абу-Селіка Горганського, Абу-ль Мейяда Бельхського, Абу-ль Гасана Шегіда Бельхського, Абу-Ібрагіма Монтасира, Сенаї, Енвері, Касима Енвара, Лютфаллога Нішапурського. Звернення Агатангела Кримського до класичної поезії Схо­ду були зумовлені, з одного боку, об’єктивними потребами й тенден­ціями розвитку української літератури, для якої вже недостатньою ставала переважно європейська орієнтація творчих зусиль її майст­рів; з другого боку, перекладацька праця Агатангела Кримського бу­ла природним складником його широких сходознавчих зацікавлень. Крім того, для автора “Пальмового гілля” істотне значення мав поетичний досвід Й.-В. Ґете як творця “Західно-східного дивану” та Віктора Гюґо, автора поетичної книжки “Орієнталії”, інші вияви “східних інтересів” західноєвропейських романтиків, не кажучи вже про схід­ні теми й мотиви поезії Івана Франка. Переклади та переспіви А. Кримського (інколи їх буває нелегко розрізнити, тим більше, що критерії точності перекладу історично змінні), що заслужили висо­ку оцінку сучасників, зокрема Івана Франка (який, до речі, актив­но заохочував А. Кримського до праці над перекладами класиків Схо­ду, хоч сам до таких поетів, як Гафіз і Сааді, ставився з прохоло­дою), мають далеко не тільки історичне значення. Заповнивши сходо­знавчу “нішу” в українському перекладі кінця ХІХ — початку XX сто­ліття, “екзотичні” поезії, перенесені Агатангелом Кримським “з чужого поля” в Україну, виявили свою здатність в органічній взаємо­дії з його ориґінальною лірикою творити принципово нову для того часу поетичну якість, — тим самим готуючи ґрунт і для пізніших ви­ходів українського письменства на безкрайні обшири східних культур і літератур.

Про український переклад кінця XIX — початку ХX ст. неможливо скласти скільки-небудь адекватне уявлення, якщо не згадати по-спра­вжньому подвижницьку і майстерну перекладацьку працю родини Грінченків — прозаїка, поета, драматурга і публіциста Бориса Грінченка (1863—1910), його дружини Марії Грінченко (1863—1928) та їхньої доньки Насті (Анастасії) Грінченко (1884—1908). Їхня праця над пе­рекладами з літератур світу сьогодні, з відстані часу, можна оці­нити як найістотнішу складову частину їхніх масштабних просвітниць­ких зусиль, покликаних виразно змінити культурну ситуацію в Укра­їні, виховати по можливості ширше коло свідомої української інте­ліґенції. Цьому завданню служили і їхня ориґінальна літературна творчість, і видавнича діяльність, що передбачала випуск художніх, суспільно-політичних і науково-популярних книжок. Переклади тво­рів світового письменства, здійснені членами родини Грінченків (усі ці видання давно стали бібліографічними раритетами), відзначаються природністю мови, стилістичним багатством і тактом, тонким розумін­ням особливостей першотворів. Складається враження, що неминуче “ста­ріння” перекладів торкнулося їх найменшою мірою — як, втім, і пере­кладів Лесі Українки та Володимира Самійленка. Грінченківські пере­клади здійснювалися з найпоширеніших європейських мов (німецька, французька, італійська, англійська та російська); переклади з мов менш поширених (данська, норвезька, шведська) робилися з проміжних текстів — російських або німецьких.

Борис Грінченко, що починав, власне, не з перекладу, а вільного переказу “Робінзона Крузо” Даніеля Дефо (1891), у різні роки опуб­лікував зразки прози А, Доде та А. Франса, низку своїх поетичних перекладів з Й.-В. Ґете (“Лісовий цар”), Ф. Шіллера (“Як землю діле­но”), О. Пушкіна (“Чи йду майданами гучними...”), Г. Гайне, В. Гюґо, О. Кольцова, А. Майкова, О. Плещеєва, Я. Полонського, О. Боровиковського та ін. 1896 р. у Львові окремою книжкою вийшла трагедія Ф. Шіллера “Марія Стюарт” (перевидана в Києві 1911 p.). Після революції 1905 p., коли в Києві склалися можливості для друкування українсь­ких перекладів, тут побачили світ такі тлумачення Бориса Грінченка, видані окремими книжками: 1906 р, — драма Ф. Шіллера “Вільгельм Телль” (перевидана 1908 p.) та збірка поезій Г. Гайне “Північне мо­ре”; 1907 р. — комедія Октава Мірбо “У золотих кайданах”; 1908 р. — драми Ґергарта Гауптмана “Візник Геншель” і “Перед сходом сонця”, повість М. Костомарова “Чернігівка”, “Казки” Захаріуса Топеліуса і казка “Пустун Розбишаченко” цього ж автора, драми Віктор’єна Сарду “Рідний край” та Артура Шніцлера “Забавки”. Спільно з Марією Грін­ченко він переклав кілька поезій у прозі І. Тургенєва (1891) та книжку для дітей Едмондо де Амічіса “Серце” (Київ, 1911; перевида­на 1919 p.).

Не менший перекладацький доробок Марії Грінченко (найчастіше підписувалася псевдонімом Марія Загірня). Окремими книжками в пере­кладах Марії Грінченко вийшли: 1884 р. — оповідання Льва Толстого “Чим люди живі?”; 1893 р. — оповідання Миколи Лєскова “Про Хведора Християнина і про друга його Оврама Жидовина” (обидві — у Льво­ві), 1895 р. — оповідання Альфреда Теннісона “Добра душа” (видане в Чернігові). Перелічені далі книжки перекладів Марії Грінченко, за єдиним винятком, виходили в Києві: 1907 р. — “Пригоди Тома Соєpa” Марка Твена, драма “Монна Ванна” Моріса Метерлінка, дві казки М. Салтикова-Щедріна “Як мужик двох генералів прохарчив” і “Дикий пан” (в одній книжці), п’єси Генріка Ібсена “Ворог народові”, “При­мари”, “Підпори громадянства”; 1908 р. — драми Германа Зудермана “Кінець Содому”, “У рідній сім’ї” та Генріка Ібсена “Нора” і “Росмерсгольм”; 1913 р. — повість Карла Еміля Францоза “Боротьба за право”; 1917 р. — “Лісова казка” Дмитра Маміна-Сибіряка та видане в Катеринославі оповідання Едмондо де Амічіса “Малий писар”; 1918 р. — повість Талбота “Старшини у Вільбадійській школі” та роман Гарріет Бічер-Стоу “Дядькова Томова хата, або Життя рабів-негрів”. Крім того, в перекладах Марії Грінченко декілька разів (1906, 1907, 1910, 1911, 1918, 1919) і в різному складі виходили друком книж­ки казок Ганса Христіана Андерсена: ці її переклади здобули чи не найбільшу популярність серед українських читачів того часу.

Настя Грінченко, що брала активну участь у революції 1905 р., зокрема у збройному виступі робітників міста Лубен, була двічі ув’язнена, що призвело до її тяжкого захворювання і ранньої смерті в 24-річному віці. І все ж як перекладач вона встигла зробити чимало. Крім зразків прози Е. де Амічіса, вона перекладала з англійської оповідання південноафриканської письменниці Олів Шрейнер (11 її тво­рів були опубліковані в ЛНВ, 1903, тт. 21, 22, 24); сім перекла­дених нею книжок побачили світ у Києві 1908 p.: “Мрії та сни” Олів Шрейнер, “Пригоди Гека Фінна” Марка Твена; драма “Огні Іванової но­чі” Германа Зудермана; критичний нарис Ґеорґа Брандеса “Анатоль Франс”; оповідання Анатоля Франса “Дочка Ліліт”, драми Генріка Іб­сена “Гедда Габлер” та “Жінка з моря”.

Поява друком у Києві, а також в інших містах центральної Укра­їни кількох десятків названих тут високоякісних перекладних книжок, які вийшли з-під пера Бориса, Марії та Насті Грінченків, звичайно, разом з оприлюдненням численних праць інших перекладачів, істотно модифікувала весь “культурний ландшафт” Наддніпрянщини. Цьому спри­яло і загальнокультурне піднесення другої половини 1900-х — початку 1910-х років, поява і розгортання діяльності українських видавництв, пожвавлення зв’язків із Галичиною та іншими історичними реґіонами “австрійської” України. Українська книжка, і зокрема книжка пере­кладна, ставала помітним і суспільно вагомим чинником української історії.

(Далі буде)