Петер Естергазі
HARMONIA CAELESTIS
Роман
Книга друга. Сповідь родини Естергазі*
З угорської переклали В’ячеслав Середа й Іван Білик
Персонажі цієї белетризованої біографії вигадані автором і мають постійне мешкання й власне обличчя лише на сторінках книжки; в реальному житті їх немає й ніколи не було**.
1
– Не знаю, ваша ясновельможносте, як його й сказати, але начебто... комуністи прийшли...
Меньгерт Тот, старий Менюш, навіть не вимовив, а, вважай, видихнув ці слова, наче сподівався, що коли чогось не скажеш, то воно може й не відбутись. Однак побачене ще дужче його налякало: на стриманому виду господині, – чого зроду не бувало, – він помітив розгубленість. (Усе в нас починається з переляку й комуністів, схоже, тим і закінчиться.)
2
Моїй бабусі тоді минало двадцять третій – вона допіру вийшла заміж, була така молода, якою її тепер важко й уявити. Хоча на прижовклих світлинах я її легко впізнаю: в бабусинім обличчі проступають риси мого батька; вона та мій тато, а ще його сестра, – це немов би шаржі одне на одного; ті самі виразисті лоби – гідний пейзажиста простір, там та сям поораний тріщинами зморщок, ті самі горбкуваті носи – такий профіль залежно від рівня культури, смаків і політичних переконань одні називають римським, інші – єврейським, – і ті самі примружені очі, які з чогось глузують.
__________________Друкується за виданням: Esterhбzy Pйter. Harmonia caelestis. – Budapest, Magvető, 2001, 716 c.
* У “Всесвіті” подається фрагментарій роману.
** Автор запозичив епіграф із книжки угорського прозаїка Шандора Мараї “Сповідь буржуа” (1934—1935). (Тут і далі примітки В. Середи.)
© Esterhбzy Pйter, 2001.
© В. Середа, І. Білик, 2006, переклад.
Але марно я силкуюся впізнати бабусю в цій молодій, здебільше недоладно вбраній жінці (“твоя бабуля відзначалась на подив неповторним несмаком, на ній можна було виявити казна-які не підвладні одна одній речі, проте, завжди неймовірно дорогі”). На цих родинних фотографіях із застиглими в умисних чи й геть незугарних позах, випадково схоплених об’єктивом, то в товаристві молодших сестер, які картинно повиставляли голівки в навстіж розчинене вікно, гарненьких, юних, з пучечками квітів у руках; то поряд із дітьми та чоловіком на приступках парадних сходів (тут вона – справжній, хоча й прихований, глава сім’ї), то попід ручки з мужем-красенем (уже як нібито друга особа); то в затінку (геніальний знімок: буквально в затінку своєї суворої свекрухи, княгині Шварценберг; то з граблями в руках, із по-чоловічому закасаними рукавами, в оточенні збентежених селюків, – на всіх цих світлинах я скорше бачу якусь невідому мені родичку або ледь знайому людину, таємничу сестру в перших чи других, яка, судячи з “декору”, чомусь жила років на шістдесят раніше, ніж їй би “належало”. Рідну бабусю я годен собі уявити лише старою, навіть старою-престарою. Не всі бабці такі, але вона була така й такою мені бачиться: споконвіку старою, хоча поряд із нею на світлинах завжди хтось та є – якась поодинока самотня постать. Бабуся не була сиротиною, але ні до кого не горнулась. Їй ніхто не пасував, ні діти, ні дорослі, ні чоловіки, ні жінки. Ніхто не виявлявся потрібним, а коли хтось опинявся порeуч, то це здавалося такою ж випадковістю, як, скажімо, погода: міг би падати дощ, а могло б і світити сонце.
3
Так само я згодом думав і про батька: є люди, які нікого не потребують. Я, наприклад, не такий, а ось він – я був у цьому переконаний, – такий. Та помилився. Хоча на всіх його світлинах видно ледь одчутне відчуження – Краус і сини, місто Тата; Bildstelle Wachtl, Wien1; фотостудія Лернера, Офотерт – брати сходинка над сходинкою, на всіх бриджі а-ля Prince de Galles2, батько в окулярах од Симона Вальдштайна, він якийсь відсторонений, непричетний ні до дитинства, ні до світової війни, а відтак уже взагалі ні до чого: нова, чужа країна; в нього вже не лишилося нічого, крім нас; справді – нічого. Граф на ім’я Ніщо.
————1 Фотостудія Вахта, Відень.
2 Принц Уельський (франц.).
8
Тієї миті, коли Менюш Тот зайшов до вітальні, вмебльованої бабусею мого дідуся, маркізою де Руазен, і доповів про появу в домі комуністів, мій тато завдав бабусі приголомшливого удару. Але не треба паніки: він ударив її ногою зсередини.
Немовля, яке стусає материне лоно зсередини, – егеж кіч, але цілком законний! Сповзають із живота (з якого там живота – з черева!) розкладені на ньому карти, та що там карти – на підлогу ляпає козирний туз; дідусева рука з тремом ловить поштовхи... Одне слово, немає в світі банальності, яка не придалася б для змалювання сієї картини. Зовсім інше – ззовні: подібну дію належало б затаврувати в дусі четвертої з десяти заповідей.
Особисто я – проти будь-яких заповідей. Щоправда, бити людину мені доводилося не часто. Порахувати такі випадки вистачить пальців однієї руки, та й то, мабуть, з надлишком. Навіть, якщо врахувати всіх тих, кого мені лише хотілося вдарити, й не просто хотілось: от було б файно з’їздити по пиці Гэсару-старшому або Брежнєву... Та коли від безпорадного приниження лишався, здавалося б, єдиний вихід, коли м’язи напружувалися до межі, то й у цьому випадку набереться не більше як на п’ять пальців. Ну, а щоб на матір чи батька звести руку – такого, звичайно, й у гадці не було. Власне, було якось. Я вдарив батька. Але це трапилося давно. До того ж він був добряче п’яний, тож можна вважати, що то був не він. Тобто, не можна, звичайно. Коли почувся ляпас – та й не ляпас, а гірше: я бив батька, купав ногами, стукав головою, мов останній бандюжка, – а тоді ми з батьком заклякли, як ото в стоп-кадрі, вп’ялись один в одного: то був він, то був я, на жаль. Мене понесла думка, ніби правда на моєму боці. Була на моєму боці. Тоді була.
15
Як і кожен, розглядаючи своє родинне дерево, я відчуваю, як мало знаю про своїх предків. Але ж усі ми мало знаємо про них, знати багато поза сім’єю, поза архівами, – нікому не дано, ми можемо, наприклад, лише з’ясувати, що дід був людина поважна, з цапиною борідкою, пан суворої моральності й шляхетних принципів, доказом чого є семеро його нащадків.
І ще дещицю не зашкодило б мати на оці... Якби ми могли спокійно відтворювати наше минуле, мандрувати по ньому, об’єктивно зважувати... Та де там, це неможливо, сучасність агресивна... завжди занурюється в каламутні води минувшини, аби вивудити з нього те, чого йому бракне для повного відтворення нинішнього вигляду. Можливо, своє колишнє я не так відтворюю, як поглинаю, тобто я – той, яким є зараз, – експропріюю та обкрадаю сам себе.
Жити – це вигадувати собі минуле. (Вислів мого батька.)
17
Батьків копняк був розрахований точно, тож бабусі вчулося, нібито Менюш Тот оголосив, що комуністи завітали до неї просто в черево, тим-то вона так і пополотніла. Та й ще одне: як про це довідався служник? “Цим пройдисвітам усе відомо”. Моя бабуся завжди чітко знала своє завдання й того самого вимагала від інших. Тому-то й здавалася мені самотньою: належала вона не людям, а справі. Й ще одне вирізняло її од відомих мені представників роду людського – побожність. Вона вірувала в Бога незворушно, як це вміли хіба в давнину, багато сторіч тому. Звідки я знаю про це? Та нізвідки, не знаю, і край.
19
Отже, бабусині думки звернулися спочатку до Всевишнього, бо вона завжди насамперед зверталася до нього, а потім – до невідомого, яке цього разу вовтузилося в її животі.
– Менюше, ви здуріли?! – Коли гнівалася, годі було зрозуміти, чи вона запитує, чи стверджує. – Вам привиділось?!
Вірний служник, не бажаючи вдруге паскудити язика бридким словом, кивав пальцем собі за спину, супроводжуючи цей порух виразною мімікою.
– Ви таки справді здуріли, – сказала бабуся. – Шкода.
Менюш Тот відчайдушно, вважай, роздратовано затіпав головою, неначе бавився з панею в “гаряче-холодно”, але та ніяк не могла нічого второпати. Новина Менюша була така фантастична, що бабуся мимоволі розгубилась. Якщо Менюш і справді схибнувся, то не аж так. Вигадати щось подібне просто неможливо...
Вона підійшла до вікна. Звідси, з задніх покоїв, було видно парк у всій його розлогості, який з усіх боків оточував палац. Усілякі дерева різного віку й висоти, неначе тупцювали навколо величезного негарного палацу в класичному стилі, щоб далі помалу, в англійському стилі, подрібніти й розчинитись у підгір’ях Вертеша. Господинею палацу була не моя бабуся, а її свекруха, “матінка-княгиня”, яку в часи депортації знав і я. Там, на засланні. вона й померла, кілька тижнів до смерти пролежавши в паралічі. В неї зберігся тільки один рух: коли її тягло позіхнути, вона затуляла рот долонею. Ото дресура!..
Що ж до зовнішності, то в моєї бабусі не було нічого аристократичного, хоча батько й мати її походили з роду Карої (отже, я – подвійний Карої!). Взагалі, коли мова заходить про недоліки, бабуся ніколи не прагнула насолод, отож вікторіанській настанові щодо статевого життя – close your eyes and think of England1 вона дуже легко улягала. Світ краси, пахощів її не обходив, бабуся взагалі не мала тіла, воно в неї було лише для народжування дітей.
– Вам ніколи не доводилося народжувати, Менюше? – Менюш Тот побагровів. Бабусю мою він любив, хоча й не відав, що наступного після мого тата сина охрестять Менюшем. Власне кажучи, слово “любов” тут не пасує. Любити він не смів, найімовірніше мав до неї емоційні почування. – А я ось, як бачиш, народжую. Просто зараз.
– Ні, ні, пані, ви ще не народжуєте.
– А що ж я, по-твоєму, роблю?
————1 Заплющ очі й думай про Англію (англ.).
– Розмовляєте зі мною, якщо ваша ласка. – Менюш удруге побагровів. – Даруйте. Будь ласка, не звольте поки що народжувати, бо не настав час. – І знову почав кивати собі за спину, тепер уже головою, мов кінь, якого сіпають за повід.
– От приверзлися вам ті комуністи! – роздратовано відмахнулася бабуся.
– Мені, пані, приверзлися?! – перепитав служник ошелешено. Хотів докинути, що йдеться не про нього, але змовчав, бо про нього мова взагалі не могла йти. Як на мене, моя бабуся в глибині душі була комуністкою, принаймні вона завжди прагнула до рівності. Хоча в принципі це звучить двозначно – революціонеркою бабуся зроду не була, навпаки, була панею, ясновельможною господинею, однак до всіх підходила з однією міркою. Та, мабуть, усе-таки не вважала, що буття визначає свідомість. Бо навіть якби було так, то вона б не могла думати в подібний спосіб.
– Менюше, – поклала бабуся кінець незвичній для неї балаканині, – накажіть швидко запрягати, я мушу встигнути на швидкий потяг до Тати. І припиніть сіпати головою. А ти, сину, потерпи! – суворо кинула вона моєму майбутньому батькові, звернувшись до нього тими словами, якими звертався Фауст до щасливої миті, мовляв, зупинись, крихітко, тобі тим часом ліпше побути там. Несучи поперед себе величезне черево, бабуся поплентала з вітальні, яку всі в родині називали Руазенівською.
22
Диктатором нашого села став муляр на прізвисько Дюла Галнек, чиї предки з покоління в покоління народжувались у нашому маєтку й помирали в нас на службі. Й лише Юлиного батька через непробудне пияцтво мій прадід мусив звільнити з роботи. Коли спалахнула революція [1919 р. – Ред.], муляр уже очолював соціалістичний осередок Чаквара, що складався поспіль з дармоїдів та балакунів чоловічого й жіночого роду. Не гаючи ані хвилини, це збіговисько розгорнуло боротьбу проти “графів та попів”.
Дарма що вдача й дії Галнека заслуговували на всіляку зневагу (заявив мій прадід, сам собі дивуючись із того, що примудрився запам’ятати прізвисько Галнека), агітатор з нього був добрячий. Загадково посміхаючись, він ходив селом і казав:
– Нехай ґраф потроху начувається, бо інакше ми йому покажемо.
Галнек добре розумів, що влада, яка спирається на народ, має керуватися давнім гаслом “хліба й видовищ”, отож зібрав духовий оркестр; музики, з нагоди різних урочистостей громобійно, можливо, навіть щиро, але з біса фальшиво, дуділи “Марсельєзу”.
За добрий тиждень до подій, що сталися в нашому селі, прадіда попередили: на мітингу соціалістів було вирішено провести марш з отим духовим оркестром, під червоними прапорами. Мій прадід, проти якого це задумувалося, вельми здивувався:
– Виявляється, Галнек уже перекинувся від соціалізму до комунізму?
– Щодо цього, ваша ясновельможносте, ми не в курсі справи.
Прадід, як він сам казав, наполегливо попросив своїх підлеглих, що перебували в соцпартії, взяти участь у демонстрації, аби в кожній шерензі було бодай по одному, хто міг би протистояти можливому безладові. Особливого занепокоєння він не відчував, робітничих маніфестацій набачився на віку, мовляв, і сам не раз марширував разом із народом у колонах, знав, що таке залізна дисципліна, яка виключає будь-які ексцеси, хіба що їх запрограмують організатори. Але розгублені підлеглі пояснили його ясновельможності, що після демонстрації Галнек лаштується провести мітинг на подвір’ї маєтку.
А це вже безпосередньо стосувалося нас.
23
“Із селянами Чаквара в мене склалися доволі незвичні стосунки, – казав прадід, – майже всі люди вбачають у панові, незалежно від його особистих якостей, щось містичне, причину всього доброго й лихого, що відбувається в Чакварі. Хтось опинився в безгрошів’ї – йде до пенсійної каси просити позику під помірний відсоток; найшла біда чи згоріла хата – звертаються до пана по цеглу та інші будматеріали; когось придавила невиліковна болячка – знову ж таки в пана просять підтримки. Часом складалося враження, що й коли хтось помирав, то й тут я винен, нібито сам збираюся жити вічно; десь-то вони вірять у це, але в цьому, шановні, я мушу вас розчарувати! Або, наприклад, узяти досі живу поведенцію цілування руки. Якщо “ласкавий пан”, не дай боже, відмовиться подати руку для цілування, — чи то з міркувань прогресивної етики, чи перелякавшись підхопити заразу від зашмарканого носа, – його тут-таки засудять. “Запишався! Вже й до ручки його не підійди!” Аж у часи комуни вороги й друзі перестали величати мене паном, а мої володіння маєтками, та коли, слава Всевишньому, комунізм 2 серпня 1919 року зазнав поразки й людям повернувся здоровий глузд, першими, підібгавши хвости, прийшли цілувати мені руку найбільші баламути. Пана й панський дім у селі вважали недоторканними. Словами цього не поясниш, але навіть у часи комуни мені доводилося чути від єгерів та охоронців, мовляв, такий-то – жахливий комуняка, бо набрався нахабності свистіти й горлати поблизу маєтку. Немає потреби доводити: жодних указівок щодо свистіння я не давав. Але щоб хтось узяв та з доброго дива вдерся до садиби – це здавалося таким невірогідним і неможливим, що того пам’ятного для мене ранку в селі зі сміхом і недовірою вигукували: “Чули таке? Галнек буцімто зібрався вести своїх до панського маєтку!” Все одно, коли б хтось бовкнув, нібито Галнек вирішив політати чи став папою римським...
24
Вирішивши, що хай їх краще вколошкають удома, ніж казна-де, вся родина спокійно чекала розв’язки. Про всяк випадок біля тих чи тих дверей прадід поставив слуг, порозсував до кишень гроші та коштовності й порадив домашнім зробити те саме – раптом доведеться покинути маєток. Того дня на обід було запрошено графиню Елеонору Ламберт, своячку, та сусіду-поміщика графа Фюлепа Меранського. Позаяк у їхніх маєтках було спокійно, гостей тутешній переляк неабияк здивував.
– А я й не знала, що в нас революція, – розсміялася графиня Елеонора. Моя бабуся відійшла до вікна. Бували хвилини, коли їй не хотілося нікого бачити. (Пізніше вона покаялася в цьому.)
За давнім неухильним звичаєм прадід завжди по обіді відпочивав на балконі, отож, відкланявшись, побажавши всім приємного настрою й попросивши всіх суворо дотримувати визначені ним заходи остороги, в яких переважали поняття “спокій”, “холоднокровність” і “миролюбство”, він умостився в шезлонґу, зробленому для нього в Коложварі, й устромив ноги в звичний старий шкіряний мішок. З балкона він нічого не бачив, зате достатньо чітко чув характерний рокітливий гомін юрби, який на сцені – прадід це знав – імітують, змушуючи статистів, що зображують народ, белькотати одне й те саме: “рабарбер, рабарбер”1. Мені здається, що для прадіда революція означала не більш ніж це слово: “рабарбер”.
———1 Rhabarber – ревень (нім.).
28
Назвати хоромами нашу будапештську квартиру, розташовану в будинку поблизу Фортеці, було б перебільшенням і дилетантською хвальковитістю, зате, щоб упадати в око, квартира була достатньо велика: часом очі може муляти що завгодно, – не тільки 50 000, а й 50 гольдів2, тут причина, схоже, в окомірові, через те кімнати першого поверху, прадідові апартаменти, реквізували, там облаштувався, нібито для лікування робітників, якийсь дантист, а моїм дідусеві та бабусі довелось тулитися в трьох-чотирьох кімнатах нагорі. Ну, “тулитися” – це теж проблема окоміра.
————2 Гольд – угорська міра площі – 0,57 га.
Варто було бабусі переступити поріг квартири, як у неї почалися пологові перейми, і тут-таки у вітальні зупинився величезний, з гирею на ланцюгу маятниковий годинник, хоча дідусь його завів, тобто підтяг гирю, не далі як у вівторок, після чого він мав іти два-три тижні. В тому було щось незрозуміле. Не опустившись і на третину ланцюга, гиря завмерла. Як згодом виявив дідусь, одна ланочка, незрозуміло чому, стала впоперек і зубчик шестерінки не зміг її захопити. Пан Шатц, тобто Олівер Томас В. Шатц, як він зазвичай рекомендувався, годинникар із Брашшо, якого мій дід викликав тієї ж суботи пополудні (“пештські” годинники обслуговував він, мешкав десь неподалік і завжди з’являвся так швидко, наче чатував на цей виклик), сказав, що з чимось подібним зіткнувся вперше, в ланочці навіть після дослідження крізь лупу не помітив жодного дефекту й що цей феномен суперечить елементарним законам фізики, бо гиря й власна вага ланцюга втримують ланцюг у напнутому стані. Отже, щоб ланочка стала ось так упоперек, якась (або чиясь) сила на мить трохи підважила гирю. Шестерінка в тому місці, де зашпортався ланцюг, – теж у нормі, кут осі й фіксація – бездоганні.
Підозра, так само як і спадщина, мають властивість переходити від одного до іншого, та цього разу не було на кого перейти, ну, хіба що на діда, адже ключ від футляра годинника покоївся в його кишені, але ж уявити, ніби дід міг би... Та чого не трапляється на світі! Паш Шатц, укладаючи скельця, як він називав свої лупи, до чорної скриньки з темно-бузковою оксамитовою підкладкою й золоченим написом “1706—1856. Ляйпциґ”, бурчав собі під ніс:
– Соромно навіть казати, але часом спадає на думку, що поряд бешкетують домовики.
Дід підозріло глипнув на нього, пан Шатц уважав, що за годинником треба поспостерігати, тож спитав дозволу протягом п’яти днів, разом із неділею, в один і той самий час, – тут він теж не без підозри глипнув на мого дідуся, – між тридцятою й сорок п’ятою хвилинами на третю перевіряти стан годинника. Дідусь кивнув головою, після чого розпорядився відвезти бабусю до акушерської клініки на вулиці Р.
30
– Дозвольте, шановний, – можливо, вперше звернувся дід безпосередньо до годинникаря, який уже зібрався був прощатись, – дозвольте спитати вас, хоча це запитання до фахівця: хіба в нас почалося нове літочислення?
Пан Шатц удав, ніби не відчув у його запитанні пастки, й відповів:
– Зупинився не час, а тільки годинник. – І тільки тоді сказав до побачення. Але перевірити годинник йому так і не довелося, бо того ж вечора мого дідуся заарештували. Його витягли з ліжка, коли він зазвичай переглядав свій улюблений “Спектейтор”.
Складається враження, що сам Господь сотворив мого дідуся для того, щоб його заарештовували. В нього й вигляд був якийсь незвичний, точніше, в нього все відповідало нормі, він удався вилитим аристократом, рафіновані риси обличчя, шляхетні рухи, вікова впевненість, виховання, енциклопедизм, пиха, мій дід був не просто самим собою, а втілював “усе” — старий світ, його квінтесенцію від панського паскудства до заворожливих чарів, принаймні зневажати його “знизу вгору” було нелегко, тож усе життя його раз у раз заарештовували й без вагання садовили, він навіть зіпнути не встигав. Коли ж роззявляв рота, це тільки ускладнювало його становище.
Якщо дід зводив на когось холодний тисячолітній погляд свій, людина оберталася каменем.
31
До речі, камені ми вивчали в школі, під час екскурсій нам їх щоразу показували. А треба враховувати, що завуч Вбраді, тітка вельми партійна, застосовувала теорію класової боротьби проти мене й мого братика.
А також до нашої матусі. Але тут їй було важче, бо мама нічого не боялася, тобто, звичайно боялась, хто тоді не боявся, та налякати її не завжди виходило. Запаси стійкості в мами вичерпались аж у шістдесятирічному віці. Тоді вона знову стала лякливою. Ми вже встигли повиростати, і її страхи доводили нас до шаленства, хоча в принципі старість ота стосувалася ніби й не нашої матері, а була якимсь доважком. У мене було таке враження, що більше з нею нічого не трапиться. А найгірше, що так само здавалось і їй.
Шкільна екскурсія: гори Законь, Вйртеш, Ґйрече, старовинний замок.
– Ось приклад жахливого феодального ладу! – гнівно кивала на каміння вчительша Вбраді.
– А твій дід був могутній дядько, – прошепотів хтось поруч зі мною.
– Еге ж.
Ми не дуже жахалися. Я вже всім набрид, остобісіло моє прізвище й те, що Вараді весь час мене товче (ну, так, вона при цьому на мене не дивиться, спасибі їй). Авжеж, під час прогулянки Вертешем без такого нагадування не обійтись. Але щоб там, – а саме це й підкреслювалось упродовж екскурсії, – геть усе було наше, в таке ніхто не вірив. Ніхто. Вірила тільки Вараді, скипаючи пролетарським гнівом.
На підході до чергового мисливського будинку хлопчаки єхидно підморгували, мовляв, то й це твій, на що я відповідав: авжеж не Терешкової, й ми, позгинавши руки в ліктях, дружно зображували те, що було не меншим від жереб’ячого, при тому зображували самі собі.
32
Не було жодної людини ні між учителями, ні між батьками, що не боялися цієї Вараді. Вчитель – певна посадова особа, це ми знали, але Вараді уособлювала саму державу, неначе завуча нам наставив Янош Кадар або й сам Бела Кун, – вона була комуністкою до останньої своєї кісточки, людиною тієї породи, яка для мене не існувала, а якщо й існувала, то лише як утілення терору, підступности й паскудства, як щось, чого й на думку негоже покладати. Людина не може бути комуністом, комуніст не може бути людиною, він не подібний до нас, він – бандит, кримінальник, продажний найманець, тож не варто й думати про нього, а якщо й думати, то тільки через те, що й він про нас думає, прагнучи погубити. Лише в цьому плані він заслуговує на увагу – як скажений собака, як пацюк або, скажімо, воша.
Навряд чи мене цього навчили вдома.
Мабуть, я додумався сам.
З ними все зрозуміло – зрадники батьківщини.
Батько мовчав, материні ж висловлювання – дуже й дуже нечасті – фактично збігалися з моїми висновками.
Вчительшу Вараді зневажали всі, тож я зробив висновок, що всі поділяють мою “концепцію особистості комуніста”. Звичайно ж, усе було не так, оскільки ж мені все здавалося простим як двічі по два, то я вважав цілковито природним підганяти факти під свою теорію. Скажімо, згадував про батька Йожі Бора: він мав себе за комуніста, та все ж лишався порядною людиною, крім того, ненавидів тих комуністів, з якими нам доводилося стикатись. Одне слово, я наслідував стару практику комуністів, про що, звичайно ж, і не здогадувався, вважаючи за негідне вникати в те, що сам заперечував; ба навіть не просто заперечував, а вибльовував. Ви це запихаєте в мене силою? То я його вивергну. Так я загалом вирішив для себе проблему великого спокушання інтелігенції ХХ сторіччя. Бідолашний Сартр, якби-то він знав...
Товаришка завуч спілкувалася словами, які можна було вичитати хіба в газетах. Інші теж висловлювалися приблизно так само, але знехотя, мовби з-під палиці. Пан Гелмеці, якого ми обожнювали, просто плакав, читаючи поезії Ендре Аді. То була стара школа, в якій ще шанували літературу, деякі слова пан Гелмеці супроводжував підморгуванням: грубий натуралізм ображає гідність трудового народу – морг! – хоча, можливо, він підморгував лише напідпитку: коли ж бував тверезий, що взагалі теж траплялося, то починав затинатися: “со-со-со” – мучився він, – “со-ці-алісти-чна наша ба-ба-ба...” Бідолашна, думали ми, наша батьківщина. Вчителька фізики, тітонька Марта, здавалося, була єдиною представницею невідомо куди зниклого середнього класу, сива, елеґантна, витончена, до того ж страшенно розумна літня пані, таких я зроду не бачив. Поняття “середній клас” я ще тоді, звичайно, не знав, середнім класом для мене були “беки”, хлопці з паралельного 7 “бе” класу, ну а сама тітонька Марта здавалася мені просто родичкою по материній лінії. Коли їй доводилося виголошувати “високі” слова, вона аж кулилася від болю, темніла, не тільки з виду, а мовби всім тілом своїм, неначе вдягалась у жалобу.
Ми їй співчували, але того її болю не могли відчути. Адже то були несправжні слова.
Справжніми промовляла вчительша Вараді. Вони викликали жах. І якби ми знали, що означає слово “диктатура”, то розуміли б, що то і є мова диктатури. Речення були порожняві й мовби нічого не важили, однак у них бриніла погроза. Шпурляючи в нас цими словесними монстрами, пудовими мильними бульбахами, вона пильнувала, чи не озветься хтось із нас, і коли таке траплялося, кидалась шулікою і тягла в директорську.
Але директриса, ми її звали тітонька Шарі, була людиною порядною й захищала нас як могла. Людина сувора, вона намагалася маскуватися ще більшою суворістю. Й коли писала зауваження в щоденнику, моя мама сприймала це як похвалу.
39
Мій батько діждався, коли проб’є час соціальної справедливости, й вирішив заявити про себе. Того дня було підписано декрет про створення в Угорщині Червоної армії [1919 р. – Ред.]. Урядова рада своїм указом № 4 замінила старорежимний суд революційними трибуналами, членом яких може стати перший-ліпший робітник, а наступним, 5-м указом притягалися до відповідальности панікери; трибунали діяли в спрощеному режимі, їхні вироки були остаточні й оскарженню не підлягали. Смертні вироки виносились одноголосно, виконання відбувалося негайно. З 21 березня радянський нарком іноземних справ щодня обмінювався телеграмами з Белою Куном: “Бело! Маю класний рецепт борщу, крп!”
Не було пропущено й того дня, коли у вітальні зупинився маятник величезного дзиґаря, принаймні, за твердженням п. Шатца, тільки дзиґаря, а не часу, а також було заарештовано, – так йому судилося, – мого дідуся. Після полудня мій батько ледь не народився, позаяк же “ледь” не враховується, то дідусь повернувся додому з порожніми руками. Син його засмутив, ще не встигши з’явитися на світ божий. О другій годині він був вистромив маківку на світло, а насправді – в темряву, бо коли все це мало відбутися, тобто, мій осклизлий батечко мав би розглянутись туди й сюди (чи діти народжуються сліпими, як цуценята?), – вимкнули електрику, що можна спокійно віднести на рахунок комуни, тож бабуся, вважаючи, що вона разом із дитям помирає чи й уже померла, моторошно заверещала.
Світло, звичайно, не через той вереск, негайно спалахнуло, але тут-таки заволала акушерка на ім’я Дьорді Карас (ми її згодом називали тітонькою Дюрі), бо на татовій голові виявилася незвично густа для новонародженого парость, яка сріблясто зблиснула в непевному світлі. Коротше кажучи, з бабусиної промежини на тітоньку Дюрі блимнув дідусик із щіткою сивого волосся на тім’ї.
– Чарівник! – вигукнула вона й тут-таки – на все життя – закохалася в мого батька. Пізніше вона ходила куховарити й прибирати до другої моєї бабусі, певний час у неї й жила. Родом була з Трансильванії. Часом приносила нам халву, яку ми не могли терпіти. Адже це делікатес, хитала вона головою. Якось ми з братом підставили їй ніжку, але не через те, що вона була закохана в нашого батька, а тому, що зважилася кохати в такому похилому віці. Ми це зробили начебто незумисне. Пенальті! Молодший братик, який завжди горою стояв за нашу маму, серйозно подивився на мене. Сімейне розслідування нічого не дало – ми легко викрутились, але мама дивно блимнула на нас очима.
Одне слово, жіночого вереску було більш ніж достатньо, батько вирішив тимчасово відступити в укриття.
44
Хоча з експропріаторами тітонька Мія та бабуся були на “ви”, ті поводилися як члени родини. Та й спробуй-но їх відрізни от родичів: приходять, коли їм заманеться, а ми, раді їм чи не дуже, неодмінно зустрічаємо їх із привітною усмішкою, бо що тут удієш. Ви лишень гляньте, ще один своячок, — зустрічали чергового непроханого гостя бабуся та тітонька Мія.
І тоді почалося розграбування спадку мого батька. Власне, експропріатори були достатньо чемними, відповідали на жарти дам, а один із них навіть цілком серйозно запросив тітоньку Мію на променад. І вона справді пішла з ним! Ще один допомагав приховувати дещо від “товаришів”, отже, від самого себе. Як тут розібратися? Жіночі страхи зазвичай лише провокують і загострюють жорстокість, а моя бабуся з тітонькою Мією не боялись, просто остерігалися приблук, і на думці не маючи, яка то жорстока сила; згодом розповідали, що “товариші” здавалися їх скоріше недотесаними солдафонами, та й годі.
А що таке солдафонщина, міг би розповісти мій дід: виламати ворота садиби, вимагати від господині, вагітної жінки, коштовності, без вагання застрелити її чоловіка, який у нічній сорочці вийшов довідатися, що за ґвалт, убити чотирирічного хлопчика, що теж у нічній сорочині вибіг слідом за татом, а потім двома пострілами повалити й дружину, яка після цього все-таки врятувалася, вижила й таким же дивом народила синочка, простреленого в череві, тож коли дід несподівано, просто з буцегарні, цілий і неушкоджений, але геть завошивілий, мріючи тільки про ванну, ввійшов до своєї вітальні, перед його очима постала картина біди.
Але біда на те й лихо, що в ній немає здорового глузду: рубайголови могли б і далі стріляти, але тепер вони вже тільки реготали.
– О, й татусь придибав із хурдиги! – загиготів один із них, і стало зрозуміло, що вони знають, куди прийшли. Ці люди швиденько накидали все, що трапило під руку, й зникли на своїх автомашинах. А дідусь мій мовчки дивився, його посів звичайнісінький страх.
45
Тікали автомобілі, спурхували літаки... Бела Кун, скажімо, теж утік з країни аеропланом. Десь добре по обіді, годині о п’ятій, від будинку Рад, що містився в готелі “Гунґарія”, піднявся в повітря його літак, шугнув над Дунаєм, понад Фортецею на пагорбі й, зробивши крутий віраж, попрямував до майдану Вермезьо. За штурвалом сидів сам нарком. Летів він низенько, метрів за двадцять од землі, навіть обличчя можна було розрізнити, – бліде і, як завше, неголене. Злодюга шкірився на людей під крилом, декому навіть помахав ручкою. Його кишені відстовбурчувалися, натоптані шоколадними цукерками, діамантами графинь та баронес, награбованими в храмах та деінде коштовностями. Зап’ястки були обмотані масивними золотими ланцюжками.
Коли аероплан, різко набравши висоту, розчинився в блакитному просторі, з нього випав один із тих його ланцюжків і впав просто посеред майдану Вермезьо. Там його підібрав літній пан, добрий знайомий мого прадіда, чиновник податкового управління Йожеф Карой Патц. Оскільки на ланцюжку висів медальйон із нашим родовим гербом – ґрифоном, в одній лапі якого меч, а в другій (ой, ні, не подумайте, ніби орало) – три троянди, то старий Патц відніс ту свою знахідку моєму прадідові. Вона дісталася моїй матері як подарунок до весілля – ланцюжок разом із цією історією. Мама жодного разу так його й не наділа, за що батько на неї попервах сердився.
– Невже ти, любий, думаєш, що я носитиму її після душогуба?
Батько заперечував, мовляв, у такому разі не можна носити жодну старовинну прикрасу, бо, коли на те пішло. всі коштовності раніше чи пізніше побували в руках насильників.
– Ну, ті хоч не були комуністами, – відрубала мати.
Гарна річ. Тепер вона в мене.
67
Замків із назвою Ґестеш у країні було три: один у Ґьомьоре, другий у комітаті Тренчен, а третій тут, на півночі, в Комаромі. Та навіть Кестгей над Балатоном, хоч і ледь-ледь, теж доводиться родичем Ґестеша. Колись його називали Ґестелом. А саме слово “ґест” означає осердя, найтвердішу частину дерева. Можливо, перший будівник фортеці оточив її дерев’яною стіною, міцнющою, мов осердя бука.
Наш батько, як і належить батькові, знав достеменно все. Наприклад, поіменно відав угорських королів, а це вже “майже все”. І знав не тільки конкретні речі, а й їхнє місце в світі: коли там, у них, правив Карл V, тут, у нас, правив такий-то, а той Карл доводився небожем Катерині Араґонській, з якою її чоловік, англійський король Генріх VІІІ, завів процес про розлучення, коли (“Саме тоді? – Не саме, а достеменно тоді”) наш король Лайош утонув у річечці Челе, в якій води було жабі по коліна. А коли помер Фердинанд І, то на світ одразу з’явився Шекспір. Розповідав тато не по-вчительському й зовсім не для того, щоб нас научати (мати навпаки, ніби за помахом чарівної палички, просто сяяла від щастя, годі нам було вимовити або прокричати їй в обличчя ім’я якогось Ґірландайо або Поллайоло), від нас батько нічого не вимагав, а просто балакав – не так для нас, як для себе, хоча, звичайно ж, якби не ми, він нічого не розповідав би. І після цього все сказане ставало реальністю. В школі єдиним реальним предметом я вважав математику, решта здавалася мені часом цікавою, а ще частіше – нудною дресурою тварин. Розповідав батько таким тоном, як ото кажуть: “дощ іде”, коли всім і так усе видно. При цьому він не думав ні про парасоль, ані про посіви, які весь час мріють, щоб їх нарешті зросила благодатна волога.
68
Якщо фатер розмовляв із нами так не завжди, – та він перед нами взагалі рідко розбалакувався, — то для бабусі цей його тон був звичайним. Їй взагалі нічого не варто було хоч уранці, хоч увечері осягнути поглядом триста-чотириста років, не кажучи вже про вічність, яку в чотири сторіччя не вкладеш. Така була перспектива, з якою вона дивилася на все: на події, на людей, а надто ж на втрати й поразки.
Якось її запросили були на радіо, відбувалось якесь там соціологічне опитування про минувшину й сучасність, про панів і наймитів у дзеркалі сучасности, трохи несподіване опитування, хоча взагалі – в дусі режиму Яноша Кадара. Хоча цей режим відкривав себе поволеньки, та й народ не поспішав усе відразу з’ясовувати. Кожен жив заплющивши очі, надто вже багато набачився й тепер сам собі казав: що є, те є, що має бути, того не уникнеш, тож не варто в це заглиблюватися, тлумачити, допинатися. До того ж і справді, збагнути, що є що, чому й від чого, було неможливо, бо біле, стаючи чорним, і чорне, що поставало замість білого, — це вже не біле-чорне й не чорне, навіть не сіре (хоча насправді-таки сіре), та й взагалі, міркували собі люди, ніколи того не було, щоб якось та не було, тож воно й сталося – чорно-біле, сіре.
Наприкінці передачі всім учасникам запропонували назвати три заповітних бажання. Здоров’я, підвищення пенсії, — відповідала твереза більшість, ну, й щоб не було війни. Моя бабуся відповіла нестандартно:
– По-перше, бажаю родині доброго здоров’я. По-друге, своєму єдиному живому синові зичу доброго здоров’я, успіхів у його справах і радости від дітей. А третє, й найголовніше: бажаю всіляких успіхів Угорщині в здійсненні її історичного покликання.
Мені здається, окрім моєї бабусі, того часу годі було знайти людину, якій спало б на думку побажати добра державі. Країна належить комуністам, думали прості люди, тож треба бути дурнем або циніком, аби бажати комунякам добра, чорт їм радий, і коли вже не можна повернути своє собі по-людському, то ми вкрадемо в них усе своє, що лишень подужаємо.
Бабуся бачила далі, так були влаштовані її очі.
Наприклад, сприймала серйозно, сиріч буквально, слово “тимчасовий” у поширеній тоді формулі “тимчасове дислокування радянських військ на території Угорщини”. Категорії ці, постійне і тимчасове, вона вимірювала інакше, в іншому масштабі. Угорщина була і триста років тому і за триста років теж існуватиме, адже країна – це не кондитерська, де можна за півдня зжерти усі тістечка; захопити і привласнити країну зовсім не так легко, і напади на кшталт цього комунізму – котрий, проте сам по собі, за вихідним принципом, річ правильна, блага, – за самою своєю природою довго тривати не можуть. Правда, і це “довго” вона розуміла своєрідно, і не міряла його своїм життям, тому що якоїсь особливої ваги своєму життю вона й не надавала. (Мені здавалося це несправедливим, адже бабуся тим самим не надавала особливого значення і моєму життю, доказом чого були для нас надто суворі кари, що їх доводилося нам терпіти від її рук.) Тридцять років для неї були тридцятьма роками, а не нескінченністю (батько, розповідаючи про знамениту Тридцятирічну війну, називав її найдовшою війною в історії людства), під турецьким ярмом країна перебувала не нескінченно довго, а сто п’ятдесят років – це багато, недобре, неприємно й так далі, але що робити, така доля країн, часом їм доводиться й півтораста років тягнути ярмо або ж накидати його на шию іншій країні; бути державою – не дарунок, а сувора доля, бо для країни все нелегко – і неволя, і слава, і приниження, і тріумф. Отож країни гідні всякого співчуття, особливо та з них, яку ми звемо своєю. Хоч як би там, неможливо думати про людей, про свого власного, конкретного сина, про наших внуків, не думаючи про свою державу, яка – наша, навіть коли насправді не наша, навіть коли справи її кепські і чим далі – тим стають гірші, але не тому, що стає все тяжче жити, ні, жити легше, дещо вже починає перепадати людям, а тому що країна, її становище, атмосфера не перешкоджають найпаскуднішому, що є в людях, і у цьому паскудстві країна живе, у нашому власному, але водночас безособовому і постійно зростаючому паскудстві, – ось чому ми повинні бажати всіляких успіхів державі – у своїх власних інтересах, а зовсім не через якесь напівщире-напівпритворне схиляння перед умоглядними й високими ідеями.
90
Мій батько, за його ж словами, грав у футбольній команді правого крайнього.
– Та я ж бігав ого-го як!
Тут ми могли сміливо глузувати з нього, а прудконогий правий крайній гідно зносив наші жарти. В перервах між матчами, а вони відбувалися на лузі, ми грали біля будинків у “малий” футбол або просто били по імпровізованих воротах, у які голкіпером ставили мою сестричку. Це ускладнювалося “ризиком тітоньки Ґоліат” – м’яч іноді залітав до неї, нашої сусідки, й доводилося заглядати в її хвіртку й канючити: “Ті-тонь-ко Ґоліат! Ну, ті-тонько Ґоліат!..” Для м’яча, що полетів у непотрібному напрямку, виник спеціальний термін: “Тітонька Ґоліат”. Ми трохи її побоювались. Тітка з неї була непривітна, нездатна (ви бачили таку?) навіть м’ячем утішитись, ходила ледь пересуваючи ноги, й таким ото робом вирушала розшукувати нашого м’яча, а потім плуганилася до хвіртки, мов кавун, передавала його нам у руки, блимаючи спідлоба. Ніколи не лаялася, на обличчі її не було жодних емоцій. Складалося враження, ніби вона весь час пантрує за нами. Якщо й заходила в розмову, то балакала, наче з дорослими, що викликало в нас іще більше занепокоєння. Через це ми поставили собі мірку: не більше двох “тітоньок Ґоліат” за вечір. Коли ж перевищували ліміт, то йшли до мого батька (якщо він був удома) й прохали нас виручити. Батько завжди виручав, неначе це входило в його обов’язки. Ґоліати були нормальними сусідами, хоча їх називали комуністами. Дядечко Ґоліат був комуністом старим, працював у металургії, колишній соціал-демократ, а його дружина – комуністкою новою, яка пішла вгору вже після подій 1956 року. Поняття “нормальний” і “комуніст” було важко поєднати, але ми не надто довіряли й матері, яка застерігала нас тримати при Ґоліатах язик на припоні. Які з них комуністи, адже ж комуністи бувають або з ратицями, або ж такими, як наша вчительша Вараді. (Пізніше до мене доходили чутки, що Ґоліати весь час нас закладали. Хоча при цьому могли мирно балакати з моїми батьками про стан тротуару. Щоправда, були й протилежні чутки, нібито не Ґоліати були стукачами, а інші їх оббріхували, особливо товаришку Ґоліат, яка була великим цабе, адже в кожного цабе ворогів завжди багацько.)
Коли батько виходив із дому, то неодмінно прилучався до нашої команди. Ми потурали йому, хоча й натякали, що в кожної великодушності є межа. Ми чекали, коли він піде в своїх справах, бо хотіли ще пограти нормально, та він не дуже себе й накидав, бо розумів, що з погляду професійності він не дуже вписується в команду.
Якось батько. не відомо з якої спонуки, наче мимохідь мовив, ніби я граю краще, ніж він колись. Я попросив повторити сказане. Й він повторив:
– Старий, ти граєш краще, ніж я в твоєму віці. Ніж я будь-коли грав.
Мовив і гордо розпростав плечі. Чим же він пишався – я не зрозумів. Пишатись мав би начебто я, переступивши через батька. Ніколи ні доти, ні після того мені й на думку не спадало, що я можу перевершити його.
– Я тебе переміг, батьку.
Пекуче, солодке відчуття.
Але все зіпсував задумливий батьків погляд, яким він мене осягнув, коли помітив, як я напружився; мені стало лячно, я подумав, що батька перемогти неможливо. Бо немає поля. Або ж є поле, а немає гри. Або ж є гра, та в ній ніхто не забиває голів. А якщо й забиває, то немає судді, який би відкрив рахунок. Якщо ж є і суддя – то це він сам...
Єдина з усього роду, хто вряди-годи згадував про колишній блиск, була мамина сестра Боді. Вона завжди носила на шиї стрічку в стилі Вінтергальтера. Ми ніколи не називали її тіткою Боді, а казали просто Бодіца, Бобіка. Але її висловлювання завжди відзначалися нестандартністю. Оскільки мій дід, мамин батько, служив у татового батька управителем, то всі натяки здебільше зводилися до сміливості й гідності дідуся Апіка, якими він протистояв дідусеві “графу Моріцу”... Збагнути щось у хитрій плутанині їхніх стосунків нам було дуже нелегко.
Зате коли ми за воротами нашого дому грали в футбол, а потім верталися додому, нам дуже кортіло з’ясувати дві речі: по-перше – право меча, тобто право пана карати й милувати, а по-друге, найголовніше, – право першої ночі, jus primae noctis.
– Що-що, а це ви засвоїли. А про сім смертних гріхів та битву під Лепанто, мабуть, і не чули! А про битву під Нандорфегерваре? Дурники!
Узагалі зі скасуванням цього права народна демократія явно поквапилася. Батько посміхався, тому нам здавалось, що хоча ці права й скасовано, то все-таки не цілком. Невже й справді може таке трапитися, що голова вчительши Вараді полетить з її тіла? Все село, від малого до старого, ми змусили б дивитися на ту страту! Або, може, достатньо просто канчуків? Насамперед нам потрібні були глядачі – все село. Чи бодай наша школа! Ну, а сьомий наш клас – це вже обов’язково! А там побачимо, право меча чи першої ночі... Та чи не однаково?
Історична констеляція склалася так, що батьки тих парубків, з якими грав наш батько, служили в нашому маєтку, тобто цілком залежали від нас. І ситуації складалися доволі кумедні! Адже ж, природно, правий (прудконогий, як було сказано) крайній був на “ти” з лівим півзахисником (як тоді казали, хавбеком), сином глухого кравця Кнаппа (який 1949 року пошив моїй тітоньці Карлі візницькі штани з вельвету – “матеріальчик ще передвоєнний, контесо, не від комун, слава богу”; моя тітонька, аби якось допомогти батькам, розвозила по людях дрова й вугілля; їй тоді минало лише двадцяте літо, й усі були впевнені, що вона не впорається, та вона все ж таки впоралась, і дуаєн візників, старий словак, задоволено глянувши на її вельветові ногавиці, оголосив: ну ось, нарешті, ви вбралися належно, а то все форсили, матроські блузи там усякі; але влада вирішила по-своєму, й тітоньку Карлу нормально відправили на заслання, між іншим, обвинувативши її в тому, що вона так вбиралась, аби викликати в народі співчуття й “підступно замаскувати своє графське походження”). Ну, а мій батько і той хавбек називали один одного просто Маті, Додо. Взимку ж, під час полювання на зайців, той самий хавбек, тепер мисливський загонич, здерши шапку з голови, шанобливо вітав суворого старшого єгеря, пана Келемена (для інших – Пішту), який, просто кажучи, наймав загоничів. Пішта, посміхаючись, ляскав по плечі мого батька, хоча зазвичай зі ще більшою пошаною, ніж хавбек, ламав перед ним шапку. Шапки були дуже рухливі (за винятком головного убору мого татуся).
На футбольному полі я виявився кращим. Закортіло ще раз почути батькове визнання. Й він легко повторив оті свої слова:
– Ти кращий за мене.
А трохи згодом вимовив речення, за недбалою дотепністю якого ховалось... атож, багато чого ховалося.
– Я надто довго був сином свого батька, – сказав він, – тепер же щодалі більше стаю батьком своїх синів.
– А я? А я? – лицемірно заверещала сестричка.
– Твоїм теж, звичайно, – кинув батько й, з підступною несподіваністю копнувши м’яч, відправив його в ворота.
Удар він наніс носаком черевика. Оцінювати це з погляду
техніки не стану.
