Лайош КЕРМЕНДІ

ЗАРАЗА

ОПОВІДАННЯ  

З угорської переклала Мар’яна НЕЙМЕТІ 

За пагорбом Оргонда, але по цей бік пагорба Пінцети, в охайній садибі жила собі дівчина на ім’я Юлі. Батько її обробляв ниву і порав худобу, мати була йому помічницею і тримала лад на обійсті. З ними жив дід дівчини, що вже рік як не підводився навіть удень, бо старечий вік його геть ослабив. Молодша дочка Юлі мала чотирнадцять років, а старша, Есті, — шістнадцять, і була вже заручена з одним роботящим хлопцем-байстрюком. Мала б Юлі ще братів та сестер, тільки вони повмирали від водянки, краснухи, зобу і тифу.

Сонце надворі сліпило. Якось тато зрубав одну із акацій за хатою, розміряв і почав обтісувати дерево.

— Що це буде, тату? — зацікавлено запитала Юлі.

— Дерево, що росте від трави.

— І кому?

— Твоєму дідові.

Батько порався далі. Обсмалив деревину у вогні, аби вона стала твердою і щоб він міг її фарбувати. А Юлі тим часом звично зайшла до діда, нагодувала та напоїла його. Старий з любов’ю погладив дівчинку по голові.

Старша донька вибралася з матір’ю на базар у Карцаб. Там люди тривожно гомоніли, що в довколишніх селах спалахнула заразна хвороба — холера, уже і в Варцабі є мрець, напередодні, 14 серпня, сконав ґазда  Ференц Мондокі.

Схвильовані мати й дочка повернулися на своє обійстя. Та дні минали, і нічого надзвичайного не відбулося. В родині почав розсіюватися страх, і думали, що ця зараза либонь обійде їх.

Одного вечора батько змайстрував із дерева, що росте із трави, надгробок, зафарбував його віденською сажею і чекав, коли воно висохне. Старша донька поралася на кухні. Несподівано перестала працювати.

— Мамо! Болить живіт.

— Дуже болить?

—————
© Мар’яна Нейметі, 2006, переклад.
 

— Та ні, — відповіла Есті і побігла надвір, не здужаючи стриматися.

 

— Ой боже мій, — зітхала дівчина. — Що це зі мною?

Соромилася. Її не нудило, але незабаром почала блювати, струменем била з неї рідина, зверху-знизу. Мати хапалася за голову.

— Нічого, нічого, — повторювала злякано.

Чоло старшої дочки стало гарячим. Години тягнулися, та не безслідно: гарна оксамитна шкіра обличчя Есті зсохлася, а руки стали такими, як у матері після прання. Виснажено лежала у ліжку, змокріла від своїх фекалій, не мала сили поворухнутися.

Вранці наступного дня із запалими очима дивилася на матір, Ніс загострився, язик прилип до піднебіння і говорити майже не могла. Мати обтирала холодну шкіру дівчини.

— Скручує м’язи, — шепотіла Есті зі страдницьким обличчям.

Ледве минув полудень. Дівчина відчувала, що її серце, як полонений, що прагне звільнення, відчайдушно бухкає у грудях. Ніс, губи, кінчики пальців і навіть шкіра набули синього відтінку, вона відчувала, що мліє, і це відчуття вже не покидало дівчину.

Її очі сонце затягнуло хмарами. Увечері хвороба примусила лягти в ліжко і матір, біля неї стояла молодша донька і з плачем питала:

— Що вам дати, мамо?

Чоловік за хатою зрубав ще дві акації, розміряв і почав обтесувати. Раніше зроблений надгробок прикрасив квітами, вирізав на ньому ім’я Есті, а потім вірш:

Вже гарна ця квітка
Зрівнялась з землею,
Вся радість, надія
Померли із нею. 

Сонце блідо дивилося на околиці, мандрівні хмарки схлипували в небі. Під час Естиного похорону чули, що у Варцабі люди мруть ніби мухи восени. Чоловік похмуро обсмалював деревину у вогні, потім зафарбовував віденською сажею, одне дерево, що росло від трави, прикрасив квітами і вирізав на ньому ім’я своєї жінки. Вже був пізній вечір, але він пішов за хату, зрубав ще одне дерево і почав обтісувати.

— Кому це буде? — питала Юлі.

— Мені, — буркнув чоловік.

— Але, тату, ви ж не хворі!

— Вже болить живіт.

Настав вересень 1931 року. Від матері до батька ходила Юлі, іноді ходила й до діда. Поїла, обтирала своїх батьків до тих пір, поки її мати не склепила очі навіки. Через кілька днів за нею пішов і батько.

Дівчина побачила свого діда у дворі, як той тремтячими руками, раз-по-раз відпочиваючи, обтесував дерево, що росло від трави.

— Що ви робите, діду?

— Виріжу тут ім’я твого батька.

Височезні тополі навколо двору дряпали небо. На кілька днів, здавалося, на землі запали сутінки. Птахи мовчали, вранці кури трохи попорпалися перед хатою, потім невпевнено повернулися до своїх курників, наче одразу передчували присмерк.

Юлі трудилася біля хати, дбала про діда, але одного дня несподівано пронизав її біль у животі, а далі бігунка напала. Дід стояв біля ліжка і гладив її обличчя та волосся.

— Не бійся, дівчинко, тільки пий! Не звертай увагу ні на що! Пий!

Диво-дивне, дівчина видужала. Рідко виходила з хати, тільки тихо розмовляла з дідом. Прийшли дощі, потім щоранку справжній туманний потік котився над Уллелапошем, згодом усе навколо покрив сніг, стало холодно, бурульки нависали під очеретяною стріхою, свистів дошкульний вітер і на дорогах розносив сніг, аж поки знову все покрив густий туман. Дід дедалі більше слабнув, наприкінці лютого він востаннє погладив волосся дівчинки.

Юлі думала, чи здужає вона вирубати акацію, щоб обтесати для діда дерево, що росте від трави. Визирнула за хату, але там уже не було жодної акації. Біля дверей натрапила на обрублену деревину для надгробка і на ній два рядочки тремтячими літерами:

 

Хто мої порохи шукає,
Під могилою тут знайде.
 

Засяяло березневе сонце. Юлі глибоко дихала, провітрювала свої легені та хату. Обійшла дім. Обійстя здавалось покинутим, стіни хати валилися, болісно скрипів колодязний журавель. Тільки тепер помітила, що стежка, яка вела до хати, вже почала заростати травою.

Вона підвела голову і зустрілася поглядом з Естиним нареченим.