Імре КЕРТЕС
ЗНЕДОЛЕНІ
РОМАН
З угорської переклала Оксана КОВАЧ
Від перекладача
Роман “Знедолені” нобелівського лауреата 2002 р. Імре Кертеса (нар. 19??) написаний складною мовою, оскільки передає сприйняття подій очима та мовою підлітка. Читач зможе це відчути, ознайомившись зі сценою зав’язки в одному з перших розділів. Роман присвячений темі Голокосту – жаху, пережитого людством під час Другої світової війни. Але, мабуть, цей твір виділяється серед інших написаних на цю тему тим, що від початку роману й до фінальної сцени в ньому збережено крихітку загальнолюдської доброти, яку головному героєві пощастило пронести крізь страждання і муки.
Оксана КОВАЧ, Будапешт
Розділ 3
Наступного дня зі мною трапився досить дивний випадок. Уранці я прокинувся вчасно і, як завжди, подався на роботу. День передбачався спекотним, автобус був переповнений, як звичайно. Ми вже полишили поза собою будинки околиці. Перетнули недовгий простенький міст, що веде на острів Чепель. За мостом якийсь час дорога йшла відкритою місцевістю, кругом були поля, ліворуч — якась присадкувата споруда, схожа на анґар, а праворуч – подекуди розкидані теплиці місцевих садівників, й ось трапилось, що автобус різко загальмував, згодом я почув іззовні декілька уривчатих наказів, які потім кондуктор та дехто з пасажирів переказали мені, що, начебто, якщо в автобусі є пасажири-євреї – нехай зійдуть. Що ж, подумав я, мабуть, хочуть побачити мої документи і перевірити, як виконуються правила на транспорті.
————Перекладено за виданням:
© Оксана Ковач, 2006, переклад.
І справді, на шосе стояв поліцай. Не промовивши жодного слова, я простяг йому своє посвідчення. Він, проте, махнув водієві автобуса їхати далі. Я вже був подумав, що він не вчитався в моє посвідчення, і хотів пояснити йому, що там написано, що я робітник військового заводу й мушу поспішати на зміну. Але саме тут навкруг мене заґелґотіли хлопці – мої товариші із заводу “Шелл”. Вони заховалися за насипом. Виявилось, поліцай їх теж познімав із автобусів, які пройшли раніше, і їм було страшенно смішно, що ось нарешті прибув і я. Навіть поліцай злегка посміхнувся, бо теж певною мірою брав участь у розвазі. Я відразу збагнув, що він нічого проти нас не має, бо й причин у нього для цього, звісно, не було. Я запитав у хлопців, що це зрештою означає, але виявилося, що вони теж нічого не розуміють.
Поліцай зупиняв усі наступні автобуси, що йшли з міста, щоразу ставав перед ними на шосе й викидав угору долоню, а нас усіх щоразу відправляв ховатися за насип. Потім знову повторювалася та сама сцена: зняті з автобусів хлопці спершу дивувалися, а потім реготали.
Поліцая це, здається, дуже тішило. Так минуло з чверть години. Був ясний літній ранок і по той бік насипу, де ми лежали, відчували, як сонце вже прогріває траву. Вдалині у синюватій імлі добре видніли череваті цистерни нафтозаводу, відразу за ними — заводські комини, а ще далі, вже не так чітко – обриси стрімкої дзвіниці. З автобусів групами чи поодинці час по час вилазили нові хлопці. Прибув усім знайомий конопатий хлопець із чорною зачіскою під йоржик. Майстер по шкірі – “Кожум’яка”, так усі ми його називали – бо, на відміну від інших, які, переважно, прийшли на завод із ремісничих училищ, він обрав професію шкіряника. Дехто ще звав його Курякою, бо його рідко можна було побачити без цигарки в зубах. Правда, більшість теж смалила цигарки, і я, щоб від них не відстати, теж недавно вирішив спробувати; проте куди мені було до нього, він затягався якось зовсім по-іншому, з майже хворобливою пристрастю. Очі в нього також були незвичайні, наче запалені якоюсь думкою. Він удався мовчазним, спілкуватися з ним було нелегко; і, взагалі, серед хлопців він не користувався особливою популярністю. Але я все ж таки якось запитав у нього, що він знаходить такого хорошого в постійній хмарі диму. На це він дав досить малослівну відповідь: “Це — дешевше за харчі”. Я був трохи вражений, бо про це й не подумав. Але ще більше мене вразив його погляд – їдкий, майже зневажливий, коли він помітив мою зніяковілість. Мені це було вкрай неприємно – то я й не став його далі розпитувати. Зате відтоді краще зрозумів ту обережність, із якою всі інші ставилися до Кожум’яки. Ще одного хлопця зустріли куди більш веселим галасом: близькі друзі називали його Паничем. Мені самому це прізвисько здавалося вдалим, – особливо через вишуканість його темного лискучого волосся, великих сірих очей, а ще — через якусь його оксамитну, привабливу вдачу. Пізніше я дізнався, що за його прізвиськом насправді криється й інше: він начебто дуже вправно поводився з панночками. Якийсь наступний автобус привіз “Розі”, насправді, прізвище цього хлопця було Розенфельд, але всі називали його тільки Розі. Чомусь до нього ставилися з особливою повагою, й у тих чи тих питаннях, які зачіпали всіх нас, ми, як правило, схилялися на його позицію; зазвичай, він представляв нас і перед майстром. Казали, ніби Розі навчався в комерційному училищі. Вигляд мав людини розумної, хоч обличчя здавалося занадто довгобразим, і через своє біляве хвилясте волосся та маленькі блакитні водянисті очі з проникливим поглядом він пробуджував у пам’яті старовинні музейні картини, на яких зображено “Інфанта з хортом” або інші подібні портрети. Приїхав і Москович, невеличкий хлопчина, навпаки, з дещо неправильним, я б навіть сказав, відразливим обличчям: широкий кирпатий ніс, на який були начеплені товстелезні незграбні окуляри, — такі носила моя бабця. Так потроху з’їхалось багато. Взагалі, усі вважали, як і я, що це історія доволі незвична. Сталася, мабуть, якась помилка. Ми просили Розі спробувати дізнатись у поліцая, чи не нагорить нам за те, що ми спізнимося на роботу, і коли власне збирається він нас відпустити. Поліцай зовсім не образився за запитання, проте відповів, що це залежить зовсім не від нього, а від когось вище. Стало ясно: він знає не набагато більше від нас; посилається він на якийсь “наказ”, що мав надійти незабаром, а до того і він, і ми повинні чекати саме тут, – приблизно так він висловився. Хоча все це й не було занадто ясним, усе ж таки, як ми вирішили гуртом, — звучало більш-менш прийнятно. І взагалі, ми були зобов’язані підкорятися поліції. Проте ми ставились до всього цього досить легко, бо само собою було зрозуміло, що, маючи такі посвідчення з офіційними печатками військового заводу, ми не мали жодної причини боятися поліцая. Він зі свого боку, як ми зрозуміли з його слів, бачив, що “має справу з розумними хлопцями”, які, додав він, можна сподіватися, й надалі поводитимуться дисципліновано. Одне слово, мені здавалося, що ми йому сподобались. Він сам видавався людиною симпатичною: невисокий, ані старий, ані молодий, обвітрене засмагле обличчя, світлі очі. Судячи з його вимови, народився десь у провінції.
Була рівно сьома година: саме в цей час починалася робота на заводі. Автобуси більше не привозили хлопців, і тоді поліцай запитав: “Чи всі в зборі?” Розі перерахував нас і доповів: “Усі тут”. Тоді поліцай вирішив, що нам не варто далі залишатися на узбіччі шосе. Здавалося, він був у глибоких роздумах, і у мене виникло відчуття, ніби, власне, так само мало готовий до зустрічі з нами, як і ми — до зустрічі з ним. Він навіть запитав: “І що мені тепер з вами робити?” Звичайно, в цьому питанні ми не могли йому допомогти. Безтурботно оточили його, посміюючись, мов якого вчителя на шкільній екскурсії, а він стояв посеред нашої групки з приголомшеним обличчям, погладжуючи підборіддя. Нарешті він запропонував: “Ходімо до митниці!”
Ми пішли за ним до обшарпаної одноповерхової будівлї при самому шосе: як свідчив напис на вицвілій табличці – це був “Митний пункт”. Поліцай видобув велике залізне кільце із безліччю ключів, що дзвеніли на ньому, дістав саме той, що підйшов до замка. У приміщенні стояла приємна прохолода. Воно було просторе, хоча й здавалося вбогим — лише декілька лавок та довгий нефарбований стіл. Поліцай відчинив ще одні двері, які вели до меншої кімнати, ймовірно, контори. Крізь прочинені двері я побачив килим, письмовий стіл і на ньому навіть телефон. Поліцай кудись протелефонував, але розібрати його слів я не міг. Здається, він намагався почути наступний наказ, бо коли вийшов, акуратно зачинивши по собі двері, сказав: “Нічого нового. Що ж, доведеться чекати”. Він порадив нам розсістися зручніше. Навіть запитав, чи не знаємо ми якоїсь настільної гри. Хтось із хлопців, здається, Кожум’яка, запропонував ляскати по долонях. Проте поліцаєві це було не до душі, начебто він сподівався більшого від нас, “таких дуже розумних хлопчиків”. Певний час поліцай іще намагався жартувати, хоча в мене виникло відчуття, що просто намагається відвернути нашу увагу, аби нам і на гадку не спало бешкетувати, про що він нас попереджав ще на шосе. Треба все ж зауважити, що в таких справах він виявився людиною не дуже досвідченою. Незабаром залишив нас самих, сказавши, між іншим, що йому треба відлучитись у важливій справі. Ми ясно почули, як, виходячи, він замкнув за собою двері.
Інше я пригадую вже не так чітко. Здавалося, наказу нам довелося-таки чекати досить довго. Але, з нашого погляду, й поспішати було, власне, не потрібно: врешті, якщо хто й гаяв час, то не ми. В одному ж усі були згодні: набагато краще прохолоджуватися тут, ніж обливатись потом на роботі. На території заводу тіні було не густо. Розі одного разу навіть умовив був майстра й той дозволив нам познімати сорочки. Звичайно, це не відповідало букві вимог, оскільки в такому випадку не видні будуть на нас жовті зірки, та все ж майстер погодився, з людяности. Тільки Московичу довелося злегка поплатитись, оскільки його дуже біла, суха, як папір, шкіра вмить стала на спині червона мов рак, і ми довго сміялися, коли згодом він здирав із себе довгі клаптики шкіри.
Отже, ми добре влаштувалися на лавках або ж просто на голій підлозі митної сторожки: але мені годі згадати до ладу, чим ми займалися потім. Безперечно, анекдотів було розказано безліч; у багатьох з’явилися цигарки, а згодом і пакуночки з їжею. Й майстра також пригадали: уявили, як він десь-то вельми здивувався сьогодні вранці, що ми всі разом не з’явилися на роботу. Дістали й вухналі — такі цвяхи для підків, необхідні для гри, яка в нас називалася “бик”. Цього я навчився вже тут серед хлопців: хтось підкидає цвяха високо вгору, потім другого, третього і хто впіймає у жменю більше цвяхів, раніше, ніж той, хто підкинув, знову схопить свій, той виграв. Своїми вузькими долонями і довгими пальцями Панич вигравав щоразу. Згодом Розі навчив нас пісеньки, й ми проспівали її декілька разів. Чудове в ній те, що текст можна перекласти трьома мовами, не міняючи слів: якщо ми додавали закінчення –es — виходило по-німецьки, якщо –io — то по-італійськи, якщо ж –taki — то прямо по-японськи. Звичайно ж, усе це дурниці, але тоді мені вони здавалися кумедними.
Потім довелося-таки побачити й дорослих. Їх поліцай познімав з автобусів так само, як і нас. Тому я зрозумів, що коли він не з нами, то, пантрує на шосе й зайнятий тією ж справою, що й уранці. Скоро їх набралося шість або вісім, самі чоловіки. Я відразу помітив, що з ними в поліцая було більше мороки: вони висловлювали обурення, хитали головами, виправдовувалися, розмахували документами, заважали йому своїми запитаннями. І в нас також випитували, хто ми та чого тут? Потім вони трималися гурту; ми поступилися їм місцями на лавках, деякі притулились там, інші обступили їх. Говорили вони багато чого, але, щиро кажучи, я не особливо дослухався. Здається, вони намагалися розібратись, у чому ж, власне, причина затримки і яким чином це може позначитися на них самих. Лише річ у тому, що скільки їх було – стільки в них було міркувань. Я помітив, що це залежало, передусім, від того, якими саме паперами вони були забезпечені, оскільки виявилося, що в них також, у кожного, були якісь папери, на підставі яких вони проїздили на острів Чепель, — хто у власних справах, а хто заради громадської користі. Так само, як і ми.
Деякі найцікавіші обличчя я все ж таки запам’ятав. Помітив, наприклад, одного, що не брав участі в спільній бесіді, зате дуже уважно читав якусь книжку, яку мав при собі. Це був досить високий худий чоловік у жовтому плащі, і на його щетинистому обличчі пролягали дві різкі зморшки, що виражали очевидне незадоволення, з’єднуючись вузькими, чітко окресленими губами. Він примостився біля самого вікна, на краю однієї лавки, поклавши ногу на ногу й одвернувшись від інших: напевно, саме тому він якимось чином нагадував мені вельми досвідченого пасажира залізничних вагонів, якому, видно, зайві будь-які слова, запитання і зав’язування знайомств серед випадкових супутників. Цей чоловік з байдужою нудьгою переносив очікування, як та людина, що знає час прибуття до пункту призначення; в кожному разі, саме такі думки він викликав у мене.
Відразу впав у вічі досить доглянутий, уже немолодий, з посрібленими скронями та лисим тім’ям чоловік: він прибув пізніше, вже ближче до обіду, й бурхливо обурювався, коли поліцай проводив його до сторожки. Він навіть запитав, чи є тут телефон “яким він міг би скористатися”? Поліцай, проте, повідомив його, що, на превеликий жаль, “апарат призначений виключно для службових цілей”. Тут чоловік ображено скривився й замовк. І надалі він був малослівним, проте з короткої відповіді, якою відбувся від розпитувань інших, я дізнався про нього, що подібно до нас він також має стосунок до якогось чепельського промислового підприємства: “Фахівець” — сказав він про себе й жодних подальших пояснень не давав. Він видавався досить самовпевненим, і в мене склалося враження, що його ставлення до того, що відбувається, дуже близьке до нашого ставлення з тією лише різницею, що вимушена затримка його ображає. За моїми спостереженнями, про поліцая він висловлювався негативно й навіть з певним презирством. Сказав, що, очевидно, поліцаєві дали “якесь генеральне доручення”, яке той “виконує занадто ревно”. В той же час він уважав, що, звісно, в цій справі наведуть порядок “компетентні органи”, й він сподівається, що це станеться невідкладно. Після цих слів його голосу щось не було чути, і, взагалі, я про нього забув. Тільки в другій половині дня, коли я сам уже досить стомився, мене здивувало, який же він нетерплячий: просто кидалося у вічі, що він нервує – то сяде, то встане, то схрестить руки на грудях, то за спиною, то знову ж таки перевірить час.
Був там також дивний маленький чоловічок з дуже типовим носом, з великим рюкзаком, в одязі, який прийнято називати “для гольфу”, й у величезних черевиках; якимось чином навіть жовта зірка здавалася на ньому більшою, ніж в інших. Цей хвилювався значно сильніше. Постійно підкреслював, що йому “страшенно не поталанило”. Суть його лихої пригоди я в основному запам’ятав, та й сам випадок був незаплутаний, і повторював він його не один раз. За його словами, він їхав до села Чепель навідати свою важкохвору матір. З цією метою він дістав од адміністрації спеціальний дозвіл, якого він мав при собі й усім нам показав. Перепустка була дійсною на сьогоднішній день і тільки до другої години. Проте в нього виникли непередбачені обставини, якась справа, яку він назвав украй терміновою, пов’язана зі строком дії його ліцензії. Але в тій конторі народу було чимало й до нього черга дійшла дуже пізно. Йому вже здавалося, що можливість поїздки він ось-ось втратить, – так він нам сказав. Зате все ж таки поспішив сісти на трамвай, щоб доїхати до кінцевої зупинки автобуса. Дорогою, однак, він вирахував тривалість шляху туди й назад, і за його підрахунками виходило: якщо брати до уваги годину, проставлену в перепустці, – це справа ризикована. Доїхавши трамваєм до кінцевої зупинки, він побачив, що обідній автобус іще не вирушив. Далі ми дізналися, що він тоді подумав: “До чого ж багато клопоту коштує мені добути цей папірець!.. А нещасна матуся все чекає”. Тут він уточнив, що їм із жінкою довелось натерпітися через стару. Вони давно благали її, нехай, мовляв, перебирається до них, у місто. Але мамуня все відкладала, аж доки взагалі стало пізно. Він хотів передати свій надзвичайний подив, що стара з усієї сили чіпляється за хату, хоча, правду кажучи, хата навіть без зручностей, але ж її теж треба зрозуміти, до того ж вона — моя мама. Вона у роках бідолаха, ще й нездужає. Чоловічок сказав, що у нього було передчуття і він би, напевно, “ніколи собі такого не пробачив”, якщо б не скористався цією поїздкою. Отож і вийшло, що зрештою він таки протиснувся в автобус. У цьому місці розповіді чоловічок трохи помовчав. Підняв був, а потім знову повільно опустив руку, і, здавалося, цей рух невпевнености пов’язаний з тисяччю дрібних зморщок, що з’явилися на його чолі: він здавався дуже-дуже сумним і скидався на безпорадну тваринку, що потрапила у пастку.
— А яка ваша думка? — запитав він у нас. — Чи можуть у мене бути неприємності? І чи візьмуть до уваги, що порушення вказаної в перепустці години трапилося не з моєї вини? І що подумає матуся, яку попередили про мій приїзд, і що подумають удома жінка й діти, якщо я не повернуся до другої?
Стежачи, куди він позиркує, я бачив, що він хоче почути думку поважного пана, котрий перед цим відрекомендувався як “фахівець”. Проте “фахівець”, очевидно, не надто дослухався до нього, просто крутить у пальцях цигарку, яку щойно дістав з портсигару, і постукує її кінчиком по його сріблясто-блискучій опуклій поверхні, оздобленій монограмою та геометричним візерунком. Вираз його обличчя свідчив про те, що чоловік поринув у власні думки й жодного слова не почув з розказаної історії. А малий чоловічок знову повернувся до своїх неприємностей: якби прибути на кінцеву зупинку хоча б на п’ять хвилин пізніше, він би вже не застав обіднього автобуса; ясна річ, не заставши його, вже б не чекав наступного. От і виходить – якщо б він спізнився на п’ять хвилин, то зараз сидів би не тут, а в себе вдома – пояснював він нам знову й знову.
Ну і ще я пам’ятаю людину з моржевим обличчям: гладкий, чорновусий, у величезних золотих окулярах, він напосідливо прагнув “поговорити” з поліцаєм. Упадало в вічі, що зробити це намагався завжди наодинці, подалі від інших, десь у кутку чи біля дверей.
– Пане начальнику, – лунав часом його хрипкуватий приглушений голос, — дозвольте з вами поговорити?.. – Або: — “Пане начальнику, я попросив би вас... Якщо можна тільки на слівце...
Закінчилося це тим, що поліцай нарешті запитав, чого тому треба. Й тут гладкий раптом повівся якось невпевнено, різко трухнув головою — аж блиснула золота оправа окулярів. Розмовляли досить близько від мене, але з його глухого бурмотіння я майже нічого не зміг розібрати: здавалося, він намагається щось довести. Потім на його обличчі з’явилася трохи дивна, ніби улеслива, посмішка. За ввесь цей час чолов’яга потрохи підступав до поліцая й нарешті вже ледве не тулився до нього. Я помітив і його доволі дивний порух. Не зразу второпав: спочатку мені видалося, наче він готується дістати щось із внутрішньої кишені піджака. Я навіть подумав був, що знайшов пояснення цьому рухові: напевно, вирішив показати поліцаєві важливий папір, якийсь особливий документ, тільки чекав я цього марно, так і не побачив, що ж він дістане, бо свій жест він так і не довів до кінця. Можна сказати, порух не було остаточно завершено; я б визначив це так: він запнувся, ніби щось забув, раптом здалося — в момент вирішальний він відмовивсь од своїх намірів. Отож його рука блукала, й пальці шкребли борт піджака, долоня нагадувала великого павука з рідкою щетиною чи невеличку морську потвору, яка шукає шпарину, аби вдертися за пазуху. Сам же чолов’яга ввесь час без угаву говорив, і та незрозуміла посмішка не сходила з його обличчя. Вся сцена тривала, здається, зовсім недовго — якихось кілька секунд. Я побачив тільки, що поліцай дуже швидко і якось дуже рішуче урвав розмову, навіть, здалося мені, не без обурення. Й справді, хоча мені мало чого вдалося з усього цього зрозуміти, але щось таке, що мені тепер нелегко визначити, наводило на думку, що подія ця підозріла й поведінка чолов’яги надто дивна.
Інші обличчя й події, що слідували потім, я пам’ятаю не так добре. Та й взагалі з плином часу пам’ять утрачала чіткість. Одне можна сказати, що з нами, хлопцями, поліцай і далі поводився чемно. Зате з дорослими, мені це кинулося у вічі, він, явно, був менш ґречним. Але надвечір поліцай, здавалося, нарешті теж утомився. Він став часто прохолоджуватися чи разом з нами, чи у своїй конторі, не звертаючи більше уваги на автобуси, що проходили повз нас. Я чув, як він неодноразово намагався кудись телефонувати, а тоді доповідав нам про свої успіхи: “Як і раніше — нічого”. – Але незадоволення на своєму обличчі йому майже не вдавалося приховати. Пригадується ще одна подія. Трохи раніше, десь відразу пополудні, поліцая навідав його приятель, теж поліцай, він приїхав на велосипеді. Спочатку він зліз і прихилив велосипед до стіни знадвору. Потім вони усамітнилися в конторі й акуратно причинили двері. Вийшли через досить тривалий час. Прощаючись, на порозі ще довго щось обговорювали, по-всякому хитали головами та кидали один одному промовисті погляди. Такі сцени я спостерігав колись у батьківській конторі між торгівцями, після того, як вони закінчували бесіду про важкі часи та поганий попит. Звісно, я розумів, що навряд така ж тема хвилює й поліцаїв, але все ж таки їхні обличчя освіжили в моїй пам’яті саме ті спогади, ту ж знайому байдужість, що приховує заклопотаність, і ту ж змушену сумирність, начебто розуміння неминучого перебігу подій. Але я на той час уже втомився; пригадую лише задуху, нудьгу та мляву сонливість.
Ось так, можна сказати, й минув день. Нарешті був одержаний наказ годині десь о четвертій, саме так, як передбачав поліцай. У наказі говорилося, що ми повинні з’явитися перед “вищим начальством” для перевірки наших документів, — так довів це до нашого відома поліцай. Йому самому це повідомлення передали телефоном, бо безпосередньо перед тим ми чули з його кімнати якесь шамотіння, що свідчило про неминучі зміни: апарат декілька разів різко й нетерпляче дзвонив, та поліцай і сам неодноразово вимагав зв’язку. Зрештою, не витрачаючи зайвих слів, поліцай розібрався в ситуації, а нам сказав, що хоч йому також нічого певного не відомо, але, на його думку, йдеться лише про недовгі й нескладні формальності, принаймні якщо враховувати, що, з погляду закону, наші проблеми прості й однозначні. Ми рушили в бік міста, вишикувавшись колоною по троє. Як я побачив, дорогою такі колони рухалися одночасно з усіх міських застав. Перейшовши міст, на якомусь повороті чи перехресті ми час по час зустрічали й інші компанії, що складалися з більшої чи меншої кількості людей із жовтими зірками, в супроводі одного, двох чи навіть трьох поліцаїв. Обіч однієї колони я впізнав поліцая-велосипедиста. Поліцаї вітали один одного з тією властивою, можна сказати, службовою малослівністю, як люди, що заздалегідь знали про ці зустрічі. Тепер я, нарешті, зрозумів зміст телефонних перемовин нашого поліцая: мабуть, тоді вони узгоджували час. Зрештою виявилося, що я крокую посеред величезної колони, а з боків, на певній відстані один від одного, нас супроводжували поліцаї.
Так ми рухалися увесь час по шосе досить довго. Стояв прекрасний, ясний літній день, на вулицях строкатий натовп, як завжди о цій порі; проте мені все це бачилося, мов у мареві. Незабаром я втратив орієнтацію в просторі, бо ми проходили переважно такими вулицями і дорогами, які були мені мало знайомі. Ну і все більша кількість міських вулиць і транспорту і, головним чином, та незграбність, яка неминуча при просуванні колони з охороною повністю поглинули мою увагу і незабаром зовсім виснажили мої сили. З усього цього довгого маршу в моїй пам’яті залишилася тільки поспішна, нерішуча, я б навіть сказав, начебто вкрадена цікавість, із якою дивилися на нас люди з тротуарів (все це напочатку здавалося потішним, але згодом я перестав звертати увагу). Ну, й ще невелика сценка, що трапилася трохи пізніше. Ми саме йшли якоюсь широченною, забитою транспортом дорогою на околиці, кругом нас скрізь метушня, гудки, нестерпний гомін колони. Сам не розумію, як до наших лав уклинився трамвай майже перед моїм носом. Колона завмерла на ту мить, поки вагони проходили, – й тут я помітив жовтий плащ там попереду, в пилюці, в гуркоті й диму автомобілів: це був хлопець із наших — “Пасажир”. Один довгий стрибок — і він зник десь у вирі машин і людей. Я був просто вражений: це якось не в’язалося з його поведінкою у сторожці, так принаймні здавалося мені. Проте в той же час мене охопило інше почуття, якесь веселе здивування, викликане, можна сказати, самою простотою вчинку: я бачив, що знайшлося ще двоє сміливців, які втекли слідом за першим там, попереду. Я сам уважно роззирнувся навкруги, хоча, скоріш, просто так, начебто заради гри, – адже, власне, я не бачив жодної вагомої причини для того, щоб ушитися. Хоча здається, й часу я мав достатньо, але все ж таки законослухняність у мені перемогла. Поліцаї швидко втрутилися, й ряди навколо мене зімкнулись.
Якийсь час ми ще рухалися вперед, потім раптом події почали розвиватися миттєво, несподівано й доволі приголомшливо. Колона десь різко звернула, і я побачив, що ми досягли місця призначення, бо дорога привела в широко розчинені ворота. Тоді ж я помітив, що відразу за воротами замість поліцаїв нас перебрали вже інші — в такому ж одязі, як солдати, але зі строкатими плюмажами на високих кашкетах: це були жандарми. Вони повели нас далі крізь лабиринт, що блукав поміж сірими будівлями дедалі глибше й глибше, поки ми раптом вийшли на величезний плац, всипаний білою рінню. Це було щось на зразок касарняного двору, так мені здалося. Тоді ж я помітив високого, досить суворої зовнішности чоловіка, що рушав до нас від будівлі навпроти. Він був у чоботях з високими халявами та в обтягуючому мундирі з золотими погонами, зі шкіряною портупеєю через груди. В одній руці він тримав такий собі тонкий ціпочок, яким користуються під час верхової їзди, і знай ляскав ним по лакованій блискучій халяві. За хвилину, коли ми всі завмерли у нерухомих шеренгах, мені вдалося розгледіти, що по-своєму він був гарний чоловік, міцний, спортивний, трохи нагадував героїв кінофільмів своїми мужніми рисами обличчя, модно підстриженими темними вусиками, які дуже личили його засмаглій шкірі. Коли він підійшов ближче, накази жандармів примусили нас усіх завмерти. Мені пригадуються лише дві речі, що швидко змінили одна одну: чоловік зі стеком заговорив тріскучим голосом, який нагадував вигуки базарного торгівця, і, як мені здалося, це настільки суперечило його зовнішності, що, можливо, саме через це з самих його слів мені мало що запам’яталося. Зате я точно розібрав, що “розслідування”, – він вжив саме цей вираз, – у нашій справі буде здійснено лише завтра; потім він відразу звернувся до жандармів і лунким голосом, що наповнив усю площу, наказав їм, щоб тим часом “усю цю банду євреїв” відвели туди, де їм, власне, й місце, — тобто у стайню, й замкнули їх там на ніч. Другим враженням була метушня, яка за цим послідувала, дзвінкі команди і ревучі розпорядження жандармів, якими вони нас заганяли. Я сам не знав, куди в цьому поспіху повернути, і пам’ятаю тільки, що мені стало навіть трохи смішно — з одного боку, від подиву й ніяковости, від того відчуття, що я раптом потрапив у саму середину божевільної театральної вистави, у якій не цілком розумію свою роль, а з іншого боку, від миттєвої думки, що охопила мене, від образу, який промайнув у моїй уяві: я уявив собі обличчя своєї мачухи, коли вона нарешті дотямить, що сьогодні ввечері на мене марно чекати з гарячою вечерею.
(З останнього розділу)
...........................
Але не треба перебільшувати, адже саме у цьому криється ввесь фокус: я перебуваю тут і добре розумію, що готовий прийняти будь-який аргумент, якщо ціна цьому — моє життя. Так, оглянувши цю мирну, освітлену сутінками площу, цю спотворену і все ж таки повну обіцянок вулицю, я відразу відчув, як накопичуються сили, як зростає в мені готовність: я продовжуватиму те, що не може мати продовження, — своє життя. Моя мачуха чекає на мене й, напевно, бідолашна, дуже мені зрадіє. Пам’ятаю, в її планах було, щоб я став інженером, лікарем або ще кимось таким. Так воно й трапиться, напевно, як вона задумала; немає в житті такого безглуздя, яке здалося б мені природним, і на моєму шляху, знаю, чатує, мов пастка, якої не можна обминути, – щастя. Адже й там, біля високих коминів концтабірних печей, у ті миттєвості, коли муки відступали, було щось, що нагадувало щастя. Всі розпитують мене тільки про страждання, про жахи: але саме те відчуття залишається для мене найпам’ятнішим. Так, це саме те, про що я повинен їм говорити, якщо мене ще запитають про концентраційні табори.
Якщо, звичайно, запитають. І якщо я сам цього не забуду.
Кінець
“...У той час як досягнення науки, техніки, цінності світових надбань кожна нація отримує готовими, моралі, людської порядності, гідної поведінки треба наново навчатися від покоління до покоління — і наново треба навчати. Велика відповідальність за це лежить на освічених людях. Сумним уроком минулих століть є те, що наново треба навчати заповіді Мойсея НЕ ВБИЙ. Не вбий — а поважай свого ближнього, як самого себе. Бо найбільшою цінністю є життя, яке ми отримали в подарунок і яке проживати треба достойно Бога, достойно людини. Достойно людини: тобто з гідністю. Ми пишаємося тобою, Імре Кертесе. Ми пишаємося першим угорським лауреатом Нобелівської премії. У своїх романах як угорський письменник ти опрацьовував такі теми, такі думки, які для всього світу зробили незабутніми долю мільйонів, їхнє страждання і знедоленість, і які не лише для нас, угорців, допомагають пройти очищення, катарсис, а й служать уроком для кожної нації двохтисячної європейської культури. Готовність дивитися у вічі — це іноді тяжко, боляче, та це слід робити...
Дякуємо тобі, Імре, за твої твори, за премію і славу, яка осяює також нашу націю.
Ти став Людиною Року. Завдяки тобі і твоїм творам цей рік став роком Людини з великої літери. Роком Людини, що страждає, воскресає і допомагає новому народженню інших.
Вітаємо, Імре Кертесе!”
З привітання Імре Кертесові голови Угорськоїакадемії наук Сильвестера Е. Візі
з нагоди вшанування письменника 2002 р.
званням “Людина року” газети “Мадяр рірлап”
