Микола ШАТИЛОВ

ЛИСТ ПЕРШИЙ: ПИВО, ШВЕЙК, ГАШЕК

    За сивої давнини чеські міста й містечка нахвалялися числом шинків, корчем та пиварень: що більше їх, то мешканці обізнаніші.
    Де ж іще дізнаєшся про новини королівства?
    За дверима із закличним солом’яним віночком, побік кахляної грубки та при довгім столі, на який видає пані шинкарка коновки їглавського, каданського, раковницького...
    На всяк' смак, на всяк' гаман.
    Старе пшеничне або яшне пиво – лежень – кусалося, а молоде, легеньке –  бовтанка – точили запівдурно.
    Магістрати не щадили мита, аби завезти городянам добре пиво, а вдячні городяни примовляли: “Де воно протече, там уже не пече”.
    Чаркувалося тим чи тим, за п’яте чи десяте, але на прощання товариство підносило коновки з пивом, келихи з вином і чарки з паленкою за Владислава ІІ Яґеллонського, який приподобився прізвиська “Король Добре”.     А чи вип’ють ниньки за чеського президента?
    Де там! Дедалі рідше п’ють і за здоров’я одне одного.
    Старосвітський гомін приятельської гутірки ще опирається повсюдній електровакханалії, але ніхто вже не шарпає корчмаря, щоб уговтав осатанілі підсилювачі.
    Де поділися любителі, які годинами обговорювали смакові нюанси щойно поданого браницького чи голешовицького? Де пиворізи-мовчуни, які так само годинами перекидалися значливими охами та ахами?   
    За кухонним віконечком булькотять, шкварчать, оповиваються екзотичними пахощами китайські, італійські, іспанські страви, а прадідівські, втративши авторитет, обертаються на гастрономічні меншини. Усіма шанований віденський шніцель – ржізек – прикрашає аж ніяк не кожне меню. А за ним, за ржізеком, державна традиція! Ласий до шніцелів Франц-Йозеф І зарядив смажити їх по всеньких шинках Австро-Угорщини.
    Наша доба, схильна все переінакшити, скасувала імператорський наказ, але не спромоглася зламати демократичних засад остравської, празької, табірської корчми, де, як і вдавні, не розпізнаєш хто письменник, а хто підмітальник.
    А не в Празі, не в Остраві, не в Таборі?..
    А на провінції, по шинках та шиночках, пиварнях та пивареньках?..   
    Провінцію мода не зачепила.
    Може, котрийсь шинкар і проміняв би линялі – по стінах – вишивки на плакатних красючок, так пиворізи ж, яким потрібен звичний затишок, не вгамуються: “Де вишивки подів?!”. Може, котрась шинкарка і поскидала би лляні благенькі обруси, так пиворізам же на пластикових гірше питиметься.
    Про наїдки й не говоріть!
    Замовляють гості те, що замовляли ще їхні батьки: мариновані з цибулею ковбаски, плзенський гуляш, сосиски з гірчицею... Пиво теж – перевірене поколіннями: старопраменське, крушовицьке, будейовицьке...  Вельветом (ніжне, м’яке, з пінявою шапкою на коновці) завсідник погребує, а ще – ніколи  не хилитиме пива з балцанки-бляшанки.
    Останнім часом звелися нінащо понад двадцять невеличких броварень. Однак і лишилося аж п’ятдесят! Але пивні ветерани схиляють голови. Куди ж пак! По війні і то було їх десь півтори сотні ...     А міжнародні компанії, під які великою мірою перейшло чеське броварство...
    Чи не втратить пиво своєї чеськості?   
    Оптимісти переконані, що ні, бо найголовніший замовник – чесько-моравсько-сілезький, а скептики певні, що  міжнародні стандарти чеське пиво спартачать.   
    Спілка броварів поквапилася поліпшити його соціальний образ, сповістивши, що в закордонні пиво є окрасою бенкетів і п’ється не з півлітрових коновок, а з кришталевих келихів. Пивні патріоти страшенно занепокоїлись. Це ж які втрати – проти коновки келих удвічі менший! Дарма! Спілчанські стратеги знають, що не має великої ваги, скільки витягне той чи той споживач, гірше, коли споживачів поменшає.
    Патріоти помиляються, як помилялися, запевняючи, що спека – їхній природний спільник. Коли збожеволіло європейське підсоння, вони не могли вийти з дива: живе срібло повзе, повзе, а виторг – такий собі. У чім річ?! А в тім, що спека намовляє на ще одне пиво, поки сягне двадцяти шести ступенів. Далі три коновки – і край!
    А скільки здолає не аж так і пересічний чеський пиворіз?
    Мілош Кожелуг – і сорок!
    Пельгржимовський вантажник мріяв про часи, коли шинок не зачинятиметься двадцять чотири години на добу.
    Дочекався.
    Виглядає, що за большевика, як називають чехи підсовєтський період, мрійників не бракувало. Пішов большевик, і люд аж так обсадив корчми, шинки та пиварні, що й статистика визнала свою поразку: полічити годі...
    Так, пиво посмачнішало.
    Так, наточать його тобі око-в-око.
    Так, виходки сяють, як песяча калитка.
    Але найпринадніше, що можеш говорити від серця до серця, не боячись викажчиків.
    Чеська корчма залишилася прихистком чеських чоловіків.
    Незрадливість, яка є ознакою здорової спільноти.     А Швейк?
    Швейк подарував своє ім’я двом десяткам стилізованих пиварень, де все на один копил – меблі, начиння, серветки, де страви – поспіль чеські; до того ж і з літературним присмаком: не просто гуляш, а гуляш-фельдкурата-Каца.   
    Правду кажучи, гостюють “У Швейка” здебільше чужинці, бо в самих чехів славнозвісний персонаж не завжди викликає позитивні емоції.
    Це ж яке покоління не прощає, що Ярослав Гашек насміявся з чеської вдачі?!
    От “У Гроха”, хоч і середмістя, а чужинців обмаль. Переважають свої – празькі. Корчемка – ні порошинки, ні плямочки, а вишкрябаного на стінці хазяїн ніби не помічає. Насправді ж іще й як помічає, бо вишкрябано:
NEJLEPŠÍ PIVO V PRAZE!
    „У Гроха” можна стріти завзятого шанувальника пива і "гашекознавця" Ріхарда Гашека, хоча зазвичай він відвідує шинки, до яких учащав його богемний дід.

Ріхард Гашек, онук Ярослава, гостює в пивниці "У Швейка".

    Мало таких, але є.  
    А причетним до літератури підполковник Гашек став цілком випадково: знайшов на горищі сімейної вілли листування Ярослава Гашека з дружиною Ярмилою. Листи ніжні, лагідні, але й сердиті. Письменник іноді просив, щоб Ярмила скінчила оповіданнячко, і шаленів, коли виходило ліпше, ніж у нього.   
    Ріхард Гашек познаходив чимало всякої всячини, яка належала королю празьких анекдотистів, а найдорожча знахідка – стіл, за яким написано “Пригоди бравого вояка Швейка”.     Не за письмовим столом, а верхи на коні – і в бронзі! – бачить Ярослава Гашека празький митець Карел Непраш.
    Це все одно що маршал Ян-Йозеф Радецький на велосипеді.
    Сміх та годі!
    Проте типово чеський, звернений на себе сміх.
    А може, швейкізований проект пам’ятника – це компроміс з тими, кого верне від чекістських пригод чеського класика. Поки Гашекові земляки, чехословацькі леґіонери, затято билися з большевиками, він, якого з Леґії вирядили за пияцтво, затято виборював большевизм.
    І то де? У київській ЧеКа!
    Червоного комісара товариша Гашека пражани не стрічали, як леґіонерів, славнем “Де ти, краю мій...”, однак і лиходійством по краях чужих не дорікали, бо зараз же вмостився за відомий письмовий стіл, де й притінила його огрядна постава вояка Швейка.
    Проект Карла Непраша чекає на своє втілення, але що чекає кінного чекіста?
    Пражани, вони збитошники!   
    У них і товариш Ґотвальд попостояв колись на постаменті мов катюга... 
    Помалювали білі рученьки на червоно. 
    По зап’ястки.
    Диви, й копита в коня під Ярославом Гашеком почервоніють.
    По самісінькі мички.
    Ото б теревенили по корчмах, шинках та пиварнях...

 

{mospagebreak}

    ЛИСТ ДРУГИЙ: ЧЕХАЧЕК І ЧЕХИ
 

    Не лише по корчмах, шинках та пиварнях, а по всіх усюдах повторюють до без кінця: чеська людина – заздра, чеська людина – егоїстична, чеська людина – покірлива, чеська людина – геть усім невдоволена...
    Одно слово, чехачек!
    А чехи – що іншого... чехи мали б правити за приклад для всіх європейців.
    Це не два історичні погляди, а два історичні досвіди: людина висновує на підставі пережитого, а людність – на підставі літописів, якими чеський народ аж так звеличено, що велич його стала з часом аксіомою. Двоїстість спирається і на чисто чеське безособове сприйняття нації, яка відповідно має й інакші, ніж її представники, характеристики. З цього – відколишній комплекс батьківщини-неньки, яка може простити все, або не простити нічого. Прощає, скажімо, лояльність щодо гнобителя, але не прощає втечі з-під гноблення.
    Чеська людність не криючись зневажає емігрантів не тільки через комплекс зверхності, а й через те, що ніколи не зналася на ліберальній ідеології, в якій еміграція – категорія приватна.
    Крім політичних та економічних, серед чехів ніколи не бракувало емігрантів гамлетівських, яких погнав по світах запах “чогось зогнилого” у Чеському – якщо переінакшити Шекспіра – королівстві.     “Щось зогниле” – це модально-порівняльний (з нескінченними немов, наче, нібито) спосіб існування, без чого важко збагнути, що відбувається навколо.   
    У політиці, наприклад.
    Австрійські або німецькі політики часто не знаходять спільної мови з чеськими, бо останні –  нібито політики: боязкі, нещирі, пихаті.
    А преса?
    На перше око, заживає вільності, а на ділі – нібито. Викривальних статей хоч греблю гати, але й удавано покривджених, які позиваються з газетярами, вимагаючи зрадити джерело інформації, велика сила. Юстиція нібито не має гадки, що за все відповідає автор, а не листоноша, і стає за позивальника.
    А сама юстиція?
    Може правити за взірець нібито безсторонності.
    Слідчий ґотвальдівської Державної Безпеки Алоїз Гребеничек мордував піддопитних електричним струмом. Переживці по багатьох літах його оскаржили. Призначалися і переносилися засідання, призначалися і переносилися... Поки не повмирали свідки, поки не сконав і злочинець.
    Непокараний!     А ось і чеська нібито історична правда.
    Світ колись повірив і далі вірить, що, підписавши мюнхенський пакт із німцями, західні союзники кинули чехів і словаків напризволяще.
    Та хто читав його від дошки до дошки?
    Для абсолютної більшості абсолютною таємницею є вже перший відступ: “Німеччина, Сполучене Королівство, Франція та Італія, з уваги на засадничий договір, який застерігає передавання судетсько-німецьких теренів Німеччині...”. Засадничий – це той, на який чехословацький президент поклав свій підпис ще  п е р е д  Мюнхеном.
    Чехословаччина втратила незалежність і стала чесько-моравським протекторатом Німеччини не наслідком мюнхенських забігів, а наслідком вражаючої непідготованості до війни: ні стратегічної доктрини, ні стратегічних запасів, ні порядних літаків, ні порядних танків...
    Однак інші народи за гірших обставин чинили опір напасникові.
    Мали самопевність!
    Немає самопевності – нація озиратиметься на чужинців та нижче й нижче хилитиметься під тягарем ніким не доведеного, але й ніким не спростованого: ми – маленький народ. Нібито істина, що її нашіптують чехам з самого малку.
    “Мовчи й терпи, коли вчитель або котрийсь урядник тебе кривдить, бо почнеш боронити свої права, вони тобі ще й помстяться” (Емануель Халупний).  
    Так прищеплюється  ш в е й к і з м.
    А “Швейк насамперед людина, яка палко жадає жити й вижити. Надає біологічним засадам існування аж таку вагу, що його цілковита байдужість до понадіндивідуальних цінностей не будить жодних сумнівів” (Йозеф Єдличка).
    Маленький народ подарує собі те, чого не-маленький не подарує. 
    Протекторат – і стотисячне стовпище пражан лементує: “Гайль! Гайль!! Гайль!!!”. Большевицький переворот – і стотисячне стовпище пражан аж заходиться: “Сталін-Ґотвальд! Ґотвальд-Сталін!”. Переворот антибольшевицький – і стотисячне стовпище пражан волає: “Гавела на Град! Гавела на Град!”.
    А звідки пішло – озиратися на чужинців?
    Може, ще від Х століття, коли Чеська держава набирала сили коштом галицьких та сілезьких бранців, яких з величезним зиском продавала гебрейським та арабським купцям? Для задоволення запитів трьохтисячного чеського війська треба було продати аж десять тисяч рабів.
    Держава зміцніла, завдяки торгівлі чужинцями і з чужинцями.
    Петр Ганичинець, один з найінтелігентніших чехів, зізнався якось: “Не люблю чеської людності. Поодиноких людей, звісно, так, але як народ, гадаю, ми любові не варті”.
    А хіба той чи той народ вартий любові?
    Котрийсь з німецьких президентів, коли спитали, за віщо він любить німців, відказав заскочено: “Я люблю свою жінку!”.

 

{mospagebreak}

  ЛИСТ ТРЕТІЙ: ПОПРОЩАВШИ СОЦІАЛІЗМ

    Чехи встають з півнями.
    Давня звичка, монархічна: перейняли її, як і ржізек, від імператора Франца-Йозефа та ще від промислових селян, які ділили свій час між верстатом і плугом.
    А заступив на царство його величність пролетаріат – півні набули ідеологічної ваги і взаконились. Де ж би писака пізніше за гегемона пішов ішачити на соціалізм!
    Половина чехів прокидається ні світ ні зоря.
    А друга половина?
    Друга – мешканці, головно, великих міст – вповільнила життєвий темп, прилаштувавши його до европейського. Де ж би 
б і л и й  к о м і р е ц ь, який має віденських, паризьких чи брюссельських партнерів, пошабашив по обіді! А зателефонують європейці?!
    Провінція живе патріархально: о десятій вечора на містечковій вулиці хоч покотись – ніде ні лялечки, бо підніматися поночі. Дайте мені  м о ї  півдня – це, як було за пана цісаря, так і зосталося.
    Не зосталася чинною приказка хто недовго спить, тому щастить: проти міських заробляють містечкові мало. А з пражанами годі порівняти. Празька  платня – двадцять тисяч крон місячно – вдвічі вища від середньочеської: столиця – осередок іноземних підприємств, чия спільна скарбниця багатша від скарбниці державної.   
    Пражани весь позастоличний простір окреслюють одним-єдиним словом – село. Не-пражани мстяться зневжливим прізвиськом – пражáки або ще зневажливіше – прашáки*.
    Завидки, завидки...  
    З давнього-давна столиці чеській заздрить столиця моравська – Брно: “Пришелепуваті цайзлики** нам не указ”. Брненський водій, в якого авто має празький номер, їздить з погордливою наліпкою “Я не з Праги!”. 
    Психологія землевласника.
 
    *Від prachy (чеськ.) – грошва.
  **Від Zeissig (нім.) – чижик; шалапут.
    Не дрібного, а заможненького.
    Дрібний колотиться на двох гектарах, але сусіда, в якого їх вісімдесят, хоч і не полюбляє, але шанує. У заможненького гектарів – півсотні, але він сусідові заздрить.
    Свої претензії і в колишньої шахтарської цитаделі – Острави.
    Остравський край, поростаючи тернами, заслаб на меншовартість, і населення гнівається: “Це через них, через прашáків!”. А для прашáка півмільйонна Острава – те саме село, яке лежить ген-ген... під польським кордоном. Загалом, про все, що лежить на сході країни, пражанин скаже зневажливо: Балкан, Україна.
    Він і відпочиває інакше, ніж не-пражанин. З вигодами, переважно на чужині, а на місце дістається літаком. Наглянуті місця – італійські та хорватські, а щойно відкриті – грецькі та іспанські. Селянин, поклавши податися на море, вибере котрийсь хорватський пляж та й сяде за кермо старенької “шкодовки”. Може й нічого не вибрати: вдома відпочивається утричі дешевше.   
    А в чужині всі на один лад.
    “Чехи! Не крадіть!” – благали хорватські, австрійські, словенські, італійські крамарі. У готельчиках чехів пізнавали вже за сніданком: прийшовши з наготованими пакетами, вони пустошили “шведські столи”. На пляжах пізнавали по укладистих торбах з термосами і портативних холодильничках. Невдовзі, засвоївши манери європейського повсякдення, чехи перестали кидатися в очі. А все одно їх пізнають: тільки чех вітається з усіма продавчинями по всіх крамницях і крамничках!
    Поділ на бідних та багатих чехи переживають болючіше, ніж поляки або мадяри. Дістати дані щодо матеріальної поляризації спільноти складно. Усі приховують вміст гаманця, остерігаючись завидьок, а потайливість спотворює соціальні критерії: маєш великий дім – мільйонер! У домі як виметено, пошарпана “шкодовка” на приколі, на бензин катма, та це вже нікого не займає. Мільйонер!
    Камінь спотикання не в антитезі бідні-багаті, а в поглядах. 
    Безталанний певен, що багатіють шахраї, а таланистий – що на пси зводяться валяки.      Справді, статки чеських скоробагатьків найчастіше злочинного походження, але й бідацтво теж не самі за себе янголи. Є з-поміж бідацтва такі, що свідомо зловживають підмогою (вигідніше не працювати!), а є тисячі таких, що праці ніде не знаходять.   
    Полистопадові чехи вірили, що всякий має право на свій шанс, але десь половиною 90-х зневірились: багатому й чорт гроші носить... Загнаність на слизьке – це так, але позначається і закорінене ще в епосі чеського відродження змагання до соціальної нівеляції.
    Поява мільйонерської верстви потягла за собою зміни і в сімейній психології. Споконвічна проблема батьків і дітей постає в модерній подобі. Не новина, що заможні діти стидаються батьків-незаможників, новина – що батьки цим не переймаються: не переймаючись, легше животіти з нікчемною платнею чи мізерною пенсією в панельних кролятниках. А маєтні діти соромляться батьків і, втихомирюючи совість, докоряють їм абичим – від невміння говорити англійською до невміння користатись з електронної пошти.
    Постарішання спільноти також завинила генерація маєтних, бо її життєві прагнення невиправдано далеко виходять за межі сім’ї. Принадні позасімейні перспективи заохотили чеських молодиць віддаляти вагітність, і понад половина їх приречена на безнащадність.
    Ось-ось і чехів поменшає на один мільйон!
    Державні запомоги на потомство, позики молодятам?.. Пільги, завдяки яким прийшли колись на світ нинішні маєтні? Не ті часи! Багатого спортивний “порше” приваблює сильніше за власного нащадка, а в бідного діточок і так більше, ніж дозволяють кошти. Становище може врівноважитись, коли спільнота перестане ототожнювати сімейні гаразди з сімейним щастям, з тим щастям, запорукою якого є жінка.
    Як змінилися чешки, попрощавшись із соціалізмом?
    Зважаючи на те, скільки їх по шинках та винарнях, повернули на гірше. Деякі сподобані пражанками винарні й шинки перетворилися на своєрідні жіночі клуби, і чоловіки їх минають. Для більшої втіхи власників: пані викладе на стіл і чотириста крон за вечір... А пан за своє пиво? Сотню!
    А може, не на гірше повертають чешки, а відлунює в них інстинкт праматерів – засновниць чеського броварства...

 {mospagebreak}

ЛИСТ ЧЕТВЕРТИЙ: ГАЙДРИХІАДА
 

   Протектора остерігали: не покладайся на чехів, а він, полохаючи перехожих, походжав празькими вулицями без охорони; а він – взірець арійської надлюдини – бився на шпагах з олімпійськими чемпіонами, літав на бойових літаках і майстерно грав на скрипці. Усім – а головно, собі! – протектор доводив, що не мали правди австрійські гімназистики, які дражнили його білявим Мойшею, що ні краплі гебрейської крові немає в його жилах. Можливо, якби не ота бравада, чорний кабріолет з номерним знаком SS-3, не скінчив би свої дні на Зенкловій, о десятій тридцять, 27-го травня 1942-го.
    Президента-вигнанця остерігали: за смерть протектора народ заплатить морем крові, а він, палко бажаючи зажити слави вождя нескореної нації, послав подалі передбачливих празьких підпільників; а він намагався довести західним союзникам, що чехи опираються німецькій займанщині; намагався випередити союзника східного, московського, який плекав замах на котрогось протекторатного достойника, щоб вибити в чехословацького президента політичні козирі.
    У відкритому мерседесі – без охорони! – їхав на Празький град всевладний протектор Чехії та Моравії генерал військ SS Райнгард Гайдрих; наказ на його ліквідацію видав екзильний президент Чехословаччини Едвард Бенеш.
    Ліквідували Гайдриха вишколені в Англії бойовики – Ян Кубиш, Йозеф Ґабчик та Йозеф Вальчик. Відбувши замах, вони перейшли з конспіративних мешкань до крипти православної церкви Кирила і Методія. Сюди ж підпільники перевели ще чотирьох бойовиків, а п’ятого не встигли.

Ротмістри Ян Кубиш (ліворуч) та Йозеф Ґабчик.

    П’ятим був – Карел Чурда.     Довідавшись про смерть чесько-моравського протектора, Гітлер зажадав стратити десять тисяч чехів. Заступник Гайдриха Карл Франк переконав його вдовольнитися скромнішим числом. Серед перших стратили прем’єр-міністра генерала Алоїза Еліяша. Три тисячі празьких гебреїв пішло просто до концентраків. Підпільна сітка через арешти зазнала непоправних утрат. А того дня, коли ховали Гайдриха, німці, вистрілявши до ноги чоловіків, спалили чеське село Лідице. Така сама доля спіткала Лежáки. Обидва села надавали притулок лондонським агентам.
    Десятого червня, коли ще попеліло Лідице, Бенеш обчислював: “Страх Божий, що коять! Проте під оглядом політики це запорука того, що відтепер Чехословаччина за всяких обставин збереже свою незалежність... Боявся, що, якби прийшло до мирних переговорів, нас могли би визнати частиною Німеччини. Така небезпека повсякчас існувала. Празькі страти зміцнили наші позиції”.
    Бенеш заходився збивати політичний капітал.
    Москва запевнила, що визнає передмюнхенські кордони Чехословаччини і схвалила вигнання з країни судетських німців, а Лондон визнав нечинними мюнхенські статті і погодився з виселенням ворожих меншин.
    У селі, де його переховували мати з сестрою, читав довжелезні списки страчених і Карел Чурда. А читаючи, знаходив з-поміж розстріляних прізвища друзів, приятелів, знайомих... Він доводив собі, що повинен на щось зважитись, щоб не взялася попелом їхня Стара Глина, щоб не загинули через нього дві найдорожчі жінки...
    П’ятнадцятого червня всі протекторатні газети й газетки оприлюднили звернення, в якому мовилося, що всякий злочинець підлягає цілковитій амністії, якщо прийде з покаянням до 20-ої години 18-го червня.
    Карел Чурда зважився.     У Празі підпільник, в якого він мешкав перед замахом і в якого збирався перечекати арешти, не прийняв пожильця. Чурда пішов каятися. Виказав усе, що знав. А знав він чимало – аж до адреси вчителя Яна Зеленки-Гайського, який переводив бойовиків до крипти. Ґестапівці метнулися по вчителя, та живим його не взяли: зачувши кроки на сходах, Зеленка-Гайський отруївся. Але Чурда мав ще стільки адрес, що вже вночі проти 18-го есесівці оточили храм Кирила і Методія.
    Перші, які вдерлися до церкви головним входом, потрапили під автоматні черги з хорів, де засіли Ян Кубиш, Адольф Опалка та Йозеф Бублик. З низьких і вузеньких віконечок крипти відстрілювалися Йозеф Ґабчик, Ян Грубий, Ярослав Шварц і Йозеф Вальчик. Троє на хорах трималися, поки не скінчилися набої. А скінчилися – кожен застрелив себе сам.
    До віконечок крипти німці вкинули брандспойти. Обложені викидали їх, користаючи з драбинки. Не ґестапівці, а чеські пожежники вимислили, як витягти звідти драбинку.
    Вода жбухнула в підземелля.
    Усі четверо пострілялися так, як і ті, на хорах, приклавши пістоля до правої скроні.
    Бій тривав понад шість годин.
    Карел Чурда стежив за боєм, стоячи в гурті ґестапівців. Зрадою товаришів він купив собі п’ять зайвих років життя. А міг, якби не повісили його в 47-му, купити й більше: 48-го чехословацька Державна Безпека перебрала під своє крильце мало не всіх ґестапівських конфідентів.
    Гайдрихіада не скінчилася загибеллю лондонських бойовиків.
    Німці перевертали місто догори дном, поки не виловили останнього, бодай посередньо причетного до вбивства Гайдриха.

Третє вересня 1942 р. Суд над помічниками боївки, яка знищила протектора Чехії та Моравії.

    Двісті п’ятдесят причетних знищено в Маутгаузені, а з ними і празька лікарка Мілада Франтова, до якої, діставши на Зенкловій поранення, прийшов Ян Кубиш.
    Про імена більшості людей, для яких слово патріотизм не було пустим звуком, які з холодним серцем поставили на карту не лише своє життя, а й життя своїх близьких, дізнатися годі.
    Велике число жертв, що їх спричинив замах, затривожило Бенеша.
    Він побоювався невдоволення внутрішніх сил Опору, що могло лишити важкий слід на його авторитеті, а тому, спілкуючись з союзниками, не заходив у подробиці Гайдрихіади. Побоювався і комуністів, які не пропустили б нагоди звинуватити буржуазного президента.
    Знаменно, що в незакінчених спогадах Бенеш замовчав замах.
    Знаменно, що довіку приписував його празьким підпільникам.
    Англійці, які вишколювали чехословацьких диверсантів, так таки протягом війни і не призналися до участі в ліквідації протектора. Навпаки, потакаючи Бенешу, всіляко підпирали міф про те, що це був спонтанний вияв народної ненависті.
    А німці вже по п’ятьох годинах слідства пізнали “лондонський почерк” і переконалися, що нападники – або англійці, або чехословацькі емігранти.
    Тільки не празькі підпільники!
    Ще й тому Гітлер відкликав свій наказ на знищення десятьох тисяч чехів.

 {mospagebreak}

     ЛИСТ П’ЯТИЙ: ШКІЛЬНИЙ ХЛІБ   

    Найславетніший чех – Ян Амос Коменський.
    Учитель!
    Чехи пишаються тим, що вони – народ Коменського, народ зі своєю, ні в кого не запозиченою педагогікою.
    Совєтські приписи, послідовно попідтинавши історичні корені чеської освіти, піддали її потворній ідеологізації: дитячі садки мали список  і д е й н и х  іграшок, а один з освітянських законів закликав юнаків – точнісінько як і совєтських – поповнити лави китобоїв.
    Коли законодавці, що марили влтавськими китами, пішли в непам’ять, шкільництво зітхнуло з полегкістю і поквапилося зажити свободи на повну силу. Та надмір бажаної свободи сприяв появі небажаних наслідків: нинішній підліток – особа елементарно невихована, нахаба, що, ставши вам на пальці, вдає ображеного.
    Дозування свободи – обов’язок ліберальної спільноти, яка покладає відповідальність за виховання десь на батьків, а десь на педагогів. Але чеська спільнота ще не є ліберальною, але її постсоціалістична сім’я сприймає всяке обмеження як щось недемократичне, але її школу нібито лібералізовано. Педагоги, замість усвідомити, що освітянські новації мусять прислужитися не так зовнішній свободі, як новій моралі, шкодують за часами, коли слово школа всі вимовляли із страхом Божим.
    Отже з порядком (читай: вихованістю) покінчено?
    Відкрите питання, бо майже не лишилося вчителів, спроможних вести порядок. Найчастіше маємо до діла з імітацією, як в отій празькій школі, де малеча вранці підходила поручкатись з учителем, який гадки не мав, що прищеплює вихованцям зневаження старших.
    Днешнє учнівське середовище переживає стадію взаємозневаження.
    У країні триста тисяч жертв шкільного тиранства!
    А психологи певні, що це ще не межа...
    Пошесть насильства спричинено знов-таки спільнотою.
    Кого шанує оточення? Грошовитих і ватажків!
    Дитяче оточення ні під яким оглядом не виняток: і воно виходить з викривлених уявлень: причинцем є ненапаслива і непевна себе жертва...
    Дитина пускається берега, аби викликати подив однолітків. А є діти, які, мордуючи товариша, чуються при ділі. Або допитливість... Допитливий варивода (комплекс Менґеле) хоче знати, скільки того витримає жертва.   
    Принижені й покривджені стають, як ведеться, пацієнтами психіатричних лікарень, а їхні розпинателі, як ведеться, не відповідають за скоєні злочини. Залякана жертва боїться свідчити, а паралізована спалахом насильства юстиція не має засобів, щоби захистити недолітнього свідка.   
    Міністерство освіти вимагає, щоб учителі поборювали шкільне тиранство, і визнає пасивність за кримінальний вчинок.
    Бюрократична погроза, яка не має опертя в законі.
    Педагогічна громадськість її знехтувала, зробивши висновок, що насильство явище більш складне, ніж видається міністерським урядникам, що вчителю, який послідовно поборює щонайменші прояви тиранства, ні до чого погрозливі застереження.
    Освітяни не затаюють, що ворожість, яка панує деколи в класній кімнаті, хоч-не-хоч змушує їх уживати знарядь старої чеської школи, де виляскувала різка. Знавці педагогічної історії нагадують, що вчителі Австро-Угорської імперії скасування тілесної кари не привітали. А дехто пам’ятає, що й сам Т. Ґ. Масарик радив виховувати не лише словом, але й ... обачно.
    Ніхто вже не знає до пуття, як виглядала справжня різка, а тому... Найпоширеніша кара, до якої вдається чи не половина виховників, – потиличник. Зловорожий неслух може дістати й ляпаса. А ще – нам’яті вуха, а ще – указкою по спині, а ще – лінійкою по пальцях...
    Піти за порадою Масарика дозволяє собі не кожен учитель.
    Далеко не кожен.
    Дозволяє лише той, хто абсолютно певен себе.
    Мовлено не сьогодні: “Шкільний хліб – тяжка, каторжна праця; вона виснажує душу, паралізує фантазію, знесилює тебе всього; школярі – це злі убоїща, погано виховані появи; підступні, лукаві, розпещені, несамовиті, підсвідомо ворожі й здебільшого безкебетні; вертаєшся по п’ятьох лекціях фізично й морально сплюндрований, очманілий, знетямлений, збайдужілий”. Мовлено 8-го жовтня 1892-го славетним письменником Отокаром Бржезиною.
    Не тільки за Отокара Бржезини, а ще зовсім недавно батькам у голові навіть не зароювалося підважити вчительський престиж. Більшість теперішніх батьків має вчителя за ніщо: смикає за поли, навчає розуму та шле погрози.
    Педагоги уникають принизливих контактів.
    На шкільних дверях з’являються оголошення, які забороняють батькам входити у приміщення.
    А вчителі з нього виходять, щоб ніколи не повернутися.
    Брак кадрів – проблема, яка зганяє сон з директорових очей.
    Університетські випускники за класними кафедрами не затримуються. Кидають через маленьку платню й відсутність перспективи. Молодий учитель – це 9 610 крон місячно, вдвічі менше середньостатистичної платні, до якої він наблизиться (не перекриє!) аж за чверть століття. А перспективи... До пенсії може залишитися там, де є. Чеська освіта втратила правильник, який мала чехословацька, передвоєнна, освіта: талановитого педагога переводили з села до містечка, де заробітки більші, з містечка до великого міста; а найталановитіші потрапляли до столиці, де велося їм незле.
    Соціалістичний атавізм – підвищення кваліфікації – це палиця о двох кінцях, яка одним кінцем б’є по учнях.
    Кого директор висилає на вишкіл?
    Учителя, яким дорожить. Поганого не висилає.
    От і виходить, що вдатна сільська вчителька по кілька разів на рік передає своїх вихованців невдатній. Усім ясно, що жоден вишкіл не оберне просто вчителя на вчителя-від-Бога, але освітяни за атавізм держаться: хоч і слабенька, а все ж таки надія.
    А сільська школа? Учителі, знай, оповідають, учні, знай, переоповідають... Безрух? Не поспішаймо закидати вчителям консерватизм або ставити їм за взірець міських експериментаторів.
    Диктат батьків: що нам не зашкодило, то й діточкам не зашкодить! 
    Напівосвічене старше покоління неволить нащадка обмежити життєвий ідеал ремеслом, але нащадок прагне бодай на один соціальний щабель піднестися над батьками.
    Чому не вище?
    Коли навколо нас усі щодня моляться або всі щодня чистять зуби, без молитовника та щіточки ми вже не дамо ради.
    А хіба з книжками та часописами не так само?
    Дитині вузькозорих обивателів гостро потрібен учитель-душпастир, який підкаже батькам, чого їхнє чадо варте.
    Та де взяти такого вчителя?     Початкові, середні, спеціальні, приватні...
    А найпринаднішою – поволі, але впевнено – стає церковна школа.
    Попервах гадали, що невелике число її учнів швидко стабілізується, і державна поміч не перетягне 30-ти мільйонів крон, та невдовзі під патронатом Церкви вчилося вже поза дванадцять тисяч школярів, а дотація підскочила до 50-ти мільйонів.
    До церковних шкіл приводять своїх дітей люди не конче побожні. Приманює дисципліна. Не та (сліпе послушенство), якою вихвалялася соціалістична освіта, не псевдодемократизована (гуляй, дитино!), а внутрішня, яка не дозволить стати ні тираном, ні жертвою.
    Дещо від Яна А. Коменського.
    А  д е щ о – це чимало, бо ніде ще не опановано всіх ідей найславетнішого чеха.

 {mospagebreak}

    ЛИСТ ШОСТИЙ: БЕНЕШЕВІ ДЕКРЕТИ

    Через них на полі європейської дипломатії подеколи затіваються запеклі словесні перестрілки: німецькі, австрійські, мадярські політики вимагають негайно їх скасувати, а чеські – боронять за всяку ціну. Ніхто вже не уточнює, про які саме декрети йдеться (Бенеш наплодив їх понад сто). Звісно, йдеться про ті, що прирекли на безвічне вигнання три з половиною мільйони судетських німців та шістсот тисяч мадярів.
    Сталін підтримав Бенеша без застережень.
    Американці та британці застерігали, що переселення має проходити по-людськи.   
    Липнем 45-го Усть-над-Лабою виглядало як і всяке повоєнне місто: повно-повнісінько вояків (і своїх, і совєтських), міліцейські патрулі (гвинтівки з насадженими багнетами), червоні поплентачі (опаска на рукаві)...
    О 15-тій годині на заводі, де працювали переважно німці та німкені, заревів, як завше, гудок. З-під заводської брами люди виходили на базарний майдан, а далі – на міст... На них чигали патріотично підігріті чехи, які всіх німців і все німецьке скидали в річку.
    Дитячий візочок з немовлям плив за водою, і чеське вояцтво смалило з рушниць по наплавній цілі.
    На базарі колаборантів топили у пожежній водоймі. Того, хто силкувався видістатись, спихали назад баграми.
    Кривавий бенкет тривав дві години.
    Совєтські не встрявали: зловтішалися.
    Німецька громада споконвічно чесько-німецького міста зменшилася на чотириста душ.
    А це ж доктор Едвард Бенеш не поклав ще підпис на декрет № 108, яким німців та мадярів поставлено поза законом.
    Шовіністичними інвективами Бенеш протуркав чеські вуха ще в передачах лондонської еміграційної радіостанції.
    Правив своє і повернувши з еміграції: “Передусім і разом з рештою слов’ян очистимо батьківщину від появ, які завжди були нам чужі й чужими залишаться”.
    Не покарати зрадників, а позбутися цілком певних національних меншин!  
    Яким чином позбутися?
    “...нещадно і з усіма відповідними до цього наслідками. Пам’ятайте, якщо не вчинимо так сьогодні, іншої нагоди вже не випаде. А тому наголошую: ми повинні звільнити республіку від німців і мадярів”.
    Президент повчав, що німецький народ – пекельне кодло, що головний напрямок повоєнного відродження – д е г е р м а н і з а ц і я. Чоловіків, серед яких були вчорашні антинацисти­, прийняли трудові табори. Жінок, дітей, стариків, серед яких були гебреї – вчорашні в’язні концентраків, погнали піхотою на австрійський кордон. Похід смерті (сотні загиблих!) вів конвой революційної гвардії. Чехів, які мали відвагу подати німецьким краянам кварту води чи кусень хліба, гвардійці люто вибивали.
    А це ж доктор Едвард Бенеш не поклав ще підпис на декрет № 108...   
    Мадярів-угорців позвільняли з державних установ, заборонили мати національні осередки, займатися політичною діяльністю, а далі й мешкати там, де вони мешкали відколи світ світом. З оточених військом мадярських сіл людей (за сорок хвилин спорядись!) вивозили на північ країни. Додому не було вороття – тотальна конфіскація! Уже початком шовіністичної кампанії Чехословаччину покинули десятки тисяч, а коли всі Бенешеві декрети набули чинности, - сотні тисяч мадярів.
    Національна ненависть сягала вершка, коли 5-го березня 1946-го Вінстон Черчіль казав, ставлячи крапку на Другій світовій війні: “Від балтійського Щецину до Трієсту на Адріатиці впала, переділивши цілий континент, залізна завіса. За нею лежать усі столиці старих держав середньої та східної Європи: Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест і Софія. Усі вони, а заразом і населення цих країн, знайшлися в зоні, яку ми змушені визнати совєтською сферою, й усі в той чи той спосіб зазнають не лише совєтських впливів, а часто великою і щораз більшою мірою підлягають Москві”.
    Винозорий лорд краще від інших бачив, що “...перебігає масове вигнання німців, жахливий підсумок якого ніхто не годен навіть уявити”, і краще за інших знав, що з Бенеша, державника Масарикової школи, став прихильник “соціалізованої демократії”, що це – наріжний камінь Кошицької програми. Ця програма встановлювала шляхи совєтизації країни, яка, годячи Москві, зрікалася незалежної зовнішньої політики; взаконювала загарбання Підкарпатської Русі (акт державної зради!); накидала “революційне вирішення німецько-мадярського питання” з покаранням зрадників і колаборантів.
    Каральний меч перехопили, щоб заховати від людських очей своє темне минуле, саме зрадники і саме колаборанти. До таких належав і словацький нацист, а в травні 45-го - поручник військової протирозвідки 7-го піхотного полку Кароль Пазур.
    Вісімнадцятого травня, коли поряд з його полковим ешелоном стояв у Пржерові ешелон підкарпатських німців, він добрав, як приподобитись новим владоможцям.
    За околицею, на Шведських шанцях, місцеві дядьки викопали окопище. “На дохлих коней”, – пояснив їм Пазур. Опівночі сюди привели німців: старі й старенькі, жінки й дівчата, діти...
    Чехословацькі піхотинці, яким видав наказ чехословацький поручник Кароль Пазур, усіх порішили.
    А всіх було двісті шістдесят п’ять.
    А наймолодший мав шість місяців.
    Після 1989-го небачена, як і на часи дикої сваволі, сваволя впала в око чеській юстиції. Слідчі не йняли віри, що звичайний старшина наважився на таке... Чи не стояв за ним хтось впливовіший? Виходило, що міг стояти чільний большевицький діяч Вільям Шалґович. Докази? Докази по московських архівах, а до московських архівів – зась!
    А може, Пазур убивав на замовлення совєтського НКВД, агентом якого він був від...
    Слідство не з’ясувало, відколи: перевертень наче крізь землю пішов.  

Прага. 16 травня 1946 р. Депортація чеських громадян німецької національності.

    Потомок австро-угорських імператорів і чеських королів Отто Габсбурґ написав про Бенеша: геній зла!
    Красиво, але не зовсім відповідає правді.
    Політика викорінення німецько-мадярської меншини не живилася помстою: Бенеш не вдаряв на емоції. Мстивість суперечила його поглядам на поступового державника, який виходить з раціонально зважених висновків. У випадку з декретами це не відтяжливі, а обтяжливі обставини, ще один приклад того, як високі наміри торують шлях до пекла.     Чехословацький президент заповзявся не втратити щасливої нагоди, яка виникла наслідком кількох причин. Причини такі: лютість німецьких займанців, яких великою мірою підпирали свої судетські німці; нечиста совість західніх союзників; а головно, прихильність союзника східного – Сталіна, який і сам не вагався “на народи наслати свій верховний гнів” (пізніша констатація совєтського поета).
    Чеські політики певні, що Бенешеві декрети відповідають чеським національним інтересам. Немає серед них політика, як той німецький, якому від слів nationale Intеressen ішов мороз поза плечима. Чехи певні, що нечинність декретів поставить хрест на підсумках Другої світової війни.
    Мають рацію? Де ж пак!
    Найголовніша здобич переможців – колонії: Велика Британія поширила своє владарювання на ввесь індійський субконтинент, Палестину та багато інших місць по світі; Бельгія вкорінилася в Конґо; Нідерланди заволоділи Індонезією та Антильськими островами, а Франція поновно – Алжиром, Тунісом, Марокко, Індокитаєм... Цей повоєнний лад швидко захитався, а за яких два десятиліття пішов прахом. А тепер уявіть, що Тоні Блер привіз індійцям -надцятого віце-короля, що в Японії урядує призначений Джорджем Бушем-молодшим американський генерал, що обидва світові лідери неславлять країни, які, скинувши московське ярмо,
з р а д и л и запроваджений на віки вічні повоєнний лад.
    Уявити годі!
    А незайманість Бенешевих декретів, уявляє не то чеський парламентар, а цілий Європейський парламент. Наче ніхто вже не хоче пам’ятати, що повоєнна Європа перекроювалася під жерлами совєтських гармат, що людство хтозна чи не півстоліття змагалося з  уневажненням страхітливих підсумків Другої світової.
    Підсумки, які  о л ю д н и л а  Сидонія Дедінова (роман “Едвард Бенеш – ліквідатор”) сприймаються як вершина страхіття.
    Проза, присвячена трагедії судетських німців, менш за все є прозою історичною.
    Того, хто може – або й хоче! – схибити, навертає на праведну дорогу переднє слово Йозефа Кудлачека: “Де то ідеали Т. Ґ. Масарика, який, виборюючи правду, безоглядно ставав проти громадської думки? ( ...) Чехословаччина  зродилася як утілення тих ідеалів, і над Празьким градом замайорів золотом гаптований штандарт: “Правда перемагає!”. Завважимо, що нині правда не перемагає. Під градчанським штандартом знову порядкують брехня та безмежний популізм. А завинили ми самі”.

  {mospagebreak}

    ЛИСТ СЬОМИЙ: ЕВРОПЕЄЦЬ І КОМПЛЕКС ШЕКСПІРА 

    “Зимова казка”... Чехія, берег моря... Але якого? До найближчого – сімсот кілометрів. Чеські історики літератури коли-не-коли лають Шекспіра. А дарма, бо ще в половині 90-х лондонці, довідавшись, що приїхав я з Чехії, заклякали, втупивши очі в безмежжя, щоб по хвилі вигукнути:
- Ага... Чехословаччина! У вас іще столиця... цей... Белград!
    Мерзлякувата (зима не зима – вовняна хустка) продавчиня газет на Liverpool Road; уїдлива сектантка-проповідниця на пропахлій креозотом станції Hаmpsteаd; поліцай-пенсіонер, що мешкав на нашій Westbere, – усі поводилися однаково. А поліцай як людина військова мав за обов’язок поцікавитись: “Довго ще воюватимете?”.
    Мене такі балачки бавили, але чехів лютили.
    Чехи переконані: що пильніше світ дивиться на них, то ліпше.
    Пригадується тель-авівський часопис, де якось вмістили не огляд іноземних газет, а коротеньке: “Для Ізраїля щасливий день – ніде й нічого про нас не написано”.
    Чехи про таке не повідомлять.
    “У вас іще столиця... цей...”. Ниньки майже ніхто такого не скаже: Прага – найулюбленіше британськими подорожанами місто. 
    З чеськими історичними пам’ятками чужинці дають собі раду, але з історичною пам’яттю – ще ні. Для європейців єдиний видатний син чеської нації – Вацлав Гавел. Німці вимовляють (і чеха аж корчить): Vakla Favel. А Палацький, Їрасек, Масарик – це чужинець бере, як юний шведський богеміст спостереження свого професора: “А ви, мій друже, схожі на Франца Кафку...” – “На що?!”. Скажи “...на Бедржіха Сметáну”, все було б гаразд. Трійцю чеських композиторів – Антонін Дворжáк, Бедржіх Сметана, Леош Яначек – європейці з давнього-давна вважають і своїми композиторами, а багатьох австрійців, голландців, данців якраз їхня творчість підбила на знайомство з країною Палацького, Їрасека, Масарика.
    У німців і поляків чеське – це також музика... Баварський селянин не призначить Белград чеською столицею, бо ще малюком чув на всіх німецьких хвилях “чарівний голос з Праги” – голос Карела Ґотта. Та що там малюком, і зараз, на старі літа, чує в ефірі “Бджілку Майю”. А поляки забрали собі в голову, що Чехія – це Гелена Вондрачкова: на її гастролях зали тріщать від публіки, яка співає з “небесною Геленкою” неодмінні “Мальовані глечики”.
    Чеське кіно... Європейське поштиво бокує, пропускаючи на Олімп Мілоша Формана та Їржі Мензела. А казки – “Арабела” і “Пан Тав”? А мультиплікація “Кротенятко” Зденека Мюллера? Немає на континенті дитини, яка їх не бачила. А декотрі, дивлячись пригоди чеського кротенятка, гадали, що чеська мова – це і є ті самі звуки, які воно видає. Поляків аж так полонили чеські комедії, що, коли повідкривалися кордони, вони не могли вийти з дива: не всі чехи такі безхитрі й кумедні, як відомий артист Владимир Меншик.
    Крім Вацлава Гавела, композиторів-класиків і молоджених співаків, найчастіше в європейських мовах відмінюють імена чеських спортовців. Там, де хокей у всіх на устах, це, звісно, Яромир Яґр і Домінік Гашек, але скажіть не-хокейним бельгійцям, італійцям, іспанцям про “золотих хлопців з Наґана”, не втямлять, що воно таке. А з чого ж брюсселець або льєжець багатіє думкою, що чехи поспіль добрі велетні? У бельгійській футбольній дружині грав – і грав знаменито! – чех Ян Коллер, який, крім гарматних ударів по воротах, уславився щедрим благодійництвом. 
    Хай як дивно, але світова слава тенісових зірок Івана Лендла та Мартіни Навратилової перестала гріти чехів. Може, відтоді, коли світ, забувши мало-помалу, звідки вони родом, почав брати їх як європейців.
    Протилежне явище – здобуття Європи чеськими автомобілями.
    Неоковирна “шкода”, гидке каченя соціалістичної індустрії, обернулася враз чеською красючкою. Красючка, правда, не зовсім чеська: младоболеславський завод придбано концерном Volkswagen, але кому потрібні ці подробиці... Емблемка “шкодівська”, конвейер чеський, складальники чеські... У закордонні – за винятком однієї держави – “шкода” символ оновленої чеської промисловості. Виняток становить Австрія, де все чеське символізує “Темелин” – атомна електростанція, закриття якої домагаються австрійці. А поки не доскочать свого, Чехія залишатиметься для них небезпечною.
    Населення інших західніх країн дивиться на чехів (навіть і з “Темелином”!) вельми приязно, хоч і плутає деколи з поляками, словаками, угорцями. Чехи на таке звиклі, але звикнути не означає обтерпітися, і вони при всякій нагоді квапляться наголосити на своїй першості.
    Хто на планеті найкмітливіший? Чех Марек Чтрнацт! IQ – 166 очок! Чия родина найосвіченіша? Чеська! Сім поколінь Ржегаків учителювало і вчителює. Засновник династії Лоренц Ржегак прийшов до сільської школи в Медлові 1801-го року. Останній Гржегак, Павел, викладає у брненській гімназії. А наймолодша читачка? Чешка! Крістина Райснер перший у своєму житті текст прочитала, коли їй виповнилося один рік, десять місяців і двадцять вісім днів. Перелік може тривати і тривати, поповнюватися найнесподіванішими най- , щоб закінчитись неперевершеним досягненням Петра Давида, який в одній руці підносить шістнадцять півлітрових коновок з пивом.
    Хвала й шана героям Ґіннессової книги!
    Заразом чехи часто й густо не помічають героїв, чию першість ні пером – бодай і Ґіннессовим – списати ні словом сказати. З цього авторство поодиноких епохально чеських відкриттів європейський загал мимоволі приписує іншим.
    Археолог Мирослав Вернер знайшов на околиці єгипетського міста Абу-Сір непограбоване поховання. Подія надзвичайної ваги! Та чехи писали про неї так мало, що деякі польські видання перевернули чеського професора Вернера на професора німецького. Доцент Богумир Янський та шестеро його колег першими дісталися до верхів’я Амазонки. Сенсація! Але не для чеських газетярів, і через їхню байдужість деякі німецькі видання перевернули чеського географа Янського на географа польського.
    Природа такої неприродної неуважності соціальна: за большевика чехам увійшло в плоть і кров, що все епохальне належить державі.   
    Академікові Отто Віхтерле щодня мали б дякувати мільйони європейців і не-європейців.
    А ніхто не дякує, бо – чех!    Його “Спомини” видавець заповідав читачам як “діловий і неприкрашений життєпис чеського хіміка, винахідника силону та м’яких контактних лінз”, як “свідчення того, що людський дух долає все і перемагає всіляких займанців”.
    Віхтерле винайшов силон, працюючи під час війни у лабораторії взуттєвика Баті.
    Лінзи – пізніший винахід. Принагідний. Нагода – журнал, що валявся на вагонній лавці. Погортав. Стаття про танталові очні протези. Американські. У потязі вчений дійшов висновку, що найліпший матеріал не тантал, а пластмаса, пом’якшена матеріалом людського тіла – водою. Віхтерле виробив перший у світі гідрожелатин, а з нього – перші контактні лінзи.   
    Для себе.
    Принцип масового виготовлення підказала ложечка, якою колотять у філіжанці з кавою: відосередній тиск угинає поверхню. Дитячий конструктор, велосипедна динамка, трансформатор з дверного дзвінка – пристрій, на якому Віхтерле “виколотив” зразки промислових лінз. Приїхали американці. Винахідник показав їм переваги своїх очних протезів: “Вийняв з ока, кинув на землю, розтер черевиком, підняв, обсмоктав і посадив на місце”. Американці придбали ліцензію. А далі від покупців не було відгону. Держава щороку заробляла на ліцензіях понад мільйон доларів. Так тривало до 1977-о, коли всі патенти Отто Віхтерле продали за безцінь. Скільки втрачено, годі полічити: контактні лінзи пожиткує сто мільйонів землян!
    Віхтерле не втратив нічого, бо не мав чого втрачати.
    Він, який збагатив скарбницю так, як не збагатив її жоден чех, не мав уже і професорської платні. Помстилися йому за звернення “Дві тисячі слів”.   
    Віхтерле ще дочекався політичних змін і президентства в Академії наук.
    Дивлячись на мене крізь контактні лінзочки (їй-бо, не вигадую!), вчорашній викладач історії партії умлівав від захоплення: “А хто ж має вести академію? Ясно, дисидент!”.
    А мені було ясно, що Отто Віхтерле – геній.  

 {mospagebreak}

   ЛИСТ ВОСЬМИЙ: БРАТСЬКА АГРЕСІЯ

Старий "червоний козак", старий сталінський в’язень, він же – київський повістяр Ілля Дубинський по відвідинах серпнем 68-о Чехословаччини оповідав писацькій братії (“що там?”, “як там?”): “А уявіть, прокидаєтесь на своїй Оболоні, а під вікнами китайські танки...”, – і доточував геть не літературне слівце, щось як нісенітниця.
    “Нісенітниця, – повторив нещодавно Ян Нємець, свідок перших годин братської агресії. – Колони танків проти мирних мешканців, які, не маючи ні про що гадки, ішли з портфелями і течками до праці. Матері з дитячими візочками... Апокаліптичне видиво!”.
    Не маючи гадки...
    А видиво набирало потворних обрисів ще весною, коли на велику прикрість брежнєвської Москви ЦК КПЧ оприлюднив план демократизації.
    У Кремлі ще тільки вивчали депеші посла С. Червоненка, а в міністра оборони маршала А. Гречка вже відбулася нарада, на якій командувачі армій, дислокованих близько чехословацьких кордонів, дістали таємний наказ: підготуватися до інтервенції. Військові маневри “Шумава”, які мали пройти на чесько-моравських теренах восени, було перенесено на червень, і вони стали прологом серпневого вторгнення.
    З маневрами збіглася в часі поява “Двох тисяч слів”, які громадськість миттєво визнала маніфестом “Празької весни”. Давно відомо, що маніфест писав Людвіг Вацулик, але ідея чия?..
    Ідея – палкого большевика, члена президії ЦК КПЧ Франтішека Кріґла.
    Усе почалося з телефонного дзвінка в кабінеті директора Інституту хвороб крові Яна Брода. Кріґел спитав, чому вчені ще не відгукнулися на демократичне відродження? Брод звернувся до хіміка Отто Віхтерле, фізіолога Отакара Поупа та мікробіолога Мирослава Голуба. Учотирьох вони зробили начерк звернення, але, всупереч сподіванням Кріґла, не лише не подякували большевицьким, хоч і пошиваним у демократів, вождям, а піддали безжалісній критиці все, що сталося у повоєнній країні, а заразом і комунізм як такий.
    Що являла собою ця країна, можна довідатись з десятків книжок, а можна і з однієї – з “Щоденника” Павла Юрачека, талант якого критика ставить поряд з талантом Франца Кафки. У жовтні 1964-го Юрачек занотовує: “Того місяця я побував на Марсі і через це поки й віку почуватимусь нещасним... Побував я у Західній Німеччині: від Хебу близенько, пара хвилин – і потяг спиниться у Шірдінґу. Та кілька тих кілометрів все одно як двадцять чи тридцять років нескінченної відстані. Там уже є щось живе, світ, про який не мав уявлення, Марс або science-fiction. Першого вечора мене аж трусило. Не міг повірити, що я на тій самій земній кулі, страшенно кортіло заплакати, і здавалося мені, що я прийшов з кам’яної доби. (...) Украй здивований, я заклякав, коли бачив гречність, послужливість, вчасно прибулий потяг, чистоту, непошкоджені автомати, доми, з яких не відвалюються шпаруни, умивальні крани, з яких тече вода, газети, які не брешуть... Звідтіль я бачив, що світ, у якому живу, є гидка як ніч, жорстока карикатура на світ”.
    Павел Юрачек психологічно вивірено подав на письмі те, що відчував здатний нормально мислити громадянин. Ян Брод, Мирослав Голуб, Отакар Поупа, Отто Віхтерле були саме такі громадяни. Пізніше, відтворюючи в пам’яті спільно скомпонований начерк, О. Поупа казав: “Виглядало трохи смішно, що з нього має стати звернення або маніфест. Здавалося мені, що про це все давно галасують на всіх перехрестях, що ми нічого нового не відкрили. А втім, треба було подбати, щоб наш конспект хтось опрацював літературно, виклавши зміст без стилістичних прикрас, без патосних вигуків, виразно й чітко. Але хто так напише? Комуністам з їх письменниками соціалізм відібрав річ, ніхто вже не пише щиро, всюди та сама жуйка. Віхтерле порадив Вацулика. (...) Вацулик балачки не розводив, більше слухав. А потому споглянув на нас і мовив: “Напишу! Але по правді і коротко. Десь дві тисячі слів”.
    “Дві тисячі слів” підписало 120 тисяч чехів і словаків, що вжахнуло як промосковських, так і протимосковських керівників. Промосковські заволали про наступ ворожих сил. Протимосковський Франтішек Кріґел викликав авторів звернення на килим і лаяв на всі заставки; ще один такий, Йозеф Смрковський, бігаючи кабінетом, хапав підлеглих за барки і кричав: “Знаєте, що це означає? Знаєте?! Те, що прийдуть танки...”.
    Танки не забарилися, але з “Двома тисячами слів” їхній нічний марш не мав нічого спільного.
    Двадцятого серпня, о двадцять другій годині (опівночі – за празьким часом), А. Гречко наказав подати чехам та словакам братню поміч... На стратегічній мапі Чехословаччини, вздовж і впоперек прошитій штабними стрілками, не лишилося живого місця: тридцять повновартих дивізій у бойовій поготівлі, 6300 танків, 2000 гармат...
    Найбільша військова операція по Другій світовій війні!  
    Опір чехословацької армії призвів би до страшного кровопролиття. Проте генерал з молодих – Їржі Шедівий  –  певен, що заради збереження національної гідності вояцтво мусіло взятися до зброї. Поклало честь на собі населення, яке опиралося всіма приступними способами: перестановлені дороговкази, барикади, стихійні демонстрації, летючки, а головно – плакати, плакати, плакати, що закликали русáка повертати голоблі.
    Плакат “Леніне, прокинься, Брежнєв здурів!” був найдотепніший, але водночас і вкрай наївний. Брежнєв шкурою відчував, що послаблення соціалістичної системи її зламає, і то не тільки у Чехословаччині. Наївністю грішили всі підсовєтські, але в чехів та словаків наївність підсичувалася і двоєдушною поведінкою “демократів”, які затаювали багато що. Коли 16-го серпня “союзні” війська вже приготувалися завдати удар, прем’єр-міністр Олдржіх Черник доклав усіх сил, щоб людність про це не довідалась. Потайливість грала на руку займанцям: якби народ чекав на них, не знати, чи обмежився б мирними протестами.
    Поширювачам летючок та плакатів було непереливки. По таких людях руси стріляли.
    Стріляли, наразившися на непослух.
    Стріляли на вихлоп автомобільного глушника.
    А найчастіше стріляли навмання.

Серпень 1968, Прага. Жертви совєтської окупації.

    Так, як гатили першого дня агресії по стінах празького Національного музею.
    За його балюстрадою крилися кінооператор Станіслав Мілота і його дружина, актриса Власта Храмостова, яка це запам’ятала на ціле життя: “...вони прикрашали перед “фресками Ель Гречко”, летіли друзки каміння, а ми, обоє, посилали їх подалі. (...) Станда чекав на потрібний кадр. У 45-му, під час травневого повстання, хтось через балясини балюстради нафільмував есесівця з пістолем. От він і казав, що має нафільмувати такого росіянина, щоб потім, об’єднавши два епізоди (музичне тло – російська частівка і чеський славень), створити символ новітньої чеської історії”.

"Братня поміч" на вулицях Праги у серпні 1968 р.

    Серпнева окупація – це 90 загиблих, 827 поранених і жодного покараного за скоєні злочини загарбника: чехословацькі правоохоронні органи не насмілювалися русам докучати. А в тих поодиноких випадках, коли люди самі ловили лиходіїв на гарячому, слідство все перевертало з ніг на голову.

    Двоє совєтських вояків, набравшися в корчмі, як жаба мулу, зачали ображати чехів. Корчмар покликав поліцаїв. По них і відкрили вогонь москалики. А слідча версія твердила: брати-визволителі завітали до корчми, щоб культурно відпочити; вороги їх підступно споїли; здорожені воїни необережно повелися з автоматами, які  самі по собі вистрелили... Пишу, а чеський парламент обговорює закон про відшкодовання жертвам совєтської сваволі (поранені, поґвалтовані, скалічені) та сім’ям загиблих. Проти – наслідники вірних ленінців, тих людців, які покликали займанців, вітали їх і мали стати, як сподівався Брежнєв, “революційною робітничо-селянською владою”. Та сподівань вони (Василь Біляк, Алоїз Індра, Драгомир Колдер, Олдржіх Швестка) не справдили, пішовши від президента Людвіга Свободи без міністерських портфелів.
    Совєтам довелося залишити при владі не-вірних-ленінців: генеральним секретарем ЦК КПЧ Александра Дубчека, прем’єром Олдржіха Черника, головою парламенту Йозефа Смрковського. Уранці 21-го серпня всіх трьох було заарештовано і разом з іншими верховодами перевезено до Москви. По кількаденній психологічній обробці Дубчек і його товариші підписали капітуляцію.
    Не підписав один – Франтішек Кріґел.
    Дубчеківці гадали, що коштом приниження купують право й далі чинити свою волю.
    З совєтською армією за плечима? Свята простота!
    Черник заприсягався московським зверхникам, що не спочиватиме на лаврах: “У нас є купка людей, які останнім часом багато базікали і декого пошили таки в дурні; всякі там – переважно гебрейського походження – журналісти. Чи ви не проти, якщо ми вишлемо їх попрацювати п’ять- десять років за кордоном, звісно, на невисоких посадах? Скажімо, Їржі Ганзелка міг би продавати наші автомобілі”. Брежнєв відказав непевно: “Подумаємо...”, але всі втямили, що пропозиція йому не до мислі.
    Дубчек і К^о заходилися душити громадські осередки, які вийшли з-під контролю КПЧ. Початком вересня міністерство внутрішніх справ зліквідувало Клуб Ангажованих Безпартійних і товариство політичних в’язнів К-231 – організації, яких Москва боялася наче дідько ладану. Відхрещуючись від них, Дубчек прилюдно бив себе в груди і каявся: “Ми розчахнули двері стихії, з чого мають зиск усілякі провокаційні громадки на штиб К-231, де орудують такі собі Рамбовсеки, чиї ідеали зазнаки антисоціалістичні”. Знав, кого паплюжити! Ота Рамбовсек нагромадив величезний архів большевицьких злочинів, і московські каґебісти втопили б його в ложці води.
    Восени чехословацький парламент схвалив “братню поміч”. З 228-ми депутатів десятеро утрималося, а четверо – серед них і Франтішек Кріґел! – із окупацією не погодилось.
    Довгий час Франтішек Кріґел був для мене постаттю загадковою. Та й справді! Переконаний марксист, один з найвідданіших товаришків молодого Клеми Ґотвальда, військовий лікар, який бився в Іспанії, голова Народного Фронту... І на тобі – отаке відхилення від партійної лінії, отака здатність твердо стояти на своєму, отакий буденний (а тому і винятковий) героїзм... З чого?
    Відповідь знайшов, прочитавши записи з липня 68-го, коли у Чієрні-над-Тисою члени брежнєвського політбюро наставляли на добрий розум празьких відступників. Найпаче зі шкури пнувся ватажок українських комуністів П. Шелест. З ним і зчепився Франтішек Кріґел. Та так, що той зарепетував: “Набридли мені вихватки цього галицького жида!”.
    Полтавець Шелест був хахол, малорос.
    А "галицький жид" Кріґел був правдивий Чех!
    Чому все у московитів ішло як по маслу?
    Перегорніть мемуари тогочасних політиків, і на вас полізе панічний страх з кривавого весілля, яке совєти могли врядити ні з того ні з сього. Звідси безугавні заклики: не мітингуйте! не демонструйте!! не страйкуйте!!! Провідникам держави, вихованим як підніжки Москви, не вкладалося в голові, що їй можна протистояти.
    Наприкінці 68-о переводяться і незалежні засоби масової інформації.
    Цензура?
    “Гірше, гірше! – запевняв мене письменник Їржі Румл. – Повелися чисто по-єзуїтському: кожна редакція мусила обрати (чуєте, обрати!) журналіста, який контролюватиме статті своїх товаришів. Комітет преси та інформації втручався ex post: ви порушили той чи той параграф, надрукували інтерв’ю з емігрантом... А внутрішній, редакційний, нагляд – це було явище багато в чім паскудніше”.
    Що коїться у сплюндрованій країні, де військо не воює, керманичі холопствують, а свободи день-крізь-день меншає?
    Незгодні з відставкою Смрковського студенти і робітники страйкували.
    Ґустав Гусáк, який шився в генсеки, не криючись погрожував страйкарям.
    Генсек Александер Дубчек торочив: “Оговтайтесь!”, – і пускав сльозу.
    Країна впадала в летаргійний сон.
    Грім ударив 16-го січня 1969-го. Ян Пáлах, празький студент, спалив себе на Вацлавському майдані.
    На панахиду прийшли десятки тисяч людей.
    Історичну вагу трагічної події не усвідомили тільки в ЦК КПЧ, де в день Палахової смерті ламали голови над тим, як прочистити партійне членство. Отямилися аж 20-го січня, коли спалив себе плзенський бровар Йозеф Главатий (лютий-березень – ще три живі смолоскипи!). Людвіг Свобода вмовляв, що вмирати не варто, що він стоятиме на сторожі демократичних свобод.
    Свідома брехня!
    За кілька днів той самий Свобода пообіцяв укоськати баламутів.
    Дивно, але Свободі вірили.
    Причин такої засліпленості ген-ген пізніше дошукався письменник Ян Бенеш: “Легіонер. Поспішив уклонитися могилі Томаша Ґаріґа Масарика. Це нам здавалося знаменням – надходять кращі часи”.
    Безрадна чехословацька спільнота не мала талановитих провідників, не мала політичних механізмів, щоб замінити нездар, не мала вільної преси.
    Проте останній шанс мала.
    Ануж виявиться поміж комуністів сміливець, як у Польщі чи Угорщині, де хоч і лиха прикупивши, а дихати можна? Ануж з’явиться державний муж, що не побоїться суперечити Москві? Під димовою завісою марних надій лідером КПЧ став Ґустав Гусак.
    Сьогодні виглядає дивним, що полуда заслала очі й таким обстріляним аналітикам, як еміграційний публіцист Фердінанд Перовтка чи літературний критик Вацлав Черний. “Пан Гусак має чимало противників, й окремі з них, певно, мають рацію. Але жоден з них не заперечує непересічності його особи. Ця непересічність складається з сильної волі та, нема мови, інтелігентності”, – вставляв клепку слухачам “Вільної Європи” Перовтка. Ще далі заходив професор Черний, висновуючи, що Гусак і Дубчек – “дві найвеличніші постаті нашої політичної сцени по смерті Бенеша”.
    Словацький правник Гусак приваблював освіченістю та гарною настановою. Палким його прихильником був і відомий історик Милан Гібл, переконаний, що новий генсек покладе край большевицькій сваволі.  
    Невдовзі Гібла засудили за антидержавну діяльність.
    Кращий, ніж в інтелектуалів інстинкт засвідчила  в у л и ц я, викинувши гасло “Геть соціалізм з гусячою шкірою!”.
    Гусак заприсягався, що нормалізує суспільство, позбувшися кількох сотень інакодумців, і відкрив рахунок Франтішеком Кріґлом, якого сам і вигнав з партії.     До першої річниці серпневої інвазії партійний апарат готувався наче до бойовиська: п’ять тисяч вояків та поліцаїв, 88 танків... Та молодь вийшла таки на двобій із “соціалізмом з гусячою шкірою”.
    Гусак дозволив карателям стріляти бойовими набоями.
    Напередодні Вацлав Гавел звернувся з листом до Александра Дубчека. Просив запевнити народ, що він, Дубчек, категорично не погоджується з московською займанщиною. На виграш годі сподіватися, остерігав Гавел, якраз ні: повиганяють звідусіль і зловживуть щирістю провідника, щоб лютіше покарати невдоволений люд. “Зате народ зрозуміє, що завжди можна зберегти свої ідеали, свій стрижень; що можна протиставитися брехні; що є цінності, за які варто битися; що є ще вожді, яким можна вірити”.
    Не було вже таких вождів.
    Діставши листа, голова Федеральних Зборів Александер Дубчек видав “кийковий закон”, який зміцнював каральні санкції. Приниження на межі самооплювання його нітрохи не врятувало. Навесні 70-го це був уже громадянин Ніхто – безпартійний технік відлеглого лісництва.
    Заходило на обіцяну Гусаком  н о р м а л і з а ц і ю.
    Наслідком драконівських перевірок з армії пішла половина старшин; приймальні комісії високих шкіл перевіряли не знання абітурієнтів, а відданність їхніх батьків партії; міністр юстиції бідкався, що за ґратами є аж п’ять тисяч вільних нар, і закликав не маніжитися з політичними злочинцями; з КПЧ було вичищено 327 тисяч її членів, а ще 147 тисяч самі поздавали квитки.
    Груднем 1970-го ЦК КПЧ оприлюднив “Пам’ятки з подолання кризи”, в яких усі події перед совєтським напасництвом і після нього зобов’язав сприймати лише в його – партійній – інтерпретації.
    Здатний мислити чоловік нічого з тих “Пам’яток” не пам’ятав і не пам’ятає.
    Здатний мислити чоловік, завдяки якому влітку 91-го російські загарбники взяли ноги на плечі, пам’ятав і пам’ятатиме рядки з листа Вацлава Гавела: “Ніяка моментальна політична поразка не може спричинити вселюдської історичної зневіри, якщо переможений не втратив самоповаги”.
{mospagebreak}

    ЛИСТ ДЕВ’ЯТИЙ: ПЛЮШЕВИЙ ЛИСТОПАД

        Те, що сталося тоді у Чехословаччині, спершу називали о к с а м и т о в о ю  р е в о л ю ц і є ю, за якийсь час – п о л і т и ч н и м  п е р е в о р о т о м   і, нарешті,  п е р е д а ч е ю  в л а д и.
    Ці визначення так чи інакше правдиві, але з доважком нібито.
    А що є правдою без доважків?
    Такою правдою є  з м о в а.
    Заздалегідь підготована змова прозахідніх партійних кабінетників і прозахідніх лубянських достойників поширилася на ввесь імперіальний терен – від Албанії до Монголії. Змовників надихав нехитрий, як по злодійській сходці, висновок: хай падає система (а що впаде, - вони знали напевне), аби при владі лишилися люди системи.
   Перші ознаки чогось загадкового і незвичайного нагодилися січнем 89-го.
    Державна Безпека (StB) придушила традиційні Палахівські маніфестації з нетрадиційною жорстокістю: півтори тисячі заарештованих, сотні поранених... Багатьох демонстрантів позаганяли в автобуси і, забравши документи, вивезли за п’ятдесят-шістдесят кілометрів, де й кинули серед засніжених полів.
    Круті заходи, до яких удався проводир столичних комуністів, член президії ЦК КПЧ Мирослав Штéпан, підважували позицію панівної партії. Усвідомлював він, що скоїв? Куди ж пак! Штепан та інші втаємничені домогалися відставки замшілого сталініста, генерального секретаря ЦК Мілоша Якеша, щоб – хай які заходять зміни –  виговорити у демократів свій кусень державного пирога.
    Народ свідомо підбивали на заворушення.
    Січнева провокація не вигоріла. Змовники поклали чекати іншої нагоди.
    Чехословацькі визнавці совєтської пєрєстройкі всіма правдами й неправдами знеславлювали Мілоша Якеша. З уваги на його "тумануватість", це не завдавало великих клопотів. На закритих партійних зборах провінційних партійців, Якеш гнав такі химери, що хоч сядь та й плач.
    Авжеж, не вперше.
    Та вперше магнітофонний запис секретної промови став того дня відомий усім.
    Подбали підлеглі порохнявого вождя.
    Народ слухав і потішався, але лізти на барикади не поспішав.
    А час квапив.
    Угорщина визнала героями страчених провідників мадярського повстання; у Польщі перемогла на виборах “Солідарність”, Еріх Гонекер зрікся повноважень, упав берлінський мур... А Мілош Якеш – ніби ніде й нічого. За таких обставин змовники перешикувалися: наперед вийшли обізнаніші, активніші, безоглядніші...
    Одно слово, естебаки.
    До празьких високих шкіл StB заслала не абияких провокаторів, а кадрових старшин з відповідним ідеологічним вишколом.
    Дата маніфестації, яка мала перетворитися на всенародний протест, виринала сама собою: 17-те листопада – день загибелі Яна Оплетала, застреленого нацистами 1939-го року. Сімнадцятого листопада року 1989-го, в п’ятницю надвечір, дві тисячі студентів перейшло з празького Альбертова – старовинний академічний центр – на Вишеград, де відбувся мітинг. Звідтіль похід вирушив на Вацлавський майдан. Але чомусь не найкоротшим шляхом, а через влтавські набережні. Таємниця випливла на поверхню по місяцях: під маркою студента Милана Ружички похід вів поручник StB Людвіг Зифчáк. Просто під кийки поліції, яка перекрила Національний проспект.
    Шістсот поранених юнаків та юнок, один убитий!
    Уже в суботу про вбивство повідомила західна преса, і сотні пражан прийшли, щоб запалити свічки на місці, де пролилася невинна кров.
    А вона не пролилася...
    Зифчак, як і приписувала йому легенда, вдавав убитого.
    А сотні пражан і в неділю запалювали свічки.
    Угадано непомильно: вихідні – й люди валом повалять на проспект, і що більше їх буде, то швидше повстане столиця, а за нею і вся країна.
    Ідеальний - нема що казати - сценарій!
    Та все ж таки, як могло статися, що естебаки пустили ману аж на дві тисячі чоловік, завівши їх у пастку? Річ у тім, що з-поміж тих двох тисяч не було загартованих у боротьбі ватажків, і це посередній доказ якоїсь домовлености між StB та дисидентським проводом. По часі “хартисти” виправлялися досить непереконливо. Як от Яна Пéтрова, споборниця Вацлава Гавела: “Ми поклали, що ніхто з нас 17-го листопада не вийде на демонстрацію, яка збиралася на Альбертові: не хотіли студентам пошкодити. Наша поява там могла бути нагодою для каральних органів, які, скориставшися з неї, накинулися б на маніфестантів”.
Яна Петрова виїхала з міста. Покинув його, щоб перечекати непевні дні на дачі, і Вацлав Гавел.
    До Праги прилетіли лубянські сценаристи.
    Перебували вони в осідку StB і поводилися, як свідчать тогочасники, по-хазяйськи.
    Подалися геть, коли впевнилися, що чехословацька пєрєстройка на мазі.
    Подія, яка великою мірою позначилась на долі Чехословаччини, сталася 19-го листопада у празькому театрі Laterná magika: відпоручники “хартистів”, вільнодумних митців та ворохобної молоді проголосили, що створено непартійне об’єднання “Громадянський Форум” (ГФ). Двадцятого застрайкували вищі школи і театри, Вацлавський майдан зароївся від люду... Сто п’ятдесят тисяч видзвонювало ключами, віщуючи кінець большевика. У ЦК почули, але зрозуміли на свій штиб: кінець секретарюванню Мілоша Якеша! На хватку переобрали, а за два тижні витурили з КПЧ.
    За даними історика Мирослава Долейші, з-поміж тисяч вичищених з партії (1969-70) було 300-400, яких насправді перевели у запас, щоб, підлатавшися до дисидентів, вони стали, коли що, авангардом чехословацької демократії. Дозволена еміграція 1120-и комуністів також мала далекосяжні наслідки. Діяльністю цих псевдоемігрантів опікувалася як очолювана Вацлавом Гавелом “Хартія-77”, так і Державна Безпека, а узгоджував їхню співпрацю віце-прем’єр Рудольф Геґенбарт.
    Номенклатурникам на взір Геґенбарта, постання ГФ світу не замакітрило. Ще перед шістьма місяцями, поклавши, що така організація  п о в и н н а  постати, вони подбали про відпоручників з агентурних лав КҐБ-StB. У ЦК Геґенбарт мав дванадцятьох спільників, та решті їхня поведінка видавалася зрадницькою. “Спроби маленьких поодиноких груп, які через свою невтаємниченість хотіли чинити опір – ні під яким оглядом не привселюдний! – були партією придушені”, – пише Мирослав Долейші. А далі тлумачить, чому: “...передача зовнішніх атрибутів влади й відступ на заздалегідь підготовані позиції – це була настанова московських керівників Світового комуністичного руху”.     Восьмого грудня “прогресивний комуніст” (тобто, змовник) Маріян Чалфа створив уряд національної згоди, а 10-го – склав президентські повноваження Ґустав Гусак. Мітинги і демонстрації, які досі стрясали країною,  притихли. “...почався етап залаштункових – потаємних і неконтрольованих – обговорень, – згадує найвідоміший чеський антикомуніст і колишній політв’язень Петр Цибулька. – Дуже ймовірно, що 13-го грудня за так званими круглими столами ГФ і КПЧ остаточно вирішили, яким напрямком ітиме республіка: модель, якою КҐБ скористався у Польщі. Уже там переговори комуністів з опозицією виглядали дивно, бо серед опозиціонерів було стільки агентів комуністичної таємної поліції, що за “круглими столами” сиділи, власне, комуністи з комуністами, свої з своїми. І в нас опозицію представляли агенти StB”. Переговори тривали вісім годин. Тридцять магнітофонних касет! Однак оприлюднено з них мізерно мало. Сподіватися, що оприлюднять більше, годі, бо нинішній  д е м о к р а т у р і  ні до чого пригадки про те, як вона домовлялася з комуністами.
    А домовлялися – так на так.
    Найяскравіший приклад – обрання президентом Вацлава Гавела.
    “Громадянський Форум” добирав способи, як висадити свого кандидата на президентське крісло. У парламенті більшість творили комуністи, і ГФ, піддавши їх тискові юрби, не наважився той тиск посилювати, щоб, хай Бог милує, не зламався виборчий механізм. Депутати, відчувши свою вагу, намагалися перебрати ініціативу. Маріян Чалфа, який пильно стежив за яловими потугами тих і тих, ухопив тропи: його втручання стане вирішальним і принесе йому як політичні, так і матеріальні дивіденди. У п’ятницю, 15-го грудня, він запросив Гавела на зустріч у чотири ока. Данські експерти перевірили один з палацових покоїв, познімали підслухачки, і Чалфа заприсягся, що пропхає Гавела на президента.
    Гавел не повірив.
    Потім Чалфа виставлятиме звичайний ґешефт як лекцію добре підкутого політика неофітові: “Якщо ми вже перебуваємо в тій порі, коли згуртували Кабінет і спромоглися дещо виєднати, то повинні дивитися на все по-державному. А ви, пане Гавел, так само, бо ви тепер не такий собі дисидент, а політик, і не такий собі політик, а славетна, перша з-поміж перших, персона! Ми маємо поводитись як державні діячі, які вирішують долю Чехо-Словацької республіки, а не займатися вашими абстрактними міркуваннями щодо того, чистий чи нечистий парламент”.
    Чалфа перекреслив варіант ГФ, який застерігав часткове оновлення депутатського корпусу і переносив президентські вибори на кінець січня 1990-го. А на заперечення Гавела, що червоний парламент його ніколи не обере, відказав із зухвалим цинізмом: “Депутати не Івасики-Телесики і свідомі того, чим ризикують, якщо пертимуть на рожен. Федеральні Збори не вміють опиратися, вони ніколи не зажили нічого такого, і ми скористаємося з їхньої звички голосувати за все, що їм накинуто”. Знавець апаратних ігр єднав автора абстрактних п’єс: “Чи здатні ви, пане Президенте[!] уявити, що 1-го січня, о десятій годині ранку, станете перед очима народними і започаткуєте новий рік?”.
    Гавел як особа суджена не мав права кандидувати на державні посади. Прем’єр підмахнув (після відставки Гусака він сам собі пан!) указ про помилування і заходився агітувати. Деякі парламентарі вдавалися в гонор, і Чалфа з ними не панькався: “Я поводився справді брутально. Без брешеш. (...) Вергав на них громи і сипав чортами”.
    Двадцять дев’ятого грудня парламент одностайно обрав президентом Вацлава Гавела.
    Завдяки прем’єровим хитрощам? Певною – лише певною! – мірою.
    Обидва – і Чалфа, і Гавел – перебільшували. Перший свої “громи”, а другий свої вагання. Обидва наганяли собі ціну: парламентських ленінців не лякала можливість побачити на чолі держави дисидента, бо це ж він і запевнив їх, що оксамитова революція ніяким світом не є протикомуністичною.     Отже, “Хартія-77” – це Гавелове дітище, яке підносили до небес західні ліберали і чиє історичне завдання полягало в налагодженні сторожкої, непомітної, делікатної співпраці з большевицькою елітою – виконала, нарешті, свою місію і виконала аж так знаменито, що жодні викриття не таїли в собі небезпеки.
    А викриття не забарилися.
    Найвтаємничінішою людиною був тоді чеський міністр внутрішніх справ Ріхард Сахер, другорядний політик, з яким Гавел заприязнився восени 89-го і якого ладив (Чалфа не погодився!) на голову Федеральних Зборів. Досьє, яке StB збирала на драматурга Вацлава Гавела, Сахер з рук у руки передав президенту Вацлаву Гавелу.
Про вміст ніхто ніколи не дізнався. Але відомо, що якнайретельніше поповнював його досвідчений агент StB Зденек Міфка, який у листопаді був серед найближчих помічників Гавела. 
    На місце Сахера – мавр зробив своє діло! – прийшов знаний “хартист” Ян Румл. Однак і з його підтримкою Гавел не вберігся від люстрації, яка виявилася позитивною. Це означало, що глава нібито демократичної держави тягався з естебаками. Президент оскаржив позитивне свідоцтво. Виправдовчі документи надав суддям федеральний міністр внутрішніх справ Ян Ланґош, який доводився скаржникові родичем.
    У демократичній-без-нібито державі вже сама ця колотнеча спричинила б перевибори президента.  
    У постсовєтській Чехословаччині нічого такого не сталося.
    Не могло статися, бо її празький листопад від своїх початків був не оксамитовий, а плюшевий. 

 {mospagebreak}

ЛИСТ ДЕСЯТИЙ: СІЛЬ У КРОВІ, АБО ЯК ЇХ СУДИЛИ

      Пополудні 23-го вересня 2002-го, перед залею № 83 на третьому поверсі празького міського суду, що на вулиці Спаленій, охочі побачити це, стояли лавою. О чотирнадцятій годині це почалося – розправа з Мілошем Якешем і Йозефом Ленáртом, зрадниками батьківщини, як заявляло звинувачення, покликаючись на 22-е серпня року 68-го.
    Того дня вранці, в обложеній совєтськими танками хоромині ЦК КПЧ зійшлися Драгомир Колдер, Олдржіх Швестка, Мілош Якеш, Алоїз Індра, Йозеф Ленарт, Ян Піллер, Франтішек Барбінек, Еміль Ріґо та Зденек Млинáрж. Вісті про перебіг переговорів з московським керівництвом доніс їм Василь Біляк. Незабаром усі поїхали по вказівки – прямцем до совєтського посла Степана Червоненка, який наполягав на створенні робітничо-селянського уряду.     Це він, Степан Червоненко, вночі проти 21-о серпня зневолив Людвіга Свободу наказати чехословацьким збройним силам, щоб не опиралися московській навалі. Це його, Степана Червоненка, тримав у Празі Брежнєв доти, доки не поточила країну гусаківська нормалізація. А брежнєвської доби дипломати й ті підкушували: “Червоненка послом до Парижу?.. Дочекаємося тепер і совєтсько-французької кризи!”. Ніким не вправнені    делегати палко вітали ідею одного з призвідників кризи совєтсько-чехословацької, але при дільбі міністерських посад не дійшли згоди. Урадили вислухати товариша Свободу.
    Близько одинадцятої чорні лімузини вирушили на Празький град.
    Президент, який вчора ганебно підкорився нахабним вимогам кремлівського пахолка, сьогодні зноровився: “Робітничо-селянський уряд?! Призначити міністрів?! Не можу й ніколи не зможу. А якби я щось таке зробив, народ мав би вигнати мене з Граду як шолудивого пса!”.
    Те, що Червоненко втелюшив празьким апаратникам, а вони намагалися втелюшити Свободі, кримінальні кодекси всіх країн називають однаково – д е р ж а в н а  з р а д а. Провинність обтяжували ще й  з а к л и ч н і   л и с т и. Першого, благаючи совєтів на поміч, написало п’ятеро – а серед них і Ленарт з Якешем – партійних достойників. Другого – секретар ЦК Антонін Капек написав сам і сам передав його Брежнєву в Чієрні-над-Тисою, коли обидва завітали до вбиральні. Третього, де вжито термін “військова допомога”, склали Біляк, Індра, Швестка, Якеш і Ленерт.     Отже, зрадників не бракувало...
    А в залі № 83 чекали на вирок лише ці – Ленарт і Якеш. Де ж поділася решта? Природні, як мовлять соціологи, втрати... А ще втрата чеського, як у Василя Біляка, громадянства, чи то заміна його словацьким. А ще втрата чеською юстицією правничої волі карати злочини большевицьких босів: справа державних зрадників (було їх не два, не три, а тринадцять!) ходила по інстанціях сім років...
        Обвинувач наголосив, що Якеш і Ленарт “завинили не тільки тим, що привітали широкозакроєний проект Червоненка щодо так званої робітничо-селянської влади, яка мала посісти місце влади чинної, законним шляхом обраної, а й тим, що погодилися стати членами колаборантського уряду; що як чехословацькі громадяни припустилися дій соціально небезпечних, коли, злигавшися з інтервентами, взяли участь у ґвалтівних заходах проти республіки та її керівних органів, маючи на меті дискредитацію соціалістичної спільноти і зрушення державних основ”. Оборонець, не заходячи у полеміку, зауважив, що під оглядом сьогоднішніх антикомуністів його клієнти, можливо, і варті морального осуду, але ні під яким оглядом не злочинці.
    А хто?
    Жертвенні козли, покликав адвокат, ставлячи поневіряння своїх клієнтів на одну дошку з поневіряннями Спасителя.
    Обидва, коли їм дали слово, без кінця варіювали євангельські аналогії.   
    Якеш промовляв череп’яним голосом, очі йому сльозилися: достеменно старий касир, що поцупив скарбові гроші. Ленерт – з пещеною борідкою, у вишуканій трійці та хвацько заламаному береті – заки  говорити, акуратно склав на лаві підсудних щойно прочитані газети.
    Вирок викликав подив: невинні!

Колишні комуністичні верховоди Йозеф Ленарт (ліворуч) та Мілош Якеш. Нібито демократичний суд країни НІБИТО щойно підтвердив: не винні…

    Невинні, бо суд оцінює не історію, а вчинки, виявлені звинуваченням; невинні, бо засудження комуністичних діячів за зрушення основ соціалістичної держави виглядало б нісенітницею; невинні, бо змову оскаржених з представниками іноземної, совєтської, держави, не доведено.
    Вирок не сходить з дива.
    Чи можлива річ, щоб у вільній країні зрадників судили по законах, що були чинні за часів неволі?
    Чи можлива річ, щоб у демократичній країні прокурор готувався до розправи так недбало, що всі його аргументи сприймаються як насмішка з демократії?
    Чи можлива річ, щоб у цивілізованій країні поведінка людей, які спекалися із загарбником, не трактувалася як поведінка варварська?
    Усе можливо, якщо учасники розправи – і прокурор, і суддя, і захисник – перекручують початкові дані. А вони таки їх перекручували. До чого нібито об’єктивні посилання на соціалізм? Коли йдеться про державну зраду, система жодної ваги не має, засадничим поняттям стає суверенність.   
    У залі № 83 празького міського суду, що на вулиці Спаленій, 23-о вересня 2002-го дипломовані правники пересмикнули карти. Та так майстерно, що громадськість мало що второпала. За винятком битих жаків, у яких і запозичимо пояснення: держава завжди залишається суб’єктом права, ніякі катаклізми не можуть підмінити її системою; ототожнення держави з державним ладом – це або примітивна неграмотність, або примітивне
шахрайство.      Призабуте слівце саботаж виринуло 9-го червня 2003-го там таки, на Спаленій, виринуло в оточенні слів ще більш страхітливих і пролунало на адресу празького пенсіонера Карела Гофмана: “Державна зрада, скоєна через саботаж...”.
    О першій годині тридцять хвилин 21-го серпня 68-го він наказав вимкнути передавачі чехословацького радіо. Мільйони людей не дізналися, що відбувається агресія, що чехословацьких вояків замкнено по казармах... Учинок, який і тодішня поліція кваліфікувала як кримінальний, але не похопилася Гофмана затримати: совєтський автопанцерник припровадив його прямісінько на совєтське посольство.
    На Спаленій Гофман доводив, що вимикав передавачі не на власний розсуд, що так загадав секретар ЦК Драгомир Колдер. Довів! Суддя визнала звинувачення за не досить обґрунтоване і крутеньку статтю замінила лагіднішою – “зловживання владою”. Проте й тоді Гофман до вини не признався. Він громив геть-чисто всіх. Перепало й слідчим, які збирали докази його запроданства. Колишній член нормалізаційної президії ЦК КПЧ і повновладний хазяїн чехословацького телебачення та радіо волав, що слідство підтасовано, що хай який зачитають вирок, а все одно буде він брехливий. Не примирився з чотирма роками тюрми і подав апеляцію.
    У Верховному суді голова його апеляційного сенату Роберт Фремр відкинув висновки низової інстанції: “Той, хто не погодився тоді з перемінами, міг, самозрозуміло, не погоджуватись і далі, однак не мав права вдаватися до нелегальних способів незгоди”. Вирок – шість років позбавлення волі. За саботаж. Верховний суд зважив на час, що збіг відтоді, коли було скоєно злочин та на похилий вік злочинця. “Нормальне покарання, – зазначив Роберт Фремр, – сьогодні було б неадекватно суворе, але немає підстав і для того, щоб засудженого визнати невинним. Він скільки сили підтримував недемократичний лад, який, своїм звичаєм, не тільки забезпечив його безкарність, а ще й сприяв політичній кар’єрі”.
    У празькій в’язниці на Панкраці Карла Гофмана мали зачинити 5-го грудня 2003-го. Цього листа я пишу 26-го травня 2004-го. Засуджений саботажник на волі. Можна битися об заклад, що двері з прозуркою ніколи за ним не затріснуться. Він, як посвідчили лікарі, має аж 15 (п’ятнадцять!) хвороб. Сподіватися, що стариган позбудеться стількох болячок?.. Ні, воля йому на віку написана.
    А багатьом іншим так само. До того ж тим, проти кого Карел Гофман – втілена порядність.
    Немає присвяченої політичним процесам 50-х років монографії, автор якої не згадав би Милана Моучки. З його засновком безневинні йшли на страту або щезали в уранових копальнях Яхимова. Безвісний тесляр блискавично знісся вгору по Другій світовій війні, промінявши вироблення столів на стіл в органах безпеки. За чотири роки – у 49-му – він начальник StB в Угерському Градищі, де з піддопитних вибивали самообмови. Далі – керівник одної з двох слідчих команд у празькій тюрмі “Рузини”. Команда VI-A працювала з “ворогами партії”, а команда VI-Б – з позапартійними: соціальними та християнськими демократами, народовцями тощо, тощо, тощо.
    Восени 49-го Моучка перебрав справу відомої соціальної демократки Мілади Горакової. Вона мала стати головною оскарженою в процесі, яким комуністи прагнули розквитатися з політичними опонентами. З сімнадцятьох засуджених четверо дістало вирок смерті, четверо – довічне ув’язнення, дев’ятеро – від п’ятнадцяти до двадцяти восьми років каторги. Мілада Горакова пішла на шибеницю. Наспіло 35 судових розправ з крайовими діячами ворожих партій. А це вже було 639 засуджених. У десятьох – кара на горло, у сорока восьми – довічне ув’язнення.
    Процесом Мілади Горакової вперше опікувалися московські дорадці. Невдатного столяра приголомшили їх великі знання: “Одного разу, схотівши показати приклад сумлінного виконання обов’язків, я допитав котрогось подільника Горакової і склав протокол. Заувага полковника Лихачова, що протокол нічого не вартий, мене страшенно здивувала. Потім Лихачов проаналізував мої помилки і пояснив, як усе має виглядати: перед допитом слідчий мусить мати список і конкретних запитань, і правдоподібних відповідей; завершальні протоколи пише без піддопитного; саме їх останній повинен визубрити напам’ять. Практика довела ефективність такої методи”.

Міладі Гораковій (перший ряд, друга ліворуч) – вирок смерті.

    Команда VI-Б обробляла епископа Станіслава Зела, ігумена Бржевновського манастиря Анастаза Опаска, американського кореспондента В. К. Овтіса, який і “визубрив напам’ять” скомпоноване слідчим “шпигунське зізнання”... Затятих Моучка кидав “на конвейер”. Це, звісно, підказка полковника Лихачова. Однак учень утер носа вчителю, запровадивши серед підлеглих соціалістичне змагання за найтриваліший допит. Переміг колектив слідчих, який допитував Оскара Валашка сорок днів і сорок ночей. Кажуть, що большевицькі верховоди схаменулись, а відтак кінцем 50-х Милан Моучка став – порушення соціалістичної законності! – перед партійною комісією. Це щербата правда. Ніхто не схаменувся. Комуністичний, як і всякий тоталітарний режим, час до часу позбавляється садистів за покликанням. Небезпечні! Поклик – це задоволення і власних потреб, а тоталітарна система дбає про задоволення потреб тільки й лише системи. З  о р г а н і в  Моучку відпровадили, щоб очолив міжнародний відділ (однаково номенклатура StB!) величезного празького підприємства.
    Управління, яке розслідує комуністичні злочини, звернулося в лютому 2003-го до прокуратури з проханням завести на Милана Моучку кримінальну справу. Прокуратура понад рік вивчала докази і врешті-решт повідомила, що за повище нікого невільно переслідувати. По-перше, через давню (1960) амністію, а по-друге, через задавненість.
    А давній (1991) закон про злочинність і протиправність комуністичного режиму? 
    Чинний,  н і б и т о чинний! Про людське око.   
    Ось і читаю про большевицьких панів і підпанків. Читаю про естебак – з великими зірками і трохи меншими. Читаю про тюремників – абсолютних і напів- неандертальців. Читаю свідчення про злочини тих, тих і тих. Читаю судові хроніки. Читаю вироки.
    А чи варто їх читати – вироки, написані під копірку?
    Не читаю – слухаю.
    Магнітофонний запис. Ще з тих часів, коли по чеських судах вживали перебивний папір. З шістдесятих. З минулого століття! Захриплий бард, чий баритон лунав з підпілля, співає, що слово честь забуто.
    Минуле століття... А що змінилося? Нічого. Хібащо копірка щезла без вороття.
    А ще був поет, який шкодував, що “вимерли дуелі, а шпага... шпага – тільки  спорт”.
    А якби не вимерли... Приступив до товариша N., злочинця, який вийшов з судової зали чистий наче лілея, та й кинув йому рукавичку. А назавтра і секунданти виєднали: стрілятися! Байдуже, що товариш N. аж так зморився, будуючи соціалізм, що й пістоля не втримає.
    Замість нього син або внук стрілятиметься.
    А коли не піднято рукавичку, я, ви, вони – всі, кому болить покривджена гідність, маємо за моральний обов’язок удатися до образи вчинком.
    Наша доба – це доба запропащених, як мамонти, двобоїв та нешкідливих, з кулькою на шпичці, шпаг... Однак і в ній є місце людям, у крові яких честь розчинено природно, наче сіль. Таким місцем може стати і харківська вулиця, де письменник Іван Багмут, який відсидів своє по сталінських таборах, перестрів колись ката-пенсіонера. “Так це ти, стервиго?!”, – загримав письменник, врізаючи старого ціпком.
    Міліція. Штраф.
    “Три карбованці – та й вже”, – мовив черговий лейтенант. А в Багмута – ні копійки. “Раз так, – заспокоїв його лейтенант, – плачу за вас”.
    І витяг з кишені три карбованці.
    А чи спроможеться на таке чеський поліцай? Певен, що ні.
    Спільнота не має, як модно тепер говорити, політичної волі. Можливо. Але індивід її має! І саме від нього залежить – почуватиметься кат, садист, викажчик ізгоєм чи ні.
    У Нюрнберґу ґестапо визнали злочинною організацією...
    Та чи було це аж таке відкриття?
    Ще за імператора Франца-Йозефа австро-угорська старшина тодішніми “ґестапівцями”, “естебаками”, “каґебістами” гидувала.
    Армійський старшина (а гвардійський – що й казати!) ба навіть кивком до них не вітався.
    Честь годі запровадити законом.
    Честь завше над ним. 
 

Прага.

 

 {mospagebreak}

Довідка про автора

Микола ШАТИЛОВ (нар.1939) – літературний критик, публіцист, поет; наприкінці 60-х редагував відділ критики часопису “Прапор” (тепер – "Березіль"); схвальна згадка про ув’язненого прозаїка Василя Захарченка в одній зі статей спричинила його звільнення; від літератури відійшов. Повернувся до літературної діяльності початком 90-х, коли замешкав у Празі (Чехія). Працював празьким кореспондентом американського радіо "Свобода"; співробітником часопису "Визвольний шлях" (Лондон, Велика Британія); зараз – кореспондент радіостанції "Німецька хвиля". Пише для чеської преси. Автор першої в Чехії публікації про ОУН-УПА. Член редакційної колегії часописів “Березіль” та “Визвольний шлях”.