Дьордь Конрад
Антиполітика в літературі?
З угорської переклала Оксана КОВАЧ
1. Ми добре знаємо, що таке присутність політики в літературі. Її завжди білими нитками шито. Таке ми спостерігаємо не тоді, коли вона присутня через вимоги твору, а зумовлена зовнішніми міркуваннями.
Але що ж таке антиполітика? Просто цикання, якби в нас була мавпа, і почала б ця мавпа бешкетувати, а ми в такому разі роздратовано гаркнули б на неї: Марш на місце!
Політика любить влаштовуватися зручно, вона займає все ліжко, увесь будинок, нас самих, наш мозок, наші розмови, наші потаємні бажання, і, таким чином, ми перетворюємося на мавпу, на мавпу, яка на параді гордо височить над натовпами людей, що марширують перед нею. Письменник, який, наче мавпа, наслідує самого Бога, явище жалюгідне. Дещо більш людиноподібним виглядає (хоча це також сумнівно), якщо він грає роль Бога над своїми героями, як сказав у своєму відомому вислові Франсуа Моріак, маючи на увазі, що романіст, як мавпа, наслідує Бога, беручи на себе роль всезнаючого володаря своїх героїв, а іноді — бере на себе роль дитини, яка, схилившись над своїми ляльками, зайнята грою на підлозі.
2. Про естетику non est disputandum. Кожен розповідає так, як він вміє, і як йому подобається це робити, і як працюють його думки, як він владний керувати своїми словами. Це єдина форма керівництва, влади, для якої є місце в літературі. Влада письменника над його власними словами. Будь-яка інша влада,— тобто державна, влада ринку, релігії, національності, раси, статі, влада будь-яких політичних концепцій над твором є насильницькою, вона є насильством, і заслуговує на одне-єдине слова: Цить!
————© Оксана Ковач, 2006, переклад.
Найниціший вид втручання — це погроза вбивством, тортурами, в’язницею. Візьміть до рук хоча б видання комітету Writer in Prison міжнародного Пен-клубу — чудова робота, точний бухгалтерський облік: кого саме вбили, кого посадили до в’язниці, кого ще посадять, хто зник безвісти.
Небезпечні не лише владодержці, а й підпільні організації, бойовики з полум’яними душами. Чимало таких злочинних організацій бажають, щоб той чи інший письменник замовк навіки.
Є такі, хто вбиває через службові обов’язки, є хто — за гроші, і є хто — з релігійно-ідеологічних міркувань. Вбивство письменників є крайнім прикладом присутності політики в літературі, найчастіше тиск на них здійснюється безкровно, що є відповідною платою за конформізм, вдалу домовленність, зручну і вигідну для кожної зі сторін.
Політика в літературі — це самовідречення і самопожертва письменника в ім’я заяложених фраз, що заміняють і сім’ю, і друзів. Скільки існує письменників, стільки і пояснень такого запаморочення, але жодне з них не є особливо цікавим.
3. Антиполітика? — Головне не піддаватися. Письменник це не учень, і завдання його не у тому, щоб вивчити почуте від викладачів. Його не можна екзаменувати ні з якої, навіть освяченої зверху, науки. Ніхто не може давати йому завдань, навіть ті, хто посилаються на Бога, на націю, на общину, на будь-яку особливо піднесену цінність. Коли він торкається пером паперу, все на світі повинно починатися спочатку.
Письменник може обіймати громадську посаду, якщо в такий спосіб він захищає свободу думки. Але навіть тоді нехай посада не захоплює його цілком, бо це шкідливо для писання, професії, що потребує постійної практики і незмінної неупередженості.
Згадуючи свою власну біографію, ми можемо оцінювати її події з різних ціннісних точок зору. При нашій професії неминуче замислитися над тим, що саме було корисним, а що — шкідливим для писання, для нашої особистої творчості.
Для нашої професії потрібно багато вільного часу і мудрого витрачання сил, потрібно не заглиблюватися окремо в кожну проблему, але бути присутнім у вирі життя. Зважати на себе, не вступати у правлячу партію, не підписувати декларацій на підтримку існуючого ладу або стукацьких договорів. Якщо на думку спадали опозиційні розмірковування, треба було навчитися не особливо піддаватися страху.
4. Влада завжди знаходила спосіб шкодити літературі. Тібора Дері, наприклад, у в’язниці позбули приладдя для письма, тому, коли мешканці сусідньої камери, проколупавши стіну, дізналися, хто посаджений поряд із ними, і поцікавилися про його самопочуття, Дері відповів, що почуває себе зле.
Що йому було не так? Клаустрофобія? Це у в’язниці цілком зрозуміло. Але коли через два з половиною роки він нарешті отримав письмове приладдя, він написав один із кращих своїх романів, сидячи на краю нар, які розділяв, на щастя, з Домокошем Кошарі, видатним істориком; на щастя, бо той також був зайнятий писанням, і, бачачи старанність один одного, обидва одержували натхнення в камері. З вищесказаного, звісно, не випливає, що для письма немає кращого місця, ніж в’язниця.
У 1956-му я, правда, взяв у руки автомат, коли це стало доступно студентам, але потрібен він був мені скоріш для вільного просування по місту, щоб побувати і там і тут, і, перебуваючи у відносній безпеці, спостерігати, осмислювати зі сторони те, що відбувалося. Спостерігати, не стоячи над подіями, не опускаючись нижче і навіть не поринаючи у самий вир подій, але справді зі сторони, інстинктивно регулюючи наближеність чи віддаленість.
5. Господар над нами — текст, який прагне опинитися на папері. Якщо це буде поганий текст, значить, у нас поганий господар; можливість невдачі є частиною гри, якщо в тебе нема ризику програшу — немає і гри.
П’ятдесят років тому ми стояли зі зброєю в руках на платформах внтажівок, у підворіттях, у коридорах, ходили у дозори, стояли на варті. На декілька днів ми стали солдатами, перш за все — солдатами, що слухалися внутрішніх наказів. Коли якась “домуправша” почала вимагати від імені, начебто, революційного народу, щоб ми там на місці, на третьому поверсі, порішили, мовляв, з офіцером держбезпеки (до речі, здається, навідником-артилеристом), ми відпустили цю людину під власну відповідальність. Просто так.
Бувають ситуації, коли ми відкладаємо літературу в бік. За час революції ми збагатилися великою кількістю спостережень і, можливо, усі наші колеги, що відчувають необхідність узяти зброю до рук, у якому б куточку земної кулі вони не були, значно поповнили свої знання завдяки всьому пережитому нами.
Але на таких театрах дій письменник залишається вірним собі лише тоді, якщо нікого не вб’є, якщо зробить крок убік або відступить.
“Ми будемо стріляти тільки, якщо вони стрілятимуть”,— повторювали ми, стоячи з автоматами у вікнах університету і дивлячись на вишикувані навпроти танки. Минуло декілька днів, і ми без жодного пострілу пішли додому.
Якщо я й ототожнюю революцію з добровільною збройною боротьбою, то, треба сказати, — я не був революціонером. Коли молодь у величезній кількості, що з меншим чи більшим правом іменувала себе борцями за свободу, почала перетинати кордон у напрямку до Відня, — я залишився.
Розповідають, що у Відні їм видавалися безкоштовні абонементи на трамвай. Проте увечері, після дев’ятої, кондуктори не визнавали дійсності абонементів, саме тією годиною обмежувався час їхньої дії, і взагалі, сказав один із кондукторів: після дев’ятої борцю за свободу місце в ліжку. Інакше кажучи, хоч так хоч сяк, геройські години завжди змінюються тупуватим побутом повсякденності.
Антиполітикою в тих умовах було — не плисти за жодною течією. Якщо я прагну не ставити свій мозок на службу своїй власній державі, то з якої такої речі я маю зобов’язати його висловлювати вдячність іншій державі за те, що вона мене прийняла?
6. Я ніскільки не прагнув підніматися будь-якою соціальною драбиною. Зате, правда, я як одержимий прагнув того, щоб моє писання могло бути вільно видане, що, звичайно ж, можна кваліфікувати як симптом аутистського егоїзму.
Якщо я і погоджувався на те, щоб виступати у тій чи іншій соціальній ролі, я завжди намагався залишитися в колі літератури. Я уникав того, щоб мати значний соціальний статус, поважного начальника, підлеглих, власний кабінет, автомобіль, помісячну платню, я не хотів на жодному рівні включатися до жодної адміністративної структури.
Я завжди надавав перевагу спостереженню зі сторони, ніж піднесенню над подіями. Я пішохід.
При демократії я також не став державною особою, але послідовно, наскільки вистачає моїх сил, намагаюсь бути приватною особою, у якої, звичайно, можуть виникнути декілька думок і про справи громадські. До перевороту 1989 р. у мене був уже час на те, щоб зрозуміти дещо про двозначність влади та адміністративних повноважень, про моральність їхніх закликів, про патетичне усвідомлення обов’язку та про лабіринти пастки, яка під усім цим прихована. Собі я наказав залишатися спостерігачем, навіть на місці головуючого, залишатися шпигуном майбутнього роману, який у собі і у своїх колегах спостерігає за “державним інтелігентом”, за патріотичним парадним шпаком, я наказав собі бути рупором тієї чи іншої більшості чи меншості (якщо можливо, тієї з них, що програє справу), а також великим повістярем нації, провидцем утопії, серфінгістом чарівних інтелектуальних ролей та оман.
Тому заради самозахисту, побоючись за свій здоровий глузд, я завжди вибирав антиполітичну точку зору, яка іноді, в особливо вдалих ситуаціях, могла випадково збігатися з позицією тієї чи іншої законної установи, бо навіть антиполітична думка не може вигадати нічого кращого за установи та юридичні норми вільної демократичної правової держави.
Але така людина виявилася б сліпою, якби не помітила самодостатню пихатість влади, здатність установ до злоякісного розростання.
7. Сама література як така знищується тоді, коли виникає обов’язок щось любити чи ненавидіти. Маленьку чи величезну країну, людей, наприклад, тих, хто часто з’являється в новинах, які наділені правом влаштовувати наше життя і які здатні сказати будь-що,— тільки заради того, щоб ми погодилися з їхнім, таким видатним статусом, щоб ми їх обрали-переобрали, щоб ми вкладали в них свої надії та наділяли їх своєю довірою, щоб ми саме їх боялися або саме в них вірили.
У поведінці людей, що обіймають високі посади, я завжди бачу театральність і завжди бачу зраду в кожному, хто вміє писати, коли той огортається плащем особливого пафосу здобуття чи використання влади.
Мені не відомо, наскільки європейська пихатість благородніша за пихатість національну угорську, проте я знімаю капелюха перед інтеграцією, перед цивілізацією співдружності, бо, як мені бачиться, живучи у великому і складному суспільстві, індивідуум може бути в якійсь мірі вільнішим. ЄС ще не дошкулив мені, а моя рідна держава — так.
Для літератури не є благотворною особиста чи колективна самозакоханість, яка, проте, є складовою частиною будь-якого націоналізму. Виставлену напоказ самозакоханість ледве можна відділити від нетерпимості до чужих, а тривале приховування в часі такого стану речей, на жаль, неможливо обмежити, і в такому разі марно звертатися до совісті.
Головна міська площа переживе, якщо на ній звучатимуть промови такого роду, адже вона вже стільки всього чула, але роман не виживе, якщо такі промови розлого поширяться в ньому.
8. Той, хто у першій половині дня залишає на самоті свій письмовий стіл заради того, щоб діяти як представник держави, може, звичайно, бути суттєво винагородженим за це, проте натомість він повинен влитися у процес побудови нації, у потік загальних місць ідентитету. На нього чекають у відділі Установи, де його хвалитимуть, де його сваритимуть, — і свої прагнення йому треба буде узгоджувати з тим, за що саме його хвалять і за що сварять. На деякий час йому доведеться замкнути до шухляди стола, крім незакінченого рукопису, і свободу думки. Йому не уникнути пропаганди, спритних промов, підпорядкованих в інтересах “своїх”, він зобов’язаний буде дивитися вбік, коли йому ставитимуть прямі запитання. Якщо ти підіймаєш свій голос і зачіпаєш суспільні інтереси, то важко уникнути влади. Важко, але можливо.
9. Відчуваючи за спиною могутність державної безпеки, можна все ж таки робити і добрі справи. Правда, вочевидь, щойно ти одержуєш державну владу, ти змушений вирішувати за інших, і в той час, коли одному сподобається твоє рішення, іншому воно припаде погано. Тебе за твоє рішення засуджуватимуть, а ти будеш виправдовуватися і упиратися. Такий бій займає всі твої сили, і пристрасті заволодівають твоїми думками. Тому що, врешті-решт, не можеш же ти бути неправий.
Але завжди правий, та в такій великій кількості питань? І завжди правий саме ти?
Якщо ти прийняв на себе державну роль (краще було б обійтися без цього), привнеси до своєї справи деяку індивідуально-анархічну розслабленість, антиспазматик, страшно навіть вимовити — гру. Не так уже й важко залишатися відносно бідним, щоб доводилося щодня працювати заради прогодування сім’ї.
10. Років сто тому письменники ще не дуже марили владою; після наших останніх змін у суспільстві таке траплялося частіше, і коли з’явилося величезне число саморобних функціонерів, у державної влади виникла потреба у духовному лиску, у самобутніх незалежних мислителях. У 1989 році тих, хто не мав влади, історія стала пригощати владою.
Почалася довготривала дискусія про справедливу владу. Опозиція, що вийшла на світ божий з підземелля, також потребувала твоєї участі. У тебе могло виникнути таке відчуття, що це було б просто втечею, якщо саме тепер, коли для всіх важливе твоє слово, ти заховаєшся в якомусь романі. У якості спокусника, біля воріт пастки, не дрімаючи, чатувало на тебе усвідомлення свого власного історичного обов’язку.
Але такий стан тривав недовго, тому що ворота, що впускали до політичного класу, стали вужчими. Розпочалося змагання за посадами: кому дістанеться, кому доведеться покинути насиджене місце, хто гримотить у ворота, кого можна підсидіти, кого чим можна образити так, щоб від обурення він випав би з ряду. Триває боротьба за громадське майно, за прийняття рішень про той чи інший процент податку, який перекочує в партійні кишені, у приватні кишені. Не припиняються викривальні слідства, а також наклепи, — і це при тому, що про тюремне покарання, як правило, мова і не заходить. І ось вже зародковий міщанський добробут накидає на себе покривало культури, а святкування культури потребує поезії, квітів, музики, шампанського і смачних закусок.
11. І ось настав час конкуренції, наслідками якої стають не тільки призи, гучні титули, нагороди і великі прибутки, але й гіркі втрати та зміцнення позицій тих, хто програв, різного роду чепурними ідеологічними бастіонами. У людей відпадає охота до читання; лінощі, звичка до комфортного існування духу, око більше оглядає зображення, ніж чіпляється за ці маленькі плутані чорні жучки.
Ох, як стомлюють ці щільні абзаци і дивні слова. Скільки годин власного життя і уваги можна присвятити іншій людині? Не існує суспільства без нарікань, у мене самого свої проблеми, для чого ж мені читати про чужі, — думає про себе той чи той. Невід’ємним обов’язком, що приходить разом зі свободою, стає вміння жаліти себе якось цікавіше. Нудне самооплакування звичайно виплескують до популістської політики, а ось для мистецтва необхідне більш витончене і блискуче самооплакування.
12. При демократії письменник живе з того, що продає свої тексти. Написаний чи озвучений текст — це товар, що ми продаємо, звісно, якщо пощастить і якщо існує такий прошарок читачів, яких це цікавить. До непевного становища письменника в ринковій ситуації додається саме це питання: чи вже має або чи ще має попит у читача його товар?
Це продаж самого себе. Товаром є власна особистість. Людина пропонує і продає громадськості самого себе. Ризиковане заняття, безумовно, було б надійніше служити національній чи європейській державі, якій-небудь місцевій чи міжнародній організації. Але все це вже залишилося позаду, митець вже став блазнем, він показує самого себе, малює образи людей, розбурхує пристрасті, водночас допомагаючи читачеві займатися душевною гімнастикою, як масажист, що приїздить на виклик. Він продає враження, продає речення, маючи сподівання на допитливість читача, який погодився б мандрувати його твором, ототожнюючи себе з якимось персонажем.
13. Я намагаюсь розділити політику і літературу, хоча і знаю, що це можливо лише до певної міри. Мій антиполітичний світогляд не заперечує присутності політики в політиці, проте я не приймаю її як провідну лінію в літературі. Митець бачить її, але не підкоряє себе їй. Ніколи не дозволяй, щоб вона перетворила тебе на засіб. Нехай тебе трішки використають, але не занадто. Не треба медіумів і акторів змішувати докупи.
У часи революційні, прискорені, змішування є природним, у такі часи все стає винятковим, ми починаємо робити такі речі, яких звичайно не робимо. Але в міру того, як речі повертаються до природної колії, як встановлюється і укріплюється новий стан справ, знову починають розрізнятися і виявлятися по-своєму різні професії, розріняються точки зору і промови.
У такі часи доцільно встановити для себе ієрархію цінностей. Головною цінністю для письменника є текст. Одна з головних умов тривалості життя тексту — це ясне бачення речей. Ніколи не казати нічого такого, у правдивості чого ми повністю не переконані.
14. Політики прагнуть заволодіти державною владою чи зберегти її і підпорядковують цій меті свої вчинки, більше того, — раніше чи пізніше і свої усмішки. Може, звичайно, трапитися, що я підтримуватиму того чи того своїм виборчим голосом, я можу сказати, на кого ставлю в перегонах, я можу надати перевагу комусь як акторові, як майстрові справляти враження, — але навряд чи для мене властиво, щоб я наділяв того чи іншого своєю довірою.
Письменник як громадянин бере участь у голосуваннях, має свої симпатії та антипатії, але, перш за все, він особа приватна. Принаймні допоки мова йде про демократію. Поки суперники можуть висловлювати свою думку. Адже митець не прагне до державної влади, йому не доводиться ставати гравцем тієї чи іншої команди, досить, якщо він виражає свою солідарність, хоча навіть це має свої межі.
Я особисто, наприклад, краще відмовлюся від будь-якого виступу на тему загального блага, наміченого на першу половину дня, бо години після ранкового пробудження я люблю проводити за письмовим столом. У той же час громадські діячі завжди особливо зайняті саме зранку. Ось вам приклад несумісності.
15. Зовсім інша річ, якщо перед нами випадок реальної чи можливої диктатури: в такому разі більшість втрачає гостроту зору, і необхідно задіяти авторитет того чи того письменника для захисту прав свободи. У таких ситуаціях вихід на авансцену виправдано.
У підпільній опозиції почуття виражаються відвертіше. При демократії важко дружити з політиком, бо ніколи не знаєш, про що він думає насправді, можна лише припускати, що заради успіху він думає те чи інше. Мислення політика передбачає певну гнучкість і зумовлений інтересами вибір партнерів та друзів. Встановлення меж такого роду, проте, обмежує і ступінь нашої довіри.
Той, хто керується власним смаком, власною системою цінностей, і тому надає перевагу антиполітичним поглядам, інакше кажучи, не хотів би, щоб приватне життя ототожнювалось із державним інтересом, — тільки той може дозволити собі виключити політику з усіх тих речей, які він важає для себе особливо важливими. Було б негарно, наприклад, якщо б лікар розпочав лікувати свого пацієнта, керуючись партійними інтересами. Сумним, хоча і нерідким є той випадок коли любовно-сімейні зв’язки розриваються з причини політичних конфліктів, наприклад, державні кордони розділяють тих, хто любить одне одного.
Письменник — не державний чиновник і не солдат, він не може підпорядковуватись якійсь організації, інстанції, він має слухати не думку інших, а випитувати в себе власну думку про певну річ, і найнадійніше буде, якщо він спиратиметься на власний досвід. У таких речах, у яких він розбирається, найкраще йому нікого слухати, а про такі речі, у яких він не розбирається, краще йому занадто багато не говорити.
Можете уявити собі, яку сумну нісенітницю я плів би, якби мене почали розпитувати про те, що складає саму суть існування парламенту, про долю бюджету. У таких випадках, коли мова йде, головним чином, про гроші, дуже хитрий письменник чемно поступається трибуною іншим і довіряється тим, хто його представляє і про кого він думає, що вони компетентні, тим, кого ця тема може палко захоплювати.
16. Я знаю такого письменника, який на дзвінкому від пташиних пісень світанку на запрошення друга-депутута як гість навідав Парламент, але не витримав у депутатському кріслі й години, бо поринув у пригнічуючий сон, поспішив покинути ці похмурі лави парт. Залишається тільки зняти капелюха перед тими, хто таке витримує. Є щось героїчне в тому, як вони використовують свої сідниці і вуха, щоб забезпечити доступ до свого мозку політичних промов. Трапляються, проте, і такі люди, яким це не дано.
Трапляються виняткові випадки, коли все ж таки доводиться віддавати себе такого роду заняттям, а ті, хто на це не здатні, можуть зайнятися грою. Якщо нема можливості збори переспати, то можна розглядати їх як театральну виставу. Вся ця витівка має свій внутрішній зміст і є частково дійсністю, а частково вигадкою. Я сам іноді розглядаю політиків як спортсменів чи блазнів.
Учасник змагання в будь-якому разі хоче виграти. Письменник не прагне до того, щоб перемогти, просто хоче порядно зробити свою справу. Отже, письменник не мислить категоріями боротьби, армії, масового руху. Нехай і живе кожен за своїми правилами. Не треба вплутуватися до професії іншого.
Правда, у видатних письменників можна собі уявити будь-яку несподіваність, різкі віражі, але навіть у цьому вони стають творцями духовного оновлення, вносять розмаїття на поле гри. Нехай діє ліберальна демократія, діє правова держава з її чітко окресленими ролями, нехай вона робить свою справу так, як робить установа громадського транспорту чи міське водопостачання. Я в їхні справи не збираюся втручатись.
17. Зовсім інший випадок, якщо трапляється повінь урочистої демагогії. У таких випадках, не заперечую, я міг би вставити своє слово, але те, що помічаю я, ясно бачать і інші, журналісти, серйозні публіцисти, — вони й обговорюють питання. Письменник — це не публіцист. Публіцист судить про справи громадські, публічні, письменник — автор роману — обговорює справи особисті.
І все ж таки я намагаюсь спостерігати за громадським простором, стежити, хто захищає мою свободу, а хто їй погрожує, хто саме перебуває в неясних стосунках із демократією, хто хотів би підпорядкувати собі пресу і тим самим порушити мої права. І як бути з тим, що все це відбувається під знаком побудови нації? Чи існує благородніша ідея, яка може піднятися над романом більше, ніж правда твору?
Одна нація, одна держава, один вождь, одна література, — це лозунг фашизму, зокрема фашистського комунізму. Не можна виключити, що у глибині свого серця кожний здібний політик прагне бути вождем. Бути першим серед тих, кого викликають на трибуну і зустрічають бурхливими оплесками. Багато хто шукає собі кумира. На відміну від них громадянина з антиполітичними поглядами важко заманити на поле політичної захопленості далі, ніж до рівня доброзичливої підозрілості.
18. Не існує правил, існують дилеми, рішення яких кожен намагається знайти сам. Індивідуальність, стиль, — це і є ultima ratio, найвища правда. У скільки-небудь вартісного письменника є власна стратегія, його рішення послідовні і логічні, хоча вони можуть бути і не для всіх прийнятними. Йому і цього досить, він не прагне стати морально вищим за своїх сучасників.
Хто може сказати, чи корисний для літератури той шлях, що обрав той чи інший письменник? Можливо, існує і кращий шлях, власне, літературу можна і покинути, навіть взяти тайм-аут, як у матчі, література — не святиня, хоча напевно є нагальною потребою людини. У будь-якому разі треба сказати, що у світовій літературі вже були періоди величезного мовчання, перерви. Не факт, що писати потрібно безупинно.
Треба ще і вижити. Скажімо, зайнятися якоюсь міщанською справою, наприклад, людина може бути відповідальною за захист прав молоді, соціологом-урбаністом, редактором у видавництві та главою родини, вона може відвідувати різноманітні товариства; але якщо її вистачає на всі ці види занять, тоді часопростір літератури для неї стає тіснішим. Причому це може служити на благо батьківщини. Те, що визначила доля, те, що ми самі обрали, ми повинні виконати гідно, але куди б нас не занесла доля, блокнот у чорній твердій обкладинці завжди поміститься в лівій кишені піджака.
19. Купуючи книги, читач купує сценарії життєвих стратегій: як слід чи не слід жити. За свої гроші він хоче одержати хвилювання, жахи і мудрість, хоче подорожувати разом із автором, шукає гіда для дослідження власних печер, хоче вийти зі свого “я” і піти вдалину, не знаючи куди. Подавай йому біль та втіху, вправи для уяви. На додаток він просить ще духовної настанови, а також ідеалу; трапляється навіть — остаточного пояснення всіх причин, тому що людина невпевнена в собі навіть тоді, коли її справи досить непогані. Якщо існує така можливість, вона із задоволенням перевтілюється в чарівні чи потворні образи.
Після 1989 року ми перейшли до демократично-товарного світу, в якому книга більше не є інструментом пристосування чи бунту. За свої гроші покупець одержує різноманітні враження, на які є попит. У колишньому світі, коли верховодила влада, письменник і вахтер рішуче заявляли: держава — це я. І той факт, що в цьому містилася певна правда, зовсім не допомагав у писанні. Текст для політика є засобом, а для письменника — метою.
20. Майже у всіх проявах свого життя я намагався залишатися особою приватною, і в Будапешті мені це так чи інакше вдавалося. Я нікуди не намагався пролізти. І тепер ми живемо в тій самій своїй старій квартирі. Для мене не може бути кращого існування, я не можу втратити жодної посади, зовсім не важливо, щоб мої книжки були скрізь, і ще менш важливо, щоб я був скрізь присутній. Мене бентежить той факт, що можна фізично перебувати в різних місцях. Я не боюся осудження і не боюся навіть власної совісті.
Якщо ти холоднуватий, то не згориш вмить. Для писання необхідне усамітнення і ні від чого не залежна ясність розуму. До 1989 року все це забезпечувалося офіційним нехтуванням мене, це було чимось на зразок дієти, яка звільняє від нудних обов’язків.
Попередній суспільний лад я вважав непотрібним і шкідливим і не приховував цього від моїх читачів. Відразливі прояви насильства, для яких я був об’єктом чи свідком, завжди були пов’язані і завжди будуть пов’язані з якоюсь ідеологією і релігією, а отже, — зі словами. Суть цих слів — зневага до спільноти якихось “інших” людей, яку слід ненавидіти і правильно було б знищити.
Я був червоною ганчіркою для різних політиків місцевого значення: чи через те, що я єврей, чи обиватель, чи автор книг, які прирівнювали до антидержавної пропаганди, при тому, що сам я їх вважав просто антиполітичними текстами. Я справді не хочу того, щоб політики мали багато влади, бо пережив часи, коли я повинен був через них боятися не тільки за свою свободу, а й за власне життя. Художнє мовлення не переслідує жодної політичної цілі, не прагне мобілізувати читача на якийсь вчинок.
21. Письменник дає читачам інтелектуальну радість. Він торгує катарсисом, опрацьовує позбавлений сорому сирий матеріал, виготовляє концентрат страждань та захоплення і розраховує жити з цього. Він стругає, майструє, вигадує; шикуючись у ряди, його вибір та рішення створють образи, що живуть у часі, він відображує характери. Хто якою людиною є — це видно з того, на що і скільки часу він витрачає. Хто не любить копатися у власній майстерні, той здирає сім шкур з навколишніх.
22. Підбір слів дає начерк морального обличчя автора. Літописець не переслідує власного інтересу, він не скиглить, у нього немає ненависті і немає честолюбства. Писати — це як крутити молитовну ступу; це доречно і у великому залі, і в маленькій комірчині, не потребує вмовлянь; це зручно і в незручній позі,— і студінь не холодна, і спека не гаряча. Мерзне людина чи пітніє — залежить не стільки від температури зовнішньої, скільки від самодисципліни. Забуття є природним, як є природним і останній подих, як і замінимість людини. Пам’ять завжди можна вмовити. А спогад — це річ настільки виняткова і чудова, як спалах сірника вночі.
