Жолт Копань НАДЬ

ВІДВАЖНА ДУША  

ОПОВІДАННЯ  

З угорської переклав Сергій ФЕДАКА

 

Нелегко таке оповідати, але не можу далі таїтися. Мене мучать докори сумління, як тільки це згадаю. Так буває завжди. Перед тим як у пам’яті моїй спливає згадка з подробицями, накочується гаряча хвиля, — немає іншого слова, — буквально заливає усе моє єство. Шлунок стискається, і мене нудить. По тому знов і знов чітко бачу усе, до найдрібніших деталей. Мене судомить, і я мушу притулятися до чогось, бо не можу встояти на ногах. Неймовірно гаряча хвиля прокочується і тягне мене за собою. Це минає за чотири-п’ять секунд. Як пояснити це психологічно, особливо фізіологічно, тобто з точки зору науки, я не маю уявлення, але ту подію, що тривала щонайменше десять хвилин, я можу пережити цілком і в усіх подробицях за чотири-п’ять секунд щодня — пересічно по п’ятдесят разів. Упродовж сорока років.

Однак треба визнати, що це відчуття упродовж сорока років поступово втрачає інтенсивність. Можливо, я просто звикаю до нього. Щоразу — хоча це ледь помітно — я  дедалі менше переймаюся тим минулим, мені дедалі легше його усвідомлювати, я краще його розумію. Все минає, минеться і це, якщо доживу... Минеться не знати коли, не одного чудового дня, ні, бо і для цього потрібні роки, а зрештою таки минеться — точнісінько як і саме життя.

Я гадаю, що мої враження, якщо можна так сказати, тепер дозріли до того, щоб я міг говорити про них. Я вже деякий час шліфую їх, але дотепер переказував лише самому собі, щоб переконатися, що можу висловити їх досконало.

 

Сталося ось що: коли ми за кілька хвилин подолали опір того жалюгідного гурту селян, що боронив село сапами і косами, і застрелили або зарубали багатьох із них, наше військо з диким ревом увірвалося до села.

Ми були голодні, люті і хтиві. Палали солом’яні стріхи, вереск і постріли розірвали тишу. (Я оповідаю у дусі якогось поганенького бойовика — але не думаю, що можна інакше.)

————
© Сергій Федака, 2006, переклад.

 

Я теж біг, горлаючи, але у тих хатах, куди я хотів уломитися, уже були мої товариші, тому я кидався далі й далі. Я відчув, що товариші будуть з мене сміятися. Мабуть, мародерити треба з люттю в очах і залізною волею, а не отак, як мені вдалося лише з шостої спроби, якщо розумієте, що я маю на увазі.

Поволі усі відстали від мене, і я теж пішов повільно. Я брів через снігові замети і врешті помітив одну хату, окрему від інших, скраю села. Тільки тоді зауважив, що лишився сам. Зрадів, що нарешті ця хата буде моєю. Напустив на лице суворість, але подумки пом’якшав: коли вони виявляться покірними, тоді тільки поїм чогось, потім ляжу в найкраще ліжко, жінку не буду примушувати — тільки якщо виявиться дуже-дуже вродливою: ми вже тиждень ночували просто неба, і найдужче я хотів просто відіспатися. Але вродлива жінка — то інша річ. З нею я ще зможу. “Проти красуні я завжди беззахисний”, — це я нещодавно прочитав, і воно мені дуже сподобалося. І хату я не спалю, але лише тоді, коли вони там добре будуть поводитися.

Як тільки відкрив ногою браму, на мене напала велика вівчарка-командор. Я убив її одним пострілом — відтоді постійно згадую про це з гордістю. Хата німувала, її вікна дивилися на вулицю. єдині двері видніли коло воріт, за півметра від них. Стояла тиша, це було найтихіше місце в селі, лише здалеку долинали крики й ревіння. Та коли я ступив на веранду, увесь шум за спиною стих, і це справді приголомшило. Я ніколи не чув тиші так гостро — це може видатися дивним, але відтоді такого зі мною більше ніколи не бувало. Як і до того теж. Зате пам’ятаю, що зі мною було тоді, коли я відчув оцю тишу. Я перейнявся спокоєм, миром, можу навести кілька банальних слів, бо сприймав тишу отак уперше і востаннє у житті. Це відчуття не лякало, не було й натяку на небезпеку, воно було простим і приємним. Мене трохи пересмикнуло, я мало не постукав, перед тим як зайти. Та вчасно отямився, мій гонор різко запротестував. Хотів штовхнути двері ногою, але сам не знаю чому, не зробив цього, а натиснув на клямку. Двері виявилися замкнені. Боже, як я тоді здивувався, яка величезна, я би сказав, червона хвиля гніву здійнялася у мені! Я зняв з плеча карабін і став стріляти у замок над клямкою — ледь не до останнього набою. Потім вибив двері ногою і зайшов. Кімната, чи швидше кухня, була простора, з піччю, столом, ліжком (такі дуже короткі селянські ліжка) із стільцями. Вона вела ще до однієї кімнати. На припічку лежала кішка. На столі стояв кухлик з водою. Все нагадувало натюрморт. Кітчевий натюрморт, коли розумієте про що я. Я випив воду, потім злякано впустив кухлик — може, вода отруєна.

Я довго блював у кутку (цікаво, що я чемно блював у кутку, а не посеред кімнати), на щастя, усе вийшло з мене, відтоді багато разів думаю: якби я не блював, а вода й справді була отруєною, мабуть, моє життя скінчилося б інакше. Я осмикнув одяг, виставив карабін уперед і, випроставшись, натиснув на клямку. Кімната була меншою за кухню, у ній було тільки одне ліжко, стіл, квіти, стільці.

Навколо столу сиділа сім’я: баба, ґазда, його дружина, дві їхні доньки і хлопчик. На столі у глечику стояли квіти, я вже казав. (Звідки були ті квіти узимку, у тій злиденній країні? — з того часу це питання часто мене мучить. Одна дівчинка була дуже зваблива. На її блузці щільно випиналися ґудзики, а її візерунчаста чиста спідничка підкреслювала чуттєві контури талії. Відчувалося, що всі вдягнулися по-святковому у цей особливий день, хоча я не думав, щоб у тій країні цей день був святковим, не знав навіть, яке національне вбрання характерне для цієї місцевості, проте я відчув одразу, людина це відчуває, кажуть, що й у нашому селі люди так виглядають у святкових шатах, хоча зазвичай носять інше вбрання.

Я здивувався, коли не побачив на їхніх обличчях набридливого знайомого і звичного страху — ані найменшого ляку! Тільки хлопчик сопів, хоча таким ми дарували життя.

— Встати! — крикнув я і прицілився у ґазду.

Нічого не сталося; тобто вони далі сиділи собі, а я собі стояв. Потім одночасно глянули на мене. Вони й до того дивилися, але звичайно, а тепер їхні погляди зробилися цілеспрямованими і напруженими, і ціллю був я. Вони всі дивилися не кліпаючи, дивилися мені прямо в очі, у зіниці.

— Встати! — тепер я уже гарикнув, але відчув, що у голосі бринить мовчання, якщо сказати так не буде катахрезою. Я вимахнув карабіном, може, вони не розуміють, показуючи — встати!

Та вони тільки дивилися на мене: завмерло, не кліпаючи, з серйозним виразом облич. Вони всі були досить статурні, я тільки тепер це помітив. Отож їхні очі теж були великі — як потім я з’ясував. Спершу вони здалися карими, пізніше — чорними.

“Треба когось із них застрелити...” — подумав я і трохи заспокоївся.

Я глумливо посміхнувся, потім зробив крок назустріч і прицілився у голову батька родини.

— Встати! — прошепотів я спокійним, урівноваженим голосом.

Тоді він устав. Я ще ніколи не бачив такої людини. Він був велетнем, заповнив собою всю кімнату і затулив те маленьке світло, що проникало крізь вікно. У нього все було величезне: руки — як лопати, а таких широких плечей я більше ніколи не бачив, хоча відтоді вирізаю всі фотографії атлетів і заповнив ними десять папок; товста шия тупо і негнучко тримала його велику, кошлату голову. На ньому були біла сорочка і полотняні штани, виткані його жінкою, я навіть не знаю, чому я так вирішив.

Через мій мозок промайнуло кілька думок (правда, тепер я переказую їх іншими словами): 1) Чому тут, у цій місцевості, святковий одяг такий непоказний, тоді як усяка етнічна група, хоч який бідний її край, має на святкове вбрання щось яскраве? 2) Як уміщується цей велетень на котромусь із ліжок, які я побачив, чи він тут не мешкає, а якщо ні — то де, бо більшого ліжка немає ніде, може, він спить у клуні, але ж не взимку?! 3) Чому його не було у полі, коли йшов бій, чому такий звір не боронив села, не кажучи вже про свою сім’ю, тоді б ми всі разом застрелили його, а тепер волею випадку, чому він випав саме мені?!

Я перелякався.

— Стояти! — верескнув я. Зброя тремтіла в моїх руках, хоча я намагався опанувати себе, вона тремтіла, і я притулився до стінки, щоб вона не тремтіла, але вона тремтіла далі, і я випростався знову.

Велетень зробив до мене ще один крок.

Мій шлунок ще дужче стиснувся, я невимовно боявся.

“Застрели, застрели його!” — волало щось у мені, та я не міг цього зробити.

Не тільки тому, що руки тремтіли (адже з кількох пострілів якась куля певно поцілила б), але й тому, що ситуація стала знайомою — мабуть, вам також, якщо напружите свою пам’ять. Я кажу це замість того, щоб запропонувати якесь пояснення. Мені, наприклад, таке відчуття знайоме з дитинства. Коли мене посилали до вівчарів за сиром, я завжди зі страхом підходив до отари. Великі люті пси охороняли її, вони могли подужати і ведмедя. Я за кілька днів до того вирізував добрячий кийок, він був важкий, і я цілу дорогу уявляв, як буду розбивати ним голови псів, перш за все того, що підскочить до мене ближче ніж на метр. І коли я вже був за декілька кроків від собак, що шалено бігли до мене, я відчував, що й тепер перед цим велетнем: не можу поворушитися і вдарити. Хоча вони добігали до мене не разом, а поодинці, і я міг би легко прикінчити кожного по черзі. А все ж таки я не міг підняти кийка, що мав стати знаряддям убивства. І так вони завжди виривали його з моїх рук, валили мене додолу, хапали за зап’ястя та гомілки і тримали, аж поки підходив вівчар і бив їх великою сукуватою палицею.

Те ж саме я відчув тепер: якусь солодку, похітливу отерплість мого пальця, що торкався спускового гачка. Я не міг спустити курок, хоча у мені все шаленіло й істерично верещало від страху. Як уві сні, коли у мене стріляють, а я не можу утекти, бо стою на льоду і постійно падаю, підводжуся, знову пробую тікати, і знову падаю і так далі. (Перед тим як у мене поціляють, я завжди прокидаюся, але після таких ночей весь день похмуро нуджу світом.)

Тим часом велетень зробив ще два кроки, і — оскільки я вже казав, що кімнатка була дуже мала — опинився впритул зі мною. Він підійшов зовсім близько, мій карабін впирався у його черево, він дихнув мені в обличчя духом цибулі (її тут вирощують просто чудову).

Потім він трохи подався назад, а я відхилився, щоб вдихнути свіжого повітря, і тоді він дав мені ляпаса. Такого я ще ніколи не діставав, без перебільшень можу сказати, що ледве не зомлів. Ляпас був страшної сили, та я не упав, бо одразу ж отримав другого ляпаса з протилежного боку, тому зберіг рівновагу. Своїм пальцем я і далі не міг поворухнути. А ляпаси сипалися далі. Я отримав їх тринадцять: ця місцевість, певно, була богобоязливою. Тринадцятий ляпас видався таким, що я — оскільки не отримав з протилежного боку парного, щоб зберегти рівновагу, — крутонувся (як це мовиться, навколо власної осі), і коли таким чином опинився спиною до велетня, він так стукнув мене по спині, що я покотився аж до порога. Я чув, як він зачинив за мною кімнатні двері.

Я підвівся, змахнув із себе пилюку, мої щоки палали, вистрілив кілька разів у стелю, потім вийшов на веранду. Щоки поволі холонули на морозному повітрі. З’явилося кілька моїх товаришів, що повільно чвалали, шукаючи нових розваг.

— Тут нема вже нікого, — кинув я. — Постріляв!

— Усіх?

— Так.

Коли вони подалися далі (я трохи боявся, щоб вони не зайшли, тоді би виявилося, що я збрехав, а з ними був лейтенант, і у воєнну пору вішали за будь-що), я витягнув зі стріхи жмут очерету, підпалив його і кинув позад себе. Не треба було довго чекати, аби спалахнула уся хата. Кашляючи, вибігла баба. Я тим часом запалив цигарку, сів на дровітню і по черзі стріляв їх, як тільки вони поодинці вибігали з вереском. Тільки велетень не вийшов. Він згорів у хаті або ж вона мала якийсь інший вихід, хоча для архітектури тієї місцевості і для стилю, в якім було збудовано хату, це не було характерним.