Андраш ПАЛДІ

ВСЕ ДАЛІ ВІД МОСКВИ  

(Уривок із книги спогадів)

З угорської переклав Іван МЕГЕЛА

 

Я жив у Києві шість років у період з 1986 по 1992 рік. У перші роки керував генеральним консульством, а в кінці свого перебування працював уже послом. Ці шість років були надзвичайно хвилюючі й динамічні як для України, так і для мене особисто. Хвилювання в перші роки спричинив Чорнобиль, а пізніше робили наші дні динамічними події боротьби України за незалежність і робота з налагодження добросусідських відносин.

Повернувшись з Києва на батьківщину, я виклав свої спогади у книзі “Все далі від Москви”; я записав усе, що бачив і чув, і те як діяв сам у цей час наприкінці вісімдесятих і на початку дев’яностих років. Ніхто не міг передбачити форми змін, що відбуватимуться, але 1990 року вже можна було відчути напрям цих змін, початок народження суверенної України. Я працював у Києві за специфічних обставин. Читав щодня московські газети і дивився московське телебачення, мені було відомо про події у Прибалтиці і про прагнення Молдови до виходу з Союзу, звичайно, я знав і про вільні вибори у Будапешті, і про процес зміни системи, знав я і про румунську революцію. Та насамперед я мав змогу спостерігати за рухом в Україні. Ситуація тут давала мені надзвичайну можливість для порівняння та аналітики.

У своїй книзі я, зрозуміло, не міг подати повної картини та наукового узагальнення боротьби за українську незалежність і тієї допомоги, яку подавали угорці для досягнення успіху в цій боротьбі. Я міг зафіксувати тільки обриси цієї історії та події, в яких я сам брав участь. Цей метод потребував того, що мені часто доводилося писати про самого себе, але, сподіваюся, що жоден читач не подумає згодом, що я вважаю себе головною дійовою особою цієї історії. Я був епізодичною дійовою особою і дуже тішуся, що мав змогу працювати в Києві у такий важливий поворотний історичний період в історії українського народу. Я пишаюся, що разом із іншими міг бути помічником у розбудові угорсько-українських міждержавних відносин, що належав до числа тих, хто в той час зрозумів історичну можливість впливати власними ініціативами на розвиток подій.

——
© Андраш Палді,
© Іван Мегела, 2006, переклад.
 

Подаю один розділ із книги “Все далі від Москви”. Те, про що тут розповідається, відбувалося влітку та восени 1990 року. Як зачинателі й засновники налагодження добросусідських відносин між двома державами, ми надавали міжнародну підтримку Україні на її шляху до незалежності в той час, коли, згідно з радянськими законами, з Україною як союзною республікою у складі Радянського Союзу ми не мали права підтримувати безпосередніх міжнародних політичних зв’язків, не могли підписувати міждержавних угод.

                Андраш Палді

ЗАПРОШЕННЯ АНАТОЛІЯ ЗЛЕНКА

У перші роки моєї діяльності в Києві в українців ще не можна було помітити жодних намірів до відокремлення, тоді ще ніхто й не думав, що Радянський Союз у близькому майбутньому розпадеться. Проте у вільній атмосфері гласності з кожним днем дедалі міцніше лунали голоси невдоволення віковим поневоленням народів, які населяли Радянський Союз. Незабаром ці голоси перетворилися на вимоги права на самоврядування, а далі — права на утворення самостійних держав. Голоси народів Радянського Союзу були посилені успішними перетвореннями, які відбувалися в колишніх соціалістичних країнах революційними змінами 1989 року.

Прагнення до самостійності республік і народів посилилися з вичерпанням політики перебудови, яку проголосив Горбачов, погіршенням економічного стану, негативним ставленням Горбачова стосовно вимог, що їх висували республіки, неспроможністю центру розв’язувати конфлікти і т. п. В Україні швидко міцнів Рух, на його зібраннях, що відбувалися в кінці тижнів, численні маси засвідчували, що серед політизованих верств незалежність була масовою вимогою. Так само тоді посилювалося бродіння всередині Комуністичної партії України, ідея незалежності чи принаймні суверенітету, досягнення її будь-яким чином ставала дедалі привабливішою.

1989 року, і особливо на початку 1990, я все більше зміцнював себе в тому переконанні, що Радянський Союз зберегти вже не вдасться, його розпад є неминучим. А якщо це станеться й Україна було незалежною, тоді на східних кордонах Угорщина матиме 50-мільйонну середню європейську державу, яка володіє сильною армією. Економіка цієї країни є чудовим партнером, вона може бути дуже гарним ринком для угорської промисловості і сільського господарства. Я думав і про те, що нова ситуація з українською незалежністю може забезпечити нові кращі можливості для понад 165 тисяч угорців, які проживають на Закарпатті. Я виходив із того, що коли Україна незабаром досягне незалежності й зможе самостійно визначати свою зовнішню та економічну політику, то це може бути вигідним і для Угорщини. Отже, угорська зовнішньополітична діяльність буде правильною тоді, якщо вона йтиме назустріч справі, якщо вона своїми скромними засобами допоможе процесові української самостійності і прагнутиме до створення дружніх добросусідських взаємин на рівноправних засадах зі своїм новим сусідом. І цього неважко досягти, тому що стосунки між двома країнами почнуться з нуля, вони не обтяжені історичними обрбзами, ворожими почуттями, пересудами. Зізнаюся, я думав і про те, що коли пощастить вибудувати гарні стосунки з Україною, то внаслідок цього можна буде благотворно впливати на стосунки з іншими нашими сусідами, обтяжені великим баластом.

Я дедалі більше переконувався в тому, що необхідно скористатися відповідним моментом і що треба робити відповідні кроки. Спочатку я було подумав, що потрібні лише певні жести, які б виявили наше зацікавлення у досягненні української незалежності, і це допомагало б боротьбі українських прогресивних демократичних сил. Треба враховувати, що на той час Україна була ще частиною Радянського Союзу і не мала права підтримувати самостійних політичних зв’язків з своїми сусідами. Проте я бачив, що члени українського уряду, який був обраний у березні 1990 року (ще не багатопартійного, але вже не повністю за зразком радянських виборів), якщо й представляли здебільшого старі кадри, але вже були готові йти на конфронтацію з Москвою заради досягнення української суверенності. Я знав, звичайно, і те, що московський уряд не дивитиметься ясними очима, якщо Угорщина будуватиме безпосередні політичні зв’язки з Україною чи якщо ми зміцнимо тут свою присутність, але я вірив, що можна буде уникнути погіршення угорсько-російських взаємин.

Готовність українців до відкриття консульства в Ужгороді і позитивне відчуття наміру українців до розширення зв’язків зміцнили мене в тому, що можливі ще й більші кроки. Чудовою нагодою для цього виявилася відкрита в Києві навесні 1990 року англійська виставка, на якій я зініціював тривалу розмову з повіреним міністром закордонних справ України Анатолієм Зленком.

Зленко — досвідчений дипломат, він тривалий час працював в ООНі, в ЮНЕСКО. Два роки тому він повернувся до Києва і почав працювати першим заступником міністра, а після звільнення міністра він керував міністерством. Я знав, що в уряді, який формувався після весняних виборів, він отримає портфель міністра закордонних справ, але на час нашої розмови новий уряд ще не був сформований.

Анатолія Максимовича варто назвати зразком дипломата. Високий, ставний, елегантний, симпатичний чоловік, у буденному житті — ввічливий, готовий допомогти, а в дипломатичній роботі — мудрий партнер на переговорах. партнер, який сприймає аргументацію, з яким можна дискутувати. Жодного разу не траплялося, щоб навіть стосовно якихось дрібних справ, про які ми домовлялися, він чогось би не виконав. Анатолій Максимович із самого початку був прихильником незалежності України і дуже багато зробив для міжнародного визнання країни, для розбудови міжнародних зв’язків. Він був щирим прихильником угорсько-українських зв’язків і залишився таким і надалі.

Посол, а тим більше генеральний консул не має права для особливо важливих індивідуальних починань. Я все ж наважився на це, оскільки в Будапешті міністерство закордонних справ після тодішніх виборів і зміни уряду було тимчасово спаралізоване, не видавало жодної директиви, а я не хотів пропустити нагоди поліпшити становище угорців, які проживають на Закарпатті, за допомогою міжнародних організацій підтримати тамтешні установи. Моя позиція полягала в тому, що необхідно було виробити кодекс національних меншин і прийняти його міжнародними форумами та сусідніми державами. Оскільки жоден із сусідів, де проживала угорська національна меншина, не був схильний до підписання двосторонньої угоди, перед своїм від’їздом до Києва у 1989 році ми домовилися в Будапешті про те, що спробуємо підписати таку угоду з Радянським Союзом, сподіваючись, що горбачовська перебудова створює для цього сприятливі передумови. Правда, прорубати стіну необхідно було в Москві, але історія з прагненням до суверенності в Україні відкрила для нас ширші можливості.

Англійська виставка в Києві була сенсацією насамперед тому, що продемонструвала, як живе пересічний англійський громадянин, у якому помешканні, якими засобами й приладами він користується, наскільки вищим є його життєвий рівень, комфортнішим є його життя порівняно з тим, що випало на долю українців. Після того як відлунали промови під час відкриття, група запрошених вирушила оглядати виставку. Я помітив, що Зленка, який добре знав Англію, експонати не дуже цікавлять, і вирішив підійти до нього.

Побачивши, що я наближаюся до нього, перш ніж я щось встиг сказати, він сам засипав мене запитаннями:

— Які новини в Угорщині, пане генеральний консуле? (Зазначу, що господин чи польсько-український варіант пан стало вживатися замість колишнього товариш у 1990 році насамперед тому, що 1989 року восени в Києві з’явилися перші західні генеральні консульства: німецьке, канадійське, французьке). Чи вже сформовано новий угорський уряд? Чи вже спала хвиля угорсько-румунських етнічних інцидентів у Марошвашаргелі?

Ці питання ми вже обговорювали не раз. Логічно було, отже, що Зленка цікавив їхній розвиток. На його запитання я давав короткі відповіді, тому що мені хотілося якнайшвидше перейти до бажаної теми.

— Бачте, Анатолію Максимовичу, марошвашаргельські національні зіткнення можна втихомирити, але тільки тимчасово, тому що за ними стоять румунські національні сили, які зацікавлені у збереженні напруги. — Розширюючи це положення як вступ теми, я сказав: — Тоталітарні режими пригнічували національні почуття, часто не дозволяли меншинам користуватися основними правами людини на вільне вживання рідної мови, на навчання рідною мовою, на підтримання зв’язків із материнською державою тощо. Так було при Радянському Союзі і на Закарпатті. Перетворення, які пройшли в Центрально-Східній Європі, розбудили в меншинах уже майже втрачену надію на те, що вони тепер отримають можливість змінити свою долю. Угорський уряд дивиться на це таким чином, — пояснив я, — що найбільшою проблемою Карпатського басейну після виведення радянських військ залишається невирішеність питання національних меншин. Таке становище є загрозою і для стабільності в регіоні і проведенню демократичних перетворень.

Це саме стосується і Радянського Союзу. Один за одним розгораються вогнища ненависті, вказуючи на небезпеку. Хоча в Україні ще панує спокій, проте, оскільки Україна багатонаціональна республіка, тут також важливо зважати на можливість національних конфліктів. Якщо ж ми знаємо, звідки слід чекати небезпеку, то урядові, який зараз прийшов до влади, необхідно зробити все, щоб не дійшло до небезпечних зіткнень. А досягти цього можна, якщо застерегти біду й розпочати переговори з національними меншинами, надати їм рівні громадянські права.

— Я з вами погоджуюся! — промовив міністр. — Але подивіться довкола, нині ми є свідками повсюдного загостреного протистояння там, де досі панували спокій і взаємопорозуміння. І Горбачов не зумів продемонструвати досягнень у цьому плані.

— Не зумів, тому що підходить до цього питання з позиції великоросійського імперського сприймання. Казахам він заявив, щоб вони посилили інтернаціональне виховання, щоб вивчали російську мову, щоб ставали двомовними, тобто, щоб русифікувалися. Однак Україна, — і я намагався якнайпереконливіше це пояснити,  — перебуває в цілковито іншій ситуації. Український народ — багатостраждальний суб’єкт русифікації; 38-мільйонне українське населення живе до певної міри на становищі меншини на своїй рідній землі. В українському народі і уряді мусить жити порозуміння і толерантність щодо тих народів, які проживають в Україні і які розмовляють іншими мовами. Новому демократичному урядові більше, ніж іншим, необхідно продемонструвати, що він не забув про страждання від національного гніту, які випали на долю українського народу, і що він готовий надати рівні права представникам інших національних меншин, які живуть в Україні.

— Ви гарно говорите, — відповів замислено, Анатолій Максимович. — У нас десятиліттями займалися лише проблемами інтернаціонального виховання стосовно національностей, і ми вірили, що насправді формується єдиний радянський тип людини або в те, що він уже сформувався. В царині національної політики досі застосовувалися методи батога і калача. А тепер ми досить безпорадно стоїмо перед прагненням національностей до самоврядування, перед спалахами ненависті і, за браком досвіду, не маємо жодного уявлення, як розв’язувати ці питання.

Зрозуміло тільки, що таку різку антиросійську політику, яку здійснюють прибалтійські республіки, незалежна Україна не зможе проводити. Вона не сприяла б примиренню, а тільки додала труднощів і не була б придатною для розв’язання проблем. Необхідно уникнути й закавказьких методів, тому що етнічні чистки можуть спричинитися тільки до поглиблення суперечностей, а це потягне за собою людські жертви і нищення матеріальних цінностей.

— Так воно є, я погоджуюся з вами, — перебив я його. — Але я думаю, що найважливіше, якщо ми зможемо запобігти біді. Ви, Анатолію Максимовичу, сказали, що у вас немає досвіду. А в нас його достатньо, адже у всіх сусідніх із нами державах уже 70 років проживає численна угорська меншина. Тому я маю сміливість висловити вам одну пропозицію, втілення якої могло б запобігти вибухам вимог національних меншин. Нам потрібно не ліквідовувати вогнища напруженості, а завадити утворенню самих передумов конфліктів.

— Ми маємо розроблений план, — продовжував я, — щодо тих індивідуальних і колективних прав, засаднича важливість яких полягає в тому, щоб зупинити процес асиміляції; цей план існує для того, щоб зберегти національну свідомість, традиції, мову, культуру з метою їхнього подальшого розвитку. Ми в Будапешті хотіли б, щоб після демократичних перетворень нові парламенти і нові уряди приєдналися до такого багатостороннього міжнародного документа. Я зараз говорю тільки від свого імені, — я наголосив на спонтанному характері розмови, — але на користь обом державам, Угорщині й Україні, піде, якщо міністри закордонних справ на підставі нашого плану, переробивши його відповідно до своїх побажань, виступлять із такою декларацією, яка б гарантувала засадничі права іншим національностям.

Очі Анатолія Максимовича засвітилися, на його обличчі промайнуло щось на зразок невеликого подивування, з підвищеною зацікавленістю він почав квапити мене:

— Як ви це розумієте? Що ви маєте на увазі, пане генеральний консуле? Що має бути в такій декларації?

— Нічого особливого, — почав я пояснювати, радий з того, що зміг викликати в нього зацікавлення, — тільки перелік цих індивідуальних і колективних прав, які прирівнюють національні меншини у правах до титульної нації. Ми маємо на увазі не тільки вільне використання рідної мови для плекання традицій, для навчання рідною мовою, для вільного сповідування релігії, а те, що меншинам потрібно надати ще й право на утворення об’єднань, органів, які представлятимуть їхні інтереси, і більше того, на утворення партій, право підтримувати зв’язки з материнською батьківщиною і т.п. На підставі такого документа обидва парламенти ухвалили б потрібні закони, а уряди подбали б про їхнє виконання.

Зленко замислився, немовби запитуючи себе: чи це не забагато? Потім сказав:

— А ви не гадаєте, що така угода була б здебільшого односторонньою? Адже в Україні, за статистикою, проживає 160 тисяч угорців. А в Угорщині живе не більше однієї-двох тисяч українців. Ми б узяли зобов’язання тільки на себе, в той час як ви, в принципі, жодних. Яким чином це було б вигідно для України?

— Ви маєте рацію, — відповів я і спробував інакше довести переваги такої угоди. — Але необхідно виходити з подальшої перспективи такого міжнародного документа. По-перше, своїм підписом український уряд міг би заспокоїти інші меншини, які проживають в Україні, тому що для них стало б явним те, що надані угорцям права не заберуть і від них. Саме про це ми говорили кілька хвилин тому, що лише в такий спосіб можна запобігти національним конфліктам, якщо нова демократична влада, уряд незалежної України зрозуміє, що в багатонаціональній країні громадянський мир може існувати лише тоді, коли її закони не принижуватимуть до рівня другосортності представників національних меншин. З іншого боку, в боротьбі, що розгорнулася тепер за здобуття суверенітету в Україні, помітну роль відіграє той фактор, що, визволяючись з-під опіки Москви, інша незалежна країна через свій уряд підписує з Україною міжнародний документ. Угорщина зробила б такий жест, такого прикладу ще не існувало, адже нашим партнером у цьому випадку була б країна, яка ще не є незалежною. Ми, однак, сподіваємося, що в недалекому майбутньому вона буде незалежною, і цим жестом ми хотіли б допомогти тим силам, які виборюють незалежність. По-третє, Україна цим документом вийшла б на міжнародну арену, стала б відомою перед державами і міжнародними організаціями як країна, що стає незалежною і готова дотримувати й законодавчим чином гарантувати права людини і права національних меншин.

На жаль, поки я дійшов до цього місця у своїх аргументаціях, нашу розмову довелося перервати, оскільки група почесних гостей повернулася з огляду експонатів виставки і підхопила нас.

— Це цікаво, про що ви говорите, пане генеральний консуле. Те, що стосується справ національних меншин, як і те, що стосується розвитку міжнародних відносин. Україні вже тепер, напередодні здобуття суверенності, потрібно думати про них. Я повернуся незабаром до вашої пропозиції, — завершив свої міркування Зленко до того, як ми загубилися в натовпі.

Покидаючи виставку, я відчував, що моя ініціатива виявилася успішною. Анатолій Максимович зрозумів мої наміри і буде готовий співпрацювати з нами у виробленні кодексу, що міститиме права національних меншин.

Після нашої розмови минув тиждень, коли я знову побував у нього у справі відкриття консульства в Ужгороді. Після того як ми обговорили поточні справи, Зленко повернувся до моєї пропозиції і сказав:

— Пане генеральний консуле! Я провів консультації з відповідними членами уряду і від їхнього імені заявляю вам: вони погоджуються з тією оцінкою, що невирішеність становища національних меншин та посилення націоналістичних настроїв є найнебезпечнішим питанням у Центральній і Східній Європі, також із тим, що стосується стабільності України. Найважливішим нашим завданням є, насамперед, те, щоб повернути українському народу національну свідомість, його мову, культуру, право на вільне життя, але ми знаємо, що зробити це ми можемо тільки разом із гарантуванням прав національним меншинам, які тут проживають. Через те, хоча в Угорщині живе дуже мало українців і про пропорційність нема чого й говорити, все ж, прийнявши вашу пропозицію, ми згодні розвивати переговори щодо кодексу прав національних меншин і, в разі взаємопорозуміння, готові підписати таку угоду чи декларацію. Ми вважаємо, — сказав він, — що це сприяло б послабленню напруженості в Україні також в інших сферах.

Після невеличкої паузи, — я не втручався, оскільки бачив, що Зленко хоче продовжити, — він рішуче подивився мені в очі

— Сподіваюся, пане генеральний консуле, переговори ви бажаєте продовжити не з Москвою, а з Києвом.

— Анатолію Максимовичу, — я дуже радий вашій оперативній і позитивній відповіді, — сказав я. Мені здається, що у справі національних меншин ми, в принципі, стоїмо на одній позиції, тому є надія, що згодом ми виробимо сприйнятний і вигідний для обох сторін документ міжнародного значення. А що стосується вашого запитання, то,  звичайно, ми хочемо вести переговори з вами. Угорська меншина проживає на території Української Республіки, тому ми природно вважаємо вести переговори про її становище з керівництвом України.

Але ми вважаємо важливою вимогою і те, щоб народжений як наслідок переговорів документ не шкодив інтересам ні Радянського Союзу, ні Росії. Свою позицію я хотів би засвідчити тим, що ставлю вам запитання: чи погоджуєтеся ви, Анатолію Максимовичу, відвідати Будапешт, якщо отримаєте таке запрошення?

— Звичайно, — відповів він із деяким подивом, але з неприхованою радістю. Я відчував, що, в принципі, він тільки тепер побачив, що йдеться про його особисту міжнародну роль, і про те, як зростає значення цієї справи і дістає іншу вагу порівняно із звичними переговорами міністерств закордонних справ, Адже йшлося про країну, яка ще не отримала державну незалежність, яка ще тільки сподівається на це. Я бачив на його замисленому і серйозному обличчі, що він тепер справді зрозумів: запрошення відвідати Будапешт має на меті не лише розв’язання проблеми національних меншин, але й водночас визнання Угорщиною справи української незалежності.

Повернувшись у генеральне консульство, я негайно поінформував міністерство закордонних справ про те, що відбулося, і запропонував запросити майбутнього міністра закордонних справ України Анатолія Зленка до Будапешта. На моє подивування, відповідь цього разу прийшла без нагадування. Я це кажу тому, що новий уряд був сформований лише кілька тижнів тому, в нього було чимало своїх справ. Цілком несподівано було й те, що я отримав вказівку не тільки офіційно запросити Зленка, але дійти і до Голови Верховної Ради. А він хай запросить для офіційного візиту до України Арпада Гьонца, якого кілька тижнів тому обрали президентом Угорської Республіки,.

Я відчував, що моя ініціатива знайде на батьківщині сприятливий резонанс, проте я не розраховував, що Будапешт вважатиме за потрібне зробити ще більший крок. Приємною несподіванкою став намір про візит Арпада Гьонца. Я зробив із цього висновок, що вдома зрозуміли значення становлення України як незалежної держави і згодні взяти на себе ризик відкритої підтримки України, яка прагне до державної самостійності України. Досі такого ще не траплялося, щоб глава держави приїжджав до будь-якої республіки Радянського Союзу, не відвідавши перед цим Москви. Президент нашої республіки буде першим, хто порве з такою “традицією”.

Згодом я довідався, що моя послідовність тільки частково зумовлювала київський візит нашого президента. Для його поїздки знайшлася набагато прозаїчніша безпосередня причина: культурна спілка закарпатських угорців вирішила встановити в Ужгороді дуже гарний, отриманий із Угорщини як подарунок пам’ятник Шандору Петефі, автором якого був скульптор Бені Ференц. Голова спілки Шандор Фодо запросив на відкриття пам’ятника Арпада Гьонца, що обіцяло стати для закарпатських угорців великим святом.

День відкриття постійно відкладали, однією з причин було те, що не вдавалося знайти сприйнятну протокольну форму для візиту до Ужгорода президента республіки, для його публічного виступу, адже до того він ще не мав зустрічі з керівництвом України. Коли обговорювалося це питання, в Будапешті отримали мою телеграму, що пропонувала цілком прийнятне рішення: ми запрошуємо українського міністра закордонних справ, а українці хай запросять Арпада Гьонца.

У той час, до початку липня 1990 року Головою Верховної Ради був Івашко, який із радістю зустрів мою ініціативу, але Горбачов його забрав до себе в Москву, де Івашка обрали заступником секретаря політбюро КПРС. На його місце 13 липня головою Верховної Ради було обрано Леоніда Макаровича Кравчука, який негайно віддав розпорядження про підготовку візиту Арпада Гьонца.

Через труднощі з формуванням уряду після виборів та через парламентські процедурні правила візит Зленка до Будапешта зміг відбутися тільки в серпні.

Я з великим хвилюванням чекав на летовищі повернення Зленка з Будапешта. Мені було цікаво знати про результати переговорів, про його враження, про його міркування. Тим більше, що з тими особами, з якими він вів переговори, — прем’єр-міністром Анталом Йожефом, міністром закордонних справ Гезою Ясенскі — я й сам до цього часу ще не зустрічався. Коли він з’явився на трапі, весело усміхаючись, я вже знав, що його поїздка виявилася успішною.

Анатолій Зленко такий, яким і має бути справжній дипломат, згідно з “великою книгою”. Він на серйозних переговорах здатний зі скам’янілим обличчям слідкувати за розмовою партнера по переговорах, не видаючи жодним порухом обличчя або кліпанням очей свою згоду чи незгоду. Але коли переговорів немає, а відбувається звичайне прийняття або якась інша зустріч, тоді він чудовий співбесідник, веселий та говірливий партнер, хоча й тоді дуже рідко піддається емоціям.

Ледве зійшовши з трапу, Зленко почав звітувати про те, як його приймали в Будапешті, про результативні переговори, які перевершили його сподівання. Його це приємно здивувало, але він із радістю прийняв пропозицію угорської сторони, щоб вважати переговори офіційними і щоб за їхніми результатами видати спільну заяву. Він запросив наступного дня мене в міністерство, до себе в кабінет, де докладно оцінив свій візит і проведені переговори. (Зазначу, що мені дуже бракувало його інформації у зв’язку з тим, що з відповідного відділу міністерства закордонних справ Угорщини я отримав звіт про переговори тільки через кілька тижнів).

— Я вважаю, що будапештські переговори мають історичне значення, — почав свою розповідь Зленко, — тому що ми ставимо на нову основу зв’язки Угорщини й України. Для України, принаймні з цього візиту, розпочинається новий етап, тому що після проголошення суверенності це був наш перший міжнародний дипломатичний крок, який, на моє переконання, посилить суверенітет України, сприятиме боротьбі за незалежність і підвищенню міжнародного авторитету країни. Я переконаний в тому, що й на інших напрямах ми діятимемо таким же чином.

Зленко кілька разів повторив, наскільки він радий запрошенню, і подякував мені за виявлену ініціативу, а тоді, на мій подив, сказав таке:

— Я хотів би повідомити вас, як я заявив про це пану Ясенскі: ви як генеральний консул, цілковито усвідомлюючи історичну ситуацію, вийшли зі своїми будапештськими ініціативами далеко за межі, визначені для генерального консульства і, відповідно до цього, я вважатиму генеральне консульство посольством, а вас не генеральним консулом, а послом.

— Дякую вам, Анатолію Максимовичу, за слова визнання і за завчасне”призначення” мене послом, — відповів я. — Я тішуся тому, що ці перші переговори були успішними. Суть у тому, що ми почали формування добросусідських відносин між двома країнами в їхній найновішій історії без кривих намірів і я як генеральний консул прагнутиму того, щоб на цих засадах у найближчому майбутньому виросла гарна і приваблива “будівля”.

Прийняту в Будапешті резолюцію наступного дня видрукували в українських газетах. А. Зленко у телевізійних новинах прозвітував про свій візит до Угорщини, розповів про угорсько-українське зближення, прагнення розбудовувати дружні стосунки, вирішення питання національних меншин. Угорсько-українські переговори на рівні міністрів закордонних справ отримали набагато більший резонанс, ніж ми розраховували. Дипломатичний корпус розворушився, генеральні консули один за одним телефонували і приходили отримувати інформацію, обережно вивідати, щу стоїть за цією справою.

Через декілька днів ми зіткнулися зі Зленком у коридорі парламенту, і він, усміхаючись, повідомив, що опинився в центрі зацікавлення.

— Мій візит до Будапешта не лише опинився в центрі уваги в Україні, але й викликав велике збурення в сусідніх державах. Почалося мало не змагання наввипередки щодо будь-якої форми зближення з Україною. Держави відкрили тепер для себе, що існує не тільки Москва, що українська суверенність, яка здавалася неймовірною, починає бути реальністю. Жоден із тих, хто приходив, не заперечував, що прийшов із несподіваною пропозицією на зближення тому, що не хоче відставати від угорців.

— Уявіть собі — говорив Зленко, — найспритнішим виявився пан Скубішевський, міністр закордонних справ Польщі, який захотів негайно приїхати до Києва з тією метою, щоб підписати будь-яку декларацію про стосунки між Польщею та Україною, що базуватимуться на нових демократичних засадах. Його, проте, не могли прийняти найближчим часом, а тільки після візиту Арпада Гьонца, який відбудеться в кінці вересня чи в середині жовтня. [Так воно й відбулося насправді. — А. П.]. — Я розповім про ще один випадок. — І Зленко почав розповідати про ще не зовсім зрозумілий епізод, який трапився напередодні.

Словацький уряд зробив заяву, що найближчим часом відкриває своє консульство в Україні. На цю тему досі ніхто з українського уряду не вів жодних переговорів, це питання навіть не порушували. Очевидно, така заява викликана внутрішньополітичними цілями і має на меті заспокоїти тих у Словаччині, хто незадоволений відставанням від угорців.

— Я тішуся, — перебрав я слово, — що інші уряди згадують про відставання, оскільки це свідчення того, що ми вчасно і у правильному напрямку розпочали спільну справу.

Нашу розмову ми закінчили на тому, що коли вже цю акцію супроводжує така широка зацікавленість, то стає ще важливіше, щоб першу зустріч президента Угорської Республіки з Головою Верховної Ради України підготувати якнайкращим чином.