Золтан Шумонь Папп

“Я — старий модерний поет”

Розмова з головою угорського ПЕН-клубу

 

Номер, який ви тримаєте в руках, присвячено угорській літературі. Тож і нашу розмову в ньому буде підпорядковано одній мегатемі — угорська література, її історія розвитку, сучасні стилі та напрями, естетичні пошуки. А наш співбесідник сьогодні —Золтан Шумонь Папп (Zoltan Sumonyi Papp), голова угорського ПЕН-клубу. Народився 1942 року в Сатмарнеметі (Szatmarnemeti), закінчив Університет ім. Елтеня у Будапешті (спеціальність: угорсько-російські студії). З 1970 року працює на Угорському національному радіо. З 1962 року і дотепер у пана Золтана вийшло 9 збірок поезії, 2 томи біографічних есеїв, 2 збірки повістей, 2 збірки історичної драми і чотири історичні романи. За свою літературну діяльність Золтан Шумонь Папп був нагороджений багатьма преміями: Robert Graves Prize у 1978 році, Attila Jozsef Prize у 1985, Tibor Dery Prize у 1988, Salvatore Quasimodo Prize в 1993, 1998 та 2003 роках. Також пан Золтан працює над кіносценаріями, радіодрамами, є членом журі багатьох літературних фестивалів в Європі.

 

— Пане Золтане, що вплинуло на ваші літературні смаки?

— Впливи... важко казати про речі, що тебе формують, бо ми мимохіть цього і самі не помічаємо. Тільки з часом констатуємо: ми такі або інші. Напевно, найбільше на мене вплинула угорська поезія, її внутрішня мелодика — це філософія крізь призму угорської мови. Поезія — це філософський світ; думаю, людині треба щодня читати поезію, адже саме вона формує нашу естетичну половину.

Мої батьки — напевно, це традиційний початок для таких інтерв’ю, — були вчителями, і вони щовечора, як я був ще маленьким, читали мені вірші Шандора Петефі, Мігаля Вьорьошмартя (Mihбly Wцrцsmarty), ?ноша Араня (Jбnos Arany). І все: з того часу мені закортіло бути поетом — ви уявіть тільки, наскільки потужним є поетичний світ для дитячого світосприйняття! Ні, в мене більше не було жодних альтернатив — тільки поет, тільки поезія, і крапка.

— Як би ви могли охарактеризувати власний літературний стиль?

— Важко охарактеризувати себе, визначити власний стиль, суть, техніку, метод. Це справа для літературознавців у майбутньому. Але чи це взагалі потрібно? Метод важливий, але, водночас, коли ми читаємо твір, нас, далебі, цікавить щось інше. Чи не так? Та й не моя це компетенція — визначати через метааналіз власне бачення себе в літературі. Але, хотілося б вірити, що я таки поет.

— Чи потрібна література в нашому “споживацькому” суспільстві, яке, як мені здається,  дедалі більше втрачає можливості сприймати художнє слово?

— Переконаний, що в будь-якому суспільстві потрібна література, інакше це вже буде якийсь суспільний виверт, покруч, ерзац. Суспільство без слова – потенційно мертве на рівні естетики переживання. Література форсує суспільство, це історія в мініатюрі, величезний світоглядний компендіум світових ідей, що визначають прийдешнє для кожного індивіда. Без цього суспільство може перетворитися на технізовану лакуну, але там не буде особистостей. Ні, все одно я не можу уявити світ без літератури.

Світ змінюється весь час, у кожній культурно-історичній епосі світ набуває чогось нового, але, я б сказав, що й сама природа світу весь час виявляє себе в інших формах. Думаю, ніколи інтернет не вб’є книжки, це неможливо. Комп’ютерні технології важливі для мене як для письменника; вони зберігають  для мене час. Я б уже не зміг відмовитися від комп’ютерів, але ж це не означає, що техносвіт, технологічні надбання мають винищити саме людство. Подивіться,  винаходили колеса і друкарські машини, але це тільки допомагало в розвитку літератури. Інша річ — сприйняття цих новітніх технологій.

— Яке місце угорської літератури в літературосфері світу сьогодні?

— Деже Керестурі — поет, критик — сформулював думки про місце угорців у світі, здавалося б, у не відповідний для цього час, — роки Другої світової війни (зауважу, що вперше праця “Угорці й їхнє місце у світі” була опублікована в 1946 році). Але, можливо, саме історичні умови, за яких стрімко котилася до національної катастрофи гітлерівська Німеччина, тягнучи за собою і свого союзника Угорщину, допомагали Керестурі поглянути на долю свого народу з граничною, пронизливою об’єктивністю, без жодних ілюзій, навіть без того романтичного серпанку, який є, наприклад, у “Скіфах” Блока.

В Угорщині є Асоціація угорських авторів і видавців. Це професійна неурядова організація, головою якої є відомий письменник Іштван Барт. На мій погляд, угорська література зараз динамічно розвивається. На підтвердження цього можна пригадати, що два роки тому Імре Кертес був удостоєний Нобелівської премії в літературі, а нещодавно у Франкфурті Петер Естергазі отримав Премію миру.

— Але ж за совєтських часів угорська література мала потужні внутрішні барикади для розвитку, експериментування, пошуків?

— Це правда. За комуністичного режиму (до середини 60-х) письменницька творчість була обмежена рамками “соціалістичного реалізму”, внаслідок чого угорська література не дала жодного нового імені, рівного колишнім блискучим письменникам. Митці, не згідні з офіційною партійною лінією, піддавалися репресіям. Так, відомий письменник Манді протягом 15 років не міг публікуватися в Угорщині. Романіст Дері здобув популярність, лише порвавши з офіційною партійною лінією в 1955 році. Після революції 1956 р. він був ув’язнений. На початку 60-х років гніт ідеологічної цензури було скасовано, забороняли тільки твори, відверто ворожі для політичної спрямованості.

Два угорські драматурги Мадач і Молнар здобули світове визнання. Філософська драма Мадача “Трагедія людини”, що порушує проблему призначення роду людського, і численні комедії Молнара, перекладені багатьма мовами, користуються великою пошаною. Майже не сходить із угорської сцени перша трагедія угорською мовою “Банк-Бан” Катони. Автобіографічні новели Кертеса про в’язнів концентраційних таборів були названі літературою, “в якій крихкість людини протиставлена деспотизму варварства історії”. Як зазначили шведські академіки, пояснюючи вибір, у своїй творчості Кертес дає відповідь на запитання про те, “як індивідуум може й надалі жити і мислити в епоху, коли суспільство дедалі активніше підпорядковує собі особистостей”. В’язень Аушвіца став нобелівським лауреатом...

— Яким є обличчя сучасної угорської літератури?

— Кожен митець має бути індивідуальністю, він шукає і створює власні методи і формує нові школи. І світогляди інших. Письменник — це мегафон нації, суспільства. Це завжди, передусім, високоосвічена, інтелігентна, вихована людина, яка є такою саме через внутрішню потребу, тобто іншого життя така людина просто не уявляє. Скажу крамольну річ: не завжди успішність письменника залежить від таланту, інколи письменник-організатор, менеджер, наприклад, може зробити набагато більше.

Останні роки XIX і початку XX ст. привнесли в угорську літературу, з одного боку, романтизм, а з іншого — реалізм. Представники цих напрямів — Амбруш, Герцег, Круді, Молнар, Ракоші, Броді, Фелдеш — обдаровані наступники традицій французької літератури XIX століття. Серед них Молнар, завдяки своїм драмам і комедіям, став модним письменником і в Німеччині. Багато творів цих та інших письменників перекладено німецькою і французькою мовами. Броді й Фелдеш написали кілька п’єс на соціальні теми.

Подальший етап розвитку угорської літератури розгортався під знаком західного модернізму і пов’язаний зі стрімким зростанням промисловості й угорської буржуазії. Лідером школи модерністів був Ендре Аді, перший лірик після Петефі. Спочатку, як учень Бодлера і Рембо, він зумів додати своєрідного блиску угорському модернізму і збагатив угорську поетичну мову не тільки образами, характерними для символістів, а й деякими забутими образами та концептами бунтарської поезії “куруців”.

Група модерністів, згуртована навколо журналу “Захід”, висунула низку талановитих поетів (Бабіч, Костолані, Лані, Тоот), романістів (Моріц, Ревес, Сабо, Карінті, Барта, Кафка) і драматургів (Гелтаї, Ленгіел). До цього покоління належать ще теоретик і естет Георг Лукач і драматург і поет Бела Балаш. Лукач — автор праць “Сучасна драма”, “Душа і форма”, “Теорія роману”. Балаш — прихильник французьких містиків (Клоделя зокрема) — створив кілька драм і містико-символічних віршів.

Ще під час війни 1914—1918 років почала працювати (в 1915 році) група угорських активістів (“Aktion”); основний склад її — Барта, Кашак, Комят, Маца і художник Уїц), у своїй діяльності вони приділяли багато уваги антимілітаристській пропаганді. Перший їхній журнал “Дія” заборонила прокуратура. Ідеологічна програма угорських активістів була в цілковитій згоді з програмою німецьких активістів (Пфемпферт, Рубінер тощо), з якими згодом було встановлено зв’язок.

Із письменників, які перебували поза цими колами і працювали на початку XX століття, можна виокремити блискучих поетів Андора Габора і Антала Гідаша, прозаїків Белу Іллеша, Яноша Гетваї, Йозефа Лендєла. А взагалі всіх ніколи не вдасться назвати. Когось обов’язково, навіть із найважливіших, доведеться пропустити.

Кожен угорський письменник не схожий на іншого. Всі такі різні, але водночас всі ми працюємо заради однієї мети — розбудови нашої культури, щоб не переривався зв’язок поколінь та традиції. Але це не означає, що ми не впроваджуємо нових тенденцій, наявних у світі. Література — це і традиція, і новаторство. В нашій літературі сьогодні представлено і блискучі реалістичні напрями, і постмодерні речі.

На щастя, сучасна угорська проза посідає Олімп у європейській літературі, вона останнім часом дуже успішна. Є велика кількість перекладів угорських письменників різними мовами світу (зокрема, що стосується європейського дискурсу). Згадаймо справжніх “зірок”, таких як Шандор Мараї (Sбndor Mбrai), ?нтал Серб (Antal Szerb), Імре Кертес (Imre Kertйsz,) Маґда Сабо (Magda Szabу), Петер Естергазі (Pйter Esterhбzy), ?етер Надош (Pйter Nбdas)!

Переклади сьогодні конче потрібні у світі, щоб не піддатися культурній глобалізації. Глокалізація має бути єдиною можливою альтернативою цій самій глобалізації. Це передбачає культурні обміни з метою збагачення національних літератур. Якщо в нас сформуються потужні системи інтеграційних літературних об’єднань, то нам немає чого боятися інтернет-впливів на літературу. Адже така мережа рятуватиме кожну національну літературу.

— Чи є у вас кредо в літературі, самовизначення?

— Я — “старий модерний поет”, — так я себе інколи жартома “маніфестую”.

— Що вас надихає під час написання творів?

— Мене завжди надихають ті речі, яких в мені ще немає, наприклад, новий роман, який я колись напишу. Живу майбутнім, думка весь час ширяє в незрозумілих світах, щоб “викрасти” ідеї для нових романів.

— Хто є вашими учителями і вашими друзями у світовій літературі?

— Моїми світовими друзями і взірцями є Гомер, Горацій, Святий Павло, Данте... Аполлінер, Еліот, Аттіла Йожеф... Він писав :

Цей світ порубано на дрова,
не стос, а купа, як на те,
і кожне кожного до слова
тут давить, тисне, мне і тре
детерміновано й дійово.
Чого нема — зросте казково,
що буде — буйно розцвіте,
що є — згниє обов’язково.

 (“Свідомість”)¹

————
¹ Вірші Аттіли Йожефа подаю українською в перекладі Миколи Лукаша за вид.: Від Боккаччо до Аполлінера / Переклади. — К.: Дніпро, 1990.

 

Я переконаний, що свідомість одного письменника може формувати світогляд цілого світу в усі історико-культурні епохи. І, пробігши від початків до сьогодення, ми спиняємося як гості у когось із великих, спілкуємося з ними крізь часові двері і, врешті, моделюємо себе у світі.

— Яке ваше ставлення до сучасної постмодерної літератури?

— Дуже сподіваюсь, що це не остання спіралька нашої літературної історії, думаю, кінець ще далеко!

— Чи обізнані ви з українською літературою?

— Так, я обізнаний, і, вважаю, це мені багато в чому допомогло. Щодо української поезії, то 35 років тому було видано угорською мовою “Антологію українських поетів” (десь на 600 сторінок) — від Григорія Сковороди до Івана Драча. В цій антології я переклав з української Павла Усенка, Василя Бобинського, Любомира Дмитерка, Степана Крижанівського, Петра Дорошка, Миколу Нагнибіду та Івана Виргана.

— Чи хотіли б ви щось змінити в житті, якби була така можливість?

— Знаєте, нічого не хотів би змінювати, можливо, все прожив би так, як живу наразі. Все — із самісінького початку. Ще раз процитую Аттілу Йожефа, його вірша “Нарешті я знайшов Отчизну!”:

Я довго, довго був самотній,
а там зійшовся з багатьма;
“Будь сам”,— вони мені сказали.
Я з ними, може б, щастя мав.
 
Даремно жив я на цім світі,
бо дався дурням одурить,
це й сам тепер я добре бачу;
а вмру — кому яка користь?
 
Відколи сам себе зазнаю,
я завжди йшов на ураган.
Завдав я лиха — правда, смішно? —
не більш, ніж сам добувся ран.
 
Як гарно навесні і влітку,
ще краще восени, взимі
тому, що не собі, лиш людям
кутка надіється й сім’ї.
 

— Пане Золтане, торік журнал світової літератури “Всесвіт” відзначив своє вісімдесятиріччя! А цей номер нашого журналу тематичний — його присвячено тільки Угорщині й угорській літературі. Що б ви хотіли побажати “Всесвіту”?

Бажаю, щоб історична тяглість “Всесвіту” ніколи не перервалася, а для цього потрібні нові ідеї та потуги. Нехай цей часопис живе і квітне, допоки житиме література!

Розмовляв Дмитро Дроздовський,

спеціально для “Всесвіту”