Василь ПЛОСКІНА
ЕНЕРГІЯ ДІЇ
Передмова
У 1991 році Товариство української культури в Угорщині заснували 13 осіб. Єдиним привілеєм цих людей було те, що вони робили перші, найважчі кроки у новій справі тоді, як деякі їхні краяни, корячись нашій задавненій національній звичці, виявляли схильність радше обговорювати речі замість того, щоб робити їх. Самоорганізація розпорошених по Угорщині українців у дієві громадські структури з єдиним центром видавалась на той час надто сміливою, якщо навіть не крамольною думкою, зважаючи на сильну течію політичного русинізму в Центральній Європі.
Однак минуло 15 плідних років, і скептики отримали змогу навіч переконатися у правдивості древнього вислову про те, що справи вважаються неможливими, доки їх не здійснять.
Товариство української культури Угорщини (ТУКУ) виступило в ролі попередника Державного самоврядування українців в Угорщині з його дев’ятьма регіональними органами. І — як наслідок активної публічної діяльності — українці стали сміливіше признаватися до своїх. Всі спекуляції щодо того, що тут ледве набереться від кількасот до півтори тисячі українців, відпали. Згідно з останнім переписом населення, українцями в Угорщині визнали себе 5.070 осіб. Вони мають статус державної національної меншини у країні нарівні з рештою дванадцятьма етнічними громадами Угорщини.
Спробуємо якомога стисліше розповісти, що і хто, власне, стоїть за цим сухим офіційним узагальненням.
Громада
Отож початок громадської діяльності українців датується 1991 роком, коли було створено ТУКУ. Спершу воно вважалося українсько-русинським об’єднанням, поки не вступив у дію Закон про нацменшини в Угорщині від 1993 року, згідно з яким українці та русини дістали право утворювати окремі організації. На щастя, ні тоді, ні після ніякої ідейної конфронтації між ними не сталося, а партнерські відносини зберігаються й досі. З початку 1990-х років ТУКУ очолює п. Ярослава Хартяні.
————© Василь Плоскіна, 2006.
Культурно-освітні товариства в Угорщині користуються доволі зручною системою подання конкурсних проектів у державні органи угорської влади. Якщо в комуністичні часи треба було принизливо випрошувати гроші на проведення якогось культурного заходу, то після зміни влади у 1989 році громадські організації — вже не пригнічені авторитарною владою прохачі, а рівноправні суб’єкти у своїх стосунках із демократичною державою. Проекти активістів ТУКУ багато разів вигравали в таких конкурсах, отримуючи відповідні кошти для проведення важливих українських заходів. Спершу вони відбувалися в приміщеннях Товариства в Буді (що на правому березі Дунаю) на вулиці Собослаї. Відтак їх проводили у просторішому помешканні на вул. Єне Зічі. А кілька років тому держава придбала для громадських потреб українців давно обіцяний офіс у районі Будапештської опери, який водночас є і Центром української культури та освіти з залою для урочистих подій, бібліотекою, приміщеннями для редакції часопису “Громада”, недільної школи тощо.
Помітну гуманітарну акцію допомоги жителям гірських районів Закарпаття, які постраждали від повені в 1998 році, організували угорські українці Будапешта. Гуманітарна допомога, зібрана в угорській столиці, була відвезена кількома вантажними трейлерами в м. Тячів.
Широкі можливості культурної автономії відкрилися для наших краян після виборів депутатів у Державний орган самоврядування українців в Угорщині (ДОСУУ, Голова: Ярослава Хартяні) восени 1998 року у складі 15 осіб. Структурно ця організація складалася з місцевих самоврядних осередків українців у ІХ та IV районах столиці, а також у містах Сеґеді й Комаромі. (Столичне самоврядування очолила др. Катерина Піллер). Принцип фінансування діяльності ДОСУУ і його місцевих українських самоуправ із державного бюджету має очевидні переваги над конкурсною системою; він дозволив збільшити кількість заходів, підвищити їхній культурно-освітній ефект і таким чином збільшити в 1999 році коефіцієнт корисної громадської дії угорських українців майже у п’ять разів! За останні роки ця цифра ще збільшилася, бо в 2002 році до вже наявних виборних осередків ДОСУУ додалися нові — українські місцеві самоврядування у Мішкольці, Варпалоті, Вац, Ніредьгазі та Другому районі Будапешта. Нині в ДОСУУ входить 21 депутат.
Випробування на громадянську зрілість українські організації в Угорщині пройшли наприкінці 2004 року в розпал Помаранчевої революції в Україні. Тоді перед посольством України в Будапешті вони зорганізували дві демонстрації протесту, спрямовані проти фальсифікацій президентських виборів. Ще один іспит на українськість громада складала на засіданні парламентської комісії з питань захисту прав людини, нацменшин та релігій 4 жовтня 2005 року, коли йшлося про скаргу українців щодо некоректних висловлювань телеведучого Угорського громадського телебачення Шандора Фрідерікуса на адресу української меншини. Парламентський комітет засудив зневажливу тональність виступу відомого угорського шоумена і зажадав від Першого каналу дотримання законів стосовно діяльності установ теле- й радіомовлення в Угорщині.
Традиції
Батько історії Геродот, згадуючи про людські традиції, якось зауважив, що коли б надати всім народам світу змогу вибирати найліпші з усіх звичаїв, а так само і побут, то кожний етнос, уважно роздивившись їх, обрав би власні.
У цього вченого мужа Еллади, очевидно, з гумором було все гаразд. Причому не на шкоду правді. У Шевченка в іншій історичній реальності знаходимо повчальніше уточнення: і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь. Здається, точніше для угорського українця вже не скажеш. В умовах щоденного чужомовлення якось тепліше згадуєш про своє, рідне. Вже іншим, прихильнішим оком дивишся на те, коло чого міг пройти вдома геть байдужим.
В українське товариство наші земляки навідуються на Різдво. Йдуть на Шевченка. Тягнуться до Франка, Сковороди, Котляревського, Лесі Українки, творчості репресованих поетів… Українці шукають в їхній творчості духовних відповідей либонь не менше, ніж угорці у своїх світочів культури — Шандора Петефі, Мора Йокаї, Аттіли Йожефа, Ендре Аді…
Цікаве спостереження: ті, хто приходить у товариство на літературно-музичні вечори, а це не тільки українці, а й чимало угорців, десь у кутку за келихом доброго мадярського вина нерідко заводять мову про взаємопроникнення наших національних культур. Українці кажуть, скільки ще б устиг зробити угорський Шевченко — Петефі, якби не загинув так рано. Угорці вбачають у зрілому Кобзареві риси їхнього національного провісника свободи.
Особливістю мистецьких вечорів у товаристві є те, що члени громади хочуть зробити їх не лише змістовними та цікавими, а й доступними — не в останню чергу для угорських прихильників нашої культурної спадщини. Стало традицією проведення таких заходів двома мовами. Почалося, власне, з того, що ентузіастки товариства відшукали тут угорські переклади поезій Шевченка та Лесі Українки. Подальші пошуки українського культурного сліду в Угорщині і успішність цих зусиль надихнули громадівців на започаткування традиції відзначення щороку 20 лютого Дня української культури в Угорщині. Саме цього дня 1998 року українці встановили меморіальну дошку на честь виходу альманаху “Русалка Дністровая” в королівській друкарні у Буді.
Знову ж таки на сталу традицію перетворилися святкування українського Різдва, Шевченківських днів, вечорниць силами ТУКУ й ДОСУУ. Водохрещу українці, зазвичай, відзначають в Уйпешті, де це свято влаштовує українське самоврядування IV району Будапешта. Зелені свята “прописалися” в українців Ференцвароша (ІХ район столиці). День матері та Івано-Купальські русалії відзначають у гостях столичного самоврядування українців.
Поступово прийшли угорські українці й до усвідомлення потреби духовного єднання. Оскільки власної української церкви в Угорщині наразі немає, святі літургії дочасно відбуваються у католицькому храмі на вул. Головній, 88, нерідко в офісі ДОСУУ чи в місцевих самоврядуваннях. Духовна спільність та релігійні обряди зігрівають душу українців світлом християнської віри, не дають їм забувати про свої корені, додають громаді впевненості й сил.
Зв’язки
Стійкі контакти з Україною і діаспорою у нас встановилися 1992 року, починаючи з І Всесвітнього форуму українців у Києві. Кількох днів вистачило, щоб про новостворену громаду в Угорщині дізналися провідні діячі української діаспори. Дружні зв’язки поєднують нас із українцями Хорватії, Словаччини, Польщі, Чехії, Англії, Румунії, Канади. З приємністю згадуємо відвідини нашого товариства президентом Світового конгресу українців п. Аскольдом Лозинським. Про давню і плідну співпрацю між Європейським конґресом українців (ЕКУ) та ТУКУ і ДОСУУ можна говорити багато. Яскравим прикладом взаємної підтримки була міжнародна акція проти встановлення в Будапешті пам’ятника сумнівної мистецької якості Тарасу Шевченку, на якому великий український поет зовсім не схожий на себе. Провід СКУ та ЕКУ підтримали позицію угорського українства, яка зводилась до того, що монумент Кобзареві в Будапешті має бути гідним великого генія.
Основним мотивом у співпраці з нашими закордонними побратимами є суспільний і культурний потяг, бажання відстояти власну національну самобутність в асиміляційних процесах. Ми вирушаємо в дорогу, скажімо, до Румунії, Словаччини, Манчестера, Страсбурга, Відня чи Мюнхена здебільшого для того, щоб підтримати тамтешніх українців. Так само вони приїздять сюди продемонструвати свою побратимську солідарність із нами. Прикметою останнього часу є те, що на теренах посткомуністичного простору в Центральній та Східній Європі постає формація молодих, енергійних і талановитих діячів українського руху, які ведуть свої осередки до усвідомленого об’єднання з іншими побратимськими організаціями.
До певної міри наслідком цього є те, що президію Європейського конґресу українців недавно очолила голова ТУКУ п. Ярослава Хартяні. Своїм основним завданням на наступні чотири роки каденції вона вважає створення потужного, українського лобі в Європі через встановлення ділових стосунків із урядами 20 країн, де проживають українські громади, що входять до складу ЕКУ. Є намір зареєструвати конґрес у Великій Британії як міжнародну організацію. Цей статус ЕКУ дозволить українцям добиватися акредитації своїх представників у європейських владних структурах. Це, звичайно, не мета заради мети. Нині, за інформацією ЕКУ, на теренах Центральної та Західної Європи мешкає приблизно 5 млн. українців. При цьому є держави, де правове й матеріальне становище наших краян викликає велику тривогу. Серед інших напрямів діяльності ЕКУ вважає своїм обов’язком добиватися перегляду такого стану. А час і конкретні умови роботи в подальшому покажуть, як це можна здійснити на практиці.
Повертаючись, до Угорщини, важливо сказати, що як керівник ТУКУ і ДОСУУ п. Ярослава Хартяні бере участь у засіданнях змішаної міжурядової українсько-угорської комісії з питань захисту прав нацменшин. За традицією ці наради відбуваються почергово у Будапешті, Києві, іноді — в Ужгороді. Зазвичай комісія засідає один або два рази на рік, деколи — рідше. Та попри це члени української громади в Угорщині вважають, що для українських угорців та угорських українців такі зустрічі означають чималий позитив. Щоразу підписувалися протоколи, в яких фіксувались проблеми, побажання меншин із тим, аби донести це до відома урядів обох країн. Безпосередньо для нас рішення комісії допомогли втілити деякі заповітні задуми. В Угорщині, зокрема, нам вдалося встановити кілька меморіальних дошок, один пам’ятник, отримати кошти на видання часопису та українських книжок, відкрити Центр української культури й освіти тощо.
У нашому товаристві час від часу відбуваються неформальні зустрічі-бесіди з високопоставленими українськими посадовцями, відомими політичними та культурними діячами України. Мали зустріч із угорськими українцями перший президент України Леонід Кравчук (1992 р.) і Леонід Кучма (1998 р.). Одним із найперших опозиційних політиків ТУКУ відвідав Вячеслав Чорновіл разом із дружиною Атеною Пашко в 1993 році. Зустрівся з нами у 1997 році голова ВР України Олександр Мороз, того ж таки року — глава українського уряду Валерій Пустовойтенко. Двічі побував, у ранзі міністра закордонних справ України, Борис Тарасюк (2000 і 2005 рр.). Знявся з членами ТУКУ на пам’ять віце-прем’єр уряду України Юрій Єхануров (2000 р.). Виступив перед співвітчизниками в товаристві і керівник МЗС України Анатолій Зленко (2001 р.). Мав зустріч із українцями п’ять років тому глава українського уряду Анатолій Кінах. Завітали до нас свого часу видатний український оперний співак Анатолій Солов’яненко, співачка Ніна Матвієнко, естрадні співаки Павло Зібров, Василь Зінкевич, кримський художник Степан Джус. Зустрічі з Ярославою Хартяні та заст. голови ДОСУУ Юрієм Кравченком мали видатні українські боксери брати Віталій та Володимир Клички, причому Віталій зустрівся з угорськими українцями повторно в Будапешті через кілька років.
Деякі зустрічі з помітними в недалекому минулому офіційними особами України запам’яталися українцям тим, що політики щоразу щось нам обіцяли зробити, але рідко дотримувались свого слова. Добре, що в угорських українців ще не вичерпалось до решти почуття гумору і не звітрився здоровий глузд, власне, як і в нашого народу в усі часи. Це, як нам здається, нині найадекватніше сприйняття суті українського політикуму.
Освіта
Портрет угорських українців був би неповний без того внутрішнього осявання, яке спалахує в їхнії зіницях при згадці про освіту, науку і школу як храм знань. Українцям упродовж усієї нашої історії численні критики допікали багато і часто. Єдине, чого вони не можуть закинути українцеві, що він у масі своїй темний і неосвічений.
Вже з перших місяців створення ТУКУ в Будапешті була започаткована недільна школа під енергійним жіночим проводом. І це було зрозуміло: бо хто ж, як не жінка може найліпше збагнути потребу в освіті для своїх дітей, тим більше, що в Угорщині викладання предметів українською мовою велося тоді в одній-єдиній гімназії в містечку Бактолорантгаза (Східна Угорщина).
Ініціатором створення недільної школи в Будапешті була теж Ярослава Хартяні. Перші заняття проводились в орендованих класах столичної гімназії ім. Клари Льовеї, поки не з’явився Центр української культури й освіти. Першими вчительками для українських дітей були пані Я. Хартяні, Анна Ляхович, Світлана Лайґут, Олександра Корманьош, Олександр Гембік, Надія Музичук та ін. Згодом недільні школи з’явилися в Сеґеді (викладач Наталя Шайтош), Комаромі (Галина Фараґо), IV районі Будапешта, Варпалоті (Людмила Сабо). Загалом у мережі недільних шкіл сьогодні навчається близько сотні дітей. У столиці заняття проходять у дошкільній, молодшій, середній і старшій групах. Урізноманітнюється навчальний матеріал, додаються нові предмети, наприклад історія та народознавство. Багато випускників недільних шкіл вчаться в університетах Угорщини або й закінчили їх. До речі, товариство домоглося виплати підвищених стипендій талановитим студентам українського походження.
По висхідній лінії розвиваються і щорічні програми мовних молодіжних таборів улітку на озері Балатон. Сюди з’їжджаються від 50 до 60 дітей та юнаків віком від 7 до 25 років. Склад таборовиків змішаний — переважна частина дітей із Угорщини, решта — з України, Хорватії, Румунії, Польщі, Боснії, Німеччини, Словаччини. Фінансує відпочинок дітей ДОСУУ. Основною складовою успіху молодіжного табору є бажання дітей жити протягом 10 днів як одна велика українська родина. Деякі таборовики щиро зізнаються, що час, проведений у курортному містечку Занка, був найкращим у їхньому житті.
Традиційна програма табору вельми насичена: це заняття, екскурсії, танці, активний відпочинок. Чотири роки тому тут зародився кістяк танцювального молодіжного ансамблю ТУКУ “Веселка” (худ. керівник Іван Пастеляк із Ужгорода, випускник Київського інституту культури). Цей колектив можна назвати своєрідним посланцем української культури в Угорщині. Пластика танцю вміє переконувати не гірше сказаного слова чи намальованої картини. Видовищність народного танку жене від глядача нудьгу і упередженість, зачаровує його простотою і доступністю звичаєвих образів. Виступи “Веселки” пам’ятають у Будапешті, Варпалоті, Ваці, Мішкольці, Словаччині, Хорватії, Україні… Склад ансамблю розширюється. Нещодавно в товаристві відкрився клуб української молоді, де, крім танцюристів, збираються молоді музиканти, вокалісти, студенти з України.
Освітня тема для наших дітей на цьому, звісно, не вичерпується. Вони мають змогу брати участь у престижному Національному конкурсі юних декламаторів, який влаштовано під егідою товариства та Українського самоврядування. Щоразу за звання кращого у своїй віковій групі між собою змагаються до 30 учасників. Вручення цінних призів — тільки видима частина роботи товариства. Основною метою конкурсу є спонука українців прищепити дітям любов до рідної мови, літератури. Так само устремління старших спрямовано на виховання юного покоління в дусі безперервної національної і мовної традиції українського народу.
Конференції
Із часу створення ТУКУ у благодатний ґрунт потрапляють і зерна науки про Україну. Важливу роль відіграє цьому кафедра слов’янської філології Сеґедського університету ім. Аттіли Йожефа. Завдяки українським та угорським викладачам та матеріальній підтримці нашого товариства проведено низку республіканських і міжнародних конференцій.
Спільними зусиллями у 1996 році в Сеґеді була організована наукова конференція, присвячена творчості Лесі Українки, а 25 травня 1999 року в Центрі національних меншин Сеґеда була проведена міжнародна конференція україністів на тему “Від “Енеїди” І.Котляревського до “Русалки Дністрової”. Подібні конференції спричинились до подальшого розвитку українознавства в Угорщині.
По-новому почали розглядатися й деякі забуті або заборонені теми в українознавстві. Це яскраво засвідчила проведена в грудні 1996 року в Будапешті силами ТУКУ міжнародна наукова конференція на тему “Роль М.Грушевського у відродженні української національної свідомості”. У заході взяли участь науковці з 10 країн Європи, в тому числі з України. Упродовж двох днів заслухано 22 доповіді. Конференція виявила новий підхід і критерії досліджень, відмінних від “совєтської” історіографії. Для об’єктивних досліджень у галузі українознавства при товаристві створено Інститут україністики, фінансування якого перебрав на себе ДОСУУ (директором став завідувач кафедри Сеґедського університету Мігай Кочіш). Від того часу в Сеґеді зорганізовано вже чотири такі конференції.
Значною подією в нашому житті була Європейська конференція української молоді, що розпочалася 23 жовтня 1999 року, в день Угорської революції 1956 року. Ця подія стала непересічною і в 50-річній історії діяльності Європейського конґресу українців. До Будапешта з’їхались делегати українських молодіжних організацій із 19 країн Європи. На конференції обрали керівний орган європейського молодіжного руху українців. Українська громада в Угорщині по праву пишається тим, що змогла організувати таку важливу конференцію.
Осібно стоїть у цьому ряду Міжнародна наукова конференція істориків з питань голодомору в Україні 1932—33 рр. і виставка фотодокументів у будапештському Музеї терору 9 грудня 2003 року. Ще більшої ваги цим заходам, які широко висвітлювались в угорській пресі, надав той факт, що 24 лютого того ж року 347 депутатів Національних зборів Угорської Республіки одностайно проголосували за ухвалення парламентської резолюції на засудження політики сталінського геноциду в Україні. У такий спосіб угорський парламент приєднався до шести інших держав — США, Канади, Австралії, Аргентини, Бельгії, Великобританії. Теплі слова подяки за таку солідарність українська громада адресувала всім 347 депутатам парламенту й особисто голові парламентського комітету з питань захисту прав людини, нацменшин та релігії пану Ласло Сасфалві. Неоціненну підтримку нашій справі надали також директор Музею терору в Будапешті пані Марія Шмідт, дослідник сталінізму проф. Міклош Кун, учасники конференції українські історики Сергій Білокінь, проф. Сорбонни Володимир Косик, філософ, публіцист і поет Євген Сверстюк та ін. Ці заходи важко переоцінити, адже завдяки їм Україна й українська меншина були представлені для угорців зовсім по-новому. Перед багатьма відкрилися не знані досі провалля брехні й лицемірства комуністичного режиму, а з фотодокументів глянула чорними очима жалоби сама трагедія українського народу. Суголосними до таких думок були й риторичні запитання деяких відомих науковців на цій конференції. Справді, з чим, якою епохою дикого варварства має співвідносити себе цивілізація ХХ століття і сам світ, який дозволив геноцид вірменів у роки І Світової війни, штучний голодомор в Україні, страхіття Голокосту, вигублювання мільйонів людей за рецептами кампучійських диктаторів Пол Пота та Ієнґ Сарі, трагедію Сребрєніци?.. Очевидно, такі конференції, як наша необхідно влаштовувати частіше, щоб вони могли достукатись до свідомості й людських сердець, аби ті не захрясли в надмірній благодушності й достатку.
Пам’ять
Парадоксальна річ — наша пам’ять. Людина здатна запам’ятовувати, зберігати і відтворювати у свідомості минулі враження і події, видобувати їх зі свого мозку, коли треба. Інколи щось саме виринає з пам’яті. А буває, що пам’ять і зраджує.
Так вже, мабуть, влаштовані люди, що одним пам’ять не дає спокою, а інші стають чистими забудьками, як один персонаж із української казки про Оха. У комусь вона озивається докорами сумління, а дехто навмисне приглушує ці сигнали, щоб менше клопоту собі й оточенню…
З 1998 року угорські українці встановили в кількох містах Угорщини й за кордоном три меморіальні дошки й пам’ятник великим духовним попередникам сьогоднішніх поколінь України. 8 років тому, 20 лютого, в Буді з’явилась меморіальна дошка легендарній “Руській Трійці” у складі Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького й Івана Вагилевича на честь 160-річчя виходу у світ альманаху “Русалка Дністровая”. Пам’ятну дошку на замовлення ТУКУ виготували львівський скульптор Юліан Квасниця та член нашого товариства архітектор Олег Турик. Рівно через місяць в уславленому місті виноробів і королівських вин Токаї з’явилась інша дошка — вже Григорію Сковороді, який перебував тут упродовж 1744—51 рр. У 2001 році ТУКУ й ДОСУУ спільно з мерією курортного міста Тихань на Балатоні спричинились до встановлення пам’ятника українській княжні Анастасії, дочці Ярослава Мудрого, та її чоловікові Андрашу, королю Паннонії (Угорщини). Автором монумента є ужгородський скульптор Богдан Корж. Незабутньою була урочиста церемонія передачі скульптурного барельєфа із зображенням Лесі Українки делегацією ТУКУ керівництву щойно зведеної модерної бібліотеки в єгипетській Александрії навесні 2002 року. Цю ідею подала нині покійна Єва Ґрігаші, угорська журналістка, поетеса і перекладачка творів єгипетського періоду Лесі Українки (автор пам’ятної дошки Б. Корж).
За кожною з цих небуденних подій — своя зворушлива мотивація, конкретні ініціатори й виконавці, головні герої, а з іншого боку — антигерої, закулісні інтриги людей, аж ніяк не причетних до життя Товариства, несподівані сюжетні повороти і навіть привласнення чужих заслуг цілком офіційними людьми з України, які, м’яко кажучи, лише стояли збоку від започаткованого іншими живого діла.
Проте нам важливо думати про позитивний бік справи і своїми вчинками не давати замиршавіти культурній пам’яті. Є ситуації, коли для українців важить буквально кожна історична цеглина, ба навіть камінець, за який бралися Великі. Вони нагадуватимуть нащадкам про нетлінність далеких діянь, стануть передавальною інформативною ланкою між поколіннями нашого етносу. Ось чому ми так святобливо тримаємось своїх пам’ятних реліквій в Угорщині. Адже це не прості мармурові плити чи шматки бронзи: це символи-мувці, що перетворилися на носіїв нашої суспільної пам’яті.
Театр
Це особливий мистецький вимір угорських українців. Ідея українського національного театру зародилася в надрах українського самоврядування ІІ району Будапешта, а прем’єрна вистава драми Івана Котляревського “Наталка Полтавка” відбулася 11 жовтня 2003 року до Дня українського козацтва.
Перший склад самодіяльних і фахових акторів зібрала п. Олександра Корманьош, випускниця Київського інституту культури. Завдяки старанням виконавців ролей і дружній атмосфері залу перша прем’єра театру пройшла успішно. Подальші вистави були не менш вдалими попри те, що майже половина акторського складу за той час змінилася. До речі, одну з ролей грає внук відомого українського композитора Віталія Кирейка Дмитрик, який приїхав до Угорщини в 13-річному віці.За плечима в пані Олександри значний театральний досвід. Вона працювала викладачем Київського державного музичного інституту ім. Глієра, вела курси сценічної мови та майстерності актора, разом із диригентом Володимиром Сучковим поставила в Києві кілька музично-драматичних вистав української та зарубіжної класики.
Друковані видання
У цьому році журналу “Громада” виповнилось рівно десять літ. Зазвичай круглі дати налаштовують на підбиття певних підсумків у роботі. Іншими словами, хочеться знати, на якому рівні був часопис “Громада” у 1996 році, на якому зараз і куди він іде у творчих пошуках.
Відповідати на ці запитання і легко, і складно водночас. Неважко тому, що наше видання стало називатися “Громадою” з легкої руки пані Наталі Драгоманової-Бартаї: так само іменувався український часопис її рідного дідуся Михайла Драгоманова у Женеві в роки вимушеної еміграції наприкінці ХІХ століття. Великою мірою ми відчуваємо себе спадкоємцями традицій української журналістики, яка виражала погляди вільних і свідомих свого національного коріння українців. Першою ластівкою україномовної періодики в Угорщині став скромний бюлетень “Громада” в листопаді 1995 року, упорядкований пані Наталею Драгомановою-Бартаї та Ярославою Хортяні. Подальші числа часопису аж до наших днів виходять за підтримки Фонду національних меншин Угорщини.
Ще більшої снаги у нашій роботі додавав той факт, що саме в Буді більш ніж півтора століття тому з’явився, можна сказати, первісток української культурної мислі — альманах “Русалка Дністровая”, започаткований трьома молодими галичанами — Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем. Доля альманаху склалася драматично: львівська цензура заборонила його на самому злеті недовгого існування. З кількасот примірників уціліли лічені одиниці. На щастя, ми маємо в себе один із цих історичних раритетів української періодики, пильнуємо його як око, бо він є дорогоцінною реліквією, результатом патріотичного завзяття, сміливості й успіху наших великих духовних попередників.
З 1996 до 1999 року “Громаду” редагував автор цього матеріалу Василь Плоскіна. У самій назві глибоке смислове навантаження — згуртовувати людей, об’єднувати їх спільністю становища, інтересів і мети, робити добрі справі, дбаючи про збереження української культури, освіти, традицій в Угорщині. Ми задумували це видання з наміром інформувати передплатників про всі важливі для угорських українців події — у надрах меншини, і в Україні, і в усьому світі. Добре, що наш журнал у різні часи, скрутніші і щасливіші для “Громади”, завжди був у добрих руках. Він вбирав у себе всі цікаві думки наших авторів і героїв публікацій, як мозок малюка вбирає всі емоційні подразники дорослих, адже коли цього немає, розумові здібності таких дітей невисокі. Тому для нас неабияке значення мало те, щоб публікації “Громади” були на певному інтелектуальному рівні, який відповідав би запитам наших читачів.
Часопис був своєрідним досьє нових ідей, задумів, планів, технічних експериментів, які згодом вдавалося успішно втілити в життя. Разом із ним, звичайно, розвивалися у творчому сенсі і ми, його редакційні опікуни. Кожний період редагування мав свої неповторні риси. Ми кажемо: “Це — газетний стиль “Громади”. Або: “ Тут вона вже виходить як журнал у технічному й творчому виконанні Олексія та Степана Вашів, Лади Денисової-Віґ та Єви Ґріґаші”, — і так далі… І це абсолютно нормально, адже всі ми — різні, інакше ставимо перед собою творчі завдання й по-своєму їх виконуємо. Власне, так і має бути у кожному редакційному колективі. Адже суперечка і навіть конфлікт фахових ідей є запорукою поступу. Коли цього немає, не відбувається жодного розвитку.
Отож якщо в інформаційному блоці журналу ми хотіли подати якнайбільшу кількість актуальних подій, зустрічей, заходів, акцій, тобто речей, які безпосередньо слугують справі об’єднаня угорських українців, то в рубриках “історія”, “культура”, “мистецтво”, “література” можна знайти глибше тематичне підґрунтя. Ми намагалися, друкуючи матеріали цього блоку, уникати житейського дріб’язку, обивательських думок і переживань. Хотілося піднестись трохи вище над буденністю, об’єктивним оком глянути на факти національної історії і водночас — повірити у прекрасне, високе, духовне. Якщо нам вдалося передати це якимось чином у своїх скромних публікаціях, якщо це відчув разом з нами і читач, виходить, що попрацювали ми недаремно.
Зразком вимогливості у “Громаді” завжди була покійний головний редактор часопису Єва Ґріґаші. Вона дала, як раніше казали, путівку в життя публікаціям багатьох нових — і особливо молодих — авторів. У неї була здатність розпізнавати здібних дописувачів буквально на підсвідомому рівні. Також не можна не сказати про її рідкісний талант вчительки, дослідниці, перекладачки, громадської діячки і просто доброї і щирої людини. Такі постаті не зникають у пам’яті, а стають духовним дороговказом на життєвому шляху інших.
Нещодавно єдиний двомовний часопис “Громада”, який веде літопис угорського українства, отримав престижну нагороду Угорського культурно-просвітницького інституту “Pro Cultura Minoritatum Hungarie” за проведену роботу на високому професійному рівні у збереженні та продовженні народних традицій української національної меншини в Угорщині.
1996 року товариство видало двомовну збірку поезій Лесі Українки. !999 року відбулася презентація вибраних поетичних творів Тараса Шевченка. Через два роки товариство випустило наукову розвідку Каміла Найпавера, члена ТУКУ з перших років його існування, в якій він досліджує на основі “Слова о полку Ігоревім” певні лінгвістичні збіги в мові жителів Київської Русі та сучасних угорців. Серед видань 2001 року слід також згадати кольоровий фотоальбом, присвячений 10-річчю ТУКУ. Навесні 2006 року Товариство випустило збірку поезій української авторки з Угорщини Валентини Зінченко “Мальви на рушнику”. Значною подією поточного року було відкриття першої Української бібліотеки ім. Маркіяна Шашкевича в Центрі української освіти й культури в Угорщині.
Кілька слів про телебачення й радіо
З кінця 1990-х років Угорське громадське телебачення почало транслювати програму нацменшин “Рондо”, в якій з 2000 року беруть участь і українці. Програма триває 56 хвилин і транслюється щомісяця (переважно в останній четвер). Кожна меншина має 6—8 хв. ефірного часу плюс одна хвилина на новини. Диктори читають повідомлення кожний своєю рідною мовою. В передачі звучить також і угорська мова.
Завданням працівників української редакції є підготовка репортажів, їх переклад, здійснення зйомок, редагування матеріалів. У студіях вони виступають як диктори.
Українські програми “Рондо” знайомили глядачів з життям угорських українців та їхніми народними звичаями, з членами товариства.
Трансляція українських радіопередач на Угорському радіо розпочалася в січні 1998 року. До складу редакції входять Ярослава Хартяні, Ліліана Ґрекса, Людмила Слюзко та Ігор Шипайло (головний редактор). Редакція намагається всебічно висвітлювати життя та діяльність української меншини в Угорщині. Цьому слугують репортажі з культурно-освітніх заходів ТУКУ й ДОСУУ, а також актуальні інтерв’ю з українськими депутатами та активістами української громади. Не менш важливим завданням члени редакції вважають сприяння розвитку добросусідських відносин між Україною та Угорщиною. З цією метою подаються інтерв’ю з угорськими та українськими політиками і громадськими діячами. Ведуча історичної рубрики Ярослава Хартяні прагне висвітлити найважливіші віхи української історії, які або замовчували, або перекручували радянські ідеологи.
Приділяється також увага популяризації української культури в Угорщині, висвітленню національних особливостей та традицій українців. У цьому плані ми знайомимо наших радіослухачів із українськими митцями, музичними колективами та окремими виконавцями, а в рубриці “До народних джерел” (ведуча Людмила Слюзко) розповідаємо про українські традиції та обряди, народні й церковні свята, національну кухню та інше.
Не обходимо увагою й українську літературу. Наші слухачі з задоволенням сприймають літературно-музичні композиції за творами відомих українських письменників та поетів. І, звичайно, слухацьку аудиторію вабить музика в наших програмах. Тут звучить і народна, і естрадна, і класична музика на різні смаки й духовні потреби слухачів.
