Карой Саконі
Таємний щоденник Леніна
З угорської переклала Леся МУШКЕТИК
(Повідомлення в газеті: “Найвідоміша колегія адвокатів країни, яка працює в місті, що назване іменем Леніна, готується розпочати відкритий судовий процес проти засновника радянської держави. Юристи звинувачують Леніна в тому, що він “отримав хабара від німецького уряду”).
У наш час, мов гриби після дощу, з’являються таємні щоденники відомих людей. Їхні нотатки не адресуються широкому загалу, однак останнім часом із найпотаємніших схованок здобувають рукописи і, не переймаючись проблемою авторських прав, публікують.
І ось нове відкриття. Перед вами досі невідомий щоденник Володимира Леніна.
Петроград, 19...четвер, друга година дня
Сьогодні у мене побувала німецька делегація. Німці хотіли зустрітися особисто зі мною, суто конфіденційно.
Я був глибоко обурений їхньою пропозицією. До того ж вони виклали на стіл переді мною купу дойчемарок. Намагалися мене купити! До свого щоденника я насилу насмілився записати таке: “З допомогою своїх брудних грошей вони хотіли, щоб я змінив свою народну політику і ні за яких умов не прагнув збудувати процвітаючий, мирний Радянський Союз”.
Ясна річ, я вигнав їх геть! Однак чув, що вони залишилися в Пітері і хочуть повторити свою спробу.
П’ятниця, 11... друга половина дня
Я ледве міг працювати, так мене вибив з колії вчорашній випадок. Не вистачило духу розповісти Крупській. До глупої ночі крутився в ліжку, прагнучи заснути. На місці колишнього царського режиму я хочу побудувати квітучу демократію, однак німці за допомогою грошей хочуть примусити мене встановити диктатуру, щоб тримати народ у нужді, розпочати класову боротьбу і таке інше.
Усе це немає нічого спільного з раєм на землі, якого я прагну, де люди зможуть жити вільно, мирно, без страху, зможуть багатіти. Цьому я присвятив своє життя, терпів вигнання, написав стільки вчених праць і підбурював мужиків до повалення здирницького царського режиму. Крупській я теж пообіцяв побудувати світле майбутнє.
————© Леся Мушкетик, 2006, переклад.
Понеділок, 12-30
Знову вони тут. Згідно з дипломатичним етикетом, я їх маю прийняти. Німці стоять на своєму. Певна річ, я бачу їх наскрізь. Навіщо їм процвітаючий, багатий Радянський Союз? Для конкуренції? Саме в той час, коли на них, німців, навалилося стільки бід — післявоєнна розруха, економічна криза, дух реваншизму, міжпартійні чвари, зростаючий націонал-соціалізм, а потім гітлеризм з усіма прогнозованими жахіттями.
Вірогідно, вони планують розпочати Другу світову війну з численними жертвами, а потім її програють, щоб побачити свою розділену навпіл країну, західна частина якої стане багатою завдяки підтримці США, що, природно, супроводжуватиметься навмисним стримуванням розвитку східної частини. Врешті, після падіння Берлінської стіни вони зможуть таки об’єднатися, пройшовши через важкі випробування. То чому ж їм радіти квітучому Радянському Союзу? Це було очевидним з їхніх слів.
Я знову вигнав фриців геть!
Вівторок, 9-та ранку
Сьогодні їхня спроба повторилася. Що вони собі думають про мене? Хто я їм такий? Дрібний спекулянт? Я рішуче заявив німцям, що не зречуся своїх прекрасних планів. Коли вже йшли геть, я чув, про що вони гомоніли між собою. “Якби цей Ленін не був гуманістом, і від природи лагідною людиною, то міг би вихопити револьвер і перестріляти нас! Однак треба кувати залізо, поки воно гаряче, бо він через свою впертість справді ладен створити рай на землі. Що ж тоді буде з нашими планами кінця 20-го століття? За будь-яку ціну він має взяти наші гроші!”
Середа, вечір
Надворі гроза. Тремтять віконні шибки. Крупська пополотніла від гніву, коли почула, як німці хотіли мене підкупити. Вона не тямилась у люті. Щоб мені, рятівникові робітничого класу, селянства та інтелігенції, хотіли всунути до кишені брудні гроші, аби висміяти мої принципи? Щоб мене, який нелегально жив у простому курені у Фінляндії, заощаджуючи гроші, призначені на готель, який повернувся додому не у спальному вагоні, а на паротязі, і при потребі переховуючись від царських шпиків у купі вугілля, перетнув кордон заради своїх святих ідеалів, принижуючись в ім’я демократії, щоб мене примусили піти на підлість?
Опівночі Надюша прокинулась і турботливо спитала, скільки німці дають грошей. Я сказав, що йдеться про мільйони. Вона трохи помовчала, я ж попросив чаю, адже вона все одно прокинулась.
— Чаю? — спитала Надюша. — О Іллічу! Чаю? Та ж у нас немає дома ні чаїнки. Ти ж знаєш, я відіслала весь чай останньою посилкою нашим героїчним солдатам.
— Тоді дай лише гарячої води з цукром!
— Цукру немає, любий Іллічу. Його залишки я відіслала донецьким шахтарям! Їм він потрібніший. Певне, і плиту я не зможу розпалити, бо немає ні дров, ні вугілля!
Цього я вже не стерпів.
— А шахтарі нічого не присилають! День і ніч я працюю на свій народ! І маю подихати з голоду?! Ти так гадаєш?! Адже я маю накопичувати сили для створення радянської громадянської демократії ! Щасливого майбутнього! І не можу отримати навіть кухля чаю?!
— Любий Іллічу, — мовила вона. — Чи не ти казав, що треба буде йти на жертви?
— Та не настільки ж! Німці пропонують мені мільйони, зараз дуже вигідний курс марки, хтозна, коли ми перейдемо на доларові розрахунки, та й обмін...
— Тоді візьми гроші, голубчику.
— Взяти гроші? Ти здуріла?! Знаєш, що я маю за це вчинити?? Розпочати терор, перестріляти білих, вислати до Сибіру троцькістів, загнати до колгоспів селян, а мені це не подобається, бо я прагну квітучої демократії, де кожен буде жити і думати вільно! А це створить німцям величезну конкуренцію, тож вони, природно, цього не хочуть! Я борюся, а ти навіть чаю мені не запропонуєш!
— Це ти про мене? — зайшлася плачем моя кохана. — Поглянь, лише, що мені перепало! Трішки квасу і шматочок пересоленого оселедця! А в чому я ходжу? У рваних панчохах, вовняних панталонах. Ношу полотняний ліфчик, а не шовковий, з мереживом, як у справжніх леді, які мають по кілька коштовних шуб. А що на мені?! Зношений, побитий міллю вовняний шалик! Черевики теж діряві, дивись, дивись-но!..
Сердешна підняла ногу, мов балерина, спідниця задерлася догори — справді, сумне видовище...
Бідолашна Надюша... Коли побачила, як я засмутився, почала мене втішати:
— Ой, Іллічу, ти не так мене зрозумів, все гаразд, я сама вибрала ці випробування поруч з тобою, знаю, що йдеться про перехідний період й невдовзі запанує загальний добробут!
Я був щиро вражений. Вона народилася для кращого життя, як кожна жінка, а я вплутався в політику. Вона могла вийти заміж за багатого поміщика, за князя, за Романова... А як згадаю, що на днях, коли вона поралася на нашій кухні, її сукня зачепилася за погано забитий гвіздок і порвалася!.. Пропала рожева сатинова комбінація, яку їй за тверді рублі продала, втікаючи, сім’я аристократів. Чаша мого терпіння переповнилась.
Четвер, по обіді
Вже тиждень, як мене обсіли німці. Сьогодні в обід Надюша знову спитала про запропоновані гроші, мовляв, стільки немає зараз навіть у Орлова! Мене охопили підозри. Може, вона їх хоче?
Четвер, пізній вечір
Я знову бачив вовняні панталони та порвані панчохи, коли вона роздягалася. Що правда то правда, з мене досить. У Швейцарії мені поталанило мати справу з декількома вишуканими жінками, от на них була білизна!... Як інколи можуть збуджувати шовкові трусики!
Бідолашна жінка наче з докором подивилася на мене і спитала:
— А якби ти поступився німцям?
У моїй душі лютувала буря. Можливо, я чиню правильно? Бо чого я прагну для свого народу? Достатку, багатства. Однак це псує мораль! Розслабляє, робить людей корисливими, заздрісними, жадібними! Може, я їх маю захищати насамперед від цього, а не від злиднів? Народ бідний, однак саме в бідності криється велика свобода! Навіть церковники застерігають від накопичення цінностей, адже їх крадуть злодії, точить іржа! Ця величезна кількість грошей може і нас згубити, ми можемо загрузнути в багатстві! Однак при всьому залишається наша місія бути слугами трудящих, звалити на свої плечі весь тягар болота достатку!
Я сказав це Надюші. Вона обняла мене:
— Я обожнюю тебе, коли ти з такою любов’ю і пристрастю говориш про народ! — мовила вона і поцілувала мене.
У нас був чудовий вечір... (згодом вона скинула з себе вовняні панталони!)
П’ятниця, 11 година
Що я маю чинити? Делегація була у мене знову. Німці квапили. Гроші вони поклали до мого сейфу, мовляв, коли прийму рішення, то зможу їх відразу взяти. Які болючі вагання! Якщо я прийму цю купу марок, найдуться такі, хто відразу кинеться виконувати побажання німців. Такий собі тип на прізвисько Коба чи Кобра, та й решта, яких я досі ледве втримував на припоні. Вони, звичайно, без будь-яких спонукань встановили б у нас диктатуру! Просто садисти! Дати їм зелену вулицю? А мої плани про щасливе життя?!
Крупська прийшла до мене в кабінет. Була дуже улеслива. Обережно розпитувала, що я вирішив. Можна було б, мовляв, при нагоді купити норкову шубу...(Вона справді виглядала дуже звабливо, і я відчував пахощі якихось дорогих французьких парфумів, коли вона ластилася до мене. Попросила задаток з моїх майбутніх марок! Хитре створіння!)
Того ж дня, о 2-20
Сьогодні я зважився. Коли пишу ці рядки, почуваюся трохи не в собі, та й руки тремтять. Стільки грошей! Мене лише бентежили зловтішні, іронічні посмішки на обличчях німців. Авжеж! Якщо пролетарська диктатура, то хай буде пролетарська диктатура, що ми можемо вдіяти? Я пожертвував свободою слова, багатопартійною системою, сільським і міським самоврядуванням... не буду перераховувати далі. Через це болить моє серце.
Однак Надюша!... Що тільки не зробить чоловік заради свого кохання! Не може ж вона ходити у дірявих черевиках засніженими пітерськими вулицями! Кінець моїм славним планам! Однак, чи може хтось на землі здійснити всі свої мрії? Мені доведеться примиритися з тим, що через ці гроші розпочнеться класова боротьба, органи держбезпеки кинуть до в’язниць невдоволених, побудують табори і почнуть жахливий терор, який триватиме щонайменше сімдесят років!
Ні, ні, я віддам їм ці гроші й...
Понеділок, по обіді
Я покликав німецьку делегацію. Однак виявилося — запізно! Вони вже відлетіли додому на своєму біплані...
Понеділок, уночі
Не можу заснути. Надюша заспокоювала, однак даремно. Перед сном запитала про сімдесят років. Про які сімдесят років говорили німці? Не так легко збагнути їхню логіку. Якщо в нас буде пролетарська диктатура, ми не зможемо так стрімко розвиватися, як могли б. Таким чином, буде усунена майбутня країна-суперник! Тому нам щонайменше 70 років доведеться дотримуватися угоди, а далі вона буде непотрібна, бо тоді ми вже не зможемо їх обігнати. Німеччина стане великою державою, другою у світі після Америки! Говорили про якийсь Європейський Союз. Однак, поки я все це розтлумачував Надюші, вона, бідолашна, заснула із щасливою усмішкою на устах, й, либонь, їй уже снилися брюссельська мережана комбінація та лаковані черевички.
Ніколи ніхто не зможе довідатися, чому згодом відбулися всі ті події, що мали місце у ХХ столітті. Навряд чи я скажу щось нове фразою “шукайте жінку!”.
Без дати. Кабінет
Сталося те, чого я боявся! Так звані революціонери вже націлились на диктатуру! І мені, з марками в кишені, треба їх очолити, бо все може бути...
Я бачив Крупську, вона жалкує, проте зможе якось виправдатися. А я?! Як мене згадуватимуть прийдешні покоління?! Мене, який боровся з царським свавіллям, сподіваючись, що натомість постане громадський добробут. І що тепер вийде?
Без дати. Кабінет
Я сиджу тут при світлі лампи з зеленим абажуром, переді мною щоденник... Коли перечитую записи останніх днів, цілком усвідомлюю, що цей зошит необхідно знищити. Та не лежить до цього душа. Все ж таки я найвидатніший діяч в історії людства, кожну хвилину життя якого слід увіковічнити для нащадків. Однак ці рядки компрометують мене! Спалити зошит?! Викинути? Чи заховати принаймні на тривалий час від цікавих очей? Найдужче боюся шпиків! Бо колись, може, балакатимуть, що пролетдиктатура й решта усього сталися через вовняні панталони Крупської, її полотняний ліфчик і драні панчохи.
На цьому місці записи в щоденнику перериваються.
