В’ячеслав Середа

Небесна гармонія і земна реальність у романах Петера Естергазі

 

Петер Естергазі — напевно, найвідоміший серед сучасних угорських прозаїків, автор двох десятків романів, за останню чверть століття він неодноразово дивував читачів і викликав загальне захоплення. Деякі книги цього майстра всеосяжної іронії й евристичної манери письма — як, наприклад, “Виробничий роман” (1989) або “Вступ у художню літературу” (1986), сама назва яких говорила про претензію на власну естетику, — давали критикам підстави заявляти про зміну епох в угорському письменстві, про належність його до світового літературного контексту, про появу оригінальної, не епігонської версії постмодернізму центральноєвропейського зразка.

Несподіванкою для читачів Естергазі став і опублікований у 2000 році роман “Harmonia saelestis” (“Небесна гармонія”), над яким письменник працював майже десять років. У багатьох після прочитання цієї книги виникло навіть відчуття, що все написане автором раніше було тільки підготовкою до створення цього роману. Погодитися з цим важко. Але роман, безумовно, для Естергазі — підсумковий, і безпрецедентний успіх, що випав на долю цього вагомого 700-сторінкового тому, не випадковий. Маємо близько 100 тисяч проданих за два роки примірників — у десятимільйонній Угорщині! Відбулася публікація роману німецькою й французькою, підготовлені переклади іншими мовами. Досить одностайне визнання з боку як звичайних читачів, так і високочолої критики. Присудження низки престижних літературних премій... У чому причина такого успіху, який свідчить, між іншим, про те, що і в наш час, всупереч поширеній думці, висока література не тотожна елітарній і аж ніяк не приречена на увагу тільки вузького кола інтелектуалів? Причина, гадаю, в тому, що Естергазі, не відмовляючись від сучасного розуміння творчої роботи як роботи передусім із мовною реальністю і зберігаючи попередній свій досвід, створив варіант класичного роману або, як висловився один із угорських критиків, “викидаючи у двері всі атрибути традиційного роману, тишком-нишком повернув їх через вікно”. Таким чином, “Harmonia saelestis” позначила постпостмодерністську ситуацію в угорській літературі, що давно вже відчувалася, але не була зманіфестована вагомими художніми досягненнями.

———
© В’ячеслав Середа, 2006.
 

Ця нова якість позначена і в структурі роману, що складається з двох приблизно рівних за обсягом частин, які взаємно доповнюють одна другу, хоч і не дуже тісно зв’язані між собою.

Частина перша має назву “Нумеровані фрази з життя роду Естергазі”. В центрі її — Батько, кожний фрагмент починається зі слів “мій батько”. Але “мій батько” в даному разі — фікція, умовне ім’я, що замінює імена найрізноманітніших героїв, серед яких — як реальні пращури автора, носії одного з найгучніших і знаменитих угорських прізвищ, так і вигадані (або невигадані) персонажі, від самого Господа Бога до злодія, вбивці, бомжа, а також літературні герої угорських і неугорських авторів. Цей прийом об’єднує оповідь у цілісну, організовану за законами музичної композиції структуру, допомагає вловити, надати форму і зміст марноті й анархії, нескінченно багатоманітній панорамі людського буття й історії.

Частина друга (фрагменти якої публікуються в цьому номері) має назву “Сповідь сім’ї Естергазі”. Це окремий випадок великої Історії, епопея конкретної сім’ї: батьків автора, його діда, бабусі, близьких родичів, що складається з окремих і загальних подій (від приходу до влади угорських комуністів у 1919 році і Другої світової війни й до депортації всієї родини в провінцію після 1945 року, революції 1956-го і кадарівської “консолідації” 60-х років); це сага про диктатуру, що ненаситно пожирає людину, про розпад, здавалось раніше, міцного світоустрою. В центрі “Сповіді...”, як і в першій книзі, — постать батька. Але, показуючи трагізм буття, самотність, поступову деградацію так до кінця і не зрозумілої людини, Естергазі оповідає, звичайно, не тільки про нього, і не тільки про аристократію, до якої належала його родина. “..В нашій історії, — писав автор ще до виходу у світ роману, — йдеться не про те, що якась безвідповідальна і цинічна влада (комуністів) розтоптала, принизила, знищила бідних графів... а про те, що ця сама безвідповідальна і цинічна влада розтоптувала, принижувала і знищувала графів — разом із неграфами, з інтелігенцією і робітничим класом, що виступає в непорушній єдності з селянством, тобто йдеться про ліквідацію цілої країни”.

Якщо в першій книзі роману панує надісторичний погляд, “небесний регістр”, то в другій — земна конкретика, небесне тут поступається місцем профанному. Узяті разом, обидві частини роману — містерія родини, що пізнала впродовж століть рай і пекло, в якій травестійно пародіюються і високі наміри, і нещастя, що навалилися на родину, самим Богом немов би створеної для того, щоб бути моделлю крайніх полюсів буття. Але назвати роман Естергазі біографічним можна тільки умовно: межа реального й уявного тут розмита, рухома, справжні історії, вірогідні епізоди з життя родини перемежовано з вигадкою, запозиченими текстами і трансформованими цитатами. Книга в цілому — плід художньої фантазії, що містить також справжні події, деталі й факти з історії Угорщини, та сімейної історії Естергазі останніх чотирьохсот років.

Назву “Harmonia сaelestis” роман отримав від музичного твору доби бароко — циклу кантат, автором якого був один із пращурів Петера Естергазі. Перенесена на обкладинку книги, назва не тільки символізує зв’язок поколінь, але й передає певний стан духу, що пронизує текст роману та й усієї прози Естергазі, в якій гра, веселощі, екзистенціальний оптимізм завжди невловимо присутні, забарвлюючи навіть найтрагічніші сторінки розповіді.

Спрощуючи, ідею роману можна назвати спробою впорядкування невловимого і хаотичного розмаїття історії, багато в чому  пересічної з історією роду Естергазі, створення художньої “структури світу”, моделі буття (в першій частині роману) і дзеркального відбиття цієї моделі долі конкретної родини на тлі трагічних катаклізмів XX століття (в другій частині).

 

***

16 травня 2002 року, коли роман уже було розпродано, директор видавництва “Магветьо” Геза Морчані представив журналістам нову книгу Петера Естергазі, що має назву “Виправлене видання” з підзаголовком “Додаток до роману “Harmonia saelestis””. Як стало відомо, вже після завершення праці над романом Естергазі отримав можливість познайомитися з архівними матеріалами колишньої служби угорської держбезпеки, що були пов’язані з його батьком. Письменник, який звик вважати фантазію цариною компетенції мистецтва, натрапив на реальність, яка перевершила будь-яку уяву. Ще одна, цього разу документальна, розповідь про батька автора, якою є “Виправлене видання” в усіх, хто її прочитав, викликала шок, потрясіння, справжній катарсис.

Якщо цей текст взагалі потребує коментарів, то вони мають стосуватися саме того, як було прочитано книгу, як її сприйняли в Угорщині, як потрактували небачений вчинок автора? Чи змінила щось ця книга у стосунках угорців щодо їхнього недавнього минулого? Відповіді на ці запитання дають угорські критики.

 

Золтан Андраш Бан, критик (журнал “Мадяр наранч”): З Естергазі трапилося — точніше, скоїлося! — таке, що письменникові не присниться й у страшному сні: дійсність запанувала над вигаданим у нього художнім світом; один із персонажів його роману, батько, раптово залишив твір і виявив страшний, неуявний досі вискал реальності... Найнеймовірнішим чином Естергазі був переможений одним із його головних естетичних супротивників — реалізмом. Але письменник — врешті-решт — все ж таки вирвав із його рук переможний прапор і власну поразку перетворив на тріумф.

Іван Бехер, прозаїк, рецензент газети “Непсабадшаг”: Останню книгу Естергазі я закінчив читати хвилину тому. Тільки в Угорщині її прочитають сотні тисяч... До цієї історії неможливо залишатися байдужим... В даному разі важливий не я, не автор, не його батько, а всі ми. Це книга про нас. Властиво, у цьому й полягає сенс літератури. У тому, що вона звернена до тебе, бере тебе за живе, встромлює у тебе кинджал. Цього разу відбувається, передусім, останнє... Прагнучи розібратися у своїй щонайособистішій справі, письменник, наче між іншим, об’єднує націю... Показує приклад. “Виправлене видання”, їй-Богу, — педагогічна поема.

Арпад Гьонц, прозаїк, драматург, перекладач, в 1990—2000 роках президент Угорської Республіки: Я не був знайомий із батьком Петера Естергазі, але знаю з досвіду, оскільки протягом десятиріч за мною стежили, що добровільно узяти на себе роль агента погодилася лише одна людина. Всім іншим загрожували — або позбавленням засобів для існування, або неприємностями, що чекають на родину.

Петер Надаш, прозаїк: Я читав роман ще в рукописі; вважаю, що із боку Петера це героїчний жест. Додати до цього нічого.

Петер Балашша, критик, літературознавець: Письменник з’явився перед суспільством замість померлого батька; чудовий і майже нестерпний вчинок. Хоча до творчості Естергазі слово “героїзм” не пасує, але цього разу він розкрив перед нами найглибинніші шари власної особистості, виявивши себе художником і громадянином, який серйозно ставиться до історичної відповідальності як власної сім’ї, так і всієї нації. Мета Естергазі не в тому, щоб зганьбити батька, а у підтвердженні багатозначності і незбагненності речей. Все пекло XX століття відкривається у цій книзі... Що після цього можна думати про наших батьків і дідів, про країну, в якій були можливі такі трагедії? Не боячись заплямити честь сім’ї, Естергазі відкриває нам цю історію як привід для загального роздуму і колективного очищення. Батькове боягузтво компенсується героїчною поведінкою сина.

Шандор Радноті, критик (тижневик “Елет еш іродалом”): На відміну від роману, героєм “Виправленого видання” є не батько, а письменник, чий світ виявився вивернутим навпаки, позбавленим точок опертя; цей світ повністю змінив ставлення автора до власних спогадів і власної творчості... Є в цій книзі така віра в рятівну силу слова, від якої хочеться плакати... Загадкова постать батька не стає зрозумілішою в міру того, як письменник відкриває дедалі нові щаблі пристосуванства — поступову активізацію агента, елементи творчого підходу і, зрештою, навіть якісь прояви “трудового ентузіазму”. Син при цьому не перестає любити батька і не перестає зневажати агента, не забуваючи ні на мить про те, що обидва (і батько, і агент) — одна людина. Любов не приводить його до прощення, бо Естергазі знає: батько був вільний чинити, як вчинив, але він мав і інші можливості (не брати участі у зраді, відмовитися від співпраці на якомусь етапі або хоча б покаятися наприкінці життя). Ось чому “Виправлене видання” закінчується глибокою і воістину справедливою думкою: “Життя мого батька — прямий (і страшний) доказ того, що людина — істота вільна”.
 

(Москва)