Микола ШАТИЛОВ

ДНІ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

 

Іванко Леонтьєв — хлопчик не лише дотепний, а й начитаний. Собі на безголів’я. Але цього він іще не втямив. Учиться на техніка. Одного жовтневого дня нашої з ним слобожанської осені, зайшовши до класної кімнати, весело вітає таких, як і сам, вісімнадцятирічних: “На коней, панове! В Угорщині революція!”. Не його слова – Ніколая І, але в каґебістів із начитаністю кепсько, і шиють вони Іванкові статтю “антисовєтська аґітація”, і повіється бідолага по етапах і зонах, бо не звичайна осінь... Осінь 56-го!

Загляньмо до неї. “На коней, панове!” – як мовляв Іванко Леонтьєв.

 

Вівторок, 23 жовтня 1956.

 

15:00. У Будапешті, під пам’ятником Ш. Петефі, клекоче десятитисячний мітинґ. Вимагають людських свобід, вимагають хліба вдосталь, вимагають покінчити з таємною поліцією, вимагають влади без сталіністів, вимагають амністії.

Населення соціалістичної Угорщини поділено на тих, що сидять, і на тих, що саджають; в’язнів – понад мільйон, а викажчиків – двісті п’ятдесят тисяч .

17:00. У Будапешті, під пам’ятником Ю. Бема, клекоче вже двохсоттисячний мітинґ. Вимагають позбавити большевиків політичної монополії, вимагають знести бронзового Сталіна, вимагають виведення совєтських військ.

————
© Микола Шатилов, 2006.
 

В Угорщині дислоковано Особливий корпус (ОК) генерал-лейтенанта П. Лащенка, який на випадок повстання має підготований ще вліті план бойових дій.

19:00. Із гучномовців доносяться погрози большевицького вождя: дамо лад і поквитаємось із бешкетниками. Натовп із криком “Геть Ґере!” кидається до радіостанції.

Ерне Ґере – перший секретар Угорської партії трудящих (УПТ) – зажив катівської слави ще за часів іспанської війни, коли десятками зганяв зо світу ідеологічних опонентів.

Радіостанцію оточено авошами. Б’ють залпами. “Авоші – вбивці!” – “Авошів на шибеницю!”

AVO (Allamvedelmi Osztaly) – політична поліція, якої досі боявся кожний; і той, хто їй доносив. Невдовзі багатьох авошів повісять. Не на шибеницях. На липах і каштанах.

За сутичкою стежать екіпажі кількох (ще не совєтських!) танків. утямивши що до чого, вилазять із машин, щоб підтримати шибайголів, які не мають ні ґвинтівок, ні автоматів. Із появою танкістів огонь ведеться вже з обох боків.

Повстання почалося.

21:30. П. Лащенко дістає наказ, і полки 2-ї механізованої дивізії рушають із місць.

21:45. На поході – з далеких чопських околиць – 128-а піхотна дивізія. Кінцева мета – повстала столиця.

22:00. Скидають Сталіна з п’єдесталу. Потягли линвами – стоїть! Спробували важелями – стоїть! По халявах автоґеном – падає. А чоботи так і зосталися на підніжжі.

Підходять – плюють на поваленого боввана.

23:00. Полишила свої бази 33-я механізована дивізія. Кінцева мета – повстала столиця.

 

 

Середа, 24 жовтня 1956.

 

02:00. У місті – танковий полк 2-ї механізованої дивізії; з вікон, із дахів летять пляшки з “молотовським коктейлем”; спалено: Т-54 – 4, БТР-152 – 4; вбито: 20 совєтських займанців; вояками столичної залоги поповнюються повстанські боївки.

Одна з найзважливіших б’ється під проводом не вояка, а заводського хлопчини – Ласло Нікельбурґа, всю сім’ю якого знищили німецькі нацисти. Самого Ласло, коли повстання захлинеться, знищать так само нацисти – московські.

12:00. Знов – гучномовці. Слово має щойно призначений голова влади Імре Надь (поспіхом замінили ним большевицького догматика А. Хеґедюша). Запевняє, що нація заживе вільно і заможно: “Озвіться на мій заклик – скінчіть бої!”

Не озвавсь ніхто. Бої стають запеклішими і точаться не лише в Будапешті.

 

 

Четвер, 25 жовтня 1956.

 

10:45. Над майданом, де зійшлася сила-силенна людей, де з’їхалися десятки совєтських танків, шаленіють автомати. Лягло головою близько сотні столичних мешканців. Усіх забито авошами, які заздалегідь обладнали вигідні позиції під дахами поміжних кам’яниць.

Совєти негайно списали масове вбивство на повстанців, а західні вболівальники поквапились звести провину на совєтських вояків – “помилки”, яких ще й нині в літописі тих осінніх днів аж задосить.

Надь побоюється за долю Кіліянського військового містечка: вояцтво вагається і може повстати. Схилити його під себе виїхав полковник Пал Малетер. Не схилив. А не схиливши, став військовим вождем повстання.

Кіліянці майже до ноги винищили поодинокі частини 33-ї механізованої дивізії, яка мала облягти Пешт. Чотовий мінометників П. Скобцов і по багатьох літах пам’ятав, що живими з того бойовиська вийшло лише двоє бійців взводу.

 

 

П’ятниця, 26 жовтня 1956.

 

Ерне Ґере усунуто. ЦК УПТ очолює Янош Кадар. Давній большевик і недавній большевицький в’язень, антисталініст, що, як гадають можновладці, позитивно позначиться на подіях.

Запізніла гадка. Повстанням заволоділи вже інші, войовничіші гасла – антибольшевицькі, антимосковські. До того ж, антисталінізм нового московського слуги не політичний – особовий: походить зі слідчих кабінетів АVО, де в’язню – з пісні слова не викинеш – відсадили геніталії.

Вільний світ обдаровує повстанців їжею, ліками, бинтами: віденський шпитальний потяг, валка боннських вантажівок... А з валкою – невеличкий загін німецьких медиків, які самовіддано помагають повсталим колеґам.

Навесні 1957-го декого з тих колеґ виселили за межі столиці. У відповідній постанові мовилося: за надання злочинної допомоги “нацистським аґентам”, тобто тим західниим німцям, які підставляли свою шию в ім’я не-своєї Свободи.

Невільний – соціалістичний – світ товче несовісні московські вигадки: заколотники, бандити, лиховоди... За винятком Польщі. Польські часописи висвітлюють події чесно. Найчесніше – Sztandar Młodych, для якого, захоплюючись відвагою і завзяттям бойовиків, пише Ганна Адомецька. Є поляки і з-поміж самих повстанців. А є й полячки.

На жаль, мені не вдалося знайти імені польської дівчини, яка полягла в бою на майдані Бокаж. У текстах, де її згадано, всі обмежилися визначенням “міфічна полячка”. А може, це не обмеження, а найвищий (міфологія!) вияв вдячної людської пам’яті?

Побачивши, що західні політики не наважилися обстати за повстанцями, що московським ницакам минається все, як нещодавно миналося в Польщі, самохіттю пішла з життя Ганна Адомецька.

 

 

Субота, 27 жовтня 1956.

 

У владі – Золтан Тільді та Бела Ковач. Ні той, ні той ніколи не водилися з большевиками.

Тільді – колишній священик і колишній глава повоєнної Угорщини – донедавна скнів під невсипним наглядом поліції. Ковач завжди захищав селянина-землевласника, за що сподобився не своєї, а – запеклий шкідник! – совєтської в’язниці.

Лондонський Daily Telegraph зазначає, що ненависть населення до росіян годі описати словами.

 

 

Неділя, 28 жовтня 1956.

 

У повстанських лавах б’ється близько двадцяти тисяч солдатів. Із повстанцями – військова академія та військові школи. Бойові дії стають масштабнішими, системнішими і дедалі менше скидаються на локальний інцидент.

Деякі сьогоднішні дослідники вважають, що восени 1956-го точилася совєтсько-угорська війна.

Надь визнає повстання за національне, визнає повстанців захисниками національної незалежности, повторно закликає скінчити бої і доходить згоди з московськими представниками: совєтські війська залишають Будапешт.

 

 

Імре Надь: олюднений повстанням

 

Наче большевик, а люди його любили. Не за те, що, як голова влади (1953-55), підвищив платню заводчанам і визволив селян із лабет масової колективізації, а за те, що навчив не боятися.

Антисталінські ініціятиви Надя, якого населення вважало головним нищителем клятої спадщини, до нестями обурювали місцевих сталіністів. Скінчилося тим, що звели його на пси: звільнили з посади, а згодом і вигнали з УПТ.

Знав, на що здатні слідчі АVО, але не злякався, не зломився, не заглибився в собі. Не затаював своїх поглядів і давав волю словам, чим зажив слави сміливого й чесного політика. Довів власною поведінкою, що сталінські спадкоємці – це вже не більше ніж сталінські недобитки, що полохатися їх не слід.

Коли повстання, яке знов винесло його на найвищий щабель, добігало кінця, знайшов із кількома іншими достойниками захисту в посольстві Югославії. Кадар заплямив їх “політично безвідповідальними особами”, але пообіцяв не вживати санкцій. Пізніше – під тиском Москви – слово своє зламав.

Авто, що, виїхавши з югославського посольства 22 листопада, мало везти “безвідповідальних осіб” по домівках, стало для них пасткою: всі потрапили під слідство як особливо небезпечні злочинці.

Надя намовляли покаятись. Покайся – і залишатимешся й далі людиною на становищі, але він волів залишитися Людиною. Не те що не покаявся, а взяв на себе всю відповідальність за всі дії повстанців.

Сконав на шибениці 16. 06. 58.

 

 
Понеділок, 29 жовтня 1956.

 

Стоять заводи, залізниці – все. Робітничі комітети заявили, що чекають, коли не лише столиця, а всі міста та села здихаються окупантів.

Звільнено найславетнішого довічного в’язня – католицького єпископа Й. Міндсенті. Благословляючи земляків на святе діло, він каже: “Повсюди нині можна здибати людей, які пишаються тим, що відійшли від своїх давніших поглядів. Запевняю вас, що я, ласкою Божою, залишаюся таким, яким ви знали мене завжди”.

Більшість знала Міндсенті як послідовного войовника з нацизмом, а по війні – з большевизмом. Совєтські лихі язики називали його (а лихі постсовєтські і називають) натхненником повстання. Ще одна вигадка... Але без неї московським писакам годі “пояснити об’єктивно” всеосяжну ненависть до всього московсько-большевицького.

Замість обтяженої сталінськими злочинами УПТ постала “сповнена ленінських ідеалів” Угорська Соціалістична Робітнича Партія (УСРП).

 

 

Вівторок, 30 жовтня 1956.

 

Зміна вивісок підлила лою в огонь: людський натиск вломився в столичний міськком УСРП, де люто поквитався з комітетниками (двадцятьох забито).

Москва, зважаючи на те, що сталося в міськкомі, вирішила негайно почати ліквідацію повстання.

В Угорщині – на совєтських військових летовищах – висадилася 31-а десантна дивізія.

У полон взятих повстанців каґебісти вивозять до московських в’язниць.

На станції Ужгород, де іноземних зеків ставили на облік, з’ясовано, що з-поміж них десятки неповнолітніх, а серед неповнолітніх – чимало дівчаток.

 

 

Середа, 31 жовтня 1956.

 

Надя повідомляють, що наближаються тисячні колони совєтських танків. Надь викликає московського посла. Посол відмовляється: втомлені частини відходять, а наближаються – так! – свіжі. Надь дізнався, що залізницями мчать совєтські військові ешелони. Виклик – запитання – відповідь: всього один ешелон військових залізничників, які мають полагодити полотно.

Дивізії, дивізії, дивізії... У кожній для захоплення найважливіших об’єктів – спеціальний загін, тобто: піхотний полк, 150 десантників, 10-12 танків. А для захоплення найважливіших осіб (Надь, його оточення, повстанські ватажки) кожен загін має каґебістів.

 

 

Четвер, 1 листопада 1956.

 

Усі летовища заблокувала совєтська авіація. Посол і далі замилює очі: літаками вивозимо польові шпиталі.

Пославшись на незаконні дії Москви, Надь оголосив, що Угорщина склала з себе всі союзницькі зобов’язання.

Совєтські війська ще не підготовано для тотальної окупації, і московська делеґація, вдаючи, що погодилася з політикою Надя, зволікає, затіваючи свідомо безплідні балачки щодо цілковитого виведення своїх частин.

Під димовою заслоною дебатів, що точилися не один день, росіяни встигли позбавити всіляких бойових засобів понад 35 тисяч “союзних” військовиків.

До автомашини західного дипломата якийсь обезнадієний чолов’яга вкидає складаного ножа: “Це все, що в нас є! Коли ж ви нам поможете?!”.

 

 

П’ятниця, 2 листопада 1956.

 

Совєтський військовий континґент, який збільшився до двохсот тисяч багнетів, має п’ять тисяч танків (німці, почавши воювати з совєтами, мали вдвічі менше).

Кадара таємно вивезено на московські оглядини. Засвідчив свою лояльність, засвідчив, що на нього можна впевнитись. Совєтські боси поклали, що він і посяде місце Надя.

Виєднавши з панами, підніжок відлетів військовим літаком ближче до своєї посілості – в Ужгород, де складав список членів лояльної, як і сам, влади. А складаючи, чекав на повалення влади законної.

 

 

Субота, 3 листопада 1956.

 

Більшіть людей має на мислі, що вільне життя відвойовано. Докладають поневолювачам: у величезний плакат із назвою чеської кінокомедії “Ірено, будь ласка, вертай додому” хтось замість “Ірено” вписав “москалю”.

Дві делеґації не годні домовитись, коли саме піде з цієї землі останній заволока: хазяї дають “гостям” два тижні, але ті наполягають на двох із половиною місяцях. У московського посла ідея: закінчити засідання, все зважити, а з’їхатися пізніше на совєтській військовій базі в Текелі.

Опівночі в Текелі каґебісти взяли міністра оборони генерал-майора Пала Малетера, начальника Генерального штабу генерал-майора Іштвана Ковача та начальника оперативного управління Генштабу полковника Міклоша Сюча.

Коли дозволили про них згадати (а це вже 90-ті!), написав колишній замісник командувача ОК, Є. Малашенко: “...всі вони виглядали дещо збентежено, але гідності не втрачали”.

 

Пал Малетер: мить і вічність

Військова освіта академічна: вихованець славетної “Людовіки”. З большевиками воював ще лейтенантом (1942-44). Спізнав совєтський полон. По війні (енкаведисти вміли “вимивати мозок”) – капітан збольшевиченого війська. Осінь 1956-го – полковник.

Двадцять п’ятого жовтня він мав не дозволити воякам із Кіліянського містечка поєднатися з заколотниками. Натомість доповів своїм начальникам, що зустрів не заколотників, а відданих синів вітчизни, й доповів, що переходить на бік повстанців.

Донесення облетіло цілий світ, а ім’я людини, яка його підписала, вмить зробилося національним символом.

Доля на все дала полковникові лише мить.

На те, щоб звів під своєю командою повстанські загони; на те, щоб замінив лейтенантів і капітанів із “хлібними книжечками” лейтенантами і капітанами з бойовим, як і в нього, досвідом; на те, щоб завзято домагався визволення своєї батьківщини. На все – десять діб. Мить!

Удень його підвищено у званні і номіновано головкомом, а опівночі він – совєтський в’язень. Мить!

Совєтські військові чекісти, а потім – авоші...

Під слідством вісімнадцять місяців. Коли чекаєш на вічність, і це – мить.

Дочекався 16. 06. 58.

Того самого дня, коли й Надь, того самого дня, коли й письменник Міклош Ґімеш.

Усе, як і в них: кат, шибениця...

 

Неділя, 4 листопада 1956.

 

3:30. Будапешт, а водночас і десятки інших міст заатаковано совєтськими з’єднаннями – піхотними, танковими, авіаційними; зав’язалися бої на столичних околицях.

Учасники їх пізніше зізнавалися, що не мали гадки, де вони є і з ким вони воюють; багато хто на ціле життя запам’ятав не жахливі епізоди бойні в кам’яних хащах, а не бачені доти ознаки цивілізації – як той молоденький десантник із 31-ї дивізії: “... не міг повірити, вгледівши освітлені кабіни телефонних “автоматів” із довідниками, що лежали на поличках”.

7:30. Спецзагін 2-ї дивізії захопив міські мости і вокзал; повстанців вибивають із склепів кам’яниць вогнеметами.

13:55. Радіостанція в Дунапентеле закликає Об’єднані Нації: “Поможить нам якомога швидше! Не виключено, що ви нас більше не почуєте. Ми замовкнемо, бо нас уб’ють. Коли це станеться, ми не знаємо”.

Каґебісти об’єдналися з авошами і разом полюють на єпископа Міндсенті.

Міндсенті знайшов притулок у посольстві США. Виглядало, залишиться там на невеликий час – поки дипломати все залагодять, а залишався в посольських покоях аж п’ятнадцять літ. Напівсвобода, але на своїй землі. Єпископ не хотів її покидати. Умовив його Р. Ніксон. Міндсенті виїхав до Відня. Помер 6. 05. 75.
 

 

Понеділок, 5 листопада 1956.

 

13:00. Нищівний вогневий наліт одинадцяти дивізіонів (170 гармат і мінометів) на Кіліанське військове містечко, яке обороняє тисяча бійців.

15:00. Атака на кіліанців! Захлинається... Атака – кіліанці її відбивають. Атаки, атаки, атаки...

Повстанці, обізнані з системою потайників, часто з’являються в найнесподіваніших місцях і нищать нападників із засідок.

22:00. ООН дала висновок, що совєтські війська мають піти з Угорщини; члени чи не всіх делеґацій ганьбили московських представників, а дехто дав волю емоціям; наочним свідкам запам’ятався Кебот Лодж (США).

Підвівся і, сполотнівши, сказав: “Оце я сидів і намагався зрозуміти закиди совєтського колеґи, що ми, мовляв, не запобігли єгипетській війні. Слово честі, я хотів їй запобігти. Але закидати щось нам саме тоді, коли вони самі вбивають, це – не вкладається в голові”.

 

 

Вівторок, 6 листопада 1956.

 

На шляхах тисячі втікачів. Автомобілями, возами, мотоциклами, велосипедами, а здебільшого – піхотою. На захід, на захід, на захід...

У столиці запеклі бої. За кожен дім. Найзапекліші – на майдані, де б’ється як звичайний вояк столичний комендант генерал Бела Кірай. Оволодіти майданом – це в совєтських idйe fixe. Солдатів не жаліють. Підбадьорюють їх тим, що комендант – колишній нацист, що з ним разом нацистські бандити. Хто виполонить його – медаль!

Вживаючи вираз “колишній нацист”, совєтські замполіти не надто помилялися: колись капітан Кірай вписався до большевицької (читай: нацистської) банди, обіймав високі військові посади, але чимось хазяям своїм не догодив. Довічна в’язниця! Вийшов на волю восени 56-го.

Ніхто не почепив на себе обіцяної медалі: потайними переходами комендант врятувався із пройнятого вогнем міста. Дістався до США. Читав лекції по військових школах. Од кінця 80-х знов на батьківщині, яка віддячила повстанській леґенді депутата мандатом.

Віденських благодійників приголомшила сотня маленьких втікачів: самі, без батьків, але всі мають на одязі однакові записочки, які написали батьки: “Ми б’ємося далі. Подбайте про наших дітей. Подбайте, щоб пам’ятали завше, хто вони й звідки”.

 

 

Середа, 7 листопада 1956.

 

 Повстання вчахає.

 У кабіні совєтської бойової машини з почтом совєтських автоматників в’їздить до зґвалтованої совєтським військом столиці Янош Кадар.

Остання цитадель столичних повстанців – славетна заводська околиця Чепель.

Останнє повстанське місто – Дунапентеле; радіостанцію ще не захопили окупанти, і вона волає: “Поможіть! Поможіть! Поможіть!”.

Але СВІТ ОГЛУХ.

 

 ІЛОНА ТОТ: УГОРСЬКА ЖАННА Д’АРК

Повстанською Жанною її величають нині, а тоді – пізньої осені 56-го – плямили вбивцею. Вона не виправдовувалась: “Убила!”.

Не в бою. Не з автомата. У шпиталі, на кахляній підлозі (виходок), складаним ножем.

Десь таким самим, як і той, що влетів до авта іноземного дипломата. Пам’ятаєте?

Столична медичка, вона і в боях мала в себе не автомат, а самі бинти. А вийшла з боїв – посіла місце шпитальної стажистки. В її відділенні лежало кілька повстанців. Важила головою. А в склепі сходилися підпільники – двоє хлопців, які видавали антисовєтський часопис. Ще й як важила!

Одної листопадової ночі втягли до її кімнатки незнайомця – вештався навколо, видивлявся... Посадили на тапчан, зв’язали. По кишенях – посвідчення: авоша! Вийде звідси – всім кінець. Погодилися, що не вийде. Ілоні випало: ін’єкція! Доза виявилася замалою. Авош і далі жив. Винесли його на виходок, де легше змити сліди, і вона, відмінниця з анатомії, не схибила…

Ніч. Шпитальний сад. Неглибока яма.

А вдень – поліцаї. Нанюхали склеп із нелеґальщиною, але забитого не знайшли. Знайшли за два тижні.

Ні вона, ні хлопці нічого не приховували. Навіщо? На війні як на війні!

Усі троє пішли на шибеницю .

Ілоні Тот поставлено пам’ятник. За ним – шпитальний сад.

Закон такий: вбивство, скоєне в ім’я національної свободи, не є злочином – на війні як на війні.

Закон, який не міг би з’явитися сьогодні без національного повстання восени 56-го.

Прага