Дьордь Шпіро  

Дюрка  

ОПОВІДАННЯ  

З угорської переклала Леся МУШКЕТИК

 

За столом поважно, у костюмі, поклавши ногу на ногу, розвалився високий і змокрілий від поту головний лікар. Переглядаючи витяг з історії хвороби, він посопів носом, похитав головою і, ніби ставлячи крапку у розмові,  недбало посунув на столі конверт, який я поклав перед ним.

Я полегшено зітхнув: усе виявилося так просто. Хоча він нічого матері не робитиме, однак ліжко для неї забезпечить. Лишилося знайти і лікаря, старшу медсестру, кількох сестричок, заплатити їм і потім з півмісяця, поки житиме моя мати, доплачувати. Щодо діючих тут помісячних розцінок мене просвітила одна люб’язна поетеса, у якої тут недавно померла мати. Однак я повинен давати більше, ніж давала вона, бо вважаюся заможнішою людиною, позаяк інколи з’являюся у телепрограмах.

Мою матір покладуть у крайню кімнату заднього крила лікарні.  Кімната світла, з вікнами обабіч, добре провітрюється. В ній помирає всього п’ятеро людей. Це теж непогано, моя матір лежатиме  під стіною, поруч із дверима, буде шостою в кімнаті. Я виклав до холодильника фруктовий сік, мінералку, пончик і пиріжок з листового тіста з сиром. Двері холодильника хилитаються, без ручки і замка, треба буде щось із ними зробити.

Це набагато приємніше місце у порівнянні з тими, які я обійшов протягом минулих місяців у пошуках тимчасового притулку для невиліковно хворої людини. Старі люди в набагато кращому від моєї матері стані інколи животіли у цих похмурих лігвищах роками, не маючи змоги залишити їх до кінця життя, їх замкнули тут за вироком близьких.

Я чекав на старшу медсестру, коли до кімнати зайшла подружня пара середнього віку зі старою жінкою, певно, матір’ю когось із них. Стара сіла, хтось із персоналу поклав перед нею бланки для заповнення і делікатно відійшов убік. Стара почала старанно писати в графах. Вона сиділа й мучилася над бланками, а подружжя напружено й німо стояло поруч, переживаючи, що жінка, перебуваючи у доброму стані, збунтується, встане і скаже, що нізащо у світі не залишиться у цих коридорах.

Під стіною сиділи вмираючі, байдуже втупившись поперед себе. Ніхто не бунтував. Я здивувався. Коридор був просторий, на повний голос працював телевізор, у цих лікарнях в коридорі весь день репетує ввімкнений телевізор. Були такі, що дивилися, не тямлячи побаченого, інші не дивилися і, либонь, взагалі нічого не чули. Раніше у лікарнях встановлювали трансляційне радіо й охочі могли слухати його через навушники, не заважаючи іншим, однак це було давно.  Хтось хитався у кріслі-гойдалці, їхні голови гойдалися вгору-вниз, чоловіки й жінки. Сновигали медсестри, лікарі, нічого особливого. Нічого не траплялося, відхід з життя мало цікавий.

Я сидів надворі перед входом на пластмасовому стільці біля одного із столиків. Світило сонце, місця в тіні були зайняті хворими й заставлені автомобілями. Тут працюють не дуже успішні лікарі, тому було мало гарних машин. Групами чи поодинці пересувалися хворі, деякі у кріслах-качалках, серед них були дуже старі, середнього віку, на одній нозі чи на обох, повністю замкнені і досить жваві. Либонь, мою матір теж можна буде пару разів вивезти  у двір.

Мені набридло сидіти, і я став тинятися двором. Стояла спека. У вузькому проході поміж двома будівлями хворі годували молоком двох маленьких кошенят. Нову будівлю, де щойно поклали мою матір, збудували нещодавно,і підхід до неї заледве розчистили від будівельного сміття. Одна стіна материної кімнати виходила на таку ж стіну сусідньої будівлі, там двічі робили операцію на мозку моїй колишній дружині — після другої операції вона вже була не сама собою — й сім разів оперували чудові очі моєї коханої. Дивно, що люди можуть мати щось спільне з такими місцями. 

За огорожею був дитячий садок. Прямо під парканом — дитячий майданчик, гірка, пластмасова гойдалка. Ніде нікого, зараз кінець червня, дітей немає. Вони з’являться восени, гратимуться, залазитимуть на огорожу і нічого не розумітимуть. Виховательки скажуть, що он там добрі дядечки й тітоньки-лікарі лікують інших дядечків та тіточок, й діти заспокояться. Коли виростуть, теж заспокоюватимуться від того, що їм казатимуть.

Моя матір навряд чи зможе пережити осінь.

Я чекаю. Швидка ще не привезла матір з попередньої лікарні, однак я був тут вже о восьмій ранку, адже мене запевнили, що поїдуть за нею, а я щоб прийшов раніше.

Я все купив і прийшов, чекаю. Ранок минув.

Я піднявся до відділення, щоб зателефонувати. На мене дивилися з осудом — чому не маю мобільного телефона. Зрештою я додзвонився з телефону старшої медсестри і з’ясував, що замовили не платне перевезення, а звичайне, тому, певне, справа затягнеться.  Я підвищив голос, адже замовлено було платне. У голосі диспетчера байдужість: у нас усе записано, згодом якось привезуть.  Я гніваюсь: приймальне відділення невдовзі зачиняється, по обіді вже буде пізно, що тоді, куди везти?

— І так приймуть, — сказав диспетчер.

— Не приймуть, — відповів я. — Для цього потрібно посвідчення особи, а я його не маю.

— І не потрібно, — сказав диспетчер, воно має бути у хворого, без нього не повезуть.

Я вийшов у двір, який називався садом і більша частина якого була заасфальтована. Затінку ніде не було, я сів на осонні. Добре було б поспати, та я не міг. Згадавши, помацав у кишені невеличку, прямокутну пластикову перепустку, яку отримав при вході. Вона була на місці. Потім її треба буде віддати. Позаду була продовгувата будівля пральні з відчиненими дверима. Всередині чесали язиками дебелі жінки. Нагорі, на сходах головного корпусу, теж розслаблено балакали санітарки. Їм нікуди поспішати.

Отже сюди я тепер їздитиму щодня. Щонайменше дві-три години машиною туди й назад, і завжди буде час-пік, і всуціль знавіснілі водії.

Я піднявся і неквапом пішов до головного корпусу, де був буфет. Переглянув асортимент і виявив, що таких тістечок, які полюбляє моя мати, там немає. Однак можна було замовити капучино.

Я повернувся до саду, постояв. Потім сів.

— Дюрко, Дюрко! — радісно закричала моя мати, коли, лежачи, побачила мене з відчинених задніх дверей швидкої. Потім сказала двом супроводжуючим, хвалячи мене: “Er ist ein Mann...”. Далі говорити не змогла, бо її лексичний запас  налічував щонайбільше декілька сот німецьких слів, та й ті вона вимовляла неправильно.

Санітарів швидкої не цікавило, що сказала хвора, до того ж вони не розуміли німецької.  Вони поклали мою матір на каталку, аби можна було провезти її вузьким проходом між двома будівлями. Разом з ними я піднявся просторим ліфтом на другий поверх. Цим же ліфтом материне тіло згодом спустять до крематорію. В долоню одного з санітарів я тицьнув дві сотні форинтів, за це її покладуть на ліжко обережніше.

Я дістав із сумки материне посвідчення й побіг до приймального відділення у головному корпусі. Вже було пів на третю, а приймають лише до третьої.  У такому ж відділенні для невиліковно хворих, у відділі хроніків попередньої клініки порядкувала одна компетентна пані з тонким відчуттям мови, яка була готова організувати догляд за моєю матір’ю з місячною оплатою, що дорівнювала п’яти моїм університетським місячним зарплатам. Загалом, тут усе безплатне і ні від кого не вимагають посвідчень про їхню віру.

Вони взяли особисте посвідчення моєї матері, яке залишиться у них до певного часу. Я мав підписати заяву, в якій визнавав їхню відповідальність лише за покладені на депозит цінності, а також брав на себе обов’язок дотримуватися релігійних ритуалів.

Я сказав непривітній жіночці у приймальні: хворий не я, цього підписати не можу, а моя мати вже не в змозі написати своє ім’я.

Жіночка заспокоїла: я маю розписатися замість родича і залишити свій телефон. Що я і зробив. Отож не йшлося ні про мої, ні про материні релігійні переконання. Вони, здається, не мали ніякого значення. Я полегшено зітхнув: хоча б у цьому можу не брехати. 

Я повернувся до відділення. Моя мати вже лежала в ліжку. Зраділа мені, ніби давно не бачила: очевидно, не пам’ятає, що раніше вже зустрічалися.

— Дюрко, Дюрко! — сказала вона і додала, скрививши рота: — віttе віttе, — що не означало нічого або ж означало те, що я захищаю її від лиха. 

Я й справді маю захищати. Я покликаний це робити, лише не знаю як.

Дюрка — це не я. Я — Дьордь, та мати вже два місяці не кличе мене по імені. Забула, що має сина.

 Дюрка — це старший материн брат, агент спецслужби,  під час Другої світової війни його захопили в полон нацисти, і він так і не повернувся.

Я став Дюркою, аби замінити загиблого дядька, і мати вже не кликала мене Дьордем.

З пелюшок мене називали Дьордем, й батько теж мав мене так кликати. Друзі називали по прізвищу.

Дюркою, її всесильним братом, либонь єдиною людиною, яку вона любила, я став відтоді, як мати перестала говорити угорською мовою. У чотирирічному віці вона три місяці перебувала в дитсадку поблизу Відня, де набралася стільки німецької лексики, що їй вистачило на все життя. І зараз, на порозі смерті, напружуючись, вона прагнула вживати свій маленький словничок німецьких слів — спогад дитинства, завдяки якому вона вже багато місяців поспіль поверталася в минуле.

Я намагався переконати її говорити угорською, однак вона, розуміючи мене, сміялася, примруживши очі, ніби знала щось дуже важливе й нікому не зізнавалася, чому їй не можна говорити рідною мовою.

— Wir sind in Budapest, ich weiss¹, —  твердила вона інколи пошепки, аби інші хворі з палати не довідалися про її таємницю.

Я казав їй, що коли вона говоритиме по-німецьки, то лікарі і санітарки не розумітимуть, чого вона від них хоче, однак мати лише сміялася.

Я знову питав, чому вона не хоче говорити угорською і вона напускала на себе утому, мружачи очі, а коли я наполягав далі, казала: “Ich bin müde”². Потім вона вже не згадувала “müde”, залишивши лише  “іch bin”, і я мав сам здогадуватися про  “müde”, і я здогадувався.

——
¹ Я знаю, що ми в Будапешті (нім.).
² Я стомилася (нім.).
 

Я повісив у тісне відділення порожньої залізної шафи материн одяг, який уже їй не потрібний.  Привернув її увагу до фруктового соку і пиріжка з сиром, бо вона ще відчувала смак,  жадібно запихалася їжею відтоді, як їй зробили операцію. Однак цього разу вона лише стомлено відвернулася від мене. Неймовірно, які в неї худі плечі.

Одна з сестричок суворо зауважила, що не бачить губки, щоб я приніс її. Звичайно принесу. Тоді вона повідомила, що за купання необхідно платити. Заплачу. Поки що я не даю хабарів, бо треба зогледітись, роздивитись, хто є хто, хто насправді добре доглядає за хворими, а хто ні.

Мати не дивилась на мене.

Їжа не йде їй на користь: худне, блідне, вуха гострі, однак уже не кривавлять, та й білки очей вже не такі червоні. Перед операцією їй коротко підстригли волосся, невідомо навіщо, адже операцію робили внизу живота. Голова поменшала, стала малюсінькою  і волосинки поприлипали до черепа. Жива мумія. Старе немовля. У мене з’явилася нова дитина, її теж довірено мені, Бог знає чому. На її руках великі темно-сині плями від численних уколів. Ці плями вже б мали зникнути. Вона скинула з себе ковдру, бо дуже парко. Їі ліва стопа повернулася набік, рани на нозі — сліди від операції на венах — вже загоїлись. Принаймні нога не гноїться. Принаймні не болить. Я бачу, що мати не дуже тямить, де вона.  Що в лікарні, це напевне знає. Однак не питає, у якій саме. Либонь, тому що здогадується.

Кажу їй нещиро: тут тобі стане краще, лише їж побільше, щоб я тебе міг забрати додому.  Вона мовчить, хоча ще два тижні тому хотіла, щоб я звозив її на острів Маргіт³.

——
³ Острів на Дунаї в центрі Будапешта, улюблене місце відпочинку.
 

— Води, —попросила несподівано.

Я перепитав, і вона кивнула. Я налив їй у склянку з пляшки, однак вона відмовилась пити.

— Води! — повторила знову.

— Ось вона!..

— Ні! Води! Теплої!

Я не зрозумів. Рознервувався. Хай би швидше померла. Це божевілля вже триває півроку. Щодня я мчуся до неї, ходжу з аналізами по приймальнях, лікарнях, ортопедичних відділеннях, не можу ані працювати, ані спати, годі з мене.

Однак за мить беру себе в руки.

— Хочеш кави?

Ствердно киває.

Я бреду до головного корпусу і прошу дуже солодкого капучино. Пластикову трубочку теж прошу, адже останнім часом вона п’є лише так. Гарна товста трубка, вона зрадіє.

Справді радіє. Жадібно смокче, смокче, гаряча кава з молоком пече язик. Я прошу, щоб трохи зачекала, поки охолоне, та ні — вона не випускає з руки склянку і висмоктує її до дна.

Тепер їй болітиме шлунок, як завжди після цього.

— Дюрко, Дюрко...

Я беру її руку, висохлу руку мумії, всю у пігментних плямах. Гладжу. Вже ніби не жива. Худе обличчя я теж гладжу.  Вона треться головою об мою руку. Хоча не треться, а лише притискує голову, мов кіт чи собака.

Трохи згодом я залишаю її. Іду з таким відчуттям, ніби пробув тут багато годин, хоча минуло не більше п’яти хвилин.

Поки вона ще бачить у мені свого брата, я відвідуватиму її щодня і приноситиму солодке. Однак бути з нею зможу не більше п’яти хвилин, немає нам про що балакати.

Озираюся. Вже не дивиться мені вслід, лежить, нахиливши голову, дивиться поперед себе.  Її голова з підстриженим сіро-брунатним волоссям така малюсінька. Зараз уперше в житті на ній немає зачіски. Вперше в житті, відколи я її знаю, вона не грає ніякої ролі. Зараз вона вже не моя матір, яку я ненавидів, а вмираюча жінка, яку чомусь довірено мені, яка випадково народилася не птахом, не рослиною, а людиною, і якій лишилися лічені дні.

Аби лише не полюбити її, не полюбити її зараз, бо для мене це буде найгірше.