Геза СЬОЧ

Товариш Калінін у Кеніґсберґу  

З угорської переклала Оксана КОВАЧ

 

І в Кеніґсберґу великий Кант вже пише свою фатальну філософію,  яка вперше наважилася зазіхнути на безумовний авторитет Розуму...

 Мігай Бабич.  “Історія європейської літератури”

 

І 

Товариш Калінін ніколи не бував у Кеніґсберґу.

Так знають про це пересічні європейці. Найобережніші додають: у будь-якому разі точно, що не вигравав там важливих битв, не ходив у цьому місті до школи чи університету, не засновував (і не розпускав) там партії та не друкувався, так само як і не казав нічого гідного уваги ні в самому Кеніґсберґу, ні навіть у найближчих його околицях. Словом, можна висловити таку думку, що майбутній (або вже пройшовши процедуру виборів)  голова Верховної ради Радянської Республіки, який, здається,  навіть і похований там не був, взагалі ніколи не бував у цьому славетному місті, якщо, звичайно, в одну з ночей він не прокрався крізь міські ворота і, ніким не помічений, не споглядав здалеку будинку, в якому народилася та людина, що довела філософію до краху, оскільки зробила з неї гносеологічну проблему. Знати про це точно нам дано.

 

Здається, пристрасть вживати ім’я тов. Калініна у топонімії ніде до добра не доводила. До бездоганно налагодженого механізму начебто потрапляла піщинка. У Бухаресті Ніколає Чаушеску проживав на проспекті Калініна, на якому досить кумедно красувалася табличка Іванович Калінін Міхаіл, саме у такому порядку. Але ця бухарестська новація, пристрасть згадувати людей по батькові  так і залишалася ніким не поміченою, навіть Чаушеску, який тим часом розпочав збільшувати свої володіння, ковтаючи спочатку сусідні будинки, а згодом і цілі вулиці — ну прямо як у народній казці. І увесь цей розбій він здійснював, затишно заховавшись за спиною Калініна (точніше тов. Івановича), почуваючись, начебто у Кеніґсберґу.

————
© Оксана Ковач, 2006, переклад.
 

Нема сумніву в тому, що німці поводилися у третьому—четвертому десятилітті  ХХ сторіччя і справді по-варварськи, і, власне, таки заслужили покарання — хоча часто доводиться говорити про покарання колективне, незважаючи на те що ми не визнаємо колективної провини, особливо коли мова йде про вину тих, хто народився пізніше. Проте це покарання, тобто захоплення і зруйнування Кеніґсберґа, безумовно, діє і тепер,  і в рівній мірі падає на голову кожного німецького громадянина, маючи на увазі і двотижневих немовлят, — і зауважте, я тут ще й словом не обмовився про інших громадян Європи. “Німці” — цим іменником, вжитим у множині, в сучасні епохи прийнято несвідомо користуватися як збірною назвою, наслідуючи примітивний погляд, згідно з яким можна змішувати державну владу і культуру, адмінапарат і письменників, генералів Wehrmacht-у  і комуністів з Опору, Айхмана і Томаса Манна, Ріббентропа і Бертольта Брехта, Кальтенбруннера і Фуртванглера. Всі вони врешті-решт були німцями — чи не так? Це саме вони втратили, можна навіть сказати — промарнували — Königsberg. Вони всі, колективно, чи не так? І хто б наважився стверджувати, що, якщо вже вони натворили все те, що натворили, — не заслужили того, щоб у них відібрали місто? У них та в їхніх нащадків, адже всім нам прекрасно відомо, що понад 90 відсотків німців, що живуть у наші дні, народлися після 1930 року. І, власне, яка відповідальність може бути у них за те, що відбувалося в Німеччині до 1945 року?

Німці, як видно, відчувають докори сумління, в будь-якому разі більшість із них звинувачують себе за злочини своїх батьків (або, можливо, за злочин дідуся зятя свого сусіда), при цьому ми прекрасно розуміємо, що говоримо тут про злочини всім відомі, волаючи до неба. Коли я шукав прихильників своєї ідеї, що треба було б Кеніґсберґ повернути, серед моїх німецьких знайомих ніхто не був схильний цю ідею підтримати. Вони боялися. Боялися докору в тому, що можуть відродитися німецькі імперські амбіції. Навіть найсміливіші серед них наважувалися хіба що на ствердження: мовляв, за життя сучасного покоління це неможливо.

Тоді ж нехай місто буде повернене не самим німцям. Нехай вони його отримають лише в якості європейців або ще простіше, якщо адресатом повернення буде Європа...  і тут, звісно, можна розпочати суперечку про те, щу, з точки зору права, адміністративних установ та практичного здійснення, це все може означати.

Що означає “Європа”? Мабуть, Європейський Союз? 

Це  взагалі не так просто, але навіть якби ми дотримувалися такої думки, варто було б враховувати, що ЄС досі нічим не підтвердив, що має яку-небудь концепцію про майбутнє Кеніґсберґа або серйозно розглядає питання про поширення на місто своєї влади, або готовий таке питання просто поставити.

Але це був би найпростіший варіант. Як спільний протекторат Євросоюзу та Росії, прийнявши статус довічного нейтралітету, Кеніґсберґ зміг би стати культутною столицею Європи, перетворившись не тільки на місто мистецтва, місто-державу митців та філософів, але й на вільну зону торгівлі, фінансів та вільного обміну технологіями, вільний порт, такий собі балтійський Гонконг, політичну лабораторію зближення ЄС та Росії.

Таке рішення привабливе не лише своєю елегантністю; воно не тільки допомогло б забути, що під час 700-річного ювілею стіни історичного, старовинного Кеніґсберґа були зруйновані  англійськими бомбардувальниками, і річ не лише в тому, що це було б ознакою того, що Європа здатна сама себе реабілітувати і відродити. У цьому містилось би  повідомлення світові, що Західна Європа і Росія знайшли одне в одному потужного союзника, тому що посеред всесвітнього несамовитого суперництва ці дві величини приречені співпрацювати, бо інакше старіюча Європа, що свої ресурси  вичерпала, ризикує стати заштатним штатом Штатів, у той час як багата Росія зазнає непосильного азіатського тиску з демографічної точки зору і не в останню чергу з боку економічного. Іслам, проте, для обох цих сторін лишається викликом, і навіть не викликом — загрозою, про яку тут згадувати не хочеться.

Ці проблеми не можна, природно, вирішити ані “поверненням” Кеніґсберґа, ані навіть, якби таке було можливим, членством Росії в ЄС.  Але якщо ми плануємо спільне майбутнє, чи хоча б таке майбутнє, в якому є точки дотику та спільні цінності,— все ж таки першим символічним кроком може бути тільки вирішення долі міста Іммануїла Канта.

Мова йде про таку необхідність, що є неминучою даністю, незалежно від будь-яких довгострокових геополітичних міркувань. Це є вимогою самої моралі, зобов’язаністю людства перед містом, яке, незважаючи на свої малі розміри, втілило у собі концентрацію духовних цінностей, яка рідко траплялася в ході історії. (Так склалося, що в основному це моральні цінності людей, рідною для яких була німецька.) 

Поставивши питання таким чином, ми неминуче будемо змушені також відповісти, де розташована Європа, точніше, що саме ми маємо на увазі, коли говоримо про Європу як про самостійну культурну величину.

Кожен зможе дати на це власне визначення. Моє уявлення про Європу відкрите у майбутнє: мені здається, що я знаю, якою буде Європа і де вона буде. Географічні кордони цього регіону можна описати в діахронії таким чином: слід намітити на карті ті точки, де були побудовані перші сто церков у романському стилі, і обвести цю територію лінією, потім те саме зробити з першими ста готичними соборами і, нарешті, з першими ста університетами. Ось так була створена Європа. Європа — це власне та територія, де перекриваються три площини.

У тій духовній будівлі, якою є Європа як множина ідеальна і духовна, міститься і творчість Іммануїла Канта, — причому навіть і для будь-якого європейця, який ніколи не прочитав жодного його рядка. Його творчість у своїх наслідках, у безпосередньому та опосередкованому впливі продовжувала і продовжує жити у часі в усіх подальших історичних подіях.

Інша ситуація з філософом і письменником Йоганном Георгом Гаманом (1730—1788), якого, на мою думку, ще тільки належить відкрити для себе нашим нащадкам. Знайомство нашого покоління з Гердером не дуже глибоке, але Гофман, який народився в Кеніґсберґу, а також Клейст, що провів там найкращі роки юності, вже давно для багатьох стали кумирами. Все, що вони повідомили світу, все, що вони хотіли передати, невіддільно від духу і духовності Кеніґсберґа,— те саме можна сказати і про Ганну Арендт.

 

(Варто, напевно, присвятити хоча б і в дужках короткий абзац про те, що зовсім не обов’язково, щоб Кеніґсберґ був єдиним такого роду культурним протекторатом. Стамбул, точніше європейська частина Туреччини, здобувши такий статус, змогла б бути ланкою, що може зв’язати цю країну з ЄС.  Таким чином, вирішилася б чи хоча б стала прийнятною проблема, що виникає через те, що Мала Азія, зненацька обминувши досвід спільного співіснування, стає частиною Європи, тієї самої, проти якої вона воювала віками з давніх-давен аж до Алі Аґджи включно. Що стосується інтеграції Туреччини, то, на мою думку, існує ще один серйозний аргумент: той факт, що безпосереднім сусідом ЄС стане Вірменія, країна, яка має справді європейську культуру, традицію, систему цінностей і перед якою в такий спосіб відкриється можливість приєднання. Я б сказав, що Туреччину і Вірменію треба приєднати одночасно, проте у такому разі багатостраждальні вірмени, напевно, відповіли б, що такого Союзу їм не треба. Мабуть, у подібному становищі перебувають і нещасні курди, які мріють, що приєднання принесе їм якусь користь. Немає у них такого шансу, вони і в майбутньому залишаться на краю прірви, бо ООН не зможе добитися для них автономії або зробити це неухильною вимогою приєднання Туреччини. (Як ми бачили, те ж саме трапилось — тобто не трапилось — із трансильванськими угорцями в Румунії. Правда і те, що трансильванські угорці відмовилися від своїх прагнень у такий спосіб і за таку ціну, щоб декілька безвідповідальних перекотиполе, тупих “політиків”, що об’єдналися у політично-фінансову фірму “Ежау та Компанія”, задовольнили свою конкіскадорську жадібність.)

Повертаючись до теми про спільне управління стамбульським регіоном, треба сказати, що на сьогодні це стало мудруванням, яке вже обігнали події,  оскільки наразі приєднання Туреччини — це вже вирішене питання.  Проте за короткий час проведення нових переговорів це може стати актуальним, враховуючи безмірно великий потік проблем, які проникають до ЄС через Туреччину і викликають численні труднощі в усіх куточках Європи.

 

ІІ 

“Сама мета не дозволяє робити такиз зволікань — наприклад, відкладати безмежно поновлення відібраної свободи певних (...) держав (як любив повторювати Август, ad calendas Graecas). Таким чином, він, користуючись відстрочкою, дає дозвіл, щоб ніщо не робилося поспіхом і через це — у противагу початковим намірам. У цьому випадку заборона поширюється тільки на спосіб досягнення мети, яка віднині перестає бути реальною; в той же час немає заборони на здійснення мети, яку, хай на це і немає правового підґрунтя, все ж таки у свій час — при повній довірі, дочекавшись відповідного часу, відповідно до прийнятої тоді громадської думки, всі держави визнавали законною”.

(Цитата з роботи Іммануїла Канта “Вічний мир” наведена за угорським перекладом поета і мислителя Мігая Бабича.) 

 

Кант, як ми добре це пам’ятаємо, у своєму безсмертному дослідженні про вічний мир (Zum ewigen Frieden) відносини між державами розглядав подібно до стосунків між людьми і вважав, що правильно було б урегульовувати їх з урахуванням цього. Кажучи простіше: так само як людина сильна не може мати більші права, ніж слабка, — і більша держава не повинна мати більше прав, ніж мала. Гітлер піддав сумніву саме цей принцип тоді, коли замість нього хотів довірити міждержавні відносини — і творення історії — “вільній грі сил”.

Ось він і досягнув того, чого хотів, може хтось цинічно зауважити; тільки річ у тому, що за пихатість, за самозакохану глупоту, за войовничу браваду поплатився не лише він, а, — ми не кажемо тут про величину всіх інших втрат, — саме відданий вогню і згодом позбавлений своєї німецької суті Кеніґсберґ, і разом із ним — уся Європа, якій справді було б корисно будь-яке питання піддавати холодному критичному аналізу здорового кеніґсберзького суду.

Історія Росії і Кеніґсберґа перетиналася і раніше. Місто в 1758 році на чотири роки було захоплене росіянами,  і тоді від цього тільки виграло. Причин для скарг не було ні в кого, якщо не рахувати декількох чоловіків-ревнивців, яких дратувала присутність люб’язних струнких російських офіцерів. Бали, прийоми та феєрверки чергувалися один за одним, а в іншому все залишилося по-старому; Гаман, можна сказати, навіть не помітив, що відбулася зміна, і сам Кант порівнював себе з ковалем, який, як і раніше, б’є тим самим молотом по тому ж ковадлу. Декілька російських офіцерів регулярно відвідували лекції в університеті. Російська окупаційна армія ніколи і ніде не справляла такого доброго враження і не досягала такої популярності для своєї батьківщини, як ті російські вояки, які 250 років тому благотворно сколихнули Кеніґсберґ, що на той час вже встиг стати дещо нуднуватим, вояки, які упродовж чотирьох років поводилися по-європейськи. Кеніґсберґ саме в той час стає  вперше в історії, хай і на короткий час, тим, чим він мав би стати сьогодні: станцією пересадки, взаємного обміну, прямого сполучення між Заходом та Сходом.

 

Отже, всі, хто хоч раз зустрічався з Кантом, Гаманом чи Гофманом, усі ми маємо право сказати, що вже побували в Кеніґсберґу, більше того, вільно передаючи слова президента Кеннеді: мабуть, усі ми можемо назвати себе кеніґсбержцями. За винятком, хіба що, товариша Калініна.

 

Товариш К. стане кеніґсбержцем тоді, коли поверне місту його, саме його ім’я. Місту і його мешканцям, тобто нам — кеніґсбержцям. Це було б прекрасним жестом, вважаю, що він заслужив би і статую, зведену видатним скульптором нашого часу, адже, напевно, залишилися в архівах декілька фотографій голови Совнаркому, незважаючи на  десятиріччя ретуші. О, звичайно, ми знаємо, йому не загрожувало бути стертим із фотографій, адже він і пальцем не поворухнув заради товариша Радека (чи заради Каменєва, заради Зінов’єва чи Бухаріна і ні за кого зі своїх старих друзів, —  Мандельштама чи Мейєрхольда, так само як і за інших геніїв російської культури, яких тут і не згадуємо). Та і кому міг перейти дорогу цей “славний чолов’яга”, про якого ми поступово дізнаємося, що насправді він таки зіграв активну роль у відомих злочинах, до того ж значно більшу, ніж ми думали досі?

Словом, якби мова зайшла про встановлення пам’ятника, — ідея, яку б я, бігме, підтримував усім серцем, — легко могло б трапитися, що творці нового часу не задовольнилися б архівними і студійними фотографіями. Адже добра скульпура повинна бути неабияк схожою на героя, якого вона зображує. Наприклад, у 50-ті роки в Угорщині статуї тов. Ракоші вимірювали столярним складаним метром та кравецькою стрічкою, щоб усе було точно до міліметра, інакше існував ризик того, що з-під різця майстра вийде портрет улюбленого вождя з обличчям, потворнішим за яке угорська історія не знала від часів Юмурджака, одного з вождів угорських племен. 

Отже, у нашому випадку потрібний буде добрий портрет тов. Калініна, оскільки скульптура має служити символічним відбитком, що відображає всі ті роки і знаменні події, що відбувалися з містом, поки воно носило його ім’я. Якщо вже зайшло про відбитки, то не можна не згадати чудового нарису часів Австро-Угорської монархії: мова про те, що рядовий солдат зробив собі на сідницях портрет свого полковника. Солдата посадили в карцер, а полковник помер від інсульту. Саме тут з’являється вся у жалобі засмучена вдова, проте виявляється, що немає портрета полковника, з якого скульптор може зробити скульптуру на могилу. Отже, врешті-решт, довелося визволити солдата з карцера.

Важливо одне — щоб пам’ятник тов. Калініну являв собою відбиток тих 6-7 похмурих десятиріч, до того ж важливо, щоб він був створений якомога скоріше і гордо спостерігав зі свого постаменту на величезні пароплави, що відчалюють та причалюють.

До речі, кілька слів про Австро-Угорську монархію. За 20 років театралізованої чехословацької вистави  значна частина монархії відійшла до України (тобто до СРСР) років так 60 тому. Час від часу прийнято порушувати це питання як типовий зразок кривди Угорщини, оскільки ця територія не включалася до території України навіть після Тріанонського договору. (Проте років 200 тому ця територія ще входила до трансильванського князівства). І все ж цікаво, що найвідчайдушніші угорські ірредентисти, що вимахують лозунгом: Трансильванію повернути! — Всенасвіті повернути! — реваншисти, які вперто вимагають перегляду існуючих кордонів, не здогадалися вимагати повернення Землі Франца-Йосифа, яка складається десь із дев’яноста острівків і майже вдвічі більша за територію, що дісталася Україні і про яку мирні договори після Першої світової війни забули або не згадують. Земля Франца-Йосифа — зразок найдавніших материкових уламків,  була відкрита 1873 року в Заполяр’ї і розташована ближче до Північного полюса, ніж до Полярного кола. Відкриття зробили австро-угорські дослідники в ході експедиції, здійсненої на пароплаві “Теґеттгофф”, — тоді і був встановлений прапор монархії і складена карта архіпелагу. Тоді ж деякі географічні точки отримали власні імена, — наприклад, мис Будапешта, вершина Відня, мис Ференца Деака, земля Зічі, земля престолонаступника Рудольфа тощо. І хоча середньорічна температура там — 15 градусів, треба визнати, що земля-батьківщина є землею-батьківщиною, навіть якщо там так холодно, що  коли білі ведмеді згадують благодатні австро-угорські часи і в них течуть слинки, ці слинки одразу замерзають. Проте, оскільки права володіння Австро-Угорської монархії не були оформлені, цар оголосив про претензії імперії на цю територію і навіть склав договір, у якому гарантував її нейтралітет.  Земля Франца-Йосифа, на думку декого, була суверенною частиною монархії до 1926 року, коли Росія привласнила її, і відтоді володіє цією територією. Якщо б Росія відмовилася від цієї Землі, угорцям довелося б поділити її з австрійцями. Проте чомусь ніхто не згадує, що Землю Франца-Йосифа треба повернути, всенасвіті повернути.  Не знаю, чому вони досі мовчать. Але хвилюватися не доводиться, той час, напевно, настане: чим сильніше планетарне потепління клімату, тим той час ближче.

Але відмовмося від арктичних утопій і повернімося до Кеніґсберґа, а саме до питання про те, що краще б його повернули до того, як у ньому безнадійно зруйнується все те, що дозволяло цьому місту носити колись ім’я Кеніґсберґ. “Повернули” — тобто, щоб російська адміністрація пішла на заснування адміністрації європейсько-російської. Росіяни, які нині там проживають, навряд чи будуть незадоволені і навряд чи захочуть кудись переїхати, ну, а інші? Навряд чи буде багато тих, хто захоче знову поселитися в рідному Кеніґсберґу, тим більше, що повернуто його буде не Німеччині, а Європі.

По-перше, треба створити багатомовний університет, — із викладанням німецькою, російською, французькою, можливо, ще й англійською. Це принадило б студентів, багато з яких стали б мешканцями міста. Сім’ї, що ведуть свій рід із Кеніґсберґа, одержали б пільгове право на поселення в місті, якщо вони цього захочуть. (По-моєму, залишились ще сім’ї нащадків братів Канта). Приїзд трансильванців та швейцарців вітався б особливо, враховуючи їхній великий досвід спільного проживання серед людей різних культур. Згодом там були б ще картинні галереї, музеї, студентські корчми; та й, звичайно, різні фірми, банківські та торговельні установи, театри і дослідницькі інститути (наприклад, НДІ Мирних проблем ім. Іммануїла Канта та ін.). Приїхали б художники та письменники, — словом, багато хто поспішив би примножити населення поверненого культурі міста-держави, створивши небачене досі суспільство громадян різних національностей.

Я б і сам із задоволенням став громадянином Кеніґсберґа (не “віртуального”, а реального).  Чесно кажучи, чекаю не дочекаюсь, коли мені доведеться переїхати туди і, як колись робив славетний математик Л. Ейлер, бродити по мостах і місточках, задаючись відвічним питанням: як можна було точніше визначити місце розташування мостів із погляду аналітичної геометрії.