Тамаш Горват

Весна  

ОПОВІДАННЯ  

З угорської переклала Леся МУШКЕТИК

 

Либонь, пропали б усі до одного виноградні кущі, якби одного дня несподівано, коли вже було втрачено останню надію, з полону додому не повернувся Пал Мессі. Там на глинисто-піщаній землі вже лежало їх кілька, сорту чудового білого ачайського. Аж раптом прочинилися ворота, й перед ними постав обшарпаний дід, давним-давно похований у пам’яті людській.

— Геть руки від лози! Хто вам сказав, що вона нежива?

Йому не дуже-то повірили. Хоча й траплялося, що інколи виноградна лоза знову оживала, однак не було особливого сенсу її плекати. До того ж на ділянку знайшовся покупець. Та й щоб вона була гола, без винограду, таку він поставив умову.

Спочатку заледве тягнув голос. Його слова ніби захлинались у хрипінні, подеколи він пищав тонюсіньким голоском, однак інструменти у їхніх руках завмерли. Завмерли й попадали на землю.

— Що ви робите, негідники? Тут потрібна сапа, а не сокира.

Сім’я обробляла виноградник майже сорок п’ять років. Спершу старші брати. Після їхньої смерті сад перейшов до останнього, Шандора. Ніхто не насмілювався відмовлятися від саду, та всі потайки вважали: на ньому лежить прокляття. Якраз від того часу, коли Пал Мессі із солдатським баулом сів на поїзд і його сліди загубилися в околицях Фегервара. Подейкують, що там з ним зустрічався хтось, кому потім вдалося втекти з полону.

Старі люди розповідали, що він мав найкращий виноградник, робив найліпше вино в усій околиці. На відносно невеликій ділянці родило не так рясно, а що у ті часи були модними інші сорти, все село хвалило його жовтувато-біле вино. Й продовжувало це робити багато років поспіль, після того, як він пішов на війну і потрапив у полон.

———
© Леся Мушкетик, 2006, переклад.
 

Його сина, Шандора Мессі, ці легенди дратували. “Пам’яті старих людей не дуже можна довіряти. Вони оцінюють справи під впливом свого теперішнього стану здоров’я”. Такими словами він ставив на місце дідового онука, Андраша, який, завітавши на свята до своїх родичів та знайомих, гостював у селі довше, ніж збирався. “Викапаний дід! Чисто дядечко Палко!” — лунали зітхання то з того, то з іншого кінця вулиці.

Рідко траплялося, щоби протягом кількох повоєнних років ніхто не займався виноградником. Один із братів, Карой, пробував тут порядкувати, та обламав зуби. То кущі обсіла вапниста роса, то їх побив град, часом муст робився таким неякісним, кислим, що повиливали все до останньої краплини. Зрештою він цілковито втратив інтерес до виноградника, облишив його, — хай дичавіє. Сам він купував вино в інших людей чи ходив до шинку. Спершу ділянка поросла бур’янами. А згодом лози зовсім ослабли, стали тонкими, хирлявими.

Його брат, Йошка, вважав, що тутешня земля не годиться для винограду. Він викорчував кілька кущів, а на їхньому місці посадив кукурудзу. Почав самостійно господарювати, та ще не встиг зібрати врожаю, як налетіла жахлива буря, й блискавка влучила у воза, що згорів дощенту. Й хоча з Йошкиної голови не впало й волосини, він на все життя зробився лякливою, забобонною людиною. Можливо, це він почав поширювати чутки про те, що над ділянкою нависло прокляття. Місцеві мешканці розносили їх далі, додаючи від себе, що поки живий Пал Мессі, виноградника нікому торкатися не можна.

Бо вже як чоловіки стали вертатися з полону, з рабської праці, завжди траплявся хтось, хто приносив непевну звістку, ніби бачив його здаля, балакав з людьми, які з ним стрічалися. З бігом часу, природно, цих повідомлень ставало дедалі менше, та суспільна думка твердо трималася того, що старий ще живий. Його дружина, тітонька Анна Шютьо, теж віддала душу Господу з цим переконанням.

А їхній єдиний тепер живий син Шандор згодом також полишив надії. Все у світі має свою ціну — цей висновок на основі свого життєвого досвіду він зробив, працюючи техніком. Спершу намагався позбутися батькових речей. Десь чув: гарно платять за старовину. Потому тихо, обережно повів мову про те, що слід продати ділянку. Причому частинами, бо для обійстя вона завелика, не варто обробляти такий обшир землі. Тим часом, природно, можна помаленьку зайнятися садівництвом, для цього не потрібні великі простори.

Роками, навіть десятиліттями, не траплявся серйозний покупець. У невеликому селі вздовж річки Галги вперто вірили, що Пал Мессі живий, й цілком вірогідно, що однієї погожої днини прибуде дальній рейс, й він сам, особисто, зійде з автобуса.

Так і сталося. Він стояв у садових воротах. Змучений, надломлений тягарем років, та справді сам, особисто.

— Я приїхав. Щоб не дати їм померти.

 

***

На той час життя Андраша Мессі залежало від того, наскільки йому байдуже його існування. Він жив не просто непотрібним, нікчемним життям, а життям, якого не існувало. Він покинув два університети, аж поки з гріхом пополам здобув диплом у Інституті декоративно-прикладного мистецтва. Протягом цих семи років — він сам охоче визнавав це — нічому не навчився, ні в чому не став кращою людиною. Лише жалюгіднішою.

Причина була — не лише цигарки, випивка і повії, а щось набагато гірше. Те, що можна визначити як безнадію. Хай піде прахом світ, це не має значення.

Того вечора у колі приятелів він постановив напитися до нестями. Були тут і дівчата, та вони його особливо не цікавили. Після другої чарки віскі розчаровано виявив, що не відчуває в голові приємного гудіння, яке має передувати справжньому сп’янінню. Навпаки, його зір, відчуття й думки ніби загострилися. Він швидко заковтнув одне пиво й продовжив лікером. Узагалі ненавидів цю сиропово-ментолову бурду, та будь-якою ціною прагнув звільнитися від самоусвідомлення.

Цього дня Андраш зголосився на посаду до великого агентства рекламної графіки. Вже майже згодився, та ворушилася в голові підозра, що все це не так просто. Не з роботодавцем, а з ним самим. Знав, що може заробити багато грошей, більш, ніж насправді потребує. І водночас вірив, що інакше уявляє своє життя.

На жіночій половині товариства вже чітко проступали ознаки алкогольного сп’яніння, він же й надалі почувався на диво тверезим. Однак ясно усвідомлював: це один з перших проявів алкоголізму. Щонайменше рік тому він став на край цієї прірви. Не міг цього звалити з ніг ані лікер, ані майже півлітра горілки після нього. Ніби якась невидима, пекельна сила прагнула керувати ходом подій.

Він почав втрачати ілюзії щодо свого майбутнього. Колись давно (либонь востаннє ще в гімназії) казали про нього, що здібний. Та й зараз ця пропозиція. Треба бути вмілим, часом віртуозним і можна гребти чималі “бабки”.

Близько півночі почали п’яніти й хлопці. Одне слово, тверезим лишався тільки Андраш Мессі. Однак зараз він уже чітко розумів, що знищує себе. Ні, він аж ніяк не насолоджується і не відчуває цього. Всі його члени наливалися свинцевою втомою, та осторога не відступала ні на мить. І навряд чи міг би він стулити очі.

Похмілля, ось чого він прагнув. Корчів у шлунку перед блюванням, нестерпного головного болю, смороду, що йде від нього самого. Хотів безпорадно валятися у темному закутку і скиглити, як пес.

Говорили небагато. За браком тем до розмови повітря повнилося затертими словесними шаблонами та матюками, що слугували для сполучення між ними.

Так само й наступного ранку. Навколо жахливе ніщо, бездонний космос. Ані пекучого болю в животі, ані налитих кров’ю очей, ніби хтось інший поселився у глибині його тіла. Якась чужа душа.

І ось раптом все обвалилось. Саме тоді, коли у воротах став дід — Пал Мессі, якого вважали мертвим. Його скрутило за мить, відчув, що не встигне добігти до хати, лише до найближчого фруктового дерева, й там виблювати.

 

***

Одного нестерпно спекотного червневого дня щось остаточно зламалося в житті Шандора Мессі. Не те, що було, а те, чого не сталося. Його розум, свідомість підказували, мовляв, правдою є те, що сталося, та зведені судомою нутрощі заперечували: свобода не потрібна.

Ховали того ж дня, ховали багатьох, уся країна була тоді на вулицях, площах. У конторі промислового об’єднання теж працював телевізор, та сам він не звільнився від депресії. Навпаки, його огорнув ще більший, ніж раніше, страх.

Насамперед через те, що у нього не було батька. Бачив його востаннє, коли мав шість років. Мати від того дня ніколи більше не плакала. Ні тоді, коли взнала, що даремно чекає свого чоловіка, ні тоді, коли в п’ятдесят шостому під колесами російського танка на острові Маргіт загинула найменша з її дочок. Вона казала: не носитиме жалоби, поки цілковито не переконається у загибелі чоловіка.

Це марне очікування у дитячі та юнацькі роки давило на нього як прес. Куди б не прямував селом, скрізь наштовхувався на неіснуючого батька.

Тому вирішив: хай там що, житиме у Пешті. Сховається у гріховному місті. Не важливо, чи почуватиметься затишно, чи буде щасливим, аби далі, якомога далі від того місця, де виноград не хоче родити і не годиться на вино.

Він точно вирахував, яку ціну треба заплатити. Відразливим вважав цей світ з надміром людей, надміром сліпучого світла, і надміром швидкісного транспорту. Від самого початку, відколи став учнем профтехучилища, гнітило його місто, міське життя. Несила було зрозуміти, що криється за людськими словами, людськими жестами.

І ще одне. Його походження. Хоча ця категорія наче вже не бралася до уваги, однак кинуте мимохідь зауваження, випадково знайдені папери нагадували про минуле: походить з родини куркулів.

Саме так. Зробитися малою мурахою у цьому страшному мурашнику, що перемелює людські душі. У державі комах, де завжди панує безглузда метушня. Де безликі і безіменні віддають накази ще більш безликим і безіменним.

Він не став ані ворогом, ані союзником, із наростаючою тривогою стежив за своїм сином, що перетворювався на юнака і вертався з рок-концертів просякнутим не лише смородом пива й цигарок, а й новими, неспокійними думками. Намагався вірити, що спорудив собі гарний сховок, де можна сховатися від бурі, породженої змінами існуючого ладу.

Цю віру намагався підірвати син Андраш — хоча й підсвідомо. Сам, либонь, прагнув одного: не бути таким, як батько. Жити інакше, ніби сонне зрадливе покоління батьків. І постійно заявляти — певна річ, наводячи переконливі приклади, — що вважає його смішним, невдалим.

Він не цікавився політикою. Хай його залишать у спокої.

Це Шандор Мессі повторював на роботі і вдома поміж двома викуреними сигаретами. Хоча його побоювання справджувалися: він таки не може уникнути перемін. Очевидно, це й примусило його зважитися на рішення: продати старий будинок, й разом із ним завеликий для присадибної ділянки, але замалий для обійстя виноградник.

А що мати ще минулої весни покинула їх назавжди, він уже не відчував ані відповідальності перед минулим, ані ностальгії за рідним селом. Старезне, ні на що не придатне рідне гніздо. Місце, якого немає в шкільному атласі.

Вино він не дуже полюбляв. Один чи два неміцні фречі — розбавлене водою вино — після свинячої відбивної чи фаршированого курчати у неділю. Головне, якомога швидше вгамувати спрагу, голод. А що сучасний світ лихий, то тут нічого не поробиш.

І от з’явився його батько. Просто з Сибіру. Обшарпаний, смертельно втомлений, та, однак, із своєю не втраченою особистістю.

 

***

— Якщо тобі полегшало, спустися в льох. Там прихована пляшка вина, запечатана воском. Я поклав її того року, коли мене призвали до війська. Зараз ми розіп’ємо.

Пал Мессі не говорив, а скоріше шепотів, тяжко сапаючи. Андраш думав: якщо дід каже правду, то чи в змозі він це зробити. Доплентатися туди й назад. У нього йшла обертом голова, болів шлунок. Він страждав, та однаково похмілля було йому до душі.

— Чого чекаєш, віслюче? Роби, що кажу, у мене обмаль часу.

Якщо йому важко лізти вниз, а далі знову нагору, то як зможе він ще щось випити? У час перших пиятик зарікався: ніколи завше ані ковтка. Міг стриматися до певного часу — два тижні, а може, й більше — а далі знову хапався за чарку. Ще не був алкоголіком, але близько підійшов до цієї межі. Відчував, якщо ціною неймовірних зусиль візьме себе в руки, зможе відсунути убік склянку. Однак по-справжньому ніколи не хотів. Вечірки, прокурені пивнички, бари. Місця, де панує своєрідна поетична атмосфера самознищення, солодкого ніщо.

— Пий, синку, бо це останнє. Роками не буде такого. Тобі слід навчитися цієї майстерності. Це все твоє, й твоїм святим обов’язком є продовжити полишене мною. Твій батько на це не здатен.

Кришталево, біло-золотаво сяяло ачайське біле. Андраш Мессі не насмілювався торкатися склянки. Його мучило все довкола. І запах спиртного теж.

— Не дурій, пий спокійно. Можеш повірити, від цього тобі полегшає. Як може захотітися, коли ще й не куштував?

Йому спершу здалося чудом те, що не виблював першу порцію. Та ковтати другу — відчував — йому аж ніяк не хочеться.

— Взагалі ця земля гарна для винограду. Наполовину глина, наполовину пісок. Та найважливішим не це, а те, що тут добре живеться. Виноград теж це відчуває. Тому його не можна силувати. Й не можна кидати напризволяще. Решту він зробить сам. Оце й уся таємниця. А всього іншого ти навчишся сам.

— Та я не хочу цим займатися. Маю бажання, здібності до іншого.

 Він не зауважив, коли вдруге підніс до рота склянку. Хоча, здавалося, й голову було важко підводити.

— Ти так лише думаєш. Якщо хочеш знати, я втік саме через тебе, через тебе повернувся додому вмирати. Хоч би тобі обіцяли золоті гроші, не згоджуйся. Твоє місце тут, біля цієї хати, у цьому винограднику. Не тому, що я сьогодні помру, а тому, що тільки тут ти зможеш стати щасливим.

Він любив цей похмільний стан. Тупий ниючий біль у шлунку й голові. Коли одужання є невідворотним, його затримує думка про те, що тобі дуже погано. Він не гадав, що цього ранку одужати вдасться швидко. Вже не надто докучав і запах.

— Я вірив, що повернуся, бо мав це зробити. Коли ми потрапили у полон, то добре знали, що нас чекає. Більшість втратила людську подобу. Ми не могли дозволити собі помилятися, адже з того, як із нами поводилися, ясно випливало: маємо там подохнути. Не лише маловірні, а й ті, хто відчував себе сильним. Мали померти тому, що вірили в марні речі. Страждали також від сподіванки, що тоді чи тоді нас звільнять. Не один і не двоє загинуло через це. Мої думки кружляли навколо лише двох речей. Навколо виноградника і того, щоб вижити ще кілька наступних годин. Я вчинив за життя не один злочин, і великі — також, та сподіваюся отримати відпущення гріхів. Мав добутися додому, це мене квапило. Твоєму батькові, я знав, сад довірити не можу. Згодом, коли вже мали закрити ці табори, позганяли нас до чогось на кшталт санаторію. Чи швидше божевільні. Не дуже-то нас вартували, проте ми втекти не могли. Куди б ми подалися? Либонь, власними силами і станції не дісталися б.

Несамохіть ковтнувши вино вдруге, Андраш Мессі відчув, що воно є гарне. Досі пив багато всякого. І такого, що йому смакувало. У цьому ж вині відчувалося життя. Воно підказало Андрашу Мессі, що часом сили надає втома і навіть рани.

— Пий не поспішаючи, бо скоро й пляшка буде суха. А щоб довести до ладу нове вино, потрібно щонайменше десять років. До сорокарічного віку для людини немає доброго вина. Мені теж було нелегко. Й не сподівайся, що враз із нього збагатишся. Якщо не займатимешся серйозно.

Він не відчув радісного піднесення, але й не боявся більше. Усвідомлював, що саме так має бути. Цілком можливо, йому доведеться кожної весни гнути горба над виноградними кущами із садовими ножицями в руках, а щоліта трястися поміж рядами на невеличкому тракторі. Намагався уявити собі, як це буде. Коли чоловік береться за надміру складне, нелюбиме діло. І як буде, коли здійснить його.

— Я не можу помилитися. Якби мене схопили й повернули назад, я не зміг би втекти вдруге. Силкувався не здохнути, поки вернуся додому. Коли побачив тебе біля воріт, переконався, що втікав не даремно.

На дні пляшки лише кілька ковтків. Минув біль у животі. Голова, душа очистилися. Згодом він згадував: ніколи в житті не пилося так гарно.

 

***

Пала Мессі ховали в тиші. Священик вів заупокійну службу, та Андраш Мессі не дослухався. Власне, йому все було ясно. Те, що заледве три години міг бачити свого діда, а потому його втратити, ні на мить не сприймав як трагедію. Так само як стукіт грудок землі. Швидше його сповнювала радість, що старий вирвався з рук супостатів, хай тепер ловлять, якщо зможуть.

За кілька днів він оселився у старому домі. Все менше йому докучали ветхість хати і древні запахи, що линули звідусіль. Уже не вважав украй потрібним повертатися до Будапешта. На його посаду, безперечно, знайдеться багато бажаючих. Можливо, саме серед приятелів.

Щодня пив вино. До міри. Лише стільки, щоб спокійно заснути. Спершу в шинку, згодом у сусідів, знайомих, які запрошували до себе.

Знаряддя праці ще були важкі для незвичних рук. Щоранку, коли їх брав, й увечері, коли ставив на місце, згадував слова Пала Мессі:

“Свою справу треба любити. Це все. Решта прийде само собою”.