Тюнде БАЛОГ-ЯМБОРНЕ

Діти Ніоби  

ОПОВІДАННЯ  

З угорської переклав С. ФЕДАКА

 

  Я повертаюся зі школи, простуючи золотим килимом кленового листя, і від вечірнього пропахлого димом туману світ здається таким неймовірним, наче то моя фантазія намалювала його на присмерковому небі, але Будинок Кінця Світу виглядає цілком реальним на гігантському кіноекрані, який замикає собою вулиця Візеш. Та коли я уважно дивлюся на нього, то бачу, що екран трохи мнеться, а потім розгладжується від тепла палаючого перед ним опалого листя. І від холоду зяючої за ним порожнечі. Дбайливі руки інколи змінюють картину: вдень на нас чорно дивляться вікна, а надвечір у них спалахують блукаючі вогники; жалюзі на ніч опускають, вранці підіймають, а балконні ящики з квітами ховають, коли починається зима. На цих гігантських кінокадрах з точністю годинникового механізму працює Будинок Кінця Світу, збою майже ніколи не буває, хоча люди, що вже давно мешкають тут, як і я, пам’ятають, що п’ятдесят  років тому, в ту осінь, десь близько Дня Пам’яті після того, як настали морози, пеларгонії цвіли ще кілька тижнів, навіть коли вулицю Візеш покривав глибокий сніг. А гарячкового початку останнього десятиріччя минулого століття, хоча за вікнами місяцями не запалювали світла, з деяких ознак можна було зробити висновок, що цей зловісний будинок взагалі-то не безлюдний. Додому я завжди іду проїжджою частиною, звідти можна бачити, як горить листя, і чути, як потріскує вогнище. Немов черга з кулемета, воно пробивалося крізь монотонне вечірнє гудіння, схоже на звук абхазьких мушель милої Єви, в яких чується морський шум. У цьому звукові зливаються шум далекого транспорту — оте глухувате воркотіння, що буває від проїжджаючих через місто  трейлерів; шурхотіння посуду й хатні розмови, що вириваються за фіранки і стіни; ніжне муркотіння домашніх улюбленців, що лягають спати, і ті знайомі зітхання, які з незапам’ятних часів видає піщана річка, залишок давньої стариці — ця інфернальна річка, що прибуває або спадає. “Збави нас від лукавого”, — молиться моя трансильванська бабуся. “Ніколи не продавай землю, сину мій!” — благає мого батька друга бабуся, що мешкає на вулиці Водяній. Після них звучить своєрідна літанія моєї мами: “Тоді, як підуть москалі!” А мій умираючий батько повторює модний куплет часів своєї молодості: “Тую дівку звуть усі: “упади- спідниця!”, але він не може продовжити, бо його нерівний спів перебивається голосом дядька Фішера: “Це смерть, її я впізнаю...” — наспівує він, і його голос теж вливається у дзижчання осіннього хору. Я крокую по шурхоту опалого листя, вже  майже стемніло, полум’я здіймається усе вище, і все швидше кружляють клапті слів — від знайомих до незнайомих. Вони охоплюють мене, втягують у вир, наче інфернально-брудні хвилі чорної річки, поміж них кружляє ніколи  не змовкаючий останній крик мого покійного молодшого брата, потім вони віддаляються і звучать усе далі й далі. Ще впізнаю хихотіння пропахлого вином старого чоботаря, що стукає молотком у розваленій літній кухні і все випитує клієнток у міні-спідничках: “А чи не мерзне сідничка?” Але ніхто не відповідає.
————
© С. Федака, 2006, переклад.
 

***

  Настає вечір, стихає шум, з нього виділяється останній звук: “Дьозо! Ечіке!” — стогне дружина колісника, прокидаючись від наркозу. Я бачу: її руки літають, мов злякані птахи, вона омиває подушку потоком сліз. Я подумки стискаю в обіймах свою одноденну доньку. Вона руда і зморщена, її злипле волоссячко зібрано у смішний гребінець. Власне кажучи, вигляд у немовляти  страшненький, та я не віддала би її ні за що, я співчутливо дивлюся на іконописний лик нашої сусідки з Водяної вулиці, спотворений стражданням. “Вона ще не прийшла до свідомості”, — каже медсестра і починає її ляскати, аби очутити. Колісник з Водяної мав гарну, велику майстерню, охайну повну жінку і трьох дітей — двох синів і одну доньку. Вони були порядними, богобоязливими людьми і добрими сусідами. Дбайливо виховували своїх дітей, прагнули дати їм усе, що могли, і не їхня вина, що зрештою їх спіткала біда.

  Найстарший, Дьозо, став механіком, але хотів сягнути більшого. Коли по смерті дідуся ми вселилися у будинок на Водяній, він уже працював і водночас учився, бо хотів здобути атестат зрілості. у вільний час розглядав карту, шукав  прерії, береги Міссісіпі, Великий каньйон, Долину смерті, мегаполіси Чикаго, Нью-Йорк, Лос-Анджелес. Він часто вимовляв їхні назви без жодної потреби, тільки заради звучання, і коли зрідка здобував американську сигарету, то палив її так, наче відправляв якийсь обряд.

  Середнього, Аврелія, усі ласкаво називали Ечі. Він був значно вищий за брата, проте це ймення все ж йому пасувало. Дарма, що височезний, він лишався хлопчиськом, легко міг заплакати,  а коли сміявся, то на його пухкому обличчі виникали дівчачі ямочки. Ечі ходив до гімназії, куди його допоміг прилаштувати за незначну столярську послугу Товстун — так для сміху прозвали тютюнника з наріжного будинку. Ечі теж снив Америкою, це ми більш-менш схвалювали, і тоді, коли нам доводилося проходити вечірнім містом, напередодні дня народження Великого Брата зі смердючими смолоскипами, ми вбачали у мерехтливому полум’ї силует Лос-Анджелеса.

  Аврелія, наймолодша з них, училася грати на фортепіано, і щоб вона могла практикуватись удома, сім’я колісника купила їй інструмент із рук. Моя мати допомогла їм вибрати найкращий — тоді багато інструментів змінювало власників, але купили його тільки тоді, коли дівчина погодилася. Гарне маленьке фортепіано, вкрите горіховою фанерою, поставили у світлицю, куди запрошували гостей, а господарі ще з порога знімали взуття.

  Моя мати у неділю, помивши посуд, інколи сідала за це фортепіано. Вона грала без нот, спершу мелодії з оперет та угорські пісні, а потім, потренувавши свої зашкарублі пальці, вальс Шопена. Завжди один і той же. Повторювала його багато разів, дедалі заглиблюючись у світ, створений цими звуками. Аврелія та її мати розчулено слухали музику з сусідньої кімнати. Колісникова жінка була добра, проте її чоловік ставився до синів суворо. Від Ечі він вимагав, щоб той виконував хатню роботу, а Дьозо докоряв, коли той пізно повертався. “Ліпше би, — часто повторював він, — ти замість розпусти віддавався молитві”. Колісник та його сім’я були назореї, і газда виконував функції пастора у своїй парафії. “Ну, татку, — буркотіла його дружина, коли він укладався під рожеву перину і занурювався у м’які гарячі жінчині обійми, — не  присікуйся до Дьозоке, він непоганий хлопець, просто любить дівчат. Я пригадую, ти теж не уникав їх”. Дьозоке справді був добрим хлопцем, віддавав удома свій заробіток майже до останнього філера, і це було великою допомогою у ті часи, коли нікого не цікавили колісники, а тим більше — пастори. Розважлива людина радше позбавлялася  від воза, аніж замовляла його, а зі своїм Богом спілкувалася здебільшого таємно, під покровом ночі, а не серед білого дня, остерігаючися тих, хто стежив за дверима молитовного будинку. Проте колісник тримався стійко, дарма спокушав його своїми обіцянками-погрозами Вусатий Біскуп, який з байстрюка сягнув такої високої посади. 

  З Дьозо я не мала нічого такого.  З Ечі — тим більше, бо ми були не тільки однокласниками, а й друзями. Вранці разом ішли до школи, опівдні разом поверталися додому і разом палили у закутку біля старої церкви за товстою туєю. Я писала йому твори, підказувала, коли його викликали, і не виказувала, коли він прогулював. Ми звіряли одне одному свої секрети: він казав мені, хто йому подобається з моїх подруг, і знав про мої почуття до N. Він був слабеньким учнем і серйозно ставився  лише до англійської, та наш учитель не оцінив його старання і після погано написаної підсумкової роботи не допустив до усного іспиту на атестат зрілості. Ми всі знали, що біля його прізвища стояла літера “ікс” і через це він був не атестованим, бо атестація синів у той час залежала від атестації батьків.

— Дьозоке, Ечіке, — стогне жінка колісника. Операцію їй зробили просту, але вона погано переносила наркоз і важко отямлювалася. Аврелія відвідувала її, напувала лимонадом, навіть смішила, та коли прощалися, колісникова дружина знову і знову плакала. “Чому вони мали їхати, чому? Чи вдома їм було недобре? Чи ж ми з батьком не зробили для них усього, що треба?” — питала вона у мене, і я не мала що відповісти. Коли сусідські хлопці завіялись, ми із N. теж мріяли, що поїдемо і наше вінчання відбудеться у Парижі, у Нотр-Дамі,  а весільна подорож проляже  на морське узбережжя. І ми тільки випадково лишилися вдома.  Дослухаючися до подиху своєї новонародженої дитини, я усім нутром відчувала, що так треба, проте троянда Нотр-Даму і штурмуючі берег морські хвилі і надалі ввижалися мені уві сні.

Хлопці вирушили до кордону після поразки революції, перед Різдвом, нікого не попередивши. Вони попрощалися тільки з Аврелією, бо дівчина прокинулася, коли вони хотіли вислизнути з дому із набитими рюкзаками. Вони змусили її поклястися, що до завтра вона нікому нічого не скаже. “Тоді ми вже будемо потойбіч, — сказав Ечі, — а потім стриб-стриб і підемо далі”. — “З Америки отримаєш від нас таке бальне плаття, що усі тобі заздритимуть, сестричко, але не виказуй нас”, — просив Дьозо, і Аврелія присягнула на Біблії, що мовчатиме.

Розпач у колісниковій сім’ї трохи спав лише навесні. З першими ластівками прийшов перший лист, через три-чотири місяці — наступні. Листи писав Ечі, Дьозоке тільки підписувався. “Ти дуже лаяв його, татку, тепер він помщається, — казала колісникові дружина, — і фотографії він ніколи не надішле, бачиш, карає нас”. Аврелія три роки чекала на обіцяний дарунок, вже й надію втратила, коли нарешті прийшла довгоочікувана посилка. Дьозо надіслав сестрі чорну тафтову сукню, з вузькою талією і широкою спідницею,  вишиту синіми дзвіночками, з глибоким декольте. “Сукня ніби на тебе пошита, і як же Дьозоке вгадав, адже ти дуже виросла відтоді, як вони пішли”, — зітхала мати і шорсткими пальцями гладила тафту. “Тьху, яке сороміцьке вбрання, тільки Дьозо міг послати таке молодшій сестрі”, — буркотів колісник, та все ж не заборонив доньці носити цю сукню.

Аврелія три роки чекала на неї, колісник з дружиною цілий вік чекали на синів, та зрештою розчарувалися, бо побачили лишень одного. Ечі, тобто Аврелій, відвідав домівку вже у середніх літах. Його трохи криклива жінка та доньки з ортодентичними пластинками розмовляли тільки англійською, сам він уже говорив каліченою угорською. Вони приїхали на великому чорному “Крайслері”, який узяли напрокат у Відні. “Він похитується, як корабель”, — сказав мій молодший брат і запросив їх на вечерю. Аврелій наступного дня пішов до гімназії, повчив свого колишнього вчителя-англійця орфоепії, потім відвідав ратушу, де його ввічливо прийняли як співвітчизника, котрий мешкає за кордоном. Я теж запросила його на смажену курку на шампурах у наш сад. “На курку? в сад? — дивився на мене замислено. — О, yes!”  Він просвітлів лицем і під твердою шкаралупою на мить проступило його юнацьке обличчя: “Я зрозумів, що ти сказала, ти запросила нас на party, garden-party”. Був гарний вечір. Ми пили червоне вино під музику цвіркунів і жаб, і спеціально для нас світив великий срібний ліхтар місяця. На жару смажилися курки, настромлені на шаблеподібні акацієві шампури, які виготовив особисто колісник. Він не просив за них грошей, зробив це по дружбі: “Заради моїх синів”, — сказав колісник, коли я дістала гаманець.

— Yes, — кивне схвально наш гість, коли N. зауважить благородну форму і досконалу обробку його зубів, — oh, yes, very nice, дуже гарно.

Ечі на мить показує свої білосніжні порцелянові зуби, а потім знову зникає під маскою Аврелія і починає говорити про свій дім і про коней, яких тримає, аби доньки вчилися їздити верхи. Показує фото, на якому він у сомбреро і шкіряних штанях біля своєї машини. “А які ж ті Скелясті гори та Великий каньйон? Яка Ніагара? А яким є місто Ангелів, якого ви так жадали, скажи, яке?” — питаю, та він не відповідає.

Закінчуються курки та вино, жінки стають сонними, вогнище догорає. Гості прощаються.

— Bye, bye, Варвара, bye, bye, Аврелій, прощайте! — Аврелій зупиняється на останнє рукостискання. — Вдома добре. Наступного року знову прилечу, — каже несподівано без жодної помилки, без акценту.

— А Дьозо? — мені спадає на гадку останнє запитання, яке вертілося на язиці цілий вечір. — Дьозо? — колишній друг дивиться на мене порожніми очима. — Мої батьки цього не знають, але його застрелили тієї ночі, коли ми пішли. Я навіть не знаю, де його поховано.