Степан ВАШ

ТАЄМНИЦІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ У ЙОГО “ЛЮБЕЗНОЙ УНГАРИИ”

(Відомі і маловідомі сторінки перебування українського поета-мислителя в Угорщині)

 

Угорщина залишила теплі і довготривалі спогади у великого українського поета, філософа, педагога Григорія Савича Сковороди.

“В моей любезной Унгарии волами молотят”, — писав Сковорода у творі “Беседа, нареченная двое, о том, как блаженным быть легко”. Усього кілька згадок залишив нам Григорій Савич про Угорщину, де він у складі т.зв. “Комісії з закупівлі угорського вина” для царського двору перебував, як встановлено вітчизняними і угорськими дослідженнями ( Леонід Махновець, Яків Штернберг, Лойош Тарді), п’ять років: від серпня 1745 року до жовтня 1750 року. “Да и тепер в некоторой земле называется бог иштен” — вертається філософ у трактаті “Начальная дверь к християнскому добронравию” до свого угорського досвіду через півтора десятка років перебування у цій країні. Філологічно правильні і точно, по суті вживані угорські слова, як, наприклад, уже згадане “іштен” або “кокош” (“півень”) в одному з творів 1776 року, свідчать про добре, на все життя, засвоєні ним “угорські уроки”. Згадку про угорські гори знаходимо у байці “Оленица и кабан” — цим, як і згаданим вище, на жаль, вичерпуються писемні свідчення Сковороди про Угорщину.

Достовірним джерелом перебування Сковороди в Угорщині слід вважати і написане з цього приводу його учнем і другом Михайлом Ковалинським. “Коло наук, що викладалося у Києві, здалося йому недостатнім, він забажав бачити чужі краї. Незабаром виникла нагода до цього, і він скористався нею всеохоче. Від двору відправлений був в Угорщину до токайських садів генерал-майор Вишневський, який для греко-католицької церкви, що знаходилася там, хотів мати церковників, вдатних до служби і співу. Сковорода, відомий знанням музики, голосом, бажанням бути у чужих краях, розумінням деяких мов, представлений був Вишневському схвально і взятий ним під опіку”, — писав Михайло Ковалинський про обставини, які спонукали Сковороду до поїздки в Угорщину. “Подорожуючи з генералом сим, — твердив Ковалинський, — мав він можливість з дозволу його і з допомогою його поїхати з Угорщини до Відня, Офена (Буди) і Пресбургa (Братислави) та інших навколишніх місць, де, цікавлячись за бажанням своїм, старався знайомитися здебільшого з людьми “ученостью и знаниями отлично славимыми тогда”. Він розмовляв цілком добре і з особливою чистотою латинською і німецькою мовами, достатньо розумів еллінську (грецьку), тому і спричинявся цим до знайомства і приязні вчених, а з ними до нових пізнань, які не мав і не міг мати у своїй вітчизні”.

У дорожньому паспорті генерала Ф. Вишневського, виданому “по ее императорского величества указу”, міститься опосередкована згадка про Сковороду, де він фігурує як “церковник”. Відомим є маршрут тогочасного транспортного шляху Токай—Київ, яким в “таратайці” укупі з почтом “російського комісара” прибув в Угорщину і відбув з неї Сковорода. Цей шлях проходив через Шарошпоток, Шаторольйоуйгель, Кошіце, Пряшів, Свидник, Дукельський перевал, Кросно, Жешув, Ланцут, Пшеворськ, Ярослав, Радимно, Яворів, Жолкву, Львів, Яричів, Броди, Радзивилів, Кременець, Заслав, Шепетівку, Полонне, Чуднів, Бердичів, Вчорайше, Кам’янку, Попільню, Фастів, Васильків. Вино з супроводом прибувало до проміжного пункту в Київ, де “у нижньому городі на Подолі Петропавлівського монастиря” містилися спеціальні підвали.

За оцінкою М. Ковалинського, Сковорода “вернувся із чужих країв наповнений ученістю, відомостями, знаннями”; це дає підставу твердити, що приведеними вище у творах згадками про Угорщину не можна обмежувати “угорську тему” Сковороди. Час, зниклі документи, та й сам Сковорода багато таємниць приховали, а то й відібрали од нас назавжди. Але ледь вловлювані сліди, ледь сяючі промені істинного щляху до розкриття таємниць манять нас до його “любезной Унгарии”, до “міста виноградників і вин” — саме так написано на брамі при в’їзді у теперішній Токай. Для справжнього сковородознавця ще залишилися шанси припідняти завісу часу, через марево віків хоча б торкнутися таємниць токайського періоду життя посланника, місія якого аж ніяк не обмежувалася роллю “півчого”.

Нові споруди виросли на місці токайських кам’яних будівель, орендованих “Комісією” Ф. Вишневського, у складі якої числився Г. Сковорода. З тих пір збереглася лише кам’яна стіна, що захищала будівлі місії від гірських зсувів. Згоріла під час однієї з пожеж минулих століть і дерев’яна церква, де здійснювали свою місію “священики із Росії”. Поруч видніється церква візантійського обряду, збудована у ХVІІІ столітті, вже після від’їзду Сковороди на батьківщину.

Зате у краєзнавчих музеях Токая і Мішкольца збереглися промовисті речі: основа іконостасу візантійського стилю, чимало богослужебних книг та предметів культового обряду тих часів. Тут знаходяться, зокрема, привезені з України і Росії ікони ХVІІІ століття, “Євангелікон” 1690 року з Лемберга (Львова), дерев’яний гуцульський хрест, плащаниця та інші церковні атрибути. Йожеф Дам’янович, колишній священик місцевої греко-католицької церкви, зведеної у 1740 році, показав нам успадковану від “ортодоксів” (православних) реліквію — олов’яно-цинкову тарілку із підписом та зображенням святих Георгія Побідоносця і Димитрія. Угорський священик вважає, що тарілкою користувалися при виконанні церковних обрядів, здійснюваних “попами Комісії”.

У мало досліджених вітчизняними сковородознавцями архівах Угорщини та Австрії можна простежити перипетії окремої справи, безпосередньо пов’язаної з духовно-церковною діяльністю двох “російських” священиків (одним із них був Сковорода, другий теж походив з України, тоді Малоросії). У 1745 році в Токаї вони приступили до виконання своїх обов’язків, і на їхню діяльність дуже скоро звернули увагу з місцевої єпархії. І не випадково. Токай та його околиці населяли не лише угорці, а й німці, словаки, поляки, греки, а також русини-українці, які перебралися сюди із Підкарпаття. З прибуттям у Токай Сковороди і священика, ім’я якого не згадується, греки і русини-українці, котрі доти молилися у греко-католицькій церкві, стали брати участь у богослужіннях візантійського обряду й одразу знайшли спільну мову з віруючими Токайської комісії. Можна припустити, що цьому прислужився не лише милозвучний, дзвінкий, не чутий доти у цих краях, голос “півчого” Сковороди — колишнього учасника хору Києво-Могилянської академії та придворної царської капели, але й близька грекам та русинам-українцям (на той час уже поуніаченим) віра, а також глибокі, різнобічні знання, якими володіли освічені духовні особи з України.

Єпископ міста Егер Ференц Барковці у зв’язку з цим звернувся до віденського двору зі скаргою на поширення серед його пастви “схизми” (православ’я) згаданими священиками. Не малою мірою такі обставини спричинили до того, що Іван Майєр, т.в.о. керівника Токайської комісії, у квітні 1749 року звернувся до Москви із проханням збудувати тут церкву для російського токайського “Соmando” (що було, зрештою, і здійснено у наступний період). Справа про “схизму” розглядалася віденською “міністерською конференцією”, яка дійшла висновку, що росіяни можуть і надалі утримувати своїх священнослужителів та здійснювати богослужіння, але “тільки для себе”.

Згадана справа — лише один із напрямів перспективного, багатообіцяючого дослідження обставин перебування в Угорщині Сковороди. Важливим є і вивчення “навколишніх місць”, які відвідував майбутній український поет і філософ, а також дослідження кола занять, знайомств, що формували в Угорщині його духовно-інтелектуальний світ, віддзеркалений у майбутніх творах. Вітчизняними і зарубіжними вченими висловлено з цього приводу чимало припущень, не підпертих, однак, фактичними даними. Особливої уваги заслуговує, на наш погляд, імовірно часте відвідування Сковородою розташованого неподалік Токая Шарошпотоцького колегіуму з його багатою бібліотекою (до речі, реквізованою СРСР після Другої світової війни — тепер мова йде про її реституцію). У колегіумі у 1650—1654 роках працював, написавши найважливіші свої роботи, всесвітньо відомий чеський педагог Ян Амос Коменський — багато його педагогічних ідей знаходимо і в працях Сковороди. Не лише в Угорщину, а й в Австрію, Словаччину ведуть реальні, зримі сковородинівські стежки досліджень, пройти якими, здобувши нові зерна правди, дано лише наполегливим і відданим темі ученим.

В особі Григорія Савича Сковороди — великого українського філософа і свободолюбця — ми вбачаємо одного з перших представників угорсько-українських культурних зв’язків — пише у книзі “Історія токайської Комісії з закупівлі вина (1733—1798)” угорський учений Лойош Тарді. Перебування Григорія Сковороди в Угорщині — цікава сторінка в історії культурного спілкування України і Угорщини, вона свідчить про глибоке коріння і давно сформовані традиції дружби і співробітництва між двома сусідніми народами — вважає один із українських сковородознавців Яків Штернберг.

Актуалізація творчості Сковороди — добра нагода, щоб, пройнявшись мудрими ідеями і діяннями видатного українського поета-філософа і педагога, збагатити ці традиції. Одним із проявів прилучення до джерела могутньої творчої спадщини і, водночас, даниною пам’яті видатному українському діячеві, є встановлена у Токаї з участю Товариства української культури в Угорщині, Культурної спілки угорців Закарпаття та самоврядування міста Токая меморіальної дошки Г. Сковороді на стіні місцевого музею, колишньої церкви “Комісії”. Дуже шкода, що через не залежні від товариства обставини ця виконана по-дилетантськи мистецько-культурна пам’ятка спотворює справжній образ великого українського поета і філософа. Доводиться лише сподіватися: у майбутньому згадана пам’ятка, як і світла постать українського філософа-митця набуде в Угорщині гідних рис, сприятиме збагаченню культурної спадщини українського і угорського народів.

 

Токай