Ден БРАУН

Код да Вінчі

РОМАН

(закінчення)

З англійської переклав Віктор ШОВКУН

Розділ сімдесят перший

Коли “гокер” перейшов на горизонтальний політ, узявши курс на Англію, Ленґдон обережно підняв скриньку з рожевого дерева зі своїх колін, куди він, із міркувань обережності, поставив її, коли літак набирав висоту. Поставивши тепер скриньку на стіл, він майже фізично відчув, як Софі й Тібінґ нетерпляче нахилилися вперед.

Зсунувши засувку й піднявши віко, Ленґдон зосередив усю свою увагу не на покритих літерами дисках криптекса, а на невеличкій заглибинці на внутрішньому боці віка. Кінчиком авторучки він обережно виштовхав інкрустовану троянду на горішній стороні й відкрив текст, який був під нею. Sub Rosa, подумав він, сподіваючись, що свіжий погляд на текст допоможе йому розшифрувати його. Напруживши всі свої розумові здібності, Ленґдон почав роздивлятися дивний текст.

Та вже через кілька секунд він знову втратив будь-яку надію зрозуміти химерний шрифт.

— Лею, не маю найменшого уявлення, що це за мова.

¦

Звідти, де сиділа Софі, а сиділа вона з протилежного кінця столу, вона не могла бачити текст, але неспроможність Ленґдона відразу ідентифікувати мову здивувала її. Невже мій дід володів такою рідкісною мовою, що навіть фахівець із символіки неспроможний упізнати її? Але вона швидко зрозуміла, що тут нема чого дивуватися. Зрештою, хіба це перша таємниця, якою Жак Соньєр не поділився зі своєю онукою?

¦

Сидячи навпроти Софі, Лей Тібінґ ледве стримував нетерплячку. Прагнучи якомога швидше й собі скинути оком на загадковий напис, він трусився від збудження, намагаючись зазирнути через плече Ленґдона, який зігнувся над скринькою.

— Нічого не збагну, — напружено прошепотів Ленґдон. — Спочатку мені здалося, це якась семітська мова, але тепер мене взяли сумніви. Головні семітські мови застосовують неккудот. Але тут немає нічого подібного.

— А може, це одна зі стародавніх мов? — припустив Тібінґ.

— А що таке неккудот? — запитала Софі.

Тібінґ не відривав погляду від скриньки.

— Абетки сучасних семітських мов не мають голосних і застосовують неккудот, крихітні крапки та рисочки, які ставлять або під приголосними, або всередині них — щоб указати, який голосний звук їх супроводжує. В історичному плані, неккудот відносно недавнє доповнення до семітських мов.

Ленґдон усе ще нависав над скринькою.

— Може, сефардична транслітерація?..

Тібінґ більше не міг витримати.

— Може б, я...

Він простяг руку над Ленґдоном і потяг скриньку до себе. Не випадало сумніватися, що Ленґдон був добре обізнаний з головними стародавніми мовами — грецькою, латиною, архаїчними романськими, але вже з першого побіжного погляду на цю мову Тібінґ зрозумів, що тут ішлося про щось набагато рідкісніше та спеціалізованіше.

Зробивши глибокий вдих, Тібінґ прикипів поглядом до загадкового письма. Він довго не озивався. Але з кожною секундою, що спливала, він відчував, як розвіюється його впевненість.

— Дивина, та й годі, — сказав він. — Схоже, я ніколи не бачив нічого подібного.

Ленґдон у відповідь лише відкинувся в кріслі.

— Можна мені глянути? — спитала Софі.

Тібінґ прикинувся, ніби не почув її слів.

— Роберте, ви ж були сказали, ніби бачили десь щось подібне раніш?

— Мені так здалося, — роздратовано буркнув Ленґдон. — Але я не певен. Шрифт здається мені знайомим — оце й усе, що я можу сказати.

— Ви мене чули, Лею? — знову озвалася Софі, явно невдоволена тим , що її хочуть виключити з дискусії. — Чи можу я поглянути на скриньку, яку виготовив мій дід?

— Звичайно, моя люба, — сказав Тібінґ, посунувши скриньку до неї.

Він зовсім не мав наміру ставитись до неї як до дитини, а проте вони були з нею в дуже різних вагових категоріях. Якщо вже член Британського історичного товариства та відомий гарвардський фахівець із символіки не змогли не навіть упізнати, що то за мова...

Софі кілька секунд роздивлялася текст.

— Ага, — сказала вона. — Я мусила здогадатися..

Тібінґ і Ленґдон дружно обернулися й витріщилися на неї.

— Здогадатися про що? — видихнув Тібінґ.

Софі стенула плечима.

— Та про те, що мій дід скористається саме цією мовою.

— Ви хочете сказати, що можете прочитати цей текст? — вигукнув Тібінґ.

— Без проблем, — проспівала Софі, явно втішена їхньою розгубленістю. — Мій дід навчив мене цієї мови, коли мені було тільки шість років. Я володію нею цілком вільно. — Вона перехилилася через стіл і подивилася на Тібінґа насмішкуватим поглядом. — І чесно кажучи, сер, враховуючи вашу близькість до британської корони, я трохи здивована, що ви не відразу розпізнали її.

І в цю мить Ленґдон усе зрозумів.

Не дивно, що текст здався мені таким знайомим!

Кілька років тому Ленґдон відвідав музей Фоґа в Гарварді. Гарвардський випускник Біл Ґейтс прийшов до своєї альма-матер, щоб передати музею один з неоціненних експонатів своєї колекції — вісімнадцять аркушів паперу, які він щойно придбав на аукціоні  з продажу речей Арманда Гаммера.

Він виграв на аукціоні цей лот за тридцять мільйонів вісімсот тисяч доларів.

Автором тексту, записаного на тих сторінках, був Леонардо да Вінчі.

Ці вісімнадцять аркушів — тепер відомі під назвою “Лестерський кодекс”, за прізвищем його знаменитого власника, графа Лестерського — були всім, що залишилося від одного з найдивовижніших блокнотів Леонардо, з есеями та малюнками, що віддзеркалювали прогресивні на той час теорії з астрономії, геології, археології та гідрології.

Ленґдон ніколи не забуде почуття, яке він пережив, вистоявши довжелезну чергу й нарешті підійшовши до неоціненного пергамену. Цілковите розчарування. Сторінки були нечитабельні. Хоч вони й чудово збереглися і були списані бездоганно чітким почерком — темно-червоне чорнило на кремовому папері — кодекс здавався безглуздою тарабарщиною. Мабуть, подумав тоді Ленґдон, він не може прочитати текст тому, що да Вінчі писав свої нотатки архаїчною італійською мовою. Проте, придивившись пильніше, він так і не впізнав жодного італійського слова, навіть жодної літери.

— Спробуйте-но оце, сер, — прошепотіла йому жінка-доцент, яка стояла біля стенда, й показала на дзеркальце, що звисало там на ланцюжку.

Ленґдон узяв дзеркальце й подивився на текст, віддзеркалений на його поверхні.

Усе відразу стало зрозуміло.

Ленґдона розібрала така нетерплячка ближче ознайомитися з ідеями великого мислителя, що він геть забув про один із численних талантів цього італійського генія, а саме: писати віддзеркаленим письмом, якого, крім нього, ніхто не міг прочитати. Історики досі сперечаються, чи да Вінчі писав у такий спосіб тільки задля розваги, чи не хотів, щоб люди зазирали йому через плече і крали в нього ідеї. Це так і залишилося таємницею, але да Вінчі робив так, як було йому до вподоби.

¦

Софі внутрішньо посміхнулася, побачивши, що Роберт усе зрозумів.

— Я вже прочитала кілька перших слів, — сказала вона. — Це англійська мова.

Тібінґ досі не міг отямитися від подиву.

— Про що ви там? — запитав він.

— Це зворотний текст, — пояснив Ленґдон. — Нам потрібне дзеркало.

— Ні, не потрібне, — сказала Софі. — Адже пластина зовсім тоненька.

Вона піднесла скриньку з рожевого дерева до лампи на стіні й стала роздивлятися внутрішню сторону віка. Її дід насправді не міг писати задом наперед, тому він завжди писав нормально, а потім обертав папір другою стороною й наводив літери оберненого відбитка. Софі здогадувалася, що він випалив на дерев’яній дошці нормальний текст, а потім стесав протилежну поверхню дошки, поки дошка стало не товщою, аніж аркуш паперу, й випалені літери стало видно крізь дерево. Після цього він просто перевернув цю тоненьку пластину й приклеїв її до віка.

Піднісши віко ближче до світла, Софі побачила, що вона не помилилася. Світло лампи проникало крізь тонке дерево, й написані на ньому рядки, де літери тепер стояли в нормальному порядку, стали видимі.

Тепер текст легко можна було прочитати.

— Англійська, — буркнув Тібінґ, ховаючи очі від сорому. — Моя рідна мова.

¦

Сидячи у хвості літака, Ремі Леґалудек, крізь гуркіт моторів,  напружено дослухався до розмови, яка відбувалася в салоні, проте нічого не міг розчути. Ремі зовсім не подобалося, як розвивалися події сьогодні вночі. Навіть дуже не подобалося. Він подивився на обплутаного мотуззям ченця у себе під ногами. Той, нарешті, перестав пручатися й лежав тепер зовсім тихо, або змирившись зі своїм становищем, або мовчки читаючи молитву, в якій просив Господа, щоб Він дарував йому волю.

 

Розділ сімдесят другий 

Перебуваючи на висоті п’ятнадцяти тисяч футів над землею, Роберт Ленґдон відчув, що фізичний світ кудись утікає від нього, бо всі його думки тепер зосередилися на записаному дзеркальним шрифтом вірші Соньєра, що просвічував крізь віко скриньки.

Софі швидко знайшла клапоть паперу і стала переписувати рядки, ретельно їх копіюючи. Коли вона закінчила, усі троє по черзі прочитали текст. Це було щось подібне до археологічного кросворду... головоломка, яка обіцяла їм допомогти відкрити криптекс. Ленґдон повільно прочитав вірш.

Прадавня мудрість і ось цей сувій... Їм  допоможе рід зібрати свій... Надгробок тамплієрів віднайди... І етбаш правди  там побачиш ти...

Не встиг Ленґдон замислитися над тим, яку стародавню таємницю ховає в собі цей вірш, як відчув, що набагато важливіший факт заполонив усю його увагу — метричний розмір вірша. П’ятистопний ямб.

Ленґдонові не раз доводилося зустрічатися з цим розміром упродовж тих довгих років, коли він розшукував сліди різних таємних товариств по всій Європі, включаючи й останній рік його праці у ватиканських секретних архівах. Протягом століть п’ятистопний ямб був улюбленим поетичним розміром освічених людей у всьому світі, від давньогрецького письменника Архілоха до Шекспіра, Мілтона, Чосера та Вольтера — усі вони писали свої коментарі до тодішнього суспільного ладу цим розміром, що, як тоді вважалося, наділений особливими містичними властивостями. Коріння п’ятистопного ямба виходило десь із глибокого дна поганських вірувань.

Ямб. Ритмічний розмір із чергуванням наголосів через один склад. Наголошений — ненаголошений. Інь і Ян. Добре збалансована пара. Вишикувана ланцюжками по п’ять пар у кожному. Пентаметр. Число “п’ять” нагадує про пентаграму Венери та священне жіноче начало.

— Це п’ятистопний ямб! — вигукнув Тібінґ, обернувшись до Ленґдона. — І вірш написаний англійською! La lingua pura!*

———————

* Чистою мовою! (Лат.)

 

Ленґдон кивнув головою. Пріорат, як і багато таємних товариств, що перебували у конфлікті з церквою, протягом багатьох століть розглядав англійську як єдину мову в Європі, що була чистою. На відміну від французької, іспанської та італійської мов, які виходили своїм корінням із латини — мови Ватикану, — англійська була лінгвістично незалежна від пропагандистської машини Риму, і тому стала священною таємною мовою для всіх тих братств, які перебували на достатньому рівні освіченості, щоб її вивчити.

— Цей вірш, — збуджено провадив Тібінґ, — вказує не тільки на Ґрааль, а й на рицарів-тамплієрів і на розкиданий по світу рід Марії Магдалини! Чого нам іще треба?

— Нам потрібне ключове слово, слово-пароль, — сказала Софі, знову подивившись на вірш. — Мені здається, нам треба знайти якийсь стародавній відповідник до слова “мудрість”.

— Абракадабра? — запропонував Тібінґ,  іронічно блиснувши очима.

Слово з п’ятьох літер, подумав Ленґдон, подумки перебираючи величезну кількість стародавніх слів, що мали якийсь стосунок до мудрості: слова з містичних співів, астрологічних пророкувань, присяг, які давали люди, що вступали до таємних товариств, заклинань неопоганського культу Вікка, давньоєгипетських магічних формул, поганських мантр — цьому спискові кінця не було.

— Слово-пароль, мабуть, якось пов’язане з тамплієрами, — сказала Софі.

Вона голосно прочитала текст.

— Надгробок тамплієрів віднайди...

— Лею, — озвався Ленґдон, — тамплієри — ваш фах. Маєте якісь ідеї?

Тібінґ помовчав кілька секунд, потім зітхнув.

— Мабуть, “надгробок” справді на щось указує. Можливо, йдеться про могилу Магдалини, якій поклонялися тамплієри, але навряд чи нам це допоможе, бо ми не маємо найменшого уявлення, де шукати її могилу.

— В останньому рядку говориться про етбаш правди, — промовила Софі. — Я десь чула це слово. Етбаш.

— Воно й не дивно, — зауважив Ленґдон. — Ви, мабуть, чули це на уроках із шифрування. Етбаш — один із найстародавніших кодів, відомих людству.

Авжеж! подумала Софі. Знаменита гебрейська система шифрування.

Код етбаш Софі й справді вивчала десь на самому початку свого навчання на курсах криптології. Цей шифр був відомий десь із 500 р. до Р.Х. і тепер правив за класичний навчальний приклад схеми ротаційної заміни при шифруванні. Код етбаш був звичайною формою гебрейської криптограми і був заснований на гебрейський абетці, що складалася з двадцяти двох літер. У етбаші перша літера замінювалася останньою, друга літера — передостанньою, третя — третьою від кінця і так далі.

— Застосування етбаша здається дуже ймовірним, — сказав Тібінґ. — Тексти, зашифровані за допомогою етбаша, знаходили в Кабалі, в сувоях Мертвого моря й навіть у Старому Заповіті. Єврейські вчені та містики досі знаходять таємні повідомлення, зашифровані цим кодом. Немає сумніву, що й члени Пріорату вивчали код етбаш.

— Проблема лише в тому, — сказав Ленґдон, — що ми не знаємо, до чого застосувати цей код.

Тібінґ зітхнув.

— Мабуть, закодований пароль викарбуваний на надгробку. Ми повинні знайти могилу, якій поклонялися тамплієри.

З похмурого виразу на обличчі Ленґдона Софі зрозуміла, що знайти камінь тамплієрів буде нелегким завданням.

Етбаш — наш ключ, подумала Софі. Але в нас немає дверей, які можна відімкнути цим ключем.

Хвилини через три Тібінґ тяжко зітхнув і похитав головою.

— Друзі мої, я в глухому куті. Дайте мені трохи подумати, поки я щось перекушу та перевірю, як там Ремі та наш гість.

Він звівся на ноги й пішов у хвостовий відсік.

Дивлячись йому в спину, Софі раптом відчула, як дуже вона стомилася.

За ілюмінаторами темрява передсвітанкової ночі була непроглядною. Софі опанувало таке відчуття, ніби вона летить крізь простір, підштовхувана невідомою силою, і не має найменшого уявлення, де судилося їй приземлитися. За своє життя вона відгадала чимало загадок діда, але тепер перед нею була загадка, яка вказувала на щось таке, чого вона ніколи досі не бачила.

Тут має бути щось іще, подумала вона. Дуже хитро сховане... але воно є, неодмінно є!

Вона також боялася, що коли рано чи пізно вони відкриють криптекс, то там не буде чогось такого очевидного, як мапа, що вказує дорогу до Святого Ґрааля. Попри впевненість Тібінґа та Ленґдона в тому, що істина схована всередині мармурового циліндра, Софі розшифрувала не одну дідову головоломку з “пошуком скарбів” і знала, що Жак Соньєр не розлучається зі своїми таємницями так просто.

 

Розділ сімдесят третій 

Диспетчер нічної зміни аеропорту Ле Бурже куняв перед порожнім екраном радара, коли капітан судової поліції буквально вдерся до його приміщення.

— Де літак Тібінґа? — загорлав Безу Фаш, щойно з’явився в дверях. — Куди він вилетів?

Першою відповіддю диспетчера було якесь нерозбірливе белькотіння, слабка спроба захистити інтереси британця, одного з їхніх найшанованіших клієнтів. Проте з Фашем вона зазнала цілковитого краху.

— Он як, — відповів на це белькотіння Фаш. — Я беру вас під арешт за те, що ви дозволили приватному літакові вилетіти, не зареєструвавши план його польоту.

Помахом руки капітан покликав одного з підлеглих, і той підійшов із наручниками в руках. Диспетчера опанував жах. Він згадав про статті в газетах, де запитували, хто ж він — цей капітан національної поліції, герой чи пострах нації. Диспетчер щойно одержав відповідь на це запитання.

— Стривайте! — перелякано заскиглив диспетчер, побачивши наручники. — Я можу дещо сказати. Сер Лей Тібінґ часто вилітає до Лондона на лікування. Він має свій ангар в аеропорту Біґін-Гіл, у Кенті. Це недалеко від Лондона.

Фаш махнув рукою, й офіцер із наручниками відійшов.

— Він і сьогодні вилетів у Біґін-Гіл?

— Не знаю, — чесно признався диспетчер. — Літак злетів зі своєї звичної смуги, і останній сигнал його радара показав, що він узяв курс на Лондон. Дуже навіть імовірно, що пункт його призначення Біґін-Гіл.

— Він узяв когось із собою на борт?

— Присягаюся, капітане, я цього знати не можу. Наші клієнти під’їжджають прямо до своїх ангарів і беруть на борт, кого їм заманеться. Пасажири  на борту входять до компетенції митників в аеропорту посадки.

Фаш подивився на свого годинника, потім скинув поглядом на літаки, що вишикувались перед терміналом.

— Якщо вони летять у Біґін-Гіл, то коли вони сядуть?

Диспетчер понишпорив у своїх журналах.

— Це короткий політ. Його літак приземлиться десь о пів-на-сьому. Через п’ятнадцять хвилин.

Фаш спохмурнів і обернувся до одного зі своїх людей.

— Зафрахтуйте мені літак. Я вилітаю до Лондона. І сконтактуйтеся з місцевим відділком поліції в Кенті. Нічого не повідомляйте британській МІ-5. Не треба зайвого розголосу. Зв’яжіться лише з місцевою поліцією Кента. Скажіть їм, щоб дозволили літаку Тібінґа приземлитися, це моє особисте до них прохання. Потім нехай оточать літак і до мого приїзду нікого звідти не випускають.

 

Розділ сімдесят четвертий

— Ви замовкли, — сказав Ленґдон, поглянувши через салон “гокера” на Софі.

— Просто втомилася, — відказала вона. — Та ще цей вірш. Нічого не розумію.

Ленґдон почував себе так само. Гудіння моторів і легке погойдування літака заколисували його, а в голову досі шпигало лютим болем у тому місці, де він дістав удар від ченця. Тібінґ усе ще був у хвості літака, і Ленґдон вирішив скористатися з того, що вони залишилися з Софі наодинці, й сказати їй те, що він давно вже хотів сказати.

— Мені здається, я знаю, чому ваш дід улаштував так, щоб ми з вами зустрілися. Певно, він хотів, щоб я пояснив вам дещо.

— А хіба історії про Святий Ґрааль та Марію Магдалину не досить?

Ленґдон не знав, із чого йому почати.

— Я маю на увазі вашу сварку. Ту причину, з якої ви не розмовляли з ним цілих десять років. Можливо, він сподівався, я допоможу якось залагодити її, пояснивши те, що відштовхнуло вас від нього.

Софі зіщулилась у своєму кріслі.

— Але я вам не сказала, що саме відштовхнуло мене від нього.

Ленґдон пильно подивився на неї.

— Ви стали свідком сексуального ритуалу. Чи не так?

Софі стрепенулася.

— А ви звідки знаєте?

— Софі, ви побачили сцену, яка переконала вас, що дід належав до таємного товариства — так ви мені сказали. І побачене так приголомшило вас, що відтоді ви з дідом не розмовляли. Я знаю чимало про таємні товариства. І мені не треба генія да Вінчі, аби здогадатися, щ? ви бачили.

Софі втупилася в нього розгубленим поглядом.

— Це було навесні? — запитав Ленґдон. — Поблизу від дати рівнодення? У середині березня, чи не так?

Софі відвернула голову й стала дивитися в ілюмінатор.

— Я приїхала з університету додому, на весняні вакації. Мене відпустили на кілька днів раніше.

— Ви не хочете розповісти мені про це?

— Не хотілося б.

Вона рвучко обернулася до Ленґдона, очі її були наповнені хвилюванням.

— Я не знаю, що я бачила.

— Там були чоловіки й жінки, чи не так?

Вона на мить завагалася, потім кивнула.

— Одягнені в біле й чорне?

Вона втерла сльози й кивнула знову. Здавалося, вона трохи скинула з себе свою скутість.

— Жінки були в тонких халатах із газової тканини... у золотих черевичках. У руках вони тримали золоті кулі. Чоловіки були в чорних туніках і чорних черевиках.

Ленґдон доклав усіх зусиль, щоб приховати хвилювання, а проте він не міг повірити своїм вухам. Софі Неве стала неумисним свідком священної церемонії, традиція якої відступала в давнину на дві тисячі років.

— А маски? — запитав він, намагаючись, щоб його голос звучав спокійно. — Вони мали на обличчі маски з ознаками обох статей?

— Атож. Усі були в масках. Однакових. Жінки — в білих, чоловіки — в чорних.

Ленґдон читав описи цієї церемонії і знав про її містичне коріння.

— Ця церемонія називається Гієрос Ґамос, — лагідно пояснив він. — Їй більш, ніж дві тисячі років. Єгипетські жерці та жриці регулярно влаштовували її, щоб прославити дітородну силу жінки. — Він помовчав, потім нахилився до неї. — І якщо ви стали свідком Гієрос Ґамос не будучи підготовленою до того, щоб зрозуміти її значення, то я можу собі уявити, як ви були шоковані.

Софі нічого не відповіла.

— Гієрос Ґамос означає по-грецькому “священний шлюб”, — пояснив Ленґдон.

— Ритуал, який я бачила, не був шлюбом.

— Шлюб — це єднання, Софі.

— Тобто як у сексі?

— Ні.

— Ні? — недовірливо перепитала вона, втупивши в нього погляд своїх оливкових очей.

Ленґдон завагався.

— Ну... можна сказати, що так, у якомусь сенсі, але не так, як ми розуміємо це сьогодні.

І він пояснив їй, що хоч побачене нею і було схоже на сексуальний ритуал, церемонія Гієрос Ґамос не мала нічого спільного з еротикою. Це був духовний акт. В давні часи через статеве єднання чоловік і жінка прилучалися до Бога. Стародавні люди вважали, що чоловік залишався духовно неповноцінним, поки не набував плотське знання священного жіночого. Фізичне єднання з жінкою становило єдиний засіб, через який чоловік міг завершити своє духовне формування й, у кінцевому підсумку, опанувати гносис — знання божественного. Від часів Ізіди сексуальні ритуали вважалися єдиною драбиною, по якій чоловік міг піднятися від землі до неба.

— Поєднуючись із жінкою, — сказав Ленґдон, — чоловік досягав моменту, коли його свідомість повністю стиралася, і тоді він міг бачити Бога.

— Оргазм замість молитви? — запитала Софі тоном скептичної недовіри.

Ленґдон стенув плечима, хоча, по суті, Софі мала слушність. З погляду чистої фізіології, чоловічий оргазм включає в себе ту частку секунди, коли спроможність думати залишає його. Настає короткий ментальний вакуум, момент ясності, в який можна побачити Бога. Під час медитації гуру досягали подібного стану бездумності без сексу й часто описували нірвану як нескінченний духовний оргазм.

— Софі, — розважливо мовив Ленґдон, — важливо пам’ятати, що погляд стародавніх людей на секс був діметрально протилежний сьогоднішньому. Секс призводив до появи нового життя. Це вважали чудом, а творити чудеса міг лише Бог. Спроможність жінки виношувати у своєму лоні нове життя робило її істотою священною. Богинею. Статеві зносини були єднанням двох половин людського духу — чоловічої та жіночої — через яке чоловік міг досягати духовної досконалості та єднання з Богом. Те, що ви бачили, було не сексом, а суто духовним ритуалом. Гієрос Ґамос — не розбещеність. Це церемонія, наповнена глибоким почуттям святості.

Його слова, здавалося заторкнули дуже чутливий нерв. Протягом усієї цієї ночі Софі зберігала дивовижну витримку, але тепер, уперше, Ленґдон побачив, що вона її втрачає. Її очі заблищали слізьми, і вона втерла їх рукавом. 

Ленґдон помовчав, давши їй час отямитися. Він розумів, що уявити собі секс як дорогу до Бога для сучасного розуму не так легко. Єврейські студенти завжди бували приголомшені, коли Ленґдон уперше повідомляв їм, що давня юдейська традиція включала в себе ритуальний секс. І неодмінно у храмі, більш ніде. Стародавні юдеї вірили, що у святилищі Соломонового храму жив не тільки Бог, а і його могутня жіноча половина, Шехіна. Чоловіки, які прагнули духовної досконалості, приходили до храму, де вони кохалися зі жрицями — або гієродулами — і досягали божественного через фізичне єднання. Знаменита гебрейська абревіатура YHVH — священне ім’я Бога —  походила від слова Єгова (Jehovah), яке позначало фізичне єднання між чоловічим Jah і жіночим Havah, саме так у догебрейські часи звучало ім’я Єва.

— З погляду ранньохристиянської церкви, — став пояснювати Ленґдон, намагаючись говорити дуже лагідним голосом, — застосування чоловіками сексу як інструменту для безпосереднього спілкування з Богом становило серйозну загрозу самим її ідеологічним основам. Воно залишало церкву поза грою, підриваючи її претензії на те, щоб бути єдиною дорогою до Бога. З цих очевидних причин церковники робили все від них залежне, щоб демонізувати секс і засудити його як бридкий і гріховний акт. Інші світові релігії робили те саме.

Софі мовчала, але Ленґдон відчув, що вона стала розуміти краще свого діда. За іронією подій, Ленґдон зіткнувся з цією самою проблемою певний час тому на одній зі своїх лекцій.

— Хіба дивно, що нині існує стільки конфліктних поглядів на секс? — запитав він у своїх студентів. — Наша стародавня спадщина і наші сучасні філософії стверджують, що секс — річ цілком природна, дуже приємний шлях до відчуття духовної повноти, а проте наша релігія вважає його чимось ганебним, навчаючи нас боятися статевого потягу як диявольської спокуси.

Ленґдон вирішив не шокувати студентів розповіддю про те, що сьогодні у світі існує понад десяток таємних товариств — деякі з них дуже впливові, — які досі не відмовилися від сексуальних ритуалів і зберігають античні традиції живими. Головний герой у фільмі “З широко заплющеними очима”, якого грає Том Круз, докладає неабияких зусиль, щоб потрапити на таємну зустріч вершків мангеттенської еліти і стає свідком Гієрос Ґамос. На жаль, постановники фільму хибно зрозуміли суть цієї церемонії, але головне вони показали —  таємне товариство, яке збирається задля магічного ритуалу сексуального єднання.

— Можна поставити вам одне запитання, професоре Ленґдон?

Хлопець-студент на задній лаві підняв руку й голосом, у якому прозвучала боязка надія, запитав:

— Я правильно вас зрозумів, що, замість ходити до церкви, ви нам пропонуєте більше займатися сексом?

Ленґдон посміхнувся, його не так легко було збентежити. Він досить начувся про гарвардські вечірки і знав, що чого-чого, а сексу цим шибеникам ніколи не бракувало.

— Ось що я вам скажу, джентльмени, — обережно почав він, знаючи, що стоїть на слизькому ґрунті. — Я не такий зухвалий, щоб закликати вас до позашлюбних статевих стосунків, і не такий дурень, щоб вважати вас цнотливими янголами, проте я хотів би дати вам одну пораду щодо сексу у вашому житті.

Хлопці-студенти з цікавістю витягли шиї, уважно слухаючи:

— Коли наступного разу ви будете з дівчиною, загляньте у своє серце і подумайте, чи зможете ви поставитися до сексу як до містичного, духовного акту. Спробуйте знайти в собі ту іскру божественного, до якої чоловік може наблизитися лише через єднання зі священним жіночим.

Дівчата, які сиділи в аудиторії заусміхалися й закивали головами.

Хлопці захихотіли й стали відпускати жарти вельми сумнівної якості.

Ленґдон зітхнув. Ці “джентльмени” ще були, по суті, дітьми.
 

¦

Софі відчула холод, притиснувшись чолом до ілюмінатора і мовчки дивлячись у порожнечу. Вона намагалася осмислити те, що розповідав їй Ленґдон, і відчула, як у ній народжується почуття гострого жалю. Десять років! В її уяві постали цілі стоси нерозпечатаних листів, які надсилав їй дід. Я розповім Робертові все. Не відриваючи погляду від ілюмінатора, Софі заговорила. Тихо. Боязко.

Коли вона почала розповідати, щ? відбулося в ту ніч, вона відчула, як переноситься уявою назад у часі... Ось вона виходить із машини, в лісі, біля нормандського замку її діда... збентежено блукає в порожньому домі... чує десь унизу голоси... а потім знаходить таємні двері...крок за кроком спускається кам’яними східцями в підземелля... вдихає запах землі. Холоднеча й світло. То був березень. Ховаючись у темряві на сходах, вона спостерігає, як розгойдуються постаті незнайомих їй людей, співаючи й тримаючи в руках свічки з оранжевими вогниками.

Я сплю, сказала собі Софі. Це сон. Хіба це може бути чимось іншим?

Похитування чоловіків і жінок, миготіння чорного й білого, чорного й білого. Гарні прозорі сукні жінок ніби утворювали хвилі, коли вони підіймали праву руку, в якій кожна тримала золоту кулю, і всі разом вигукували: “Я була з тобою, коли займався світанок священного! Я виносила тебе в лоні ще до початку дня!”

Жінки опустили золоті кулі, й стали розгойдуватися ніби в трансі. Вони утворювали коло, в центрі якого щось було.

Куди вони дивляться?

Голоси звучали все гучніше. Темп прискорювався.

“Жінка, якою ти володієш, — це любов!” — вигукнули жінки, знову піднявши свої кулі.

“Її оселя — у вічності!” — відповіли їм чоловіки.

Спів знову став монотонним. Але прискорювався, гучнішав, набуваючи сили перекотів грому. Учасники церемонії ступили крок уперед і впали навколішки.

У цю мить Софі нарешті побачила, куди спрямовані їхні погляди.

На низенькому, оздобленому якимись розписами вівтарі лежав на спині чоловік. Він був голий, у чорній масці. Софі вмить упізнала те тіло й родимку на плечі. Її дід! Уже це видовище потрясло Софі до глибини душі, але то ще було не все.

Верхи на дідові сиділа гола жінка в білій масці, її сріблясте волосся розсипалося по плечах. Її тіло було пухким, далеким від досконалого, і вона крутила задом у ритмі співу — кохалася з її дідом.

Софі хотіла обернутися й утекти, але тіло їй наче заклякло. Кам’яні стіни підземелля взяли її в полон, а спів лунав усе гучніше й гучніше. Тепер учасники церемонії вже не співали, а лементували в якійсь нестямі. Лемент досяг такої висоти, що підземна кімната наче вибухнула розпачливим криком. Софі перехопило подих. Зненацька вона відчула, що тихо плаче. Вона обернулася й, спотикаючись, мовчки побралася нагору сходами, вибігла з дому, сіла в машину й, намагаючись подолати тремтіння в усьому тілі, поїхала назад до Парижа.

Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії часопису.