“Життя потребує любові…”
Інтерв’ю з британським письменником Джоном Веддінгтон–Фезером
Джон Веддінгтон-Фезер (John Waddington-Feather) – людина незвичайна і по-бароковому загадкова. У наш час він здається сервантесівським Дон Кіхотом ХХІ століття, тільки дуже галантним, витонченим. Його збірка новел для дітей “Quill's Adventures in Grozzieland” здобула медаль Карнегі, найвищу британську нагороду в царині дитячої літератури. Пан Веддінгтон-Фезер здобув також нагороду Бронтівського Товариства (Bronte Society Prize); отримав міжнародну літературну премію Буртона за п’єсу “Часниковий шлях” (“Garlic Lane”) у 1999 році, а три роки тому став першим лауреатом DeWitt Romig Prize у США за свій поетичний доробок...
Проте ці премії – лише “золоті іграшки”, не більше. На щастя, мистецьку душу не можна виміряти ніякими нагородами та орденами. “Найбільша винагорода – стверджує пан Джон, – визнання хоча б однією людиною твоєї праці”. Нещодавно він написав релігійно-філософсько-пригодницький роман, дія якого розгортається в далекі “совєтські” тридцяті роки в Одесі...
Багато років ця людина досліджувала витоки англійської мови. Сьогодні Джон Веддінгтон-Фезер — відомий британський письменник, який живе у мальовничому містечку Шрюсбері в Англії. Він залишився вірним традиціям англійської літератури “золотого віку”, так і не сприйнявши “демонічного” постмодерну. Але, може, в цьому і криється феномен життя та творчості цієї людини?
У наступних номерах “Всесвіту” читайте переклади оповідань Веддінгтон-Фезера з його нової книжки “Ira and the Cycling Club Lion and other short stories”.
– Пане Джоне, сьогодні ви відомий британський письменник, хоча багато ваших творів уже перекладено іншими мовами світу. Розкажіть, з чого розпочалося ваше письменницьке життя? В який момент ви усвідомили, що потрібно взяти ручку і щось написати?
– Я почав займатися творчістю ще в початковій школі. Нещодавно знайшов усі мої зошити, коли був іще малим хлопчиком, у старій шухляді. Пішов до школи й почав творити у 1937 році, а далі вступив до прекрасної державної школи. Нас навчали читати, писати, рахувати у поєднанні з такими “аристократичними”, витонченими предметами, як музика, основи малярства. Ми співали, розважалися, у мене було цілком “дитяче” дитинство... Хоча в ті роки дуже частими були й випадки туберкульозу. Але нашу родину він оминув.
Я написав свій перший вірш у шестирічному віці, а далі написав невеличке есе. У десятирічному віці я спробував написати (уявіть собі!) перший роман – на 10 сторінок! Далі розпочалося навчання у хлопчачій граматичній школі м. Кайлі. Ми студіювали латину, і вже до 14 років я прочитав усього Чарльза Діккенса. Сьогодні молоді, напевно, важко в це повірити. Звісно, тоді ми не мали телебачення, тому і читання книжок було дуже поширеним заняттям. Тепер, тим більш, не можна замінювати книжки телеекраном.
– Чи вдасться нам у цю нову епоху поєднати духовне і матеріальне, оціум і негоціум? Чи потребує світ сьогодні літератури? Адже загальновідомо, що навіть молодь в усьому світі сьогодні читає набагато менше, ніж, скажімо, 20 років тому.
– Письменницькі стандарти та читацькі смаки погіршилися у Великобританії за останні чотири роки. Відповідь одна — наступ постмодернізму. Література вчить сьогодні дітей, що не потрібно бути грамотним, дотримуватися пунктуаційних, синтаксичних правил, не потрібно дотримуватися культури мовлення. Твір можна написати беж жодного пунктуаційного знаку. Постмодернізм дозволяє усе і вся. І це гуманітарна катастрофа. Немає літературознавців, які могли б на високому естетичному рівні розкрити феномен постмодерної літератури, бо інакше вона може перетворитися на бульварщину.
Так от, як наслідок, діти сьогодні є менш чуйними, вони не мають про що поговорити зі старшим поколінням, а тому утворилася певна прірва, фрустрація в стосунках батьків і дітей. Коли ми були малими, то спілкувалися дуже багато із нашими бабусями та дідусями, перебираючи їхню мудрість, генетичну, родову пам’ять. Сьогодні ці поняття забуто... Брак духовності в суспільстві, проблема виховання молоді перетворилися на глобальну кризу сьогодні, наче проблема озонового шару або потепління.
Сьогодні молодь говорить тільки про футбол або про секс. Пам’ятаєте, Джордж Оруел передбачив це у своєму романі “1984”. Молоді люди сьогодні мають дуже багато грошей, але батьки не навчили дітей ставленню до грошей, мудрому ставленню. Сьогодні у світі дуже багато підліткової злочинності та набагато менше дисципліни у суспільстві. Це дуже сумно.
– Пане Джоне, ви головний редактор британського часопису “Поетична церква” (“Poetry Church”)? Якими мистецькими стандартами ви керуєтеся у роботі?
– У нас є різні вимоги щодо мистецької майстерності. Цей журнал закріпив за собою репутацію провідного часопису християнської поезії у Східній Європі. Ми маємо багато академічних працівників, які співпрацюють із журналом, підносячи його на дуже високий мистецький рівень. Проте ми не цілком літературний альманах. Журнал має також виховну функцію. Публікуємо на шпальтах поезії тих, хто багато часу провів за ґратами і там знайшов свій шлях до Бога. Це досить повчально.
Я намагаюся заохотити працювати автора одразу на кількох естетичних рівнях. Наш часопис використовують у лікарнях Великобританії, його читають лежачим хворим, це своєрідний терапевтичний засіб. Один лікар сказав мені так: “Джоне, ми не можемо просити Бога про допомогу весь час, проте ми можемо читати молитви, які сповнюють нас надією...”
– Що потрібно зробити, щоб припинити процес духовної руйнації, повернути людство до глибинних історичних цінностей життя, мистецтва? Чи не є сьогодні брак духовності, культури глобальною катастрофою?
– Напевно, розв’язання цієї проблеми криється в дуже простих речах. Підхід до цього має бути глобальним, тобто принаймні європейські країни мають дотримуватися певних правил щодо культури екранного дискурсу, контролювати якість комп’ютерних ігор. Та й узагалі, як на мене, потрібно зменшити перебування дітей перед екраном. Це ж неймовірно шкодить здоров’ю дитини! Деякі комп’ютерні ігри – це просто-таки маніпулятори свідомості дитини, що перетворюють її на зомбі, який забуває про почуття любові, тепла, родинного гнізда. Натомість дитина стає жорстокою, дражливою. Комп’ютерні ігри — це ще гірше, ніж комуністичні або фашистські методи маніпулювання. Я трохи іронізую, але потрібно більше читати, потрібно любити Слово. І також треба зменшити показ фільмів жаху, жорстоких фільмів.
– Чи не могли б ви розказати трохи про британські освітянські стандарти сьогодні?
– Освітні стандарти є високими в тих школах, де працюють професіонали, фахівці-новатори. Вони заохочують найкращих викладачів. Це сьогодні часто практикують у британських приватних школах. Проте це коштує грошей, тож батьки мають непогано заробляти. У провінціях рівень викладання недостатній. Викладачі отримують малу зарплатню. Я думаю, на освітянському просторі і в Англії, і в Україні проблеми є майже однаковими... Варто просто зрозуміти, що освіта сьогодні — не розкіш, а об’єктивна вимога часу.
Як ми всі знаємо, ХХ століття – це століття ідеології, яке характеризувалося дуже сильною боротьбою між ідеологіями комунізму, фашизму та ліберальною демократією. Ця епоха вже закінчилася. І я вважаю, що тепер ми вступаємо в епоху, де культура та освіта відіграватимуть найважливішу роль у формуванні світової політики.
– А як би ви тоді могли прокоментувати приклад із освітою Джона Майджора – незакінчена середня школа не завадила йому стати прем'єр-міністром Великобританії, та й він ніколи не приховував, що покинув школу у 16 років, що його не взяли на роботу кондуктором автобусів через слабкі знання арифметики?
– Крім освіти, людина повинна мати розуміння цінності освіти. Ви знаєте, є люди, життєва програма яких відрізняється від програми інших. Головне — зрозуміти свою програму, керуватися принципами життя, Бога. Самоповага та впевненість у собі та своїх знаннях Майджора не потребували підкріплення брехнею про вищу освіту, бо цього б йому британці не пробачили. Джон Майджор не єдиний приклад успішного діяча без вищої освіти: у Великобританії часто можна прочитати в автобіографіях провідних бізнесменів та політиків про те, що вони не відвідували лекцій у вищих закладах. Розумієте, потрібно мати чітку мету. Та й часи змінюються. Сьогодні освіта має стати атрибутом.
Диплом про вищу освіту свідчить про те, що людина прагнула до чогось вищого, а ще – що вона опанувала стандартний обсяг знань і здібна працювати з інформацією визначеного рівня. Це не означає, що людина, яка не має вищої освіти, не може пройти той самий шлях чи досягнути успіху особисто без сторонньої освітньої допомоги. Раніше ця думка була сформульована як закон співіснування та взаємопроникнення протилежностей. Університети дають вміння працювати із літературою, вміння поповнювати знання... Пам’ятаєте, університет виховує джентльмена. Це дуже давнє англійське прислів’я, яке має глибокий зміст.
Мені дуже імпонує в Україні Києво–Могилянська академія. У ній культ Науки майбутнього, атмосфера інтелектуальної й духовної співпраці. Навіть у нас у британській пресі згадують цей заклад.
– Торік у Лондоні пролунали жахливі теракти... Цього року в серпні ми маємо також приклад просування тероризму у Британії. Що спричинило їх, на вашу думку? Чи можливо розв’язати сьогодні у світі проблему тероризму?
– Проблема в тому, що мусульманські товариства, ті їхні спільноти, які живуть у Великобританії з 1950–х років, не інтегрувалися у британську культуру, середовище, не відчули себе повноцінною частинкою нашого суспільства, нашого життя. Багато представників мусульманського світу не відвідують спортивних клубів, мистецьких об’єднань. Вони зовсім не беруть участі в культурному житті Британії. Я бачив неодноразово, як літні мусульмани навіть не вміють спілкуватися англійською, вони носять мусульманське вбрання. Багато мусульманських дівчат, які є громадянками Великобританії, намагаються одружитися у Пакистані, щоб перетягнути до Англії якомога більше представників своєї родини, яким байдужа наша культура, традиції. Сьогодні нарешті це зупинено. Як наслідок — мусульмани не інтегруються в нашу культуру (як сикхи або індуси) і живуть в ізоляції. Їхні діти й досі спілкуються рідною мовою у школі і вдома. Це добре, що вони шанують свою культуру. Національна культура – берегиня духовності. Проте вони зовсім не знають англійської мови та культури, і врешті їм дуже важко знайти хорошу роботу у Великобританії.
Мусульмани, які живуть у своїх ізоляціях, відвідують мечеті, але дуже часто під виглядом мечеті може бути розташована база, де мусульман готують до священної війни (джихаду) проти Заходу та християн. Освічені мусульмани також виступають проти цього і вимагають від своїх рідних прийняти англійську культуру, не ворогувати із західною культурою, оскільки розуміють, наскільки катастрофічними можуть бути наслідки. Наш уряд зараз опікується цим процесом, виявляє тих духовних служителів, які пропагують ворожнечу, ненависть до інших, і депортують їх.
– Чи правда, що після терактів 7 липня 2005 року у Великобританії різко зросла кількість нападів на релігійному ґрунті?
– Так. Після серії терактів у столиці Великобританії і в країні різко зросла кількість нападів на представників релігійних меншин. Об’єктами нападів стають мусульмани, а також релігійні об’єкти, зокрема мечеті. Лише в Лондоні протягом трьох тижнів, що минули з часу терактів 7 липня, пишуть газети, зареєстровано 269 нападів на представників релігійних меншин.
– Що б ви могли сказати про демократичні політичні зміни в Україні після Помаранчевої революції і про політичні зміни сьогодні, після приходу до влади представників “Партії регіонів”?
– Мені, звісно, як британцю важко кваліфіковано коментувати події в Україні, проте одне я знаю достеменно: новий Дух свободи, який приніс Віктор Ющенко, має сприяти покращенню життя в Україні, і насамперед я би хотів, щоб ваш уряд звернув увагу на освіту. За освіченими людьми — майбутнє. Ваш Президент – людина високодуховна й інтелектуальна. Тільки ж народ повинен стати більш активним, більш свідомим. Це знову освітянська проблема — брак політичної, культурної ініціативи. Заклади освіти мають виховувати інтелектуалів, інтелігентів, а не масу. Наскільки мені відомо із курсу світової історії, самобутність української нації ґрунтується на її багатовікових традиціях, звичаях і обрядах, успадкованих від предків. Упродовж століть українці демонстрували світу миролюбність, прагнення до власної державності, де кожна людина має можливість духовно розвиватися. Культура завжди була тим первнем, довкола якого духовно зростав ваш народ. І в Україні, і у Великобританії культура відіграє важливу роль, а це дуже добре для економіки, для розвитку наших країн.
Розвиток української народної культури – основа утвердження національної свідомості. Держава має створити належні правові та фінансові умови для вияву творчого потенціалу кожного.
Під час проведення Помаранчевої революції я молив Бога лише про одне: щоб не було кровопролиття. Але його, тепер я це розумію, і не могло бути. Помаранчева революція – це вибір народу, цілком природний. Не політики вивели на вулиці людей, а люди — політиків. Тож і сьогодні не має бути розчарувань. Із Божою допомогою ви зробили свій вибір.
– Шановний пане Джоне, наскільки мені відомо, ви написали повість, події якої розгортаються в Одесі на початку 30–х років. Чи не могли б ви коротко розказати про неї?
– Я можу лише сказати своїм українським читачам, щоб вони читали цю повість із легкістю. Це, певною мірою, релігійна алегорія. Я хотів зобразити атеїстичне суспільство Радянського Союзу і життя двох віруючих братів, які живуть в Одесі і мають протистояти цій духовні ворожнечі внаслідок духовної спустошеності. Комуністична система стала богом... Але не з великої літери. Скоріше, ідолом, псевдобогом. Страшні були часи. Багато вистраждала Україна. Але віра сьогодні має повернути до життя народ. Тож рекомендую прочитати цю книжечку. Мої твори є в українських “Буквах” — книгарнях іноземної літератури. Врешті повість можна замовити на моєму сайті http://www.waddysweb.freeuk.com.
– У наступних номерах “Всесвіт” планує надруковати кілька ваших новел українською.
– Це приємно знати, що твої твори з’являться в Україні. Я дуже люблю вашу країну. Це для мене знаменний і важливий крок.
– Пане Веддінгтон-Фезер, не могли б ви розказати про свої літературні уподобання? Хто належить до ваших улюблених письменники?
– Мене виховували у найкращих класичних англійських традиціях, тож для мене завжди були недосяжними, геніальними такі митці, як Джефрі Чосер, Вільям Шекспір. Із барокової епохи мені до вподоби Джон Донн, Джон Мільтон, містичний поет Джордж Герберт і шотландець Роберт Бернс. З митців ХVІІІ століття я не можу обійти Джонатана Свіфта й Олександра Попа, ХІХ – Роберта Браунінга, Джона Кітса, Вільяма Вордсворса та Альфреда Теннісона, і нарешті, якщо казати про ХХ століття, то моїми взірцями є Роберт Фрост, Вілфред Оуен, Томас Еліот, Діллан Томас. З представників постмодерну так ніхто і не зміг знайти шлях до моєї душі.
Серед моїх шанованих мною драматургів можу назвати Шекспіра, Джонсона, Вайлда, Шоу, а також практично усіх драматургів ХХ століття. Це “золотий вік” англійського театру. Люблю “Одержиму” Лесі Українки. Дуже талановито написано. Інколи можу взяти книжку Даніеля Дефо або Олівера Голдсміта. Люблю новели сестер Бронте, Діккенса, Джорджа Еліота, Вільяма Теккерея, американських новелістів ХХ століття, читав новели Михайла Коцюбинського. Справді європейського рівня талант!
– Запитання як людині, яка стільки років живе у світлі поетичного виміру: що для Вас значить “добрий вірш”, “добра поезія”?
– Добрий вірш – це монолітний, цільний вірш, що має класичну метрику, багату метафору, асонанси та алітерації. Талановита поезія – коли мінімальною кількістю слів вдається передати максимум змісту.
Якщо це білий вірш, то мої вимоги ще сильніші. Вірш має бути блискучим! Кожен рядок варто читати вголос, і він має створити приємне енергетичне поле для душі — інакше це поганий вірш. Поезія — це метаматерія, площина духу, а не фізики. Поезія — це ковчег духу.
– Чи може для вас поезія бути вічною? Що становить вічність поетичного Слова, що є енергетичною квінтесенцією?
– Вічність... Ви знаєте, я відчуваю вічність, коли читаю Джона Донна або Джорджа Герберта. Я також пишу метафоричні вірші. Вічність — це той вимір, де є Бог, де є любов і всі ті, хто любить мене і кого люблю я. Вічність – це моє серце. Талановитий український філософ Сковорода, якщо я не помиляюся, писав, що вічність — це твердь, яка скрізь і в усьому твердо стоїть, всю тлінь, як одяг, носить. Вона — істина, а тому нетлінна. “Світло премудрості тоді входить у душу, коли людина два єства пізнає: тлінне та вічне”. На мою думку, це те, що відмовляється прийняти розум, коли серце прагне поринути туди. Вічність поза свідомістю і несвідомим. Вічність для мене реальніша, ніж час. Моя вічність тільки починається...
– Джоне, скажіть, чи вважаєте ви себе щасливою людиною? І що, взагалі, оте щастя? Чи існує воно?
– Ви знаєте, Дмитре, я завжди був щасливою людиною... Я любив батьків, любив друзів, те середовище, в якому виріс. Я щасливий, тому що маю віру в Бога, тому що Бог подарував мені талант – величезний океан, щоб я розлив його по світові. І тоді хоча б іще одна людина має усміхнутися! Це щастя! Сподіваюсь, прийде час, коли моє щастя можна буде помножити на вічність...
Я також щасливий, коли дивлюсь на природу, на те, що створив Бог для нас. Хіба це не прекрасно прокидатися зранку, чути голос рідного песика; знати, що хтось чекає на тебе! 45 років я щасливий разом із дружиною, а зараз краплини щастя дарують мої внуки.
– Якби Бог викликав до себе і запитав, чи хочете ви щось змінити у своєму житті, прожити його ще раз, що б ви відповіли перед обличчям Всевишнього? Чи хотіли б ви прожити іще одне таке саме життя?
– Ви знаєте, може, я б і хотів щось змінити, але коли знаєш, що все у світі – від Бога, коли насправді Бог керує долею, твоїми вчинками, що життя веде тебе своїм шляхом, — хіба тоді можна думати про те, щоб щось змінити? Це незмінні речі Бога: час... матерія. Не можна втручатися у справи Всевишнього. Я не фаталіст, я просто вірянин.
Я дякую Богові
за те, що він
завжди зі мною, за те, що він подарував мені це життя. Ми маємо
піклуватися про
Всесвіт. І тоді наш світ буде вічним. Життя потребує любові, хіба ні?
