СХОДИ ДО “ХРАМУ” ДЖОРДЖА ГЕРБЕРТА
Чи не найметафізичніший з-поміж англійських “поетів-метафізиків”, Джордж Герберт не належав до числа учнів засновника школи Джона Донна, хоча цінував і любив його поезію: доннівській ускладненості він протиставив, говорячи словами сучасника, “жахаючу ясність”. У рамках “метафізичної школи” він справив безпосередній вплив на Річарда Крешо і Генрі Воена, а пізніше його вірші надихали таких різних поетів, як Емілі Дікінсон і Джерард Гопкінс. Колрідж визнавав “велику загальну цінність його поезій, які є, в більшості своїй, єдині у своєму роді”, а Т.-С. Еліот вважав, що Герберт “може справедливо бути названий найбільшим поетом”.Метафізичне спрямування поезії Герберта було віддзеркаленням його особистої побожності, що привела його зрештою до прийняття духовного сану. Ісаак Волтон, автор біографії поета (1670 р.), завершує її словами: “Так він жив і так він помер, немов святий, незаплямований світом, сповнений діянь милостині, сповнений Смирення і всіх взірців благочестивого життя”. Найближчий друг Герберта , Ніколас Феррар, ставив його поруч із першими святими, а Воен, в “Оливній горі”, канонізував його як “найславетнішого істинного Святого”.
Проте святість далася Гербертові не відразу і
не без внутрішньої боротьби. Історія його життя1 розпочалася
3
квітня 1593 р. у Монтґомері (Уельс): він став п’ятим сином Річарда і
Маґдалени
Герберт, що забезпечило йому всі переваги аристократичного походження.
Після
смерті батька (1596 р.) родину очолив старший брат Джорджа Едвард, теж
поет,
впливовий філософ і посадовець, згодом удостоєний звання пера. Їхня
мати також
була видатною особистістю: “Візія краси для світу, дзеркало Бога”, як
Герберт
назвав її пізніше, вона належала до найблискучіших леді свого часу, а
після
одруження з лордом Денверсом (1608 р.) її дім у Челсі став одним з
головних
центрів інтелектуального життя Британського королівства.
Тож Герберт був народжений для того, щоб посісти високе становище в суспільстві, і мав здобути відповідну освіту. Спершу учень Вестмінстерської школи, потім студент кембриджського коледжу Св. Трійці, він одержує ступінь бакалавра, далі — магістра і продовжує своє сходження по щаблях академічної ієрархії; наступними кроками для нього стало обрання університетським читцем з риторики (16І8 р.) та публічним оратором (з 1620 р.). Далі перед ним відкриваються перспективи стрімкої політичної кар’єри, тим більше, що його ораторські здібності високо оцінив король Яків І, назвавши його “університетським самоцвітом”; два роки поспіль (1624—1625) він представляв Монтґомері в парламенті... Немає нічого дивного в тому, що пізніше один джентльмен на ім’я Чарлз Коттон підозрював, ніби Герберт був “глибоко заражений амбіцією”! Але вже 1626 р. ми бачимо його в сані диякона в містечку Літон Бромсволд (графство Гантінґтоншир), за чотири милі від Літл Ґіддінґа, де релігійну громаду очолював його друг Ніколас Феррар. Отже, Герберт, говорячи словами Феррара з його передмови до посмертної збірки гербертівських поезій, обрав “радше служити при Божому “олтарі, ніж шукати честі на державній службі”.
Щодо поезії, то тут він став на шлях служіння
Господу набагато раніше, про що свідчать два сонети 17-річного
Герберта,
надіслані ним його матері “як новорічний подарунок”. Наведемо другий з
цих
сонетів у нашому перекладі:
Чорнила, Боже: Твоя Велич для
Землі—немов Потоп; Тобі осанну
Ллє кожна Хмара і не дозволя
Поетам іншого для нього вжитку.
В Троянд про Тебе мова і в Лілей:
Блюзнірство це— зробити Щоки з квітки.
Хіба в Жінок Кришталь замість Очей?
Це винаходи розуму низького,
Який палає не для прославлянь
І Господу не шле Чорнилом дань.
Розтявши плоть, не знайдете нічого
В обличчі гарному, сам бруд, — даси
Лиш Ти, о Боже, відкриття краси.
1629 р. Герберт одружився з кузиною свого вітчима Джейн Денверс, а наступного року був призначений ректором у Бемертоні поблизу Солсбері і висвячений на священика. Парафіяни називали його “святим містером Гербертом”.
1 березня 1633 р., помираючи від сухот, він попросив свого друга Артура Вуднота, який був з ним у його останні години, передати Ніколасові Феррару рукопис, що мав назву “Храм. Священні поезії та особисті відгуки”, зі словами: “Скажи йому, що він знайде тут зображення багатьох духових конфліктів, які відбулися між Богом і моєю душею перед тим, як я зміг підкорити себе волі Ісуса, мого Господаря [my Master], у служінні якому я тепер здобув досконалу свободу; заохоть його прочитати це, і якщо він прийде до думки, що це може послужити на користь якійсь пригніченій бідній душі, нехай це буде опубліковано; якщо ж ні— нехай він спалить це...” (за Ісааком Волтоном).
Феррар виконав заповіт Герберта— так побачила світ збірка “Храм”, що вразила сучасників поетичним “зусиллям віри”.
Збірка поділяється на три частини, з яких перша і третя — дидактичні поеми, а друга— найбільша— обіймає релігійно-містичну лірику, що, власне, й принесла її авторові заслужену славу. Назви цих частин— “Церковний Притвор”, “Церква” і “Церква Войовнича”.
Під склепіннями створеного Гербертом “Храму” є всі головні атрибути храму як дому Божого, побудованого людськими руками. Маємо тут, крім “Церковного Притвору” з його “Надбрамним каменем”, і “Церковний замок і ключ”, і “Церковну підлогу”, і “Церковні надгробки”, і “Вікна”, і “Вівтар”. Усе це— допоміжні образи або ж образи-символи, покликані наблизити до нашого розуміння реалії вищого порядку (як-от образ церковної підлоги — символ моральних основ людського життя).
Така “архітектурна” символіка має своїм джерелом Біблію, адже “Святий Дух,— як влучно зауважив в одній зі своїх проповідей Донн,— здається, насолоджувався метафорою Будівництва”. Самй слово “храм” вживається в Біблії в чотирьох значеннях, перше з яких є прямим, а інші— переносними:
1) церква як дім Господа, як “дім молитви для всіх народів” (Ісая 56:7) ;
2) природний лад загалом;
3) Тіло Христове;
4) людське тіло.
На початку XVII ст., за К. А. Патрідесом, слово “храм” (англ. “temple”) набуло в англіканській традиції ще одного значення:
5) церква як громада вірних.
Герберт додає до цих п’ятьох значень шосте:
людське серце як осередок духового життя людини (див.
“Церковну підлогу”). Нарешті, сьоме, теж переносне, значення
засвідчене вже в самій назві його збірки: “Храм” як витвір поета, який,
пишучи,
вшановує Бога засобами свого мистецтва, так само як зодчий, будуючи
храм з
каменю,— засобами свого.
Тут потрібно пригадати, що всі великі
будівничі Писання зводили свої епохальні споруди не на власний смак і
розсуд, а
за приписами, відкритими їм у божественних об’явленнях: адже не хто
інший, як
Господь Бог, Передвічний Архітект, надав Ноєві пропорції для ковчега,
Мойсеєві—
для Скинії, а Соломонові— для Єрусалимського Храму. Так само й поет, за
переконанням Герберта, втілює не свій власний задум, а задум самого
Творця, тож
у “Присвяті” до “Храму” він звертається до істинного Автора зібраних
там
віршів:
Втім, не мої— бо їх одержав я
Від Тебе.
А в поезії “Йордан” (ІІ) Герберт проводить думку про безплідність творчості, скерованої на те, щоб висловити поетове “я”.
Поруч із архітектурною образністю в “Храмі” представлені образи, взяті зі сфери природи, живої й неживої, образи предметів щоденного вжитку,— але призначення їх те саме: розкривати суть певних нематеріальних— метафізичних— сутностей. Герберт говорить про звичайні, прості речі: про зів’ялий букет квітів, про дальній пагорб, до якого прямує прочанин,— і відкриває перед нами за їх допомогою двері в іншу реальність, навіює містичний настрій.
Як справедливо зазначає К. А. Патрідес, Гербертів метод у цьому випадку— це метод Біблії загалом і Євангелія зокрема: адже Христос навчав притчами, вдягаючи божественні істини в буденні шати легко зрозумілих для кожної людини образів: хліба і вина, виноградника й овечої отари, світильника і золотого таланта.
Так само й мова Гербертової поезії— проста і “жахаюче” ясна, без барокової “закучерявленості”,— має своїм зразком мову біблійну, адже, як сам Герберт зауважує у своєму трактаті “Священик до Храму”, Христос обмежував Себе звичайною, загальноприступною мовою, “аби Його Вчення легше проникло в серця навіть найпосередніших”.
Дещо недоречно на цьому тлі виглядають у Герберта комерційні і правничі терміни: так, про Христа часом говориться, що Він був “проданий” за нас або що Він узяв на Себе наш “борг”,— і далі в цьому ж ключі, зі згадками про прибутки і видатки, торгові угоди і рахунки, оренду й орендну платню. Але, придивившись, ми впізнаємо тут термінологію апостола Павла з його “Послання до римлян”, де місія Спасителя окреслюється як “відкуплення” наших гріхів (3:24І. Цю саму ідею, вдаючись до судової мови, розвиває і класична протестантська теорія Спокути: в одному з англійських богословських трактатів початку ХVІІ ст. Христа названо “нашим Поручителем” перед Богом. А Волтер Ролей, старший сучасник Герберта, у своїй “Прощі пристрасної людини” писав:
Безвадний, істинний Юристе...
Як бачимо, і своєю образністю, і своєю поетичною мовою Герберт завдячує Біблії, про яку він якось сказав (за свідченням Феррара), що не розлучився б із жодним її аркушем навіть в обмін на цілий світ.
Водночас Герберт володіє даром надання віршеві гострої емоційної напруги— цю його рису К. А. Патрідес визначає як “контрольоване шаленство”,— попри свої неприховані дидактичні наміри, він не дивиться на читача згори вниз, як учитель на учня, не вказує йому найкоротшого шляху до істини, але шукає її разом з ним, на його очах переборюючи власні болючі сумніви і внутрішні протиріччя— “такі духовні конфлікти, про які ніхто не може й подумати, лише ті, хто їх пережив” (слова самого поета, записані Ісааком Волтоном).
Нарешті, з простотою мови і ясністю образного ряду в Герберта поєднується вражаюча версифікаційна техніка: він майстерно оперує різностоповим ямбом, укладаючи його в найрізноманітніші за будовою строфи, а часом— у згоді з поетикою бароко — вдається до фігурної (зорової) поезії.
З-поміж українських поетів XVII ст. певну спорідненість із Джорджем Гербертом виявляє Іван Величковський: їх поєднує і титул “поетів-метафізиків”, і експериментування з фігурними віршами [хоча захоплення ними носило у Величковського всепоглинний характер, а не принагідний, як у Герберта], і присвячення свого життя священицькому служінню. Але треба врахувати, що Герберт стоїть до сучасного англійського читача незрівнянно ближче, ніж Величковський і взагалі вся наша барокова поезія— до читача українського, бо перешкодою до сприймання цієї поезії сьогодні є і її силабізм, і її книжна мова, суттєво відмінна від сучасної української, тоді як англійська мова від гербертівських часів не зазнала якихось кардинальних змін.
... Продовжуючи ряд таких милих серцю Герберта метафор, перекладача його поезій можна назвати брамкарем, який відчиняє двері його “Храму” перед чужоземними прочанами.
Київ
© Олена О’Лір, 2004.
