РАЙМОНД КОУРІ

ОСТАННІЙ ТАМПЛІЄР

(Уривки з роману)

З англійської переклав Володимир ГОРБАТЬКО

 

Акра, Латинське Єрусалимське Королівство

1291 рік

Святу землю втрачено!

Ця думка штрикала Мартіна де Кармо, наче гострий цвях. Породжуване нею гірке почуття приреченості було ще жахливішим, ніж полчища нападників, які напирали через пролом у стіні.

Він усіляко намагався відігнати цю думку геть.

Ні, зараз не час ремствувати.

Він має робити своє діло — убивати.

Високо тримаючи меч над головою, він кинувся крізь задушливу хмару диму та пилу й вклинився в охоплені диким завзяттям лави ворогів. Вони були всюди. Їхні криві шаблі й сокири врізалися в плоть, а їхні бойові крики проривалися крізь навальне ритмічне биття литавр за кріпосними стінами.

З усієї сили врізав він мечем, розколовши людський череп до рівня очей, — і за мить вивільнив лезо і готовий знову завдати удару кинувся на наступного ворога. Мигцем поглянувши праворуч, він побачив, як Еймар де Війєр простромив груди якомусь нападнику, й кинувся до іншого. Оглушений стогонами поранених і несамовитими криками, які лунали звідусіль, Мартін відчув, що хтось намагається вхопити його за ліву руку. Миттєвим ударом руків’я рицар відкинув ворога й рубнув його мечем, відчуваючи, як лезо розсікає плоть і кістки. Краєм ока він забачив небезпеку з правого боку й інстинктивно махнув мечем у той бік, розрубавши нападнику передпліччя, а потім розсік йому щоку і язик.

Уже декілька годин Мартін і його товариші билися без передиху. Невпинні приступи мусульман виявилися куди навальніші, ніж очікувалося. Протягом кількох днів на місто безперервним дощем сипалися стріли й метальні ракети з палаючою смолою, через що пожеж виникало більше, ніж обложені були спроможні згасити. Одночасно вояки султана робили підкопи під товстелезними стінами, закладали туди оберемки хмизу й підпалювали їх. Ці імпровізовані печі утворили тріщини в кількох місцях, і стіни стали рушитися під ударами каменюк із катапульт. Лише вольовий порив допоміг тамплієрам і госпітальєрам відбити атаку на Ворота святого Антонія, після чого нападники підпалили їх і відступили. Стосовно ж Пруклятої вежі, то вона, наче підтверджуючи свою назву, дала змогу несамовитим сарацинам увірватися до міста — і тим самим визначила його долю.

Хрипіння вмираючих затихло, чувся тільки гамір у стані сарацинів, і Мартін, висмикнувши меча, став розпачливо озиратися довкола, сподіваючись хоч на якийсь проблиск надії, але — марно: Святу землю було втрачено. Йому стало страшно від жахливої думки, що до ранку всі вони будуть мертві. Їм протистояло досі небачене за чисельністю військо і, незважаючи на гнів і лють, що вирували в його жилах, усі його зусилля, а отже — і зусилля його побратимів, були приречені на невдачу.

Незабаром його керманичі також усвідомили це. Його серце стислося, коли він почув фатальний звук сурми, що закликбла ще живих тамплієрів залишити оборонні рубежі міста. Його затьмарені шаленством очі кидали навсібіч гнівні погляди. Зустрівши погляд Еймара де Війєра, він прочитав у ньому ті самі лють і сором, які палили зсередини і його. Пліч-о-пліч вони пробили собі дорогу крізь знетямлений від страху натовп до відносно безпечної казарми тамплієрів.

Мартін ішов за старшим товаришем, який безцеремонно протискувався крізь натовп переляканих городян, які шукали порятунку за стінами, що огороджували казарму. Побачена там картина вразила його ще більше, аніж кривава бійня, свідком якої він був назовні. На грубому, трапезному столі лежав Вільям де Боже, Великий Магістр рицарів-храмовників. Маршал Пітер де Севрей і двоє ченців стояли поруч. Скорботний вираз на їхніх обличчях не залишав жодних сумнівів. Коли рицарі підійшли до столу, Вільям розплющив очі і, підвівши голову, мимоволі застогнав від болю. Мартін приголомшено дивився на нього, не вірячи власним очам: обличчя старого було бліде, як крейда, очі налиті кров’ю. Мартін окинув оком тіло Великого Магістра, намагаючись збагнути, що з ним таке, і помітив оперену стрілу, яка стирчала з грудей. Вільям де Боже однією рукою стискував держално стріли. Другою він зробив знак Еймару — той наблизився, преклонив коліна і узяв його руку у свою.

— Вже час, — через силу, але виразно вимовив Магістр. У його голосі відчувалися біль і слабкість. — Вирушайте негайно. І нехай Господь допоможе вам.

Мартін пропустив сказане повз вуха. Його увага була зосереджена на чомусь іншому, на тому, що кинулося йому в очі, коли Великий Магістр розтулив рота. Це був його язик — почорнілий язик. Гнів і ненависть сповнили його, коли Мартін збагнув, що це була дія отруєної стріли. Керманич ордену, цей поважний і впливовий чоловік, який завжди відігравав найважливішу роль у кожній миті буття молодого рицаря, був при смерті.

Мартін звернув увагу, що Вільям де Боже, звівши очі на Пітера Севрея, ледь помітно йому кивнув. Маршал підійшов до столу, зупинився в ногах умираючого і, піднявши вельветове покривало, витягнув невелику, пишно оздоблену скриньку. Завдовжки вона не перевищувала трьох корхів. До цього Мартін ніколи її не бачив. У німому заціпенінні він дивився, як Еймар підвівся з колін і благоговійно поглянув на скриньку, а потім подивився на Магістра. Старий якийсь час пильно дивився на нього, потім знову заплющив очі. Його дихання стало зловісно хрипким. Еймар підійшов до де Севрея і міцно обійняв його, потім підняв скриньку і, окинувши всіх поглядом, попрямував до виходу. Проходячи повз Мартіна, він сказав:

— Ходімо.

Мартін завагався і подивився на Вільяма де Боже, а потім — на маршала, який кивнув головою на знак згоди. Він поспішив за Еймаром і незабаром зрозумів, що вони йдуть не в бік битви, а до фортечного причалу.

— Куди ми йдемо? — запитав він. Еймар не зупинявся.

— “Храм Сокола” чекає на нас. Хутчіш. — Мартін, спантеличений, зупинився як укопаний. Невже ми покидаємо наших товаришів?

Він знав Еймара де Війєра від дня смерті свого батька, який був рицарем і помер п’ятнадцять років тому, коли Мартіну було всього п’ять. Відтоді Еймар був його опікуном, його наставником, його героєм. Вони билися пліч-о-пліч у багатьох битвах і, як вважав Мартін, буде цілком природним, коли вони й далі битимуться пліч-о-пліч і разом загинуть, коли настане їхній смертний час. Але тільки не це! Це ж просто безумство. Дезертирство — ось як це зветься.

Еймар теж зупинився, але тільки для того, щоб схопити Мартіна за плече і примусити його йти.

— Поквапся, — наказав він.

— Ні! — закричав Мартін, відштовхуючи руку Еймара.

— Так! — різко заперечив старший рицар.

Мартін відчув, як нудота підступає до горла. Він сполотнів і, насилу добираючи слова, промовив:

— Я не покину своїх побратимів. Ані зараз, ані будь-коли.

Еймар важко зітхнув і озирнувся, окинувши поглядом обложене місто. Палаючі снаряди, описуючи дуги у вечірньому небі, з шумом і свистом падали на місто звідусюди. Міцно тримаючи скриньку, він обернувся і з погрозливим виглядом підійшов впритул до Мартіна. Його обличчя було так близько, і Мартін побачив, що очі друга були повні сліз.

— Ти думаєш, я хочу залишити їх у біді? — Його різкий шепіт розтинав повітря. — Покинути нашого Магістра в його останню годину? Як ти міг думати таке про мене?!

Душа Мартіна була в сум’ятті.

— Тоді... чому?

— Те, що ми мусимо зробити, є набагато важливішим, ніж убити ще кількох скажених собак, — похмуро пояснив Еймар. — Це вкрай необхідно для продовження справи нашого ордену. І ми хочемо бути певними — все, за що ми билися, не помре тут разом із нами. А зараз поквапмося.

Мартін розтулив був рота, щоб заперечити, але з виразу обличчя Еймара було ясно, що він непохитний. Мартін мимоволі кивнув, висловлюючи таким чином неохочу згоду, і рушив за старшим товаришем.

Єдиним судном, що залишалося в гавані, був “Храм Сокола”. Решта галер встигли відплисти ще до того, як тиждень тому сарацини внаслідок штурму спромоглися відрізати основну міську гавань. Судно, що низько сиділо у воді, завантажували раби, зброєносці і рицарі. У голові Мартіна виникало багато питань, але часу, щоб поставити їх, не було. Коли вони наблизилися до гавані, він упізнав капітана судна — чоловіка, відомого йому тільки на ймення, Гуго, і якого, — він це знав — високо цінував Великий Магістр. З палуби корабля капітан спостерігав за гарячковою біганиною цих людей. Мартін окинув поглядом судно: від кормової надбудови до високої щогли, потім — до носа галери, де красувалася надзвичайно правдоподібно вирізьблена фігура хижого птаха.

Не стишуючи ходи, Еймар прокричав капітанові галери, що стояв на палубі “Храму Сокола”:

— Вода і провізія на борту?

— Так.

— Тоді кидайте все і негайно відпливаємо.

За кілька хвилин прибрали трап, віддали швартові, і “Храм Сокола” за допомогою веслярів баркаса галери відчалив від пристані. Трохи згодом пролунала команда наглядача, і галерні раби опустили весла в темну воду. Мартін спостерігав, як веслярі баркаса видерлися на палубу, потім утягнули на неї сам баркас і закріпили його. Під ритмічні гучні удари гонга і натужне ухання понад півтори сотні прикованих ланцюгами веслярів галера набрала швидкість і рушила вздовж масивної фортечної стіни.

Тільки-но вона стала виходити у відкрите море, на неї градом посипалися стріли. Море навколо зашипіло, запінилося і завирувало, коли самостріли і катапульти султана почали вести прицільний вогонь по галері, що намагалася прорватися на морські простори. Але невдовзі вона опинилася поза межами їхньої досяжності. Мартін, стоячи на палубі, почав удивлятися в пейзаж споруд міста, від якого вони віддалялися. Язичники, висипавши на міський вал, ревли як звірі в клітці й улюлюкали їм услід. Позаду них розгоралося пекло під акомпанемент несамовитих криків та стогонів чоловіків, жінок і дітей; та у супроводі безперервного громового гуркоту бойових барабанів.

Поступово за допомогою вітру, що дув з берега, галера набрала швидкість, і ряди її весел то підіймалися, то опускалися, немов крила, що торкалися темної води. Вдалині, на обрії, небо набувало зловісно-чорного відтінку.

Усе скінчилося.

З ще досі тремтячими руками і болем в серці Мартін де Кармо поволі, з очима, повними печалі, повернувся спиною до землі, у якій він народився, і став дивитися в той бік, де на них чигав шторм.

 

 

1

Спочатку ніхто не помітив чотирьох вершників, що виринули з темряви Центрального парку.

Увагу всіх було прикуто до того, що відбувалося за чотири квартали на південь, де у супроводі безлічі фотоспалахів і телекамер розмірений потік лімузинів висаджував на тротуар елегантно вдягнених знаменитостей, а також смертних, скромніших на вигляд. Усе це відбувалося біля Музею мистецтв “Метрополітен”.

Це була одна з тих грандіозних подій, організувати яку було під силу лише такому місту, як Нью-Йорк, тим паче що винуватцем урочистостей був Музей мистецтв. Освітлена безліччю яскравих вогнів, з промінням прожекторів, що пронизували чорне квітневе небо, розпластана споруда музею нагадувала маяк у серці міста, який притягував до себе загальну увагу. Цей маяк вабив гостей крізь строгі колони, що служили опорою неокласичному фасаду, над яким піднеслася вивіска з написом: “СКАРБИ ВАТИКАНУ”.

Ходили чутки про відкладення цього заходу і навіть — про скасування його взагалі. Як завжди буває в таких випадках, здобуті напередодні агентурні дані спонукали уряд привести служби боротьби з тероризмом до щонайвищої готовності. По всій країні органи влади штатів і міст запровадили підвищені заходи безпеки. У самому Нью-Йорку війська національної гвардії патрулювали метро і мости; водночас у зміні по дванадцять годин чергувала поліція.

Щодо виставки, то її тематика робила її зоною підвищеного ризику. Поза це численні побажання громадськості і чиясь сильна воля взяли гору, і рада музею проголосувала за те, щоби всі заходи проходили за вже наміченим планом. Будь-що — шоу відбудеться, і це стане ще одним підтвердженням незламного духу міста.

Молода жінка з чудовою зачіскою і бездоганно білою емаллю зубів стояла спиною до музею, втретє позуючи перед телекамерою, щоб якнайкраще почати вступну частину репортажу. Перші дві спроби не вийшли через те, що спочатку вона була занадто напружена, потім — занадто розкута. З того, як дівчина-репортер дивилася в об’єктив, можна було судити, що цього разу вона налаштувалася всерйоз.

— Я не можу пригадати, коли Метрополітен востаннє приймав так багато іменитих гостей. Я певна, що нічого подібного не траплялося від часу демонстрації експонатів індіанців майя кілька років тому, — оголосила вона, у той час як круглопикий чоловік середніх років виходив з лімузина разом із високою худорлявою жінкою, одягненою в блакитну вечірню сукню, яка аж занадто обтисла її фігуру і, мабуть, краще б годилася для її дочки.

— А ось і наш мер зі своєю чарівною дружиною, — захоплено повідомила жінка-репортер, — наша ріднесенька королівська сімейка, що по-світськи затрималася з прибуттям — це зараз так модно.

Прибравши значущого виразу, вона серйозно вела далі:

— Багато експонатів, представлених сьогодні, ніде і ніколи не виставлялися для публіки. Вони були сховані в підвалах Ватикану впродовж століть і...

Цієї миті свист і захоплені вигуки, якими несподівано зреагували глядачі, відвернули її увагу.

Стишивши голос, вона відвернулася від камери і перевела погляд на збуджений натовп.

І тут вона побачила вершників.

Коні були пречудові: велично сірі і гніді, з чорними хвостами і довгими гривами. Але насправді цікавість натовпу викликали саме вершники. Вони рухалися в один ряд і були вбрані в однаковий середньовічний обладунок. На них були шоломи із заборолом, кольчуги, металеві наплічники на шкіряних куртках і стьобані штани. Складалося враження, що їм вдалося подолати просторово-часовий бар’єр. Це враження посилювали довгі, вкладені в піхви мечі, що звисали з поясів. Найбільше вражали накинуті поверх обладунку довгі білі мантії, на яких було зображення криваво-червоного хреста з розширеними кінцями.

Коні рухалися легкою риссю.

Натовп був у дикому захваті. Рицарі наближалися поволі, спрямувавши погляд просто себе, наче не помічаючи того, що діється навколо них.

— Ви тільки-но подивіться, що у нас тут відбувається! Схоже, що Метрополітен і Ватикан зняли сьогодні увечері всі обмеження. Яка пишність! — з ентузіазмом коментувала репортер, настроюючись вести репортаж за стандартною в шоу-бізнесі схемою. — Лишень погляньте, що відбувається з натовпом!

Коні дійшли до обочини тротуару перед музеєм. І тут сталося дещо дивне: рицарі не зупинилися, а поволі повернулися обличчями до музею. Потім, не уповільнюючи крок, вершники стиха пришпорили коней, і ті ступили на тротуар. Продовжуючи поволі рухатися, чотири рицарі проїхали верхи брукованим майданчиком.

Пліч-о-пліч вони стали підійматися каскадом сходинок, прямуючи, поза всяким сумнівом, до музейного входу.

 

 

2

— Мамо, мені дуже треба в туалет! — благально мовила Кім.

Тес Чайкіна поглянула на свою дочку з неприхованим роздратуванням. Тес, її мати Ейлін та Кім щойно зайшли до музею, і Тес сподівалася хутенько оглянути неймовірну безліч експонатів ще до того, як розпочнуть вступні промови і буде виконана решта неминучих формальностей. Але тепер доведеться все це відкласти. Кім поводилася, як будь-яка дев’ятирічна дівчинка в подібних випадках: трималася до останнього, аж доки настане найнедоречніший момент попроситися до туалету.

— От біда мені з тобою, Кім.

У великій залі було повно людей. Проштовхуватися крізь них для того, щоб провести дочку в туалет, видавалося перспективою не з приємних.

Мати Тес, навіть не намагаючись приховати свого задоволення від цієї сцени, не забарилася втрутитися:

— Я відведу її, а ти займайся своєю справою. — І, усміхнувшись із розумінням, додала: — Так кортить подивитися, як ти їй потім це пригадаєш!

Тес кинула на неї гострий погляд, потім позирнула на свою дочку і докірливо похитала головою. Дівчинка з іскристими зеленкуватими оченятами завжди вхитрялася викрутитися з будь-якої ситуації завдяки своїй дитячій чарівності.

— Зустрічаємося у великій залі. — Вона погрозила Кім пальцем. — І не відходь від бабусі. Не дай Боже ще загубити тебе в цій товкотнечі.

Кім удавано важко зітхнула і закотила очі. Тес прослідкувала, як вони зникли в штовханині, потім обернулася і попрямувала до зали.

 

Величезне фойє музею, а також велика зала були переповнені сивочолими чоловіками і сліпуче-гарними жінками. Озираючися довкола, Тес почувалася ні в сих ні в тих: згідно з етикетом на чоловіках були чорні краватки, жінки були вбрані у вечірні сукні. Їй було вкрай неприємно вирізнятися на загальному тлі — як через свій недостатньо вишуканий гардероб, так і через дискомфорт, спричинений тим, що абсолютно чужа їй публіка сприймає її як свою.

Тес не усвідомлювала, чому навколишній люд звертає на неї увагу. Це зовсім не було пов’язано ні з її звичайною, зшитою по фігурі і трохи вищою від колін чорною сукнею, що підкреслювало плавність її рухів, ні зі звичним дискомфортом, який вона відчувала, відвідуючи такі помпезні й одночасно такі нудні заходи, як відкриття цієї виставки. Люди просто не могли не помічати її — і все. Так було завжди. І за що їх було винуватити! Спокусливо в’юнкі кучерики обрамлювали пристрасні зелені очі, які випромінювали інтелект, — це незмінно вабило й цікавило. Її тридцятишестирічне пружне тіло у розкутих рухах, плавних кроках цю цікавість тільки підсилювало. А те, що вона не надавала своїй зовнішності ніякого значення, ще більше причаровувало оточуючих. На жаль, їй увесь час не щастило з представниками сильної статі. Закінчилося тим, що їй у чоловіки дістався найгірший примірник з цієї нікчемної зграї. Але нещодавно вона свою помилку виправила.

Тес зайшла до основної демонстраційної зали. Голоси відвідувачів, відлунюючи від стін, зливалися в одне розмірене дзижчання, у якому неможливо було розчути, що вони кажуть. Схоже, добра акустика не була основною метою при проектуванні музею. Тес розрізняла уривки ледь чутної камерної музики, виконавцями якої був запханий у куток суто жіночий струнний квартет, що енергійно цигикав на своїх інструментах.

Відповідаючи легким кивком голови тим людям, що усміхалися їй у натовпі, Тес пройшла повз звичайну для таких церемоній виставку живих квітів від фірми Лайли Воллес, а також повз нішу, з якої на натовп дивилася покрита біло-блакитною глазур’ю граціозна теракотова скульптура “Мадонна з немовлям” роботи Андреа делла Роббіа. Проте вони були не в самоті, тут було представлено багато інших зображень Ісуса Христа і Божої Матері, які сьогодні прикрашали музей.

Майже всі експонати було виставлено у скляних шафах, і навіть побіжний огляд запевняв, що багато які з них мають велику цінність. Навіть на людей невіруючих — як Тес — вони справляли сильне, навіть хвилююче враження. Вона плавно линула парадними сходами, що вели до демонстраційного залу, і серце її, у передчутті незвичайного, прискорено билося.

Тут було представлено пишні алебастрові вівтарі з Бургундії із зображеннями яскравих епізодів з життя Діви Марії. Було безліч хрестів із щирого золота, рясно інкрустованих коштовними самоцвітами; один із них, виготовлений у XII сторіччі, складався з-понад ста фігур, вирізаних із бивня моржа. Були тут і майстерно зроблені мармурові статуетки та різьблені дерев’яні раки для мощей. Навіть порожні, вони слугували чудовим зразком копіткої праці середньовічних майстрів. Прекрасний, зроблений із міді у формі орла аналой займав своє місце поряд із дивовижно розписаним іспанським великоднім поставником у два метри заввишки, узятим з апартаментів самого Папи.

Оглядаючи різні експонати, Тес постійно і болісно відчувала, що в своїй професійній діяльності вона не може похвалитися такими здобутками. Предмети, які лежали перед нею, були надзвичайно цінні. Ні про що подібне вона не могла навіть мріяти, проводячи розкопки протягом багатьох років. Безумовно, це були плідні роки, які не минули марно. Вони давали їй можливість подорожувати світом і занурюватися в історію загадкових культур. Деякі з раритетів, які їй вдалося знайти, експонувалися в декількох музеях у різних країнах. Але ніщо з того, що вона розкопала, не могло зрівнятися з експозицією єгипетського мистецтва в галереї Саклера або з експозицією примітивного мистецтва в Рокфеллер-центрі.

“Може... може, якби я покопала трохи довше...”

Тес прогнала цю думку геть. Вона усвідомлювала, що в житті не має перспективи, в усякому разі на найближче майбутнє. Їй лишалося тільки задовольнятися спогляданням минулого на відстані, лише як вдячному відвідувачу.

І треба віддати належне, споглядати справді що. Організація виставки стала знаменною подією для Метрополітену, тому що жоден із надісланих з Рима експонатів досі ніде не виставлявся.

Проте навряд чи можна було сказати, що все навколо сяяло золотом і коштовним камінням.

У заскленій шафі, перед якою вона зупинилася, містився, здавалося б, цілком мирський предмет. Це була коробка, за формою чимось схожа на давню, зроблену з міді друкарську машинку. Зверху на ній було безліч кнопок, а з усіх боків стирчали зчеплені одне з одним шестірні й важелі. Пристрій явно не вписувався в розкішний антикварний ландшафт.

Відкинувши своє довге волосся за плечі, Тес нахилилася, щоб краще роздивитися чудернацький механізм. Вона потягнулася за каталогом, аж раптом поверх свого нечіткого віддзеркалення у склі шафи, помітила ще одне, яке виросло за її спиною.

— Коли ви, як і раніше, розшукуєте Святий Грааль, то мушу розчарувати вас, шановна пані. На жаль, його тут немає, — вимовив чийсь скрипучий голос. І хоча минуло вже чимало років відтоді, як вона його чула, Тес неважко було впізнати цей голос.

— Клайве, — поглянула вона, обернувшись, на свого колишнього колегу. — Хай йому біс, як ся маєш, друже? Маєш чудовий вигляд. — Це було більше схоже на комплімент. Хоча Клайву Едмондсону нещодавно стукнуло п’ятдесят, здавався він набагато старшим за свої літа.

— Спасибі, а ти як ся маєш?

— У мене все гаразд, — кивнула вона. — А як ідуть справи у грабіжників могил у наші дні?

Едмондсон показав свої руки.

— Ці рахунки за манікюр мене доконають. А інше — все колишнє, як і за колишніх часів. У буквальному розумінні, — хихикнув він. — Я чув, ти працюєш у Манукяна?

— Є такий гріх.

— І як тобі там?

— Це щось неймовірне, — відповіла Тес. Тут вона теж покривила душею. Отримати місце в престижному Інституті Манукяна було великим успіхом для неї, але щодо того, як їй там працюється, далеко не все її влаштовувало. Проте подібні речі звичайно не афішують, беручи до уваги, яким, на превеликий подив, підступним і повним пліток здатен бути світ археології. Прагнучи зробити якесь ні до чого не зобов’язуюче зауваження, вона додала: — Знаєш, правду кажучи, я дуже нудьгую за хлопцями і нашими розкопками.

З його кволої усмішки можна було зрозуміти, що він не надто цьому вірить.

— Знаєш, ти небагато втратила. Газети чомусь не рясніють заголовками про наші знахідки.

— Ти не так мене зрозумів. Я хотіла сказати, що... — Вона роззирнулася, окинувши поглядом безліч експонатів довкола. — Можна сказати без перебільшення: відкопати будь-який з них було б щастям. — Несподівано вона сумно подивилася на нього: — Тож чому нам не пощастило знайти хоч що-небудь подібне?

— Не переймайся. Що до мене, то я не втрачаю надії. Це ти проміняла верблюдів пустелі на пильну контору, — сказав ущипливо Едмондсон. — Не кажучи вже про мух, пісок, жару і харчі — якщо те, що ми їли, можна назвати харчами.

— Боже, тільки не нагадуй мені про їжу, — засміялася Тес. — Варто лише мені пригадати, як ми харчувалися, і я вже не впевнена, що нудьгую за минулим.

— Ти ж знаєш, що завжди можеш повернутися.

Тес скривилася. Саме про це вона часто замислювалася.

— Хоч як там є, гадаю, це зараз нереально.

Едмондсон зробив невдалу спробу зобразити усмішку:

— Ти ж, певно, знаєш, що у нас завжди знайдеться для тебе лопата, — сказав він, очевидно не вірячи в те, що вона погодиться взяти ту лопату в руки. Запала напружена тиша. — Послухай, — додав він, — тут обладнали бар у єгипетській залі й, схоже, там є бармен, який знається на коктейлях. Я пригощаю.

— Ну що ж, тоді вперед. Але я приєднаюся потім. Мені треба дочекатися Кім та маму.

— Як, хіба вони тут?

— Уяви собі.

Він здійняв руки догори.

— Отакої! Подумати тільки: три покоління Чайкіних — і всі в одному місці!

— Я тебе попередила.

— Беру до відома, — кивнув Едмондсон і рушив крізь натовп. — Я знайду тебе потім. Тільки не здумай ушитися.

 

А надворі, на майданчику, ситуація була наелектризована до надзвичайності. Розштовхуючи роззяв, оператор кидався з боку в бік, намагаючись утримати в кадрі дівчину-репортера, коментарі якої тонули в галасі натовпу, що безперервно аплодував, радів і волав від захоплення. Здійнявся страшенний гамір, коли захоплені роззяви помітили невисокого опецькуватого чоловіка, одягненого в коричневу форму охоронця — він залишив свій пост і поспішив назустріч вершникам.

Краєм ока оператор побачив, що події розвиваються явно не за сценарієм. Рішучість, з якою поліцейський наближався до рицарів, і його виразні жести, безпомилково підтверджували припущення, що назріває конфлікт.

Підбігши до коней і перегородивши їм дорогу, охоронець здійняв руки, наказуючи процесії зупинитися. Натягнувши повіддя, вершники стримали коней, які хропли і топталися на місці, очевидно, почуваючися невпевнено через вимушену зупинку на сходах.

Схоже, розгоралася суперечка, але, як звернув увагу оператор, говорив тільки працівник служби безпеки. Що ж до вершників, то вони ніяк не реагували на його слова.

Зрештою, один із рицарів зробив таке: поволі, витискуючи з моменту всю театральність, вершник-бурмило, що знаходився ближче за всіх до охоронця, оголив меч і підніс його високо над головою, провокуючи новий залп фотоспалахів і вибухи оплесків.

Якийсь час він залишався нерухомим, тримаючи обома руками меч і дивлячись перед собою.

Притулившись одним оком до видошукача, а другим фіксуючи периферичні зображення на задньому плані, оператор несподівано відчув — щось вислизає від його уваги. Швидко він подав обличчя охоронця крупним планом. Що ж було в тому погляді? Розгубленість? Переляк?

І тут до оператора дійшло.

 

Це був страх за своє життя.

Натовп впав у дикий захват, скажено аплодуючи і збуджено волаючи. Оператор інтуїтивно злегка збільшив фокусну відстань, щоб дати зображення вершника крупним планом. І в цей момент рицар несподівано рубонув мечем з усього розмаху. Лезо, загрозливо поблискуючи віддзеркаленими у ньому вогнями штучного освітлення, описало в повітрі дугу і врізалося в голову охоронця нижче вуха. Удар був настільки сильний і стрімкий, що меч без перешкод пройшов крізь плоть, хрящ і хребет бідолахи.

Натовп, що спостерігав за цією сценою, несамовито-пронизливо заверещав від жаху, і цей вереск хвилями прокотився в нічній темряві. Голосніше за всіх істерично верещала дівчина-репортер. Вона схопила за руку оператора, зображення застрибало, але той, безцеремонно відштовхнувши її ліктем, знімав далі.

Голова поліцейського впала до його ніг, і глядачі з жахом спостерігали, як вона, підстрибуючи, котиться сходами музею, залишаючи за собою червоногарячий слід. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж обезголовлене тіло обм’якло і повалилося набік, вивергаючи струмінь крові.

Знетямлені від жаху підлітки, спотикаючись і падаючи, у паніці кинулися врозсип. Ті, хто стояв у задніх рядах, до ладу не знали, що відбувається, але здогадувалися: щось надзвичайне, і тому напирали вперед. За лічені секунди утворилася страшенна тиснява, повітря наповнилося несамовитими криками болю і страху.

Троє інших коней били копитами східці, кидаючись з одного боку в інший. І тут один із рицарів крикнув: “Вперед! Вперед!”

Убивця пришпорив свого коня, спрямувавши його до широко розчинених дверей музею. Інші мерщій рушили за ним услід.

 

 

3

Коли знадвору почулися крики, Тес, яка саме була у Великій залі, миттєво зміркувала, що відбувається щось недобре. Обернувшись, вона побачила, як перший вершник увірвався крізь двері, розбивши вщент скло, скалки якого, разом із уламками дерева, посипалися всередину. У Великій залі почалася веремія. Самовдоволене, бездоганно вбране товариство перетворилося на первісне стадо, що репетувало і безладно розбігалося. Чоловіки і жінки штовхалися і лементували, вислизаючи з-під копит коней, що сунули на них.

Троє вершників з ходу вклинилися у натовп і заходилися крушити мечами скляні вітрини, давити копитами скло і уламки дерева, трощачи і нищачи експонати.

Тес відтіснили убік, коли десятки гостей у відчаї спробували вибігти через двері, що вели на вулицю. Вона гарячково озирала залу. Кім і мама — куди вони поділися? Тес дивилася довкола, але їх ніде не було видно. Праворуч, за декілька кроків від неї, вертілися і шарахалися оскаженілі коні, знищуючи все більше і більше експонатів і розштовхуючи гостей, які відлітали до шаф і стін. Людські стогони і крики болю віддавалися луною у величезній залі. Серед відвідувачів Тес помітила Клайва Едмондсона, якого з силою відкинуло убік, коли один кінь позадкував.

Коні дико хропли, широко роздували ніздрі, із закушених вудил спадала піна. Вершники нагиналися і підхоплювали із розбитих шаф блискучі експонати, запихаючи їх у мішки, причеплені до сідел. Біля входу натовп, намагаючись вибратися назовні, не давав можливості поліції зайти всередину, і та виявилася неспроможною протистояти переляканій масі людей.

Один кінь, різко розвернувшись, зачепив боком статую Діви Марії, яка впала і розбилася об підлогу. Кінь наступив на неї копитом, розбивши вщент здійняті в молитві руки Мадонни. Зірваний із стіни збожеволілим натовпом прегарний гобелен топтали і коні, і люди. Тисячі хитромудро і старанно вишитих зображень перетворилися на шмаття за лічені секунди. Засклений стенд перекинувся, і з нього вивалилася, сильно пошкодившись при падінні, митра, розшита сріблом і золотом, яку відразу ж відфутболили в страшенній метушні. Решта вбрання — мантія — ширяла якийсь час у повітрі, немов чарівний килим, аж доки була розтоптана.

Втікаючи від коней, Тес кинула погляд по коридору. Там вона побачила четвертого вершника. За ним, у дальньому кінці коридору, було видно людей, що безладно розбігалися по інших залах музею. Вона знову стала шукати очима матір та доньку. “Де вони збіса можуть бути? Чи з ними все гаразд?” Напружено вдивлялася вона в натовп, намагаючись розрізнити їхні обличчя, але ні Кім, ні матері ніде не було.

Почувши командні вигуки, Тес обернулася і побачила поліцейських, яким зрештою вдалося прорватися крізь натовп людей, що рятувалися втечею. Зі зброєю в руках, намагаючись перекричати суцільний бедлам, вони стали наближатися до одного з трьох вершників, який раптом вихопив з-під мантії невеликий автомат і відкрив вогонь. Підкоряючись інстинкту, Тес упала на підлогу, затуливши голову руками, але встигла помітити, як вершник дав чергу, водячи автоматом туди-сюди і обсипаючи залу градом куль. Десяток людей, разом із поліцейськими, кинулися на підлогу, а розбите скло і зруйновані вітрини вмить забризкало кров’ю.

Із серцем, яке, здавалося, ось-ось вискочить із грудей, Тес лежала, скорчившись на підлозі, намагаючись не ворушитися, хоча внутрішній голос несамовито волав, спонукаючи її підхопитися і бігти. Вона побачила, як двоє вершників, за прикладом свого лютого побратима, відкрили вогонь зі схожої автоматичної зброї. Кулі рикошетили від музейних стін, створюючи ще більший тарарам. Раптом один кінь став дибки, і вершник, мимовільно змахнувши руками, дав чергу з автомата по стіні і по стелі, розкришивши візерунчасті алебастрові карнизи, що градом обрушилися на голови гостей, які верещали і корчилися долі.

Ризикнувши визирнути з-за шафи, Тес гарячково намагалася зміркувати — у який бік бігти. Помітивши за три ряди експонатів праворуч двері до іншої галереї, вона зусиллям волі примусила себе підвестися і побігла до тих дверей.

Тільки-но вона дісталася другого ряду, як раптом помітила четвертого рицаря, що прямував саме до неї. Вона швидко пригнулася, зиркаючи на всі боки, і побачила, як він, вправно керуючи конем, запетляв серед ще неушкоджених шаф, усім своїм виглядом демонструючи свою непричетність і байдужість до шарварку, скоєного трьома його соратниками.

Вона майже відчула на собі дихання його коня — той захропів, коли рицар, несподівано натягнувши поводи, змусив його зупинитися лише за два метри від неї. Тес пригнулася ще нижче і, охоплена страхом за своє життя, притислася до шафи з експонатом, прагнучи приборкати несамовите калатання серця. Потім вона підвела очі й побачила рицаря: величний у своїй кольчузі та білій мантії, він пильно придивлявся до однієї з шаф, віддзеркалюючись у численних вітринах.

Це була саме та шафа, вміст якої Тес розглядала, коли до неї підійшов Клайв Едмондсон.

З тихим жахом спостерігала вона, як рицар дістав меч, розмахнувся і з гуркотом обрушив його на вітрину, розбивши її на шматочки. Скалки розсипалися навколо Тес градом. Потім, вставивши меч у піхви, він, залишаючись у сідлі, нагнувся і узяв дивовижну скриньку — пристрій, що складався з кнопок, шестерень і важелів — і кілька секунд потримав його в руках.

Тес від страху затамувала подих, але, всупереч природному інстинкту самозбереження, який, як вона вважала, притаманний кожному, їй до нестями хотілося побачити, що відбувається. Не в змозі стримати цікавість, вона трохи висунулася з-за шафи, діставши можливість хоча б одним оком стежити за тим, що відбувається.

Рицар кілька секунд з якимось благоговінням дивився на пристрій, а потім ледве чутно вимовив:

— Veritas vos liberа¹...

————
¹ Істина порятує вас (лат.).

 

Тес витріщилася на рицаря, зачарована цим, схоже, дуже особистим ритуалом, але тут проторохтіла автоматна черга і вивела їх обох із мрійливого заціпеніння.

Вершник розвернув коня, і на мить його очі, хоча і затінені забралом шолома, зустрілися з очима Тес. Причаївшись за рогом шафи, вона заціпеніла від жаху; їй здалося, що серце її зупинилося. Кінь попрямував у її бік, просто на неї і... проскакав повз неї. Тес почула, як вершник, віддаляючись, прокричав трьом іншим:

— Гайда!

Підвівшись, Тес побачила, як високий рицар, який перший почав стріляти, заганяє невеликий гурт людей у куток біля головних сходів. Вона упізнала архієпископа Нью-Йорка, а також мера і його дружину. Ватажок рицарів кивнув головою, і високий вершник пришпорив коня крізь гурт очманілих гостей, потім схопив у оберемок жінку, що спробувала вчинити опір, і перекинув її через сідло. Він притулив пістолет їй до скроні, і вона заціпеніла від жаху, роззявивши рота в німому крикові.

Безпорадна, розбурхана і налякана Тес побачила, як чотири вершники попрямували до виходу. Вона звернула увагу, що з усіх рицарів тільки їхній ватажок був без автомата і лише у нього до луки сідла не був прив’язаний туго напханий мішок. Коли вершники проскочили галереями музею, вона хутко підвелася і, переступаючи через уламки, кинулася шукати свою матусю та донечку.

 

Рицарі з шумом проломилися крізь двері музею на яскраве світло телевізійних прожекторів. Окрім хлипів переляканих і стогонів поранених, обстановка зовні несподівано виявилася набагато спокійнішою. Довкола вершників залунали уривчасті й безладні вигуки чоловіків, в основному поліцейських:

— Не стріляти! У них заручник... не здумайте стріляти!

Рицарі стрімко спустилися східцями і поскакали алеєю; двоє із заручниками завбачливо прикривали тил. Вони рухалися швидко, але без метушні, не звертаючи уваги на завивання поліцейських сирен, які, розтинаючи темряву, лунали все ближче і ближче; за мить вони зникли в напівтемряві Центрального парку.

 

 

**********(Останній розділ)

Париж. Березень, 1314 рік.

Край вигону на Іль де ля Сіте стояла пишно оздоблена дерев’яна трибуна. Легенький вітерець колихав яскраві знамена і вимпели, бліді сонячні промені вигравали на крикливому вбранні почту короля і його прибічників, що вже встигли там зібратися.

Позаду збудженого і галасливого натовпу роззяв і завсідників стояв Мартін де Кармо, згорблений і змарнілий. На ньому була поношена коричнева мантія, подарована одним ченцем, якого він зустрів кілька тижнів тому.

Мартін сильно постарів, хоча було йому лише сорок із гаком. Майже двадцять років гарував він у тосканській каменоломні під немилосердним сонцем і жорстокими ударами наглядацьких батогів. Він давно полишив надію на втечу, як раптом стався обвал породи. Такі обвали і раніше траплялися досить часто, але цей був найбільшим і забрав життя багатьох невільників та кількох наглядачів. Скориставшись такою рідкісною нагодою, коли у клубах густої пилюки зчинився неймовірний безлад, Мартін і прикутий до нього чоловік спромоглися втекти.

Не зламаний довгими роками рабства і повністю відрізаний від усього, що відбувалося за межами тієї злощасної долини, Мартін мав у голові лише одну думку. Він подався до водоспаду і знайшов камінь з тріщинами, що нагадували тамплієрівський хрест з широкими кінцями, витягнув Еймарового листа і вирушив у довгу подорож через гори до Франції.

Подорож тривала кілька місяців, але довгождане повернення на батьківщину завдало йому лише жорсткого розчарування. Він дізнався про нещастя, які спіткали тамплієрів, і, наближаючись до Парижа, вже знав, що спізнився і ніяк не зможе вплинути на сумну долю ордену.

Мартін розшукував і розпитував, але не знайшов нікого і нічого. Всі його побратими зникли — вони або загинули, або переховувалися. Над великим собором Паризької Богоматері майорів королівський прапор.

Він залишився сам-один.

Стоячи в очікуванні серед натовпу, що обмінювався чутками, Мартін розпізнав вбрану в сіре постать папи Клемента, який зійшов східцями трибуни і сів серед розчепурених, як папуги, придворних.

Мартін спостерігав за Папою і побачив, як той повернув голову і подивився на центр вигону, де стирчали два стовпи, обкладені хмизом. Тут увагу рицаря привернув якийсь рух — то тягли на страту двох скалічених чоловіків, відомих йому як Жак де Моле, Великий Магістр ордену, і Жоффруа де Шарне, командор ордену в Нормандії.

Оскільки обидва засуджені були зовсім нездатні чинити фізичний опір, їх швидко прив’язали до стовпів. Кремезний чолов’яга із запаленою головешкою ступив уперед і поглянув на короля, чекаючи від нього наказу.

Натовп замовк, і Мартін побачив, як король підніс руку і зробив недбалий жест.

Хмиз підпалили.

Закурів дим, а потім з купи хмизу почали вириватися язики полум’я; сухі гілки тріщали і підскакували, жар посилювався. Виснажений і зовсім неспроможний допомогти, Мартін хотів був повернутися і піти геть, але раптом відчув потребу спостерігати, бути свідком цього ганебного дійства. Отож він проштовхався в передні ряди натовпу. І саме в цей момент Мартін здивовано побачив, як Великий Магістр підвів голову і подивився прямо на короля і Папу.

Навіть на відстані це видовище вразило Мартіна. Вогонь ненависті, що палав у очах де Моле, був сильнішим за той, що незабаром мав його поглинути.

Незважаючи на слабкий і зломлений вигляд Великого Магістра, голос його пролунав сильно і впевнено.

— В ім’я ордену рицарів Храму, — проскреготів Великий Магістр, — я проклинаю тебе, Філіпе Вродливий, і твого Папу-фігляра, і закликаю Всемогутнього Господа зробити так, щоб за цей рік ви обидва теж постали перед Його троном, вислухали Його суворий вирок і довічно горіли в пекельному вогні...

Може, де Моле сказав іще щось, але Мартін все одно не почув би, бо вогонь з ревінням шугонув догори, заглушаючи  крики жертв, що гинули в муках. Несподівано вітер змінив напрямок, і дим, несучи з собою моторошний і нудотний запах горілої плоті, накрив трибуну і натовп. Кашляючи і відпльовуючись, король, спотикаючись, кинувся східцями вниз, а за ним Папа з очима, повними сліз від диму. Коли вони проходили неподалік від того місця, де стояв Мартін, рицар відчув, як у його грудях збурюється хвиля гніву, і цієї миті він збагнув, що завдання його і досі залишається невиконаним.

Можливо, це відбудеться не за його життя. Але, може, колись усе стане по-іншому.

Тієї ж ночі Мартін полишив Париж і вирушив на південь, у Кармо — звідки походив його рід. Він оселиться там або десь поруч, скажімо, в Альбі, і доживатиме свій вік. Але перш ніж помре, він має забезпечити схоронність листа. Він спробує віднайти спосіб зберегти його.

Лист не повинен щезнути.

Лист має виконати своє історичне призначення.

Він має обов’язок перед загиблими товаришами, перед Гуго та Гійомом де Боже, а перш за все — перед своїм другом Еймаром де Війєром: зробити так, щоб їхні самопожертви не були даремними.

Все тепер залежало лише від нього. Він подумки повернувся до тієї ночі, коли Еймар перед смертю розповів йому біля верби всю правду. Про ретельне планування, результатів якого довелося чекати майже двісті років. “Ми майже досягли успіху, — подумав рицар. — Ми поставили перед собою шляхетну мету. Вона була вартою всіх жертв, усіх страждань...”

Тепер Мартін знав, що має робити. Він мусить підтримувати ілюзію, забезпечити її невмирущість. Ілюзію того, що певна річ чекає свого слушного часу. Ілюзію справжності. А коли настане слушна година — навряд чи це трапиться протягом його життя, — то хтось випадково, просто випадково, зможе скористатися цією ілюзією для того, щоби втілити в життя їхній задум.

Раптом йому спало на думку щось світле, і на обличчі Мартіна з’явилася гіркувато-солодка посмішка. “А може, колись, — замріяно подумав він, — все це стане непотрібним?” Може, необхідність втілення плану відпаде. Може, люди все ж таки навчаться долати свої дріб’язкові розбіжності, ставши вище над вбивчими чварами, спричиненими їхніми особистими релігійними віруваннями?

Мартін відразу ж прогнав цю думку і, докоряючи собі за мрійливу наївність, пішов далі.

 

До уваги читачів

 

Книжку Раймонда Коурі “Останній тамплієр” ви можете придбати у мережі фірмових книгарень  видавництва “Книжковий Клуб „Клуб Сімейного Дозвілля”” (адреси дізнайтеся за номером (057) 783 88 88), а також в Інтернет-магазині www.bookclub.uа

Телефон відділу гуртових продажів (044) 255 19 86

 

 

Про автора

Раймонд Коурі приїхав у Раї, штат Нью Йорк, з Лівану 1975 року після початку громадянської війни. Після цього  він вивчав архітектуру, переїхав до Лондона. Там спробував себе як  сценарист. 1996 року він написав сценарій "Останній тамплієр". Зараз він вже п’ятий сезон працює в Лондоні та Лос-Анджелесі для Бі-бі-сі. Раймонд Коурі живе в Лондоні зі своєю дружиною і двома дочками.

 

Анотація

1291 рік. Акра, Латинське Єрусалимське Королівство. Палаюче місто захопила армія султана, але молодому тамплієрові на ім’я Мартін Кармоський і його наставнику Еймарові де Війєру вдається втекти на одній з галер. Великий магістр ордену перед смертю довіряє їм таємничу скриню, і вони вивозять її з собою. Але корабель так і не дістався місця призначення.

Наші дні, Мангеттен: четверо вершників у масках, перевдягнені тамплієрами, вивринають із темряви Центрального парку й уриваються до музею Метрополітен, розганяючи богему Манхеттену, що зібралася на врочисте відкриття виставки, присвяченої скарбам Ватикану. Археолог Тес Чайкіна спостерігає за жахливими діями людей у масках і бачить, як один з них дістає дивний зубчастий прилад і вимовляє кілька таємничих слів латиною. Після дивного пограбування вершники знову зникають у міській імлі Мангеттену.

Групу з ФБР із розслідування цього злочину очолює Шон Рейлі, католик. Він є фахівцем з антитерористичних операцій. Йому допомагає його давній напарник Нік Джордано й представник Ватикану, пан де Ангеліс. Коли знаходять тіла вершників і цінність украденого дивного предмета стає все очевиднішою, Тес стає більше ніж просто свідком злочину. Разом з Рейлі вони поринають у таємниці хрестових походів і довідуються про подорож останнього тамплієра від Акри до похоронного багаття у Парижі.