ХОРХЕ МАНРІКЕ

КОПЛИ, ЩО ЇХ СКЛАВ ДОН ХОРХЕ МАНРІКЕ НА СМЕРТЬ СВОГО БАТЬКА

З іспанської переклав Григорій ЛАТНИК

 
І
Хай душа прокинеться спляча,
мозок хай оживе й розбудять
споглядання,
як минає життя, одначе,
як з’являється смерть-приблуда
у мовчанні,
як хутко всихає чаша
насолод, котрі промайнули,
лишивши зло;
і як, на судження наше,
все, що пішло у минуле,
кращим було.
 
ІІ
Адже, коли бачимо суще,
яке, дійшовши до віхи,
——
Перекладено за виданням: Gorge Manrique. Coplas por la muerte de su padre. – Ciudad de La Habana, Cuba: Editorial arte y literatura, 1983.
 
добігло кінця,
якщо наш погляд — видющий,
ми скажемо: ще не лихо
дійсність оця.
Ніхто хай себе не дурить,
гадаючи, що надія
його не згине,
бо всі знайомі фігури
свої припинили дії
подібним чином.
 
ІІІ
Наші життя — це ріки,
що мусять впадати в море,
і це — загин;
спливають статки великі,
бо час їм віщує горе
в гонитві днин;
отам є річки бурхливі,
отам є й інші, середні,
й зовсім малі;
багатий, бідний — на мливо,
усі — і задні, й передні —
рівні в імлі.
 
ЗАКЛИК
ІV
Не буду я споминати
ні знаних поетів славу,
ні мовців ревних;
не втішать і аромати,
якими труять уяву
трави таємні.
Корюсь лиш тому щомиті,
тому довіряю долю
я та єство,
хто існував у цім світі,
що не затямив ніколи:
він — божество.
 
V
А світ оцей — то дорога
до іншого, де госпуда —
тихий куток;
розважити треба строго
про здійснення переходу
без помилок.
З народженням шлях почнеться,
йдемо, допоки живі ми,
і прибуваєм
тоді, як життя урветься,
нас боре смерть невситима,
відпочиваєм.
 
VІ
Цей світ був добрим для нас,
якщо ми чинили в нім
добрб чимало,
бо вірили повсякчас,
що він віддарує тим,
чого чекали.
Хоча отой Божий син,
заради вшестя людей,
з небесних сфер
зійшов; народився він
і жив, світ пізнавши цей,
тут і помер.
 
VІІ
Якби нам було під силу
створити гарне обличчя
із плоті,
як ми навчилися вміло
ліпити душу величну
в польоті,
старанність таку щоранку
ми мали б, вельми бадьору
і діловиту,
що, сотворяючи бранку,
покинули б ми сеньйору
зовсім розбиту!
 
VІІІ
Погляньте, які зужиті
речі — повз них йдемо ми
і пробігаєм,
те, що в цім зрадливім світі
ми ще до смертної втоми
всюди втрачаєм;
руйнується людський вік,
і вибриків долі злої
вони — причина,
і через отих калік
усе, що в пишнім розвої,
слабне і гине.
 
ІХ
Поясніть: чому це краса,
мила свіжість, колір ясний
обличчя,
білина і ніжна яса
пропадають, як вік старий
йде настрічу?
Умілість, легкість і вправність,
потужна сила м’язиста —
юності квіт,
а зрештою це — незграбність
із прибуттям у замістя
похилих літ.
 
Х
Тож крові несхитних ґотів,
шляхетності й родоводам
таким високим
скрізь чиниться впертий спротив,
влаштовуються знегоди
в житті жорстокім!
Одні, людці маловарті,
за сіромах воєдино
їх, гордих, мають!
А інші, в злиденнім гарті,
якимсь невластивим чином
щось заробляють.
 
ХІ
Багатство і всяка шана,
які нас кидають скоро, —
хіба це диво?
І тут не зарадить гана —
адже вони від сеньйори,
яка мінлива.
Які гаразди Фортуни,
що обертаються в колі
достатньо швидко?
На черзі — всякий трапунок,
вона не суне поволі,
і скрізь це видко.
 
ХІІ
Вони там, де їхній господар,
і прямують з ним до могили,
вірні й уклінні:
тож не заподіють шкоди,
бо життя летить, як на крилах,
мов сновидіння;
і нинішні насолоди —
оті, що тішимось ними, —
є тимчасові,
але тамтешні знегоди,
яких чекаємо всі ми, —
вічно впливові.
 
ХІІІ
Утіхи і насолоди
життя скрутного — це частка,
яку ми маєм,
лише бігуни, та й годі,
і наша смерть — хижа пастка,
куди втрапляєм?
Не бачачи шкоди й муки,
мчимося легко й розкуто,
навіть притьмб;
коли ж уздрієм ошуку
і схочемо повернути —
місця нема.
 
ХІV
Оці королі всеможні —
літописів є доволі
про дні минулі —
події знали тривожні,
які їм щасливі долі
перевернули;
немає вічної тверді,
тож папи, князі, прелати
спізнали злубу
непогамовної Смерті,
мов ті, котрі випасати
пішли худобу.
 
ХV
Не зачіпаймо троянців,
бо їхні нам невідомі
слава й потали,
ні римлян — долі обранців,
хоча про діянь огроми
чули й читали;
не намагаймося знати
того в минулім столітті,
що було сутнім;
згадаймо вчорашні втрати —
про них забули у світі,
що став майбутнім.
 
ХVІ
Що зробив король дон Хуан?
Інфанти із Араґону —
що ті зробили?
Ким був чепурун — ґалан,
а задуми і закони
що спричинили?
Бої на піках, турніри,
прикраси та гаптування,
гребінь шолома —
це все не варто довіри?
Лише зелене буяння
завжди відоме?
 
ХVІІ
Які тоді були дами,
їхні зачіски та плаття,
їхні парфуми?
Якими пекли вогнями
чуття, а які завзяття,
коханців думи?
Яким був тоді співак,
мелодії гармонійні
які лунали?
Ким був до танців мастак,
Одіння ті претензійні
як виглядали?
 
ХVІІІ
А той, спадкоємець знаний,
дон Енріке, якої влади
він досягав!
Як світ складав йому шану,
які звабливі принади
пропонував!
Але ж яким супостатом,
яким ворожим, суворим
зробився він;
хоч друга вмів удавати,
урвалась вервечка скоро
тих мирних днин!
 
ХІХ
Були надщедрі дарунки
і королівські будинки,
сповнені злота,
посуду візерунки,
монети падали дзвінко —
скарбів щедрота;
і збруя була багата,
і вершники пишно вбрані,
кінні обози...
Де все це тепер шукати?
Лишилися тільки ранні
на луках руси!
 
ХХ
А брат його безневинний
себе спадкоємцем скоро
проголосив,
який мав двір старовинний,
яким великим сеньйором
себе явив!
Але ж він був умирущий,
тому його Смерть запхала
в своє горнило.
О суде, на небі сущий,
багаття, що так палало,
вода згасила!
 
ХХІ
І той конетабль великий,
маґістер, якого знали
ми приватно,
не досягнув свого піка —
його на горло скарали,
а був знатний.
Його скарби незліченні,
маєтності та обійстя,
його влада
хіба принесли спасення?
Хіба дадуть сумні вісті
розраду?
 
ХХІІ
А двоє інших братів,
які великі права
мали резонно,
подібно до королів
казали ґрандам слова,
наче закони;
те щастя таким було
високим, таким славетним,
гідним розвою,
і світлим здавалось тло...
Чому ж вогонь був маєтним,
а став золою?
 
ХХІІІ
А герцоґи знамениті,
такі графи та маркізи,
мужі стосилі,
їх бачили ми в зеніті, —
де, Смерте, вони? Ізнизу,
ти всіх побила!
Про їхні звитяги чути
ми звикли у грізних війнах
і в мирні руки,
а ти, грубезна і люта,
їх валиш на землю рвійно,
губиш жорстоко.
 
ХХІV
Війська, яким нема ліку,
і прапори, і штандарти,
ще оборона —
і збмків вежі великі,
і мури, де пильна варта,
і бастіони,
і довга глибока яма
чи ще якась перешкода —
хіба для бою?
Коли охопить нестяма,
усе долає заброда —
Смерть зі стрілою.
 
ХХV
Із тих, хто цуравсь інтриґи,
із достославного дому,
благочестивий,
маґістер дон Родріґо
Манріке, такий відомий,
такий сміливий;
його діяння величні
не потребують хваління,
оскільки знані,
тож я обминаю звично
і ще не подав донині
їх описання.
 
ХХVІ
Яким був другом для друзів!
Яким для слуг був сеньйором
і для родини!
І ворогом боягузів!
Яким маґістром суворим
воїв неспинних!
Розважним — яка порада!
Дотепність — для жартівливих!
А глузд який!
Підлеглим — яка розрада!
А для лихих і шкідливих —
мов лев, страшний!
 
ХХVІІ
У фортуні — Октавіан;
Юлій Цезар — у звитязі
і атаці;
у гідності — Африкан,
Ганібал — у мудрій фразі
та у праці;
у доброті він — Траян;
Тіт — у щедрості чудовій
та радінні;
у могуті — Авреліан,
Марк Атілій — кожне слово
мов твердиня.
 
ХХVІІІ
В милосерді — Антоній Пій,
Марк Аврелій — у подобі
незворушній;
Адріан — у мові палкій;
Теодозій — не знав злуби,
настрій — слушний,
Аврелій Александр — у вирі
війни тримав дисципліну
він залізну;
був Константином у вірі,
Каміл, бо любив країну —
свою вітчизну.
 
ХХІХ
Не залишив він скарбниці,
не здобув ні статків великих,
ні начиння;
але маврів бив як годиться,
захопивши обійсть без ліку
і твердині;
 а в битвах, де переміг,
багато маврів пропало,
коней побито;
і в цих діяннях він зміг
здобути ренту й васалів
знаменито.
 
ХХХ
Набувши вільностей владних,
у ті часи, що минули,
як би вчинив?
Він сперся на слуг незрадних,
коли про нього забули,
і на братів.
Були воєнні походи,
зробив він чимало й інших
славетних справ,
уклав правдиві угоди,
й землн дали йому більше,
аніж він мав.
 
ХХХІ
Оці давніші історії
замолоду власноручно
зобразив він,
а інші, нові вікторії
додав у старості влучно
тим наздогін.
За уславленість серед люду,
за роки достатньо похилі,
гучні звитяги
йому дали під оруду,
як шану за хист і сили,
орден Сант-Яґо.
 
ХХХІІ
Свої землі, свої обійстя,
що їх зайняли тирани,
він знайшов;
їх облігши, з вояцьким хистом
здобув звитягу у брані,
взяв їх знов.
Але невдячний король,
що був до державних справ
не вельми вдатний,
знехтував його роль,
заслуги зігнорував
вагомі, ратні.
 
ХХХІІІ
А скільки ж то він разів
так важив своїм життям
ради законів;
а віддано як служив
своїм поважним ім’ям
славній короні;
опісля звитяг у брані,
яких не можна зі слів
взяти до тями,
в обійстя його в Оканьї
придибала Смерть домів,
грюкнула в брами.
 
Промовляє Смерть
ХХХІV
кажучи: “Лицарю знаний,
облиште цей світ брехливий
та його ласку;
хай серце крицевим стане,
сприйміть і гідно, й сміливо
оцю поразку:
для вас і здоров’я, й життя
були ніщо — тільки слава
сліпила вічі,
тож зважтесь на відбуття,
здолати треба обаву,
бо горе кличе”.
 
ХХХV
“Хай не здається гіркою
ота баталія грізна,
яку ждете ви,
адже в життєвім розвої
втішалися ви безслізно
славою лева,
хоча життя чесне теж
ні безконечним не є,
ані справдешнім,
та краще, зрештою, все ж,
що стріча вже настає
з життям прийдешнім”.
 
ХХХVІ
“Життя, яке є тривалим,
не виграє від марнот,
хоч і ретельних,
його лише руйнували
стремління до насолод,
гріхів пекельних;
але смиренні віряни
з промовами і сльозами
діждуться лаврів;
так само й лицарі знані,
що йдуть, печальні, з боями
супроти маврів”.
 
ХХХVІІ
“Оскільки ви, світлий муже,
змогли багато пролити
крові поганців,
чекайте відзнаки дуже —
отримає в цім світі
наостанці;
з упевненістю такою
і з вірою — ці прикмети
дають надію
на довгу тяглість розвою —
життя іще одне, третє
вам заясніє”.
 
ВІДПОВІДАЄ МАҐІСТЕР
ХХХVІІІ
“Не варто гаяти час
у цьому житті нікчемнім
подібним робом,
бо воля моя нараз
підвладна силам таємним,
і в цім — шаноба;
в моїм загині повік
вчуватиму я оброть,
а не свавілля,
тож бунтівний чоловік,
якщо жде смерті Господь, —
це божевілля”.
 
 
МОЛИТВА ДО ІСУСА
ХХХІХ
“Ти через наше єство
мусив прибрати ім’я
нице й уклінне;
Ти долучив Божество,
що ліпотою сія,
до зла людини;
Ти, хто страшенну катушу
стерпів і люті наруги
на підлій тверді,
прости мою грішну душу,
і не за мої заслуги,
а з милосердя”.
 
ЗАКІНЧЕННЯ
ХL
І з розумінням таким,
де всіх відчуттів гурти —
у тихій збірні, —
дружина поряд із ним,
його сини, і брати,
і слуги вірні, —
віддав він душу тому,
хто дав її ще зарані
й поніс на небо;
хоча зійшов у пітьму,
нам залишив спогадання
втішні про себе.