Михайло МОСКАЛЕНКО

НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕКЛАДУ

 

6.

Великий внесок у процес розгортання перекладацької справи зро­били тлумачі Західної України. Навіть якщо обмежитися найвідомішими іменами і найпомітнішими перекладацькими працями, загальна кар­тина  здобутків перекладачів, які працювали в Західній Україні, вражає. Втім, при цьому не слід недооцінювати і зробленого тлумачами менш помітними, і, на жаль, не те що досі належно не оціненими, а й взагалі рідко згадуваними. Праці кількох десятків перекладачів, названих тут, звичайно, не вичерпують усього розмаїття досягнутого; проте скласти загальне уявлення про найхарактерніші явища в перекла­дацькій царині цього часу все ж можливо, хоч при цьому не обійтись без бодай приблизного і далекого від вичерпності їх переліку. Подіб­но до колег із Наддніпрянщини, західноукраїнські перекладачі зосе­реджували свою увагу переважно на десяткові найближчих і найпрестижніших європейських літератур: слов’янських — передусім польській, ро­сійській, меншою мірою чеській, і, природно, найрозвиненіших захід­ноєвропейських — німецькій, австрійській, французькій, італійській та англійській (вкупі з літературою США); також дедалі частіше вони зверталися до письменства країн Скандинавії — Норвегії, Данії, Шве­ції; епізодично з’являлися переклади і з інших літератур, але не вони перебували в центрі читацьких та перекладацьких інтересів.

______
Початок див.: № 9/10 за 1993; 1/2—7/8 за 2006 р.
© Михайло Москаленко, 2006.

 

Вже з кінця 1880-х рр. у перекладній літературі спостерігалося помітне пожвавлення. Зокрема, в перекладах Михайла Подолинського (1844—1894) у Львові з’явилися друком роман Оноре де Бальзака “Батько Ґоріо” (1885), повість Альфонса Доде “Набоб” (1886) та роман Ф. Достоєвського “Вина і кара” (1887). Також вийшла окремою книжкою в перекла­ді Володимира Кольби поема Юліуша Словацького “В Швейцарії” (Львів, 1890). Це, до речі, був уже другий переклад поеми: ще 1880 р. відо­мий філолог, письменник і видавець Іван Верхратський (1846—1919) надрукував свій переклад цієї поеми у станіславському часописі “Денниця” (ч. 19—20). Письменник і журналіст Володимир Масляк (1858— 1924) переклав низку поезій В. Гюґо, Ф. Шіллера, сербського поета Любомира Ненадовича та хорвата Петара Прерадовича. До віршованого перекладу зверталася й поетеса Уляна Кравченко (справжн. — Юлія Шнайдер, 1860—1947), що відтворила окремі вірші Н. Ленау, Р. Демеля та ін., а також рано померлий поет Олександр Козловський (1876—1898), у чиєму доробку були декілька творів Дж. Байрона, А. Бюрґера, Л. Уланда. Відомий етнограф Володимир Шухевич (1849—1915) переклав “Записки школяра” Едмондо де Амічіса (Львів, 1893).

У 1890-х роках у Львові в серії “Бібліотека найзнаменитіших по­вістей” (літературний додаток до газети “Діло”) за редакцією Івана Белея (1856—1921) вийшло в світ чимало прозових творів, найчастіше без зазначення імен перекладачів: “Олівер Твіст” Ч. Діккенса (1891), “Ричард Левине Серце” В. Скотта (1893), “Дворянське гніздище” І. Тургенєва (1893), “Рибак ісландсь­кий” П’єра Лоті (1893), “Кріссі” Ф. Брет Гарта (1894), “Королі на вигнанні” А. Доде (1897), “Обіт помершої” Е. Золя (1899) та ін. (сам І. Белей ще 1882 р. переклав для цієї “Бібліотеки” повість Чарлза Діккенса “Новорічні дзвони”). У ті ж роки у Львові з’явилися друком у перекладі Євгенії Струсевичевої повість Елізи Ожешко “Хам” (1895) та роман норвезького письменника Йонаса Лі “Су­часна Ніоба” (1896).

На кінець 1890-х років перекладацька праця в цій частині Укра­їни активізується. Так, знаний письменник і громадсько-політич­ний діяч Михайло Павлик (1853—1915), який ще з 1880-х років заре­комендував себе як активний перекладач російської літератури, — бу­ли видані у Львові роман “Князь Серебряний” О. Толстого (1885), драми “Буря” О. Островського (1890) і “Власть темноти” Л. Толстого (часопис “Народ”, 1890), — в 1898 р. опублікував свій, мабуть, най­цікавіший переклад — драму Г. Гауптмана “Ткачі”; згодом побачили світ перекладені ним роман Владислава Реймонта “Мужики”, тт. 1—2 (Львів, 1908; 1910) та книжка Б’єрнстьєрне Б’єрнсона “Арне. Опові­дання з норвезького мужицького життя” (Чернівці, 1914). У 1899 р. Остап Макарушка (1867—1931) видрукував у Львові свій переклад “Казок братів Ґріммів”. З другої половини 1890-х років низку своїх високопоетичних перекладів із данської (а в одному випадку — і з фінської) прози опублікувала Ольга Кобилянська (1863—1942): окремими невелич­кими книжками вийшли “Дивна ніч. Дунське оповідання про страхи” Вільгельма Бернзея (Коломия, 1894); новела фінського прозаїка Пієтарі Пайверинта “На ярмарку” (Коломия, 1896); “Шимельмана кінь. Дунське оповідання про духів” того ж В. Бернзея (Коломия, 1902); оповідання Єнса-Петера Якобсена “Тут повинні би ружі стояти” з’явилося друком двічі: в чернівецькій газеті “Буковина” (1896, 12 червня) та в “Ук­раїнській хаті” (1911, № 10); оповідання данського письменника Отто Рунка “Хірург” — у цьому ж часописі (1912, № 7/8). Перекладам О. Кобилянської притаманна м’яка, імпресіоністична манера письма, відчу­вається їхня органічна співвіднесеність, передусім стильова й інто­наційна, з її оригінальними творами. Широким був перекладацький ді­апазон Осипа Маковея (1867—1925): відомі його тлумачення з польської (С. Жеромський, І. Домбровський, Е. Ожешко), французької (Ґ. де Мопассан), австрійської (Марія фон Ебнер-Ешенбах), швейцарської німецькомовної (К. Ф. Майєр), англійської (Джером К. Джером), норвезької (К. Гамсун), данської (Є. П. Якобсен) літератур. Як і Ольга Кобилянська, при перекладі творів скандинавських авторів він послугову­вався проміжними (німецькими) текстами. Найімовірніше, з англійської він переклав уривки з книжки поезій Рабіндраната Тагора “Місяч­ний серп” (“Шлях”, 1917, № 3).

Художній переклад був закономірним, хоч якісно відмінним і спе­цифічним продовженням ориґінального творчого контексту багатьох пи­сьменників. Так, Марко Черемшина (1874—1927) в “Буковині” 1898 р. вмістив свої тлумачення прозових творів І. Боєра, П. Еґґо, Б. Емінка, Р. Шая, Ж. Ренара, О. Канова, 1901 р. — Мультатулі, Й. Шляфа, І. Сойма; кілька його перекладів з Кальмана Міксата датуються вже 1920-ми роками. Віддав творчу данину перекладам і Василь Стефаник (1871—1936): 1900 р. у ЛНВ (т. 9) з’явилися два його тлумачення опо­відань Людвіґа Тома “Смерть” і “Тверді голови”; 1902 р. там само (т. 17) — оповідання “Загублений батько” Арне Ґарборґа. Іван Петрушевич (1875—1947), знавець англомовних літератур, переклав повість Марка Твена “Американський претендент” (ЛНВ, 1898, тт. 2—4), “Новели” Едґара По (Львів, 1898) та повість Джерома К. Джерома “Три в однім човні (Крім пса)” (Львів, 1899). До найактивніших перекладачів кінця ХІХ — перших десятиліть ХХ ст. належить Марія Грушевська (1868 —1948), дружина автора “Історії Украіни-Руси”. В її значному за об­сягом і вагомому доробку — переклади з А. Чехова: “Мужики” (ЛНВ, 1898, т. 2), цикл із 8 оповідань (ЛНВ, 1899, тт. 5, 7), “Каштанка” (Львів, 1901), кілька гуморесок (ЛНВ, 1902, т. 19), “Змора” (Львів, 1904); І. Тургенєва: “Оповідання” (Львів, 1902), “Ася” (Львів, 1912); А. Доде: 12 оповідань (ЛНВ, 1899, т. 8), “Оповідання” (Львів, 1912); Ґ. де Мопассана: оповідання (ЛНВ, 1900, т. 9; 1901, т, 14), “Горля. Збірка новел” (Львів, 1902); Ф. Коппе: оповідання (ЛНВ, 1900, т. 12; 1905, т. 29); Е. Золя: “Смерть Олів’є Бекайля” (Львів, 1902); Ш. Фолея: чотири нариси (ЛНВ, 1913, т. 22); Г. Ібсена: “Нора, або Хатка ляльки” (Київ, 1908); Й.-В. Ґете: “Страждання молодого Вертера” (Ки­їв, 1912); А. Шніцлера: “Література” (Львів, 1913), “Останні маски” (Львів, 1913), “Самітною дорогою” (Львів, 1915) та ін. Перекладаць­ке обдарування Марії Грушевської виявилось не лише у якості її тлу­мачень, а й у вимогливому доборі літературних творів, що призначали­ся для перекладу.

Істотну частину доробку українських перекладачів цього часу ста­новила праця над творами світової драматургії, що розгорталася пара­лельно з тлумаченнями взірців чужомовної прози та поезії. Зокрема, письменник, літературознавець і етнограф Юрій Кміт (1872—1946) — автор перекладу драми Генріка Ібсена “Ворог народу” (Львів, 1899); та­кож перекладав прозу К. Міксата. Значну перекладацьку спадщину зали­шив прозаїк, драматург, літературознавець, публіцист, педагог і гро­мадсько-політичний діяч Антін Крушельницький (1878—1937): серед його перекладів — драми Ґ. Гауптмана “Візник Геншель” та “Ганнуся” (обид­ві — Львів, 1899), поема в прозі С. Пшибишевського “Із циклу Віґілій” та повість Е. Ожешко “Недоспівана пісня” (обидві — Львів, 1899), дра­ми Г. Ібсена “Як ми, мертві, воскреснемо” та Владислава Оркана “Ніч” (обидві — Львів, 1900), одноактна п’єса Ґабріели Запольської “В Гір­ничій Дуброві” (Львів, 1905), драма Б. Б’єрнсона “Понад наші сили” (Коломия, 1910). До різних жанрів звертався як перекладач і Дмитро Йосифович (1867—1939): найпомітніші з його праць — повість В. Короленка “Сліпий музика” (Львів, 1890), роман “Збігці в Новоросії” Г. Данилевського (Львів, 1892, у співавт. з М. Миколайчуком), кілька новел Мопассана (1892), три десятки віршів і драма Ґете “Іфігенія в Тавріді” (Львів, 1895), “Казки” О. Пушкіна (Львів, 1900), “Казка про Івана Царевича та Сірого Вовка” В. Жуковського (Львів, 1905), окремі твори Е. Ожеш­ко, А. Асника, чеських письменників К. Шванди, Я. Остена, С. Чеха.

Біографічно пов’язаний із театром письменник і театральний ді­яч Лев-Зеновій Васильович Лопатинський (1868—1914), — що його часом плутають із його тезком, Левом Григоровичем Лопатинським (1842—1922), мовознавцем і етнографом, який, до речі, переклав із чеської повість П. Хохолоушека “Косове поле” (1864), — автор кількох сценічних переробок і лібрето, зокрема, лібрето Е. Скріба опери Ф. Галлеві “Жидівка”, переклав драми Карла Ґуцкова “Уріель Акоста” (Львів, 1900) та Б’єрнстьєрне Б’єрнсона “Laboremus” (Львів, 1901). Пере­кладав для театру і відомий режисер, актор і театральний педагог Йосип Стадник (1876—1954) — в його доробку, зокрема, драма Владислава Оркана “Скапаний світ” (Львів, 1901) та комедія Л. Толстого “Овочі просвіти” (Коломия, 1903). Педагог і лексикограф Володимир Кмицикевич (1863—1942), який ще наприкінці 1880-х рр. переклав дра­му Ф. Шіллера “Вільгельм Телль” (Львів, 1887), на початку нового століття звернувся до ще однієї драматичної форми — філософського діалога: 1903 р. в Перемишлі з’явився друком його переклад “Апології Сократа” Платона (у перекладача — “Платонова оборона Сократа”). 1906 р. вийшов у світ діалог Платона “Евтифрон” у перекладі відомо­го етнографа і фольклориста Осипа Роздольського (1872—1945). Взага­лі ж із початком XX століття, поряд із збільшенням розмаїття явищ світової літератури, що ставали об’єктом перекладацьких зацікав­лень, зростав інтерес до зарубіжного літературознавства, естетики та філософії, і це мало своє відбиття у роботі перекладачів. Так, у перекладі педагога і громадського діяча Олександра Барвінського (1847—1926) було опубліковане класичне дослідження Іпполіта Тена “Філософія штуки” (Львів, 1902). До робіт цього французького вчено­го звертався і культурний діяч та видавець Онуфрій Пашук (1981 — не раніше 1914) що переклав Тенові “Нариси із старинного світа”, а та­кож “Старинну історію східних народів” Ґ. Масперо (обидві — Львів, 1905); крім того, в перекладах О. Пашука з’явилися “Звіробійник” Фенімора Купера (Львів, 1905), “Наречена зі Сан-Домінґо” Гайнріха Кляйста і “Свято в Коквілі” Е. Золя (обидві — Львів, 1909), “Цезар і Клеопатра” Бернарда Шоу (Коломия, 1913), “Боги жаждуть кро­ві” А. Франса (Львів, 1914).

На початку ХХ століття з’явилися нові перекладацькі імена; ра­зом з тим, як і раніше, чимало письменників і вчених, що працювали здебільшого в інших царинах, звертались і до перекладів. Так, ви­датний фольклорист, етнограф і літературознавець Володимир Гнатюк (1871—1926) перекладав такі твори, як “Смерть Івана Ілліча” Л. Толстого (Львів, 1903), “Челкаш” Максима Горького (ЛНВ, 1900, т. 11), прозу Б. Пруса, Д. Пшибишевської, А. Конан-Дойля, Джерома К. Джерома, А. Стріндберґа та ін. “Відомий громадський діяч, видавець, біблі­ограф і літературознавець Василь Лукич (справжн. — Володимир Левицький, 1856—1938) переклав повість з американського життя Френка Норріса “Вир” (ЛНВ, 1905, т. 32) та окремі твори з німецької, російсь­кої та польської літератур. У перекладі визначного археолога Яросла­ва Пастернака (1892—1969) з’явилася друком книжка Франца Гофмана “Скарб інки” (Коломия, 1908). Мовознавець і критик Василь Сімович (1880—1944) найбільше уваги приділяв російській літературі: в його перекладах, зокрема, вийшли друком “Ревізор” М. Гоголя та “Відрод­ження” Л. Толстого (обидва — Львів, 1901), а згодом і оповідання Л. Андреєва “Семеро повішених” (Львів, 1912). Твори Л. Толстого пе­рекладав і відомий етнограф та письменник Володимир Герасимович (1870—1940): це були “Крайцерова соната” і “Севастопольські опові­дання” (обидві книжки — Львів, 1902). Критик і літературознавець Михайло Мочульський (1875—1940) переклав з чеської “Легенди” Юліуса Зеєра (Львів, 1904). Італійських авторів тлумачив Данило Бодревич: у “Літературно-науковому вістнику” (1901, тт. 15, 16) побачи­ла світ повість Матільди Серао “Тридцять від ста”; були надруковані в його перекладах і прозові твори Е. де Амічіса: повість “Найдена сотка” (Коломия, 1902) та зо гри десятки оповідань (ЛНВ, 1904, т. 25). Письменник, журналіст і культурний діяч Олександр Борковський (1843—1921) переклав свого часу повість Альфонса Доде “Фромон мо­лодший і Ріслер старший” (Львів, 1883), а на початку нового столі­ття — роман Болеслава Пруса “Фараон”, тт. 1—3 (Львів, 1904; 1905). Книжка Редьярда Кіплінґа “В джунглях” (Львів, 1905) вийшла в пере­кладі Кирила Кахникевича (1850—1926). Антін Лотоцький (1881—1949) переклав повість Владислава Оркана “Месть умерця” (Коломия, 1907). У тлумаченнях Івана Кревецького (1883—1942) вийшли друком гого­лівський “Вій” (Львів, 1902) та драма Оскара Уайльда “Саломея” (ЛНВ, 1904, т. 25). Через півтора десятиліття ця ж драма побачила світ (Київ—Ляйпціґ, 1919) у перекладі Богдана Лепкого (1872—1941), що тлумачив також твори П. Б. Шеллі, Г. Гайне, М. Конопницької та ін. Відомий живописець і графік Юліан Панькевич (1863—1933) перекладав прозу Марка Твена: в ЛНВ (1906, т. 33) була опублікована “Ріттерова історія” американського письменника; тоді ж у перекладі Ю. Панькевича з’явилися друком і “Пригоди Тома Соєра” (Львів, 1906). Костянтина Малицька (1872—1947), відома своїм переказом “Робінзона Крузо” Д. Дефо (Львів, 1903), перекладала також прозу Сельми Лаґерлеф (“Керниця трьох мудреців з Востока” — у кн.: “Просвітні листки”. Ч. І. — Львів, 1903), окремі твори О. Пушкіна та М. Лермонтова.

1908 р. у Львові окремими невеликими книжечками вийшли до десятка оповідань А. Конан-Дойля; прізвища перекладача (або переклада­чів) не були вказані, а в деяких випадках були сховані за псевдоні­мами, що їх нині складно розшифрувати. Проте в цілому така практи­ка не була типовою.

 

 

  Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії часопису.