Журнал
“Всесвіт” вітає Орхана Памука з Нобелем!
Почесну нагороду Нобелівського комітету 2006 року здобув Орхан Памук (Orkhan Pamuk). Для редакції “Всесвіту” цьогорічне нагородження з літератури є особливо приємним, оскільки торік ми вже друкували на наших сторінках роман Памука “Мене називають червоним”. Вибір нашого журналу збігся із вибором Нобелівського комітету. І це приємно.
За кандидатуру Орхана Памука відділи свої голоси 18 членів Шведської академії. Твори Памука вже є бестселерами. У свої 54 роки письменник є одним із найчитабельніших у Сполучених Штатах, та й у Туреччині. Хоча навколо його імені багато політичних інсинуацій та скандалів. Торік уряд Туреччини звинуватив Памука в наклепі після його висловлювань стосовно геноциду вірменів та проблеми курдів. Європейський Союз змусив Туреччину зняти з Памука всі звинувачення. Памук не підтримує стосунків ані з ультраправими, ані з лівими силами. Він просто працює. Джон Стейнбек писав: “Письменник має писати”.
У творчості Памука відбувається перетин двох світів — східного та європейського, можливо, в цьому і криється секрет його надзвичайного успіху. Він — співець своєї історії, але водночас ламає традиційне орієнталістське сприйняття Сходу. Свого часу Едвард Саїд писав, що орієнталізм — це свідоме нав’язування бачення Сходу, що йде від європейців. Ми бачимо Схід на власний спосіб, а не так, як це бачить східний суфій. І справді, Памук постає у своїй творчості своєрідним дервішем. Як він зізнався в одному з інтерв’ю, “він уявляє себе Шехерезадою, яка перебуває поза оповідним процесом”. Він — це сама функція оповіді.
Найперше запитання, що виникло в мільйонів після оголошення цьогорічного лауреата: за що, власне, нагородили Памука, за його творчість чи за його політичну позицію? Річ у тому. що нагородження збіглося в часі з прийняттям Францією постанови про визнання вірменського геноциду. Як відомо, Памук у своїх творах неодноразово порушував цю проблему. Він є співцем свого Стамбула, в якому виріс. У новому романі “Сніг”, що має незабаром з’явиться на книжковому ринку в Україні, Памук обіцяє розповісти про старий і добрий Стамбул. Подібна ситуація дуже зближує Памука з Джойсом, який свого часу “оспівував” маргінальний для європейського дискурсу вимір під назвою “Дублін”. Сьогодні, в період загострення східно-західного протистояння, центр уваги перемістився на Схід.
Нобелівський комітет уже не вперше нагороджує літераторів, які конфліктують із владою. Так, минулого року Нобелівську премію з літератури отримав Гарольд Пінтер, який висловлював незадоволення урядом Великої Британії через війну в Іраку. Пінтер виступив із нищівною критикою й щодо американської системи та Джорджа Буша. 2004 року відзнаку Альфреда Нобеля отримала Ельфрида Елінек, яка упродовж багатьох років критикувала консервативних політиків Австрії. Памук активно виступає проти турецьких вад, через що в 2005 році по всій країні пройшли масові виступи проти нього.
Для мене особисто Памук — це відкривач містичного Сходу, ірраціональної, потужної вітальної сили. Думаю, що для турків його романи — це дзеркало власного світосприйняття, ідентифікації. Ми не можемо повністю дешифрувати письмо Памука, бути “ідеальними читачами”, бо не знаємо настільки добре історичний та культурний контекст. У повідомленні Комітету йдеться, що премія присуджена за “виявлення нових символів зіткнення та переплетення культур у ході пошуків меланхолійної душі його рідного міста”. Маються на увазі романи Памука, дія яких відбувається в Стамбулі. Письменник одержить 10 млн. шведських крон ($1,36 млн.).
В активі турецького письменника вже є кілька престижних літературних премій, зокрема торік його нагородили Премією миру від Німецької спілки книготоргівлі. Крім Памука, серед найбільш імовірних претендентів на найвищу літературну нагороду цього року називали польського журналіста та письменника Ричарда Капустинського, сирійського поета Адоніса, американців Джойса Керола Бутса і Філіпа Рота, перуанця Маріо Варгас Льосу та Амоса Оза з Ізраїлю. Серед кандидатів згадували і Салмана Рушді, Мілана Кундеру та японець Харукі Муракамі.
Що ж, із нетерпінням чекатимемо урочистого вручення Нобеля Орхану Памуку в грудні, коли ми зможемо почути виступ майстра.
Поетичні краєвиди в новозеландській «Природі речей»
У Новій
Зеландії щойно побачило світ англомовне видання “De
rerum natural” — книги,
що розкриває взаємодію поезії та новозеландської природи. У книжці з
одного
боку (на лівій сторінці) — поезія, на правій — дивовижні роботи
відомого
новозеландського фотографа Крейга Поттона (Craig Potton). Передмову до
цього видання написав новозеландський поет
Джеймс Браун (James Brown). У книжці представлено поезії
Реймса Бекстера (James Baxter), Дженні Борнхольдт (Jenny Bornholdt),
Чарльза Браша (Charles Brasch), Меґа Кемпбелла (Meg Campbell), Джанет
Фрейм (Janet Frame), Сема Ханта (Sam Hunt), Кріса
Орсмана (Chris Orsman), Браяна Тьорнера (Brian Turner), Яна Ведде (Ian
Wedde) тощо.
“Поезія — це поєднання різновимірних голосів та звуків, а вірші у
супроводі
фотографій — це, власне, суть самої природи Нової Зеландії, її
поетичний
вимір”, — зазначає у передмові Джеймс Браун.
У Британії вручено жіночу літературну премію “Orange”
Володаркою Orange Prize, британської премії для жінок-письменниць, за 2006 рік стала тридцятирічна уродженка Лондона Зейді Сміт (Zadie Smith). Журі нагородило її за третій роман "On Beauty" ("Про красу"), — повідомляє Financial Times.
Книга “Про красу” — це історія стосунків двох професорських сімей в одному з американських університетів. Книгу свідомо написано як знак вдячності роману Е.М. Форстера "Howards End" ("Говардс Енд"). У різні роки всі романи Зейді Сміт опинялися в короткому списку Orange Prize: і дебютний "White Teeth" ("Білі зуби"), і другий — "Autograph Man" ("Продавець автографів").
Премію Orange за найкращий дебют отримала англійка Наомі Олдерман (Naomi Alderman), авторка роману "Disobedience" ("Непокора"). На нагороду також номіновано письменницю російського походження Ольгу Грушину за твір "Dream Life Sukhanov" ("Життя Суханова у сновидіннях") та китаянку Іюнь Лі (Yiyun Li) за книгу “А Thousand Years of Good Prayers”.
Франція оголошує літературних лауреатів
Літературні новини з Франції! Оголошено ім’я цьогорічного лауреата найпрестижнішої французької літературної премії — Ґонкурівської.
Цьогорічний лауреат Ґонкурівської премії — американський письменник Джонатан Літтелл (Jonathan Littell). Згідно з рішенням Ґонкурівського журі, що було оголошене 6 листопада 2006 року, американський романіст, який живе в Барселоні, ще в першому турі голосування обійшов своїх конкурентів. Нагороду 39-річному Літтеллу приніс роман “Сумирні” (Les Bienveillantes), написаний французькою мовою у вигляді спогадів колишнього фіцера СС.
Рішення письменника зробити нациста головним героєм твору викликало сумніви в літературних критиків, але в цілому роман зустріли доброзичливо, а члени журі навіть назвали його “літературною подією останнього півстоліття”. Від 21 серпня, коли роман побачив світ, продано більше 250 тисяч примірників, і найближчим часом видавництво “Галімар” має намір випустити додатковий 150-тисячний наклад. За традицією розмір Ґонкурівської премії — 1 євро, але премія відкриває перед лауреатом широкий шлях не тільки до популярності і визнання, а й до гарантовано високих накладів.
6 листопада оголошено й лауреата іншої престижної літературної нагороди Франції — премії Ренодо. Переможцем став 40-річний письменник конголезького походження Ален Мабанку (Alain Mabanckou). Він удостоєний нагороди за роман “Спомин дикобраза”. Члени журі виокремили гуманістичний дух книги, в якій ідеться про незвичайні пригоди Дикобраза Нгумба.
А кількома днями раніше премія “Феміна”, присуджувана
за кращий жіночий
роман, була вручена письменниці-канадійці Ненсі Г’юстон (Nancy
Huston). Таким чином, лауреатами одразу трьох найпрестижніших
нагород Франції стали письменники, для яких французька
мова не є рідною?!
За матеріалами зарубіжних видань підготував Дмитро Дроздовський
Іноземна література на ХІІІ Форумі видавців у Львові. Нотатки читача
Колись Форуму в моєму місті не було. Себто його не було взагалі, але нині це уявити важко. Тепер щовересня Львів упродовж чотирьох днів переживає справжнісінький книжковий бум: перед Палацом мистецтв вишиковуються черги охочих потрапити на Форум, розмови про літературні новинки та улюблених письменників лунають на вулицях, у транспорті і навіть у кав’ярнях. «Головної книжкової події», як уже встигли охрестити Львівський Форум видавців, чекають увесь рік. Чекають видавці, які спеціально «до форуму» готують нові видання, чекають письменники, які презентують тут нові твори, чекають читачі, бо для них Форум — це можливість придбати найсвіжіші новинки книжкового ринку, зустірися «наживо» з улюбленими вітчизняними письменниками, а також побачити літературних знаменитостей світового рівня.
Попри те, що цьогорічний форум не вшанували своєю присутністю мегасвітила популярної літератури на кшталт Пауло Коельо, блиску зірок світового письменства у Львові не бракувало — у рамках ХІІІ Форуму видавців відбувся перший Міжнародний літературний фестиваль, який запропонував низку різноманітних акцій на будь-який смак та здобув чималий резонанс. Участь у фестивалі, співорганізаторами якого були Берлінський літературний колоквіум, німецький культурний інститут Allianz і Польський інститут у Києві, взяли близько сорока літераторів з України, Польщі, Росії, Білорусії, Німеччини, Австрії, Латвії та Литви. Принциповою відмінністю фестивалю від міжнародних літературних акцій на Форумі у попередні роки стала наявність українських перекладів творів ряду його закордонних учасників. Зокрема українська версія роману «зірки» сучасної німецької літератури Томаса Бруссіґа «Сонячна алея» була видана видавництвом «Кальварія», а «Симпл Сторіз» його не менш знаменитого співвітчизника Інґо Шульце — видавництвом «Класика».
Поляк Міхал Вітковський презентував на Форумі український переклад свого скандально відомого роману «Хтивня», який нещодавно побачив світ у видавництві «Нора-друк», а всесвітньо відомий російський літератор Віктор Єрофєєв — українську версію свого роману «Хороший Сталін», щойно видану «Класикою». Без сумніву, Міжнародний літературний фестиваль став центральною подією цьогорічного Форуму видавців. Розмаїті дискусії, літературні читання та марафони, авторські вечори та гепенінґи, супроводжувані музикою та відео, привабили чималу кількість відвідувачів і навіть спричинили певний ажіотаж. Охочих «послухати й побачити» було значно більше, аніж могли вмістити камерні приміщення, в яких проводилися фестивальні заходи.
Проте для мене Форум — це передусім книжковий ярмарок, можливіть «побачити й помацати» усе, що зараз видається в Україні, поповнити свою домашню бібліотеку новими томами. Відвідуючи рік за роком головну книжкову виставку країни, неможливо не помітити, що, незважаючи на доволі невтішну ситуацію у вітчизняній книговидавничій галузі, обсяг книжкової продукції постійно зростає, особливо це помітно в царині художньої літератури. Щороку на стендах і розкладках Форуму можна побачити нові імена або нові твори вже добре відомих читачеві майстрів. Проте тут варто зазначити — йдеться про художню літературу, так би мовити, «домашнього розливу». З українськими перекладами іноземних авторів усе виглядає не так оптимістично. За даними Книжкової палати, в Україні за минулий рік видано лише 800 їх найменувань. (Для порівняння: в Південній Кореї, населення якої також складає близько 48 млн. чол., щороку видається понад 14 тисяч назв перекладної літератури). Що ж зумовлює таку жалюгідну цифру? Безперечно, виплати з копірайту і роялті дуже знижують комерційну привабливість перекладних проектів для видавців. Інколи брак фінансів взагалі унеможливлює придбання ліцензії. Міжнародним контактам українських видавництв не сприяє й той факт, що перекладна література (як зрештою і вітчизняна) виходить в Україні вкрай мізерними накладами. Серед причин можна назвати ще відсутність розвинутого книгорозповсюдження та промоції. Самі видавці незначну частку перекладної літератури на вітчизняному книжковому ринку подекуди пояснюють тим, що українці взагалі мало цікавляться закордонними авторами і тим, що відбувається поза нашою країною.
Утім останнє твердження виглядає доволі сумнівним. Його спростовує небувала навіть для львівського Форуму тиснява біля розкладок із перекладною літературою, привезеною з Росії. Або ж той факт, що усі примірники української версії світового бестселера «Зона покриття» Стівена Кінга, привезені у Львів харківським видавництвом «Клуб сімейного дозвілля», були розкуплені в перші два дні роботи книжкового ярмарку. Звісно, комерційному успіху цього видання сприяла доволі потужна інформаційна кампанія: рекламні плакати «Найновіший роман Стівена Кінга! Уперше українською!», які з’явилися на вулицях Львова за кілька тижнів до книжкової виставки, не могли не впасти у вічі зацікавленому читачеві. «КСД» представив на Форумі ще й низку інших українських перекладів, серед яких варто відзначити славнозвісний «Код да Вінчі» Дена Брауна, голосний роман-містерію Елізабет Костової «Історик», романи «Сусідка» і «Таємниця Дженні» Барбари Делінські, «Останній тамплієр» Р. Коурі.
На стенді видавництва «Фоліо» увагу привертали українські переклади творів Фредеріка Бегбедера (зокрема його найновішого роману «Windows on the World»), Патріка Зюскінда, Мілорада Павича, Харукі Муракамі, Мішеля Уельбека. Видавництво «Зелений пес» потішило шанувальників жанру фантастики творами класика жанру Роберта Шеклі (книга оповідань «Остання збірка»), а також перекладами романів «Вежа блазнів» та «Божі воїни» Анджея Сапковського. Серед перекладних новинок варто відзначити також роман «Павутинка» Акутагави Рюноске, яким Літературна агенція «Піраміда» започаткувала серію «Майстри українського перекладу». Досить великим успіхом у відвідувачів ярмарку користувалось ювілейне видання «Володаря перстенів» Дж.Р.Р.Толкіна (видавництво «Астролябія»), увесь «Гаррі Поттер» (видавництво «Абабагаламага»), а також три томи «Країни мумі-тролів» Туве Янсон (видавництво «Старого Лева»). Видавництво Соломії Павличко «Основи» в серії «Зарубіжна класика» пропонувало читачам переклади творів Девіда Г. Лоуренса, Гі де Мопасана, Стендаля, Ясунарі Кавабати, Шарлоти Бронте, Вільяма Ґолдінга, Макса Фріша, Вітольда Ґомбровича. Видавництво «Юніверс» представило серію «Нобелівські лауреати», проте, на жаль, творів Жозе Сарамаго, Тоні Моррісона, Джона Максвелла Кетзі чи Ельфріди Єлінек там не було. Не вдалось побачити на форумі перекладених українською мовою творів Чака Палагнюка, Томаса Вулфа, Орхана Памука, Джона Бенвілла, Пітера Кері чи Маргарет Етвуд. До речі, більшість згаданих у нашому огляді іноземних авторів у минулі роки були представлені на сторінках «Всесвіту».
Проте
вражає не лише відсутність перекладів Нобелівських чи Букерівських
лауреатів останнього десятиліття. Доводиться констатувати, що
актуальний
світовий літературний контекст представлено українському читачеві
надзвичайно
фрагментарно. Український видавець воліє видавати перекладну літературу
на
кошти фондів чи посольств, він не звик працювати за законами ринку й на
власний
страх та ризик вкладати кошти в перекладні проекти. Створюється
своєрідне
зачароване коло: видавці не пропонують нових імен світової літератури,
отож у
читача не виникає на них попиту. Ясна річ, тотальна ізольованість від
світового
літературного процесу нам не загрожує — зацікавлений читач може купити
й
російський переклад. Проте прикро пізнавати зовнішній світ через призму
молодшого брата.
Букерівська премія 2006 року
Цьогорічну Букерівську премію, найпрестижнішу у Великій Британії літературну відзнаку, присуджено уродженці Індії Кіран Десаі (Kiran Desai). Саме її роман «Успадкування втрати» був визнаний найкращим серед шести творів, які увійшли до так званого «короткого списку» фіналістів.
35-річна Кіран Десаі стала наймолодшою письменницею, яка будь-коли виборювала премію «Букер». «Успадкування втрати» — її другий роман. Його дія відбувається в індійській глушині на фоні усе більших заворушень у Непалі та на суворих вулицях Мангеттена, де нелегальні емігранти намагаються заробити на прожиток, уникаючи контактів з представниками влади. За словами самої письменниці її книга про «те неймовірне душевне сум’яття, яке переживає кожен іноземець, живучи на чужині».
Герміон Лі, голова букерівського журі, назвала твір цьогорічної лауреатки «чудовим романом, сповненим глибини та мудрості, комічної ніжності та сильної політичної гостроти». Кіран Десаі сягнула тієї вершини, до якої прямувала її мати, відома письменниця Аніта Десаі, яка тричі була номінанткою на Букерівську премію, однак жодного разу не перемогла.
Букерівська премія (заснована у 1969 р.) — щорічна літературна нагорода, яка присуджується авторові найкращого англомовного роману з країн Британської співдружності та Ірландії. Переможець отримує 50 тис. фунтів стерлінгів (близько 93 тис.дол.). Решта п’ять фіналістів отримуюють по дві з половиною тисячі фунтів стерлінгів кожен. Цього року в «короткий список» фіналістів окрім Кіран Десаї увійшли Сара Вотерс («Нічна варта»), Едвард Сент-Обін («Материнське молоко»), Кейт Гренвіл («Таємна ріка»), М.Джейн Хайланд («Віднеси мене униз») та Гішам Матар («В країні чоловіків»).
Ішігуро не відпускає
Роман британського письменника японського походження Кацуо Ішігуро «Не відпускай мене ніколи» увійшов до числа цьогорічних бестселерів видавничого дому «Рендом Хауз» (Нью-Йорк). Це шостий роман, що вийшов з-під пера одного з найвідоміших представників британської постколоніальної літератури.
Кацуо Ішігуро народився в Нагасакі 1954 р., у п’ятирічному віці він разом з батьками переїздить до Лондона й відтоді мешкає там постійно. Вже перший роман письменника «Тьмяні обриси пагорбів» (1982) здобув премію Королівського літературного товариства і був перекладений тринадцятьма мовами. Проте всесвітню славу британському японцю приносить роман «На схилі дня», за який автор у 1989 р. одержав Букерівську премію. У 1993 році за цим твором було знято однойменний фільм, який пройшов з величезним успіхом і дістав 8 номінацій на Оскар.
Сюжет роману «Не відпускай мене ніколи» розгортається довкола спогадів Катí, 31-річної «піклувальниці», яка роз’їжджає по усій Англії, відвідуючи у різних клініках країни своїх підопічних «донорів». З маленьких історій, які спочатку видаються банальними, але поступово, нанизуючись одна одну, набувають нового й викривального змісту, читач довідується про дитинство Катí, яке минуло в Хейлшемі, елітарному закритому ліцеї, про буденне життя його вихованців, про її стосунки з однокашниками й вихователями, про сум’яття юності і, ясна річ, перші любовні драми. Проте за звичайною буденністю подій в атмосфері ліцею відчувається щось недобре, вгадується якесь прокляття, певний знак, яким помічені усі студенти; щось зловісне і всюдисуще, яке чекає своєї пори в далекому неясному майбутньому. З плином часу, заки Катí із учениці перетворюється на піклувальницю, це темне і ухильне «щось», про яке завжди говорилось евфемізмами, розкривається у всій його скорботній реальності. Призначенням Катí та її товаришів є донорство органів, це завдання, яке вони виконують будь що, не протестуючи супроти своєї долі. Бо іншого виходу у них нема.
Визначити жанр роману важко: написаний на перетині готичної новели та наукової фантастики, він оповідає про божественне та людське, про долю та рокованість, про крихкість людського існування. У вересні 2005 р. роман «Не відпускай мене ніколи» був внесений у список кандидатів на премію Букера, а в грудні був визнаний «Найкращим романом року» за версією американського журналу «Тайм» та внесений у список ста найкращих романів, написаних після 1923 р.
