Ярослав Поліщук
ДАЛЕКІ ОБРІЇ СОФІЇ ЯБЛОНСЬКОЇ
Дивна це річ, як легко стати оригінальною та цікавою людиною. Часто вистарчає бути чужинкою серед групи “своїх”!..Софія Яблонська. Далекі обрії (т. ІІ, с. 5)
Софія Яблонська була мандрівницею з покликання. Коли перечитуєш її подорожні нариси з дивовижними пригодами та найреальнішими загрозами загибелі, усвідомлюєш, що в особі авторки поєдналися виняткові людські якості. Без сильної вольової натури, вміння переборювати труднощі та домагатися свого, знаходити ключ спілкування з найрізноманітнішими людьми з найвіддаленіших закутків планети годі було б і мріяти про світові подорожі. А ще, мабуть, невтомну пілігримку вела в житті незрадлива зірка, бо в її долі, як і в долі кожного, хто пов’язує своє життя зі смертельним ризиком, важливим був також звичайний талан, виграш, примхливе щастя миттєвості чи збігу випадковостей.
Історія про те, як звичайна галицька дівчина стала знаменитою журналісткою, високо поціновуваною репортеркою й унікальною письменницею-нарисовцем, досить незвичайна і, напевно, повчальна. Адже кар'єра Софії Яблонської припадає на першу половину XX століття, період криз і катаклізмів у європейській історії. Ідучи до визнання, Софія не могла розраховувати на жодну підтримку ані своєї батьківщини (Україна тоді знемагала в лабетах сталінщини), ані земляків чи родини (в рідній Галичині українське слово переслідувала польська влада). Покладатися доводилося лише на власні сили, причому ті сили мусили бути величезними і невичерпними, аби подолати довгу й важку дорогу до визнання на далекій чужині — у Франції, звідки Яблонська здійснювала свої неповторні подорожі до різних країн і материків нашої планети.
———© Ярослав Поліщук, 2006.
Життєвий шлях Софії Яблонської почався 1907 року в селі на Львівщині, де її батько був священиком. Раннє дитинство залишило по собі ідилічні враження, до яких спогадом не раз верталася Софія в умовах важких випробувань на чужині: сонячна краса природи і поетичні звичаї, у всьому відчуття свята і казки, білі вишивані обруси й рушники в хаті, любов та ласка мами й челяді, котрі пестили її. В одному з пізніших китайських нарисів оживає така візія-сон ранніх літ авторки:
“Ось рідне село, повне яблуневих садів. Здаля я чую скрипіт фіри, хтось тре коноплі. Спів гаївок!.. Навіть маю оману пахощів. Запах свіжопеченого хліба. Відгадую, що це — субота, — в кухні вимита, жовта підлога, — розкладені вишивані обруси... Біля печі Настя виймає золоті бохонці пшеничного хліба і відкладає їх побіч на лавку. На землі сніп соломи. Настя з неї в’яже коромисла і кидає їх у піч, щоб розігріти її під булки. Виразно бачу довгі полум’яні язики, що лижуть край печі і висмикуються до комина... Чую, як Настя підходить до мене і на моїй голові розлуплює два зліплені хліби. Вона всміхається до мене і приспівує: “Рости, рости, золоте волосся, рости, рости нам на втіху, чорнявенька Зосю!”
Та незабаром ця ідилія минула. Сім’я отця Івана Яблонського змушена була вдатися до ризикованої далекої мандрівки. Це сталося під час Першої світової війни, 1915 року, коли Галичина виявилася епіцентром страхітливих воєнних подій і репресій. Батько вирішив тікати до Росії. Можливо, заважили на цьому його ідейні переконання (був членом партії москвофілів). Так Яблонські опинилися спершу в Києві, потім у Таганрозі, але велося в тогочасній Росії їм досить важко — не могли вибратися з постійних злигоднів та бід. Переживши трагічні події війни і революції, сім’я в 1921 році повертається на рідну Галичину. Між іншим, досвід нужденного життя, що його зазнала Софія ще дитиною в Росії, знадобився пізніше, коли довелося перебувати в не менш екстремальних умовах далеких країн та островів.
У Галичині юна Соня Яблонська палко прагне здобути освіту. Вона навчалася в учительській гімназії, запізналася з бухгалтерією, кроєм та шиттям на спеціальних жіночих курсах. У драматичній школі готувалася стати акторкою. Була особою різнобічно обдарованою і дуже активною, що пояснює її невтомність у набутті нових знань та вмінь. Черговим захопленням дівчини стає мистецтво кіно. Заняття організацією двох кінотеатрів у Тернополі (1925) допомогло поправити матеріальний стан. Проте й цього було замало. Зароблені кошти Софія прагне витратити на подальшу науку і виїздить до Франції, де з часом їй судилося реалізувати свою велику кар’єру.
На Захід Софія подалася з твердим наміром освоїти техніку знімання документального кіно. На той час Париж тішився славою світової столиці мистецтва. Софії Яблонській вдалося влаштуватися на роботу кіножурналіста у фірмі “Опторг-Юнан-Фу”. А після перших успішно відбутих закордонних мандрівок (Марокко, Китай), наслідком яких були блискучі документальні кінорепортажі, вона здобуває авторитет і визнання. Найбурхливішим періодом життя і праці Яблонської були 1930-і роки: вона здійснює невтомні подорожі, опиняється на різних материках та островах, спілкується з представниками найдивовижніших цивілізацій світу. Карта мандрівок журналістки цієї доби просто вражає: це країни Північної Африки (Марокко) і Далекого Сходу (Китай, Японія), острови Суматра, Ява, Таїті, Цейлон тощо, Австралія й Нова Зеландія, Північна Америка (США, Канада). По суті, Яблонська здійснила довколасвітню подоріж, незмінно послуговуючись фотоапаратом і кінокамерою, не обходячи увагою, а часто й спеціально вишукуючи екзотичні звичаї, культи, вірування, костюми та інші ужиткові цінності численних народів світу. Таким чином, блискуча хроніка її світового круїзу стала загальнодоступним здобутком європейців - і тих, що оглядали її кінорепортажі, і тих, що читали подорожні нариси.
Серед других були переважно земляки-українці. Софія Яблонська ніколи не поривала зв’язків із батьківщиною, а, повертаючись до Європи, навідувала Галичину і Львів. Перша її зустріч із земляками відбулася 1925 року, коли, після першої далекої мандрівки до Марокко, Софія мала низку виступів перед галицькою публікою. Вона була знаменитим оповідачем і вміла захопити слухачів, а до того ж мала про що розповідати. На прохання тогочасних часописів Яблонська починає писати нариси, які регулярно публікує протягом 1930-х років в “Жіночій долі” (Коломия), “Новій хаті” та “Нових шляхах”. Її нариси належали до улюбленої та захопливої лектури молодих читачів, спраглих незвичайних пригод та екзотики. Зрозуміла річ, ніхто в Галичині не міг похвастати навколосвітніми подорожами. Однак нарисова література Софії Яблонської стала знаменним явищем загальноукраїнського масштабу. Шкода, що в той час її твори не були доступними у радянській Україні, де в Україні після перших спроб Майка Йогансена, Олеся Досвітнього, а пізніше Миколи Трублаїні та ін. подорожня література занепадає. Її глибока криза була закономірним наслідком ідеологічної “корекції”: залізна сталінська завіса відгородила Україну від світу аж до 60-х рр ХХ ст. На цьому сумному і сірому тлі належить високо оцінити талановиті, соковиті, сповнені щирості, спостережливості, гумору та безпосередності подорожні книги Софії Яблонської.
Щоправда, сприймали її по-різному: одважна й талановита жінка, яка самостійно зробила видатну кар’єру, викликала застереження й пересуди в поміркованих галицьких колах. Тим більше, що її нариси — відверта, смілива, розкута й щира проза — також справляли скандальний вплив на тогочасну інтелігенцію з її майже вікторіанською мораллю. Такий ефект викликала перша книга нарисів — “Чар Марокко”, видана у Львові 1932 року. Читацький успіх цього дебютного книжкового проекту спонукав до появи нових праць. 1936 року з’являється у світ збірка нарисів про подоріж до Китаю “З країни рижу та опію”. А найбільша, довколасвітня мандрівка Яблонської талановито й дотепно описана у двотомному документально-подорожньому романі “Далекі обрії”, виданому у Львові 1939 року. Видання С. Яблонської були проілюстровані їй власноручними фотознімками, що доречно доповнюють описувані враження, ілюструючи побут та культуру екзотичних країв і народів. Галицька критика 1930-х років звернула увагу на високі якості подорожньої прози цієї авторки. Так, Михайло Рудницький, рецензуючи першу з названих книг, хвалив письменницю за бистре око, життєвий оптимізм та впевнений і вільний стиль викладу. Наступні книжки високо оцінювали Д. Віконська та А.Скільський.
Період Другої світової війни невтомній мандрівниці довелося переживати знову далеко від Європи. Від 1939 до 1946 року вона мешкала в Китаї, де переносила всі прикрощі японської окупації країни. По війні Софія Яблонська повертається до Франції, де займається родинними справами та впорядкуванням побуту. Нарешті від середини 1950-х років вона оселяється на острові Нуармутьє, де й прожила до смерті в 1971 році. В останні роки життя Яблонська все одно писала нариси й мемуари. Нерідко згадувала свої далекі мандри та активно листувалась із численними друзями з різних континентів. Останні твори, на жаль, з’явилися друком уже по її смерті. Це збірка новел “Дві міри — дві ваги” (1972) та документальна повість “Книга про батька” (1977). Творчість Софії Яблонської пропагувала за кордоном її подруга, українська поетка Марта Калитовська. Вона ж переклала французькою мовою та видала одну з перших книг документальної прози Яблонської “Чар Марокко” (Париж, 1973)*.
———*Про цей твір та про його авторку див.: Федір Погребенник. Софія Яблонська: “Чар Марокко” та інші перлини. — Всесвіт, № 3, 1990 р., с. 151.
Письменниця такого таланту й такої оригінальної обсервації дійсності, Софія Яблонська й дотепер не оцінена належно в Україні. В її творчості органічно звучать європейські і світові мотиви, що останнім часом складають у нас популярну риторику. Зрозуміла річ, кіно — мистецтво скороминуще, тим більше, якщо йдеться про документальні репортажі, виконані на злобу дня. Зате подорожні нариси української журналістки могли б викликати стійкіший інтерес, якби вони видавалися в інший час та в інших умовах чи були належно розрекламовані. За змістом і стилем ці книги й сьогодні сприймаються актуально, спроможні викликати живий інтерес читача.
Подорожня література Софії Яблонської аніскільки не втратила своїх пізнавальних якостей. Більше того, нині вона являє собою не лише пізнавальну, а й історичну цінність. Адже багато з сюжетів та сцен, які живим пером описує авторка, сьогодні вже не можуть зустрітися на шляху мандрівця. Асиміляція та глобалізація, які в 1930-х роках лише починали руйнувати екзотичні цивілізації Сходу, сьогодні остаточно знищили неповторні старовинні звичаї та обрядодійства, за якими свого часу так успішно полювала Яблонська, нерідко в екстремальних кліматичних та фізичних умовах.
Нариси С. Яблонської, представляючи життя та побут далеких народів, водночас досить виразно проектують характер і вдачу самої авторки. Це була смілива й відважна жінка, яка проникала в такі закутки, куди нерідко навіть чоловіки не ризикували діставатися. Вона вміла встановлювати добрий контакт із людьми, що було абсолютно необхідною умовою не лише порозуміння, а й професійної праці. Відомо, що до фото- та кінозйомки подекуди ставилися негативно, з осторогою, а в багатьох примітивних культурах існували вірування чи табу, які суворо забороняли фотографуватися. Ці пересуди Яблонська долала своєю добротою та довірою. Зичливість, щирість та відкритість допомагали їй нерідко проникати в заборонені для європейців місця, зокрема святині та приватні помешкання (а зйомки в таких місцях, власне, найбільше цінувалися в її роботі). Так само легко вона здобувала авторитет та довіру у своїх численних знайомих, виказуючи простий, непримхливий характер, непідробний інтерес до їхньої культури, вміння знайти компроміс та задовольнятися найскромнішими умовами побуту.
У спілкуванні з жителями далеких країн журналістка дізнавалася не лише про їхній щоденний побут, заняття, працю, традиції, культуру, релігію, природу, а й пізнавала ментальність, душу народу.
Це тим більше вражає, що в багатьох випадках білій європейці довелося спілкуватися зі своїми випадковими кореспондентами найбільш інтернаціональною й універсальною з мов, як вона жартувала, тобто мовою міміки й жестів: “Зате я вивчила і тепер уже досить вміло послуговуюся інтернаціональним діялектом — мигами”. Але саме ця мова й виявляла найщиріші інтенції. Там, де інші репортери були безпорадні, Софія вживала доброго жесту, засвідчувала свою відкритість, врешті, усміхалася. В цьому, мабуть, один із її професійних секретів, завдяки якому вдавалося робити хронікальні матеріали виняткової ваги. Прикметне ось таке міркування про добрий контакт, який журналістка налагодила з недовірливими, вороже налаштованими до європейців (і недарма, бо передував цьому дикий, брутальний досвід колонізаторів!) мешканцями островів Океанії:
“З дикими мео я жила у великій згоді і приязні. Може, тому, що до них я завсіди підходила з усміхом та жестами привітання, — хоч я відразу відчула, що до європейців вони не дуже довірливі та скоріше уникають їх. У дні великих торгів я купувала в них овочі та городину і розпитувала їх на мигах, як їх їсти чи варити; простягала до них жменю грошей, з якої вони, наче птахи, дзьобали кілька грошів та навіть часом ще звертали решту. Я всміхалася до них на прощання, вони відсміхалися мені у відповідь і так поволі ми заводили знайомість та щораз то тісніший вузол приязни”.
Яблонська зі співчуттям ставилася до людської біди, нужди, неволі. Слухаючи оповіді та легенди, вона роздумувала над стражданням цілих народів, переслідуваних та асимільованих “цивілізованими” європейцями. Взагалі ідейний пафос книжок Яблонської цілком гуманний і антиколоніальний. Не зайвим буде згадати, що в 1930-х роках колоніалізм ще мав міцні позиції, а зверхнє трактування завойованих “кольорових” народів було нормою в європейській журналістиці та літературі. Відмінність позиції Софії Яблонської на цьому загальному тлі можна зрозуміти як голос представниці поневоленого народу, що добре розуміє біду інших, бо сама зазнала кривди асиміляції та упокорення. “Якби тільки поневолені народи могли віками терпеливости здобути собі силу вульканів!..” — вигукує наша авторка, коментуючи чудову легенду малайців про спалах вигаслого колись вулкана, який символізує їхнє національне відродження в майбутньому.
Подорожуючи, Софія Яблонська не раз натрапляла на сліди варварської колонізації менш розвинених країн Сходу й Півдня. Її завжди вражали ці брутальні сліди, їй було соромно за цілу європейську цивілізацію, яка, принісши малим народам цінні технічні новинки, водночас закріпила в них свідомість рабів, меншовартості. З одного боку, Яблонська усвідомлює, що змінити минуле неможливо, а багато цивілізаційних реформ мало незворотний характер. З іншого, авторка співчутливо ставиться до думки багатьох аборигенів, суть якої в тому, що європейці спровокували небезпечну, навіть фатальну кризу ментальності поневолених народів, насадивши їм чужі, невластиві релігію та культуру. Таким чином, колонізовані народи зреклися власних традицій, але й не можуть прийняти системи цінностей колонізаторів, відтак “не мають страху ні перед чим”, “не бояться життя ні смерти”. Дискусії на теми деморалізації, виродження, зречення власної самості Софії Яблонській неодноразово доводилося проводити з представниками корінних мешканців Китаю, Далекого Сходу, Океанії. Такі дебати нерідко перетворювалися на рішуче й переконливе оскарження колонізаторського ладу, як-от розмова з мудрим різьбярем-маорієм або старим китайцем. Доходить до парадоксальних висновків:
“Культура, як бачу, поняття зовсім нетривке. В очах китайців це ми — дикуни, профани, люди без душі, без думки... До нашої цивілізації, наших винаходів, поступу китайці ставляться як до пустих річей, без найменшої тривкости, ні значення, без огляду на те, що вони сами часом їх потребують.
— Ваші винаходи зовсім не збагатили життя, тільки ускладнили його, — казав мені старий китаєць.
Я боюсь, чи тим разом він не сказав глибокої правди”.
Пізнаючи екзотичні краї та звичаї їхніх мешканців, С. Яблонська спостерігає мудру врівноваженість абсолютної краси та розумної затребуваності, що характеризували тут давній устрій життя людини. Місцеві народи шанували красу й часто поклонялися їй як божеству, але також уміли скористатися з природних дарів для свого блага, часом ідеально пристосовуючи свої потреби до природних багатств. Скажімо, в Китаї письменницю захоплює вміння зберігати вологу, пускаючи стрімку гірську воду на рисові плантації, ніби в капіляри. На островах Океанії її увагу привертають оригінальні способи обробки дерева. Або інтригують давні рецепти знахарів, які вміють виготовляти ліки з отруйних рослин. Чи так само — майстерність фізичних вправ і масажу балінейських жінок. Подібних прикладів можна багато знайти в її книгах нарисів.
Культ краси примітивних цивілізацій, на переконання Яблонської, робить їх справді унікальними і вартісними для європейців. Через те авторка не шкодує пластичності й виразності в описі таких сцен. “Окрім похощів, боги також дуже вражливі на гармонію яскравих барв, яку творять різнокольорові квіти та святошні одяги вірних. Хоч здається, що над усе вони воліють мелянхолійні звуки музики та співу, якими ввесь люд віддає їм честь”,— так фіксує авторка враження від традиційно-релігійного свята на острові “богинь” Балі. Слід зазначити, що образ краси й досконалості, неповторної природи й гармонії людських звичаїв та побуту чудово відтворюють фотознімки Софії Яблонської. Це роботи високої художньої вартості, часом просто шедеври фотомистецтва.
Мандрівниця виявляла в реалізації своїх амбітних планів досконалу фізичну форму. Цього вимагали численні виправи в гори, у джунглі чи переміщення човном по воді. Та натренованого тіла було замало. Треба було вміти порадити собі в несподіваних ситуаціях, раптових пригодах, що нерідко пов’язувалося зі смертельною загрозою (укус гадюки, наприклад). Отже, блискуча фізична й інтелектуальна реакція були неодмінними складниками успіху навколосвітньої подорожі нашої землячки.
Дивує і вражає великий, щирий інтерес, із яким Софія Яблонська завжди пізнавала нові для себе світи.
“...Цей нестримний вилив буйного життя, — пише вона в одному з нарисів, — був для мене такий новий, я ним була така схвильована, така хапчива на нові вражіння, що мені навіть здавалося, що в мене поширилися зіниці. Все довкола мене було таке зовсім інше... Кіно чи сон? Я мала охоту зупинитися перед кожною людиною і довго придивлятися до неї, а то й доторкнутися, чи жива, чи правдива”.
Яблонській доводилося долати багато кордонів, провадити неприємні розмови зі службовими особами, наражатися на небезпеки розбійницьких нападів чи пограбувань, бути свідком і учасником драматичних або трагічних подій. Звісно, небезпечні пригоди в дорозі досить швидко змусили забути про прекрасні ілюзії, з якими вирушалося в мандрівку. Правда, вони все одно не подолали “мандрівної гарячки” цієї сильної і вольової жінки, а тільки загострювали її спрагу пізнання. В одному з прецікавих філософсько-ліричних відступів Софія зізнається:
“В моїх мандрівках, з краю в край, я ніде не зустріла раю, якого сподівалася. Зате іноді хоч здалека схопила кілька відблисків земного щастя, яке тепер має для мене більшу вартість, ніж уявлені раї. Ось чому далі їду в дорогу, що ще довгою смугою стелиться переді мною. Перебуду ще не одні злидні, переможу ще не одну перешкоду, тільки на те, щоби в переході вкрасти сям-там кілька відблисків екзатичної краси Далекого Сходу”.
Як бачимо, наша авторка виробила своєрідну філософію мандрів. Відчувається, що знайомство з самобутньою культурою Сходу не минуло даремно. В оцінках життя й людей, малих і великих проблем народів, цивілізацій та світу Софія Яблонська виказує виважену толерантність, вміння осягнути глибинну суть предметів та понять, про які йдеться. Письменниця завжди віддає перевагу справжності, природі, закоріненій у віках культурі перед наносними цивілізаційними впливами Заходу. Важливим завданням вона ставила саме пізнання цієї первісної, джерельної культури. Коли якось під час поїздки їй запропонували роботу вчительки, С. Яблонська скептично поставилася до такої перспективи і пояснила, що не вважає європейські книги та європейську науку придатною для народів Сходу; навпаки, вона вважала б корисним повернутися до давніх звичаїв та традицій давнього знання замість примножувати “оманне щастя”, як то роблять інші європейці. Сама ж мала певність, що приїхала, аби навчитися їхніх звичаїв та набути їхньої мудрості.
Подорожні нариси Софії Яблонської захоплюють своїм розкутим, багатим і різноманітним стилем.
Дається взнаки її мистецький погляд, який вихоплює з усіх подій найяскравіше, найцінніше, найкрасивіше. Авторка майстерно передає діалоги. Але так само доречно вкраплюються в її оповідь роздуми та рефлексії цікавої, спраглої до знання та вражень, а водночас романтичної молодої людини, що вирушає в мандрівку з добрим серцем, вірячи в любов та приязнь, не боячися смерті (хто знає, може, саме ця безстрашність рятувала її в часи фатальних випробувань?). Українська мова її творів є барвистою, гнучкою й образною, вона чудово відтворює як деталі описів, так і думки та враження авторки.
Іноді завдяки проникливим і щирим роздумам книги С. Яблонської нагадують інтимно-сповідальний щоденник. Принаймні в них щось є від щоденника. Бо, здійснюючи подорож навколо світу, авторка водночас вчиняє прецікаву мандрівку в себе, випробування свого характеру, волі, інтелекту, духу й душі. По-філософськи оцінює вона і своє писання: задовольнивши “зголоджену амбіцію письменниці”, усвідомила собі жалюгідну обмеженість літератури перед обличчям справжнього життя — розмаїтого й неповторного досвіду, який просто не надається до “конвертування” в мистецтві слова. Так авторка “Далеких обріїв” логічно приходить до мудрої і “правдивої рівноваги духа”, що звільняє її від суєтного враження, ніби описати світ, “виписатися” означає стати “легшою та щастивішою”. Мабуть, та виняткова рівновага духа, що була винагородою за неймовірно важкі й виснажливі пригоди світової мандрівниці, обдарувала її несподіваним і солодким щастям - тим почуттям, яке переживають лише тоді, коли подолано найвищу вершину гори або пізнання.
І де б не довелося бувати Софії Яблонській, вона несла з собою ім’я і гордість своєї Вітчизни - України. Ідентичність авторки в подорожніх нарисах окреслена ніби мимохіть, але виразно й однозначно. Із багатьох милих і часом зворушливих подробиць видно, який дорогий для невтомної мандрівниці її рідний край. Серед імен, які давали їй далекі аборигени, є дуже характерне — “дорога міс Україна”. На Далекому Сході Софія зауважує традицію вишивання, близьку до української. На запитання про походження вона не соромиться відповідати, що вона — з України (як правило, про її батьківщину ніхто зі співрозмовників не знав, і нічого цьому дивуватися, адже на карті світу Україна з’явиться допіру через більш як шістдесят літ!). Читаючи її книги, переконуємося, що писала їх багата душею людина, блискуча інтелектуалка, а водночас винятково делікатна й чутлива особа, романтик і мрійниця.
Вартим уваги аспектом аналізу є поєднання і зрощення у творчій особі С. Яблонської української та європейської ментальності. Не зраджуючи свого родинного коріння, вона водночас щирим серцем приймає велику європейську культуру, почуває себе її прихильником і репрезентантом. Одначе принципово не поділяє колоніальних ідей, не знаходить жодного виправдання для расової, національної чи соціальної дискримінації. Кожна людська одиниця, її індивідуальність є для неї самодостатньою вартістю, аксіоматичною істиною, що не підлягає запереченню. Так само глибоко шанувала мандрівниця право кожної спільноти до сповідування власних цінностей і культів, до витворення культурних норм, хай навіть дивних чи незрозумілих для європейців. Долаючи тисячі й тисячі кілометрів світових доріг, письменниця найбільше щастя зазнавала тоді, коли вдавалося відчути автентичність культурного самовираження людини. Зате численні свідчення та ознаки ґвалтованого чи поступового нищення такої автентичності однозначно викликали в неї обурення й осуд.
З огляду на сказане випадає визначити місце Яблонської в почесному ряду тих європейців, які, пізнаючи культурні цінності інших цивілізацій, збагачували культурну ідентичність власного континенту, витворювали й утверджували атмосферу відкритості й толерантності, якою сьогодні справедливо пишається Європа. Тільки європейська цивілізація виявилася здатною перемогти свій етноцентризм, — зауважує знаменитий мандрівник наших днів Ришард Капусцінський. — В її колі народилося прагнення пізнати інші цивілізації і теорії...”
Сьогодні книги подорожей “Міс України” репрезентують у нашій історії літератури напівзабутий жанр, який, за інших, більш сприятливих умов мав усі шанси стати популярною і впливовою літературою. Парадоксально, що творчість Софії Яблонської не залишила в нашій культурі жодного сліду й зовсім забута. Книги, що виходили друком у Галичині 1930-х років, а пізніше за кордоном (у Франції), сучасному читачеві в Україні досі не знані. А її перевидання могло би заповнити дефіцит цікавої україномовної літератури, тим більше документально й пізнавально вартісної. Словом, живі й інтересні художні тексти видатної української мандрівниці й “громадянки світу” Софії Яблонської заслуговують на повернення до активного читацького обігу, бо містять невичерпний потенціал знань, спостережень і рефлексій.
