Микола РЯБЧУК

Україна — Європейський Союз:

від “віртуального” партнерства до реального співробітництва

 

Першого травня 2004 року Україна стала безпосереднім сусідом Європейського Союзу — внаслідок вступу до нього Польщі, Словаччини та Угорщини. 1 січня 2007 року членами ЄС стануть Румунія й Болгарія. Ця нова ситуація поставила перед Євросоюзом та Україною нові виклики, але й відкрила нові можливості. Поки що Євросоюз відповів на ці виклики документом під назвою “Європейська політика сусідства” (ЄПС). У концептуальному плані ця політика спрямована насамперед на ґарантування внутрішньої безпеки ЄС через реалізацію двох взаємопов’язаних стратегій. Одна з них передбачає пряму протидію “м’яким загрозам”, котрі походять від “європейських сусідів”. Друга — спрямована на мінімізацію цих загроз через поступове зменшення політичних, економічних та культурних контрастів між багатими й демократичними членами Євросоюзу та злиденними й авторитарними “сусідами”. Зрозуміло, що для ЄС пріоритетнішою є перша стратегія, тимчасом як країни-сусіди куди більше зацікавлені у реалізації другої. Як наслідок, Плани дій, запропонованій Євросоюзом кожній із сусідніх країн як головний інструмент ЄПС, є своєрідним компромісом між обома стратегіями та пріоритетами.

Україна, проте, має вагоміші, ніж будь-хто, причини для невдоволення Європейською політикою сусідства. З українського погляду, ЄПС радше виключає Україну з Європи, ніж сприяє її включенню. Це не лише суперечить стратегічній меті на здобуття повноправного членства в ЄС, заявленій українським урядом, а й створює поважну загрозу чи принаймні виклик українській ідентичності, яка історично формувалася під постійним русифікаторським тиском. Для більшості українців заперечення їхньої європейської перспективи є фактично запереченням їхньої ідентичності, символічним запаковуванням їх назад у російську “Євразію”.

————
© Микола Рябчук, 2006.

 

Новий український уряд, що на початку 2005 року змінив корумпований і облудний режим Леоніда Кучми, розраховував на прихильніше ставлення до України з боку ЄС. Зокррема він сподівався добитися від Євросоюзу угоди про асоціацію — за прикладом західних Балкан. Європейський Союз, однак, не схотів прирівняти Україну до Албанії чи Боснії-Герцеґовини і наполіг на співпраці виключно в рамках Європейської політики сусідства. Після тривалих вагань і дискусій український уряд зайняв компромісну позицію. З одного боку, він і далі критикував ЄПС як політику, несумісну з українськими євроінтеґраційними устремліннями. А з іншого боку, влітку 2005 р. він таки погодився на трирічний План дій (з 11 доповненнями), щоб зняти напруженість у відносинах із Брюсселем та скористатися бодай тими куцими можливостями, зокрема економічними, що їх відкриває перед Україною запропонований документ.

Трирічний План дій назагал може виявитися не таким уже й кепським інструментом наближення України до критеріїв, установлених для країн-кандидатів до ЄС. І водночас він може стати добрим тестом вже для уряду В. Януковича, його компетентності, відданості задекларованим цінностям та здатності втілювати їх у життя. Зокрема, Україна та Євросоюз мають змогу у рамках Плану зосередитися на вирішенні чотирьох проблем.

По-перше, обидві сторони можуть зробити взаємні, хоча й асиметричні кроки у бік пом’якшення візового режиму. Якщо Україна без жодних попередніх умов уже скасувала візові вимоги для громадян ЄС, то Євросоюз може зробити це для українців лише у віддаленішій часовій перспективі, після виконання ряду чітко визначених умов. Натомість у короткій часовій перспективі Євросоюз може істотно полегшити українцям доступ до віз, (а) збільшивши кількість консульств та поліпшивши їхню працю; (б) видаючи більше багаторазових віз із довшим терміном дії для аплікантів з переконливими професійними мотиваціями та позитивною історією попередніх подорожей до ЄС (“американська модель”); (в) видаючи українцям безкоштовні візи (“польська модель”); і (г) видаючи візи повторним, себто перевіреним уже візитерам безпосередньо на кордоні (після остаточного запровадження комп’ютеризованої Шенґенської інформаційної системи).

По-друге, обидві сторони намірені тісно співпрацювати в питаннях безпеки, борючись із транскордонною злочинністю, нелеґальною міґрацією, фальшуванням документів тощо. Україна мусить приділити особливу увагу охороні своїх кордонів із Молдовою, Білоруссю та, особливо, Росією, котрі фактично залишаються незахищеними. В інтересах Євросоюзу — систематично підвищувати здатність України самостійно боротися з безпековими викликами та підтримувати її дипломатично у переговорах із третіми країнами, насамперед із Росією, щодо укладення угод про реадмісію.

По-третє, обидві сторони готові вивчити реальні можливості обмеженого допуску українських громадян до європейського ринку праці та обмеженої, зокрема сезонної, трудової міґрації. З цією метою потрібно, з одного боку, підготувати й узгодити відповідні законодавчі акти; а з іншого — через державні органи та неурядові організації розгорнути ефективну інформаційну кампанію, спрямовану на подолання стереотипних уявлень про неймовірну кількість українських міґрантів, котрі нібито загрожують країнам ЄС, та на промоцію реалістичних, фактично обґрунтованих поглядів на це делікатне питання.

І по-четверте, обом сторонам бажано приділити більшу увагу неґативним міфам, які глибоко закорінені у їхніх суспільствах і відчутно перешкоджають їхньому порозумінню та ефективнішій співпраці. У випадку України йдеться про все ще поширені антизахідні, совєтофільські міфи й стереотипи; у випадку старих членів ЄС ідеться про міфи москвоцентричні та антиукраїнські.

Європейський Союз мусить усвідомити, що без послідовних зусиль та привабливих стимулів він не зможе спонукати сусідів до ефективної співпраці, зокрема в тих питаннях, які є набагато важливішими для самого Євросоюзу, ніж його партнерів.

Сусіди, зокрема Україна, мусять усвідомити, що без ефективної співпраці з Євросоюзом та, зокрема, без виконання усіх його вимог, що стосуються питань безпеки, вони ніколи не доб’ються від нього пом’якшень візового режиму, а тим більше — вільного переміщення людей.

 

1. Україна — ЄС: десять років “дипломатичних реверансів”
 

Подібно до інших посткомуністичних країн Східної Європи, Україна проголосила “повернення до Європи” своєю стратегічною ціллю відразу ж після здобуття незалежності. 1994 року вона підписала з Євросоюзом Угоду про партнерство і співробітництво (УПС), яку європейці, втім, ратифікували допіру через чотири роки; 1997 року було створене Національне аґентство розвитку та європейської інтеґрації, а в 2003-му до нього додалася ще одна бюрократична структура під назвою Державна рада з європейської та євроатлантичної інтеґрації. У червні 2002 року президент Леонід Кучма виступив у парламенті зі щорічним посланням під характерною назвою “Європейський вибір”. Згідно з цим документом Україна мала стати асоційованим членом Євросоюзу в 2004—2007 роках, приєднатися до європейського митного союзу у 2007-му та досягти відповідності всім критеріям членства в ЄС до 2011 року.

Реакція з боку ЄС, як і з боку більшості європейських урядів, на всі ці українські жести та поривання виявилася, однак, доволі стриманою. Вітаючи “європейський вибір” України, вони незмінно нагадували українським керівникам також про необхідність пожвавлення політичних та економічних реформ, зміцнення демократії та верховенства права — відповідно до проголошених європейських орієнтирів. При цьому вони щонайретельніше уникали будь-яких висловлювань, котрі можна було б інтерпретувати як натяк на перспективу членства для України, хай навіть щонайвіддаленішу й обставлену щонайжорсткішими передумовами. На конкретні запитання вони ухильно відповідали, що питання про членство не обговорюється, оскільки взагалі не стоїть на порядку денному. Наразі, пояснювали вони, існують великі й належним чином іще не використані можливості співпраці між Україною та ЄС у рамках наявних програм та інституцій, зокрема Угоди про партнерство та співробітництво, комісії Україна—ЄС та реґулярних самітів Україна—ЄС на найвищому рівні.

Фактично і Україна, і Євросоюз здійснювали одне щодо одного “віртуальну політику”, котра зводилася головним чином до офіційних зустрічей та заяв, котрі ховали за дипломатично обтічними формулами взаємне невдоволення та розчарування. Безперечно, головна вина за такий стан справ має бути покладена на українську владу, котра не надто дбала про виконання Угоди про партнерство та співробітництво, як і про інші свої міжнародні зобов’язання. Проте збоку складалося враження, що і європейців цілком влаштовує такий стан справ — з усією його “плутаниною, суперечливими сиґналами, порожньою риторикою та двозначністю” (Тарас Кузьо).

Щоб правильно зрозуміти сьогоднішній стан відносин між Україною та ЄС і відтак виробити ефективну політику, варто уважніше приглянутися до іманентної двозначності, притаманної цим відносинам, та розмаїтих непорозумінь, котрі з цієї двозначності виникають.

 

Українська амбівалентність

Більшість фахівців погоджується, що сумнозвісна амбівалентність української зовнішньої та внутрішньої політики походить насамперед із загальної амбівалентності українського суспільства та гібридного характеру владного режиму. Міжнародні чинники теж, безумовно, спричинилися до цієї амбівалентності, проте їхнє значення все-таки другорядне, а тому й розглядати їх варто у другу чергу.

 

Суспільство 

Суспільна амбівалентність, означувана як орієнтація людей на протилежні, взаємовиключні і несумісні цінності, є характерною рисою будь-якого суспільства в перехідний період, тобто суспільства, котре вже позбулося однієї системи цінностей, але ще не набуло іншої. Під цим оглядом українське суспільство потерпає від подвійного психологічного тиску, оскільки зазнає подвійної трансформації — пост-тоталітарної та постколоніальної. Як наслідок, не лише суспільно-політичні орієнтації, а й етнокультурні ідентичності багатьох людей залишаються доволі розпливчастими, мінливими і часто суперечливими.

Таке суспільство справді є специфічним, але аж ніяк не унікальним. Кожне суспільство, що зазнає радикальних змін, стикається з подібними проблемами. Східна Німеччина може бути яскравим прикладом труднощів трансформації: попри велетенські, неймовірні для будь-якої іншої посткомуністичної країни ресурси, інвестовані тут у процес перетворень, відмінності між “двома Німеччинами” залишаються все ще значними. Нічого дивного, отже, що Україна у плані реформ перебуває далеко позаду від своїх західних посткомуністичних сусідів — беручи до уваги значно триваліший і брутальніший процес її совєтизації/русифікації, значно обмеженіший позитивний вплив міжнародних чинників і значно відчутніший неґативний вплив чинників внутрішніх — насамперед корумпованих і компрадорських посткомуністичних еліт.

 

Еліти 

Незалежна Україна постала 1991 року великою мірою як наслідок політичного компромісу та ситуаційної взаємодії між прагматичною, “самостійницькою” частиною місцевої комуністичної номенклатури (“територіальною елітою”) та націонал-демократичною опозицією (“національною елітою”), що об’єдналася наприкінці 90-х у Народний рух України. Політична коаліція згаданих сил ніколи не була формально інституціалізована, проте неформальна співпраця територіальних та національних еліт тривала доти, доки вони потребували одна одну для здобуття незалежності, а згодом і для її нібито захисту від “московської загрози” (істотно перебільшеної) та “червоного реваншу” (до великої міри уявного).

На початку 2000-х симбіоз цих сил дійшов, однак, свого кінця. Головною причиною цього були істотні зміни в суспільстві, хоча останньою соломиною стало оприлюднення записів Мельниченка та, як наслідок, делеґітимізація Леоніда Кучми і його кліки в самій Україні і за її межами.

Політика облудної “багатовекторності” фактично на цьому закінчилася: авторитарна Росія виявилася єдиним союзником авторитарного українського президента. 2003 року Україна вирішила приєднатися до так званого “Єдиного економічного простору” з Росією, Білоруссю та Казахстаном, чим по суті перекреслювала свої євросоюзівські устремлінння. А через рік із національної оборонної доктрини було вилучено навіть згадку про євроатлантичну інтеґрацію.

Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії часопису.