Віталій Радчук  

Функції перекладу

 

Будь-яка бодай трохи серйозна розмова про переклад не обходиться без з’ясування того, які потреби він має задовольнити і які завдання розв’язати, що він може дати культурі й певній громаді людей, у чому полягає його конкретне призначення, які в нього потенційні можливості й функції взагалі. Інакше кажучи, для чого й для кого працює перекладач, яка перед ним стоїть мета? А отже, і якими засобами досягти її, тієї мети, яку творчу стратегію обрати, який спосіб тлумачення вважати найкращим? Врешті, в чому покликання перекладача? Який критерій є підставою для оцінювання його творчих старань, чим міряти його вимогливість до себе, хвалу й хулу на його адресу з боку критики? Переклад має чимало завдань, їхня множина мінлива й має домінанти: кожна мовна, історична й національна спільнота, насамкінець кожна перекладацька особистість розставляє свої наголоси в сукупності функцій перекладу.

Схожим зачином проблему порушувала наша давня студія1, що відкидала зневіру стосовно можливостей перекладу й вузьке трактування його призначення. Там пояснювалося, чому в неодномовному середовищі або за обставин близькості й зрозумілості мов перекладають для загалу, – до того ж багаторазово, іноді ненаситно й несамовито, – навіть ті твори, що їх кожен знає напам’ять в оригіналі. Розглянутий комплекс функцій перекладу, пов’язаних між собою, ілюстрував думку про багатовимірність і потужність перекладу як вияву творчої енергії для визначеної і вартісної мети. Звичайно, щоб спростувати переконання скептиків у тому, буцім переклад – це протез, милиця, „виворіт килима”, а тлумач – це зрадник під машкарою повпреда, слід усебічно розкрити суть таких складних явищ, як перекладність і тлумачення. Дослідження цих явищ складається в концепцію, що здатна переконати творчий цех, лягти в основу професійного кредо і, втілюючись практично, сформувати школу. Проте для глибшого усвідомлення потенцій перекладацького ремесла замало буде лише спроб класифікувати їх тим чи іншим способом2. Примітна річ: що докладніше описуються функції перекладу, то виразніше постає потреба розгалужувати їх на конкретні актуальні підкласи. Переклад – надзвичайно різноманітна царина, щораз своєрідне й унікальне творче диво. Власне, через те він і є могутнє знаряддя. Таксономія ж схоплює лише схоже в перекладах, повторюване, усталене, загальне, а разом з тим – і закономірне. Тим-то вона й належить до власне теорії. Однак теорія не може належати лише самій собі.

Можна подавати функції перекладу списком злободенних і конкретних вимог-орієнтирів, як це чинить журнальний критик, або замовник-роботодавець, або й сам перекладач, зазираючи при цьому ще й у майбутнє, щоб вгадати, чим саме і кому служитиме переклад і як довго.

Можна виявляти функції перекладу ретроспективно в перебігу їхньої взаємодії і рангування, як живу і плинну систему рушіїв, елементи якої структуруються в ієрархію. До цього покликаний історик, який вивчає еволюцію запитів і пріоритетів перекладу, розвиток мовних ресурсів для тлумачення, зміну творчих шкіл і традицій. Пожвавлюють цю динаміку поява та згасання функцій – і за життя одного з варіантів перекладу, який чимось застаріває, а чимось іншим водночас збуджує свіжий інтерес, і в естафеті прочитань твору, які утворюють поле взаємодії, що не дозволяє кожному наступному тлумаченню перебирати на себе увесь функційний потенціал сукупності попередніх версій.

Звичайно, можна подавати функції перекладу й узагальненим зводом у вигляді переліку з коментарями, до чого зазвичай вдається лектор або автор посібника, щоб висвітлити тему, без якої важко уявити сучасний курс теорії перекладу. Завдання тут – розкрити передусім ті орудні властивості перекладу, усвідомлення яких може допомогти студентові вивчитися на перекладача.

У такому разі, на наш погляд, варто показати, що переклад 1) зламує низькі й високі мури нерозуміння (мовні бар’єри) і тим самим 2) здійснює комунікативну функцію як носій інформації. При цьому він 3) замінює першотвір як його правдивий відповідник (як іншомовна паралель), надаючись до цитування, чим 4) представляє зарубіжний літературний процес або розвиток думки у певній галузі, 5) знайомить з життям інших країн, їхнім побутом, звичаями, способом мислення, історією, природою тощо.

Зрідка переклад 6) служить автентичним текстом, що має ту саму силу (юридичну – в міжнародному документі, духовну – у священному писанні) і допускає одне-єдине узгоджене або канонізоване тлумачення, обов’язкове для всіх текстів різними мовами, 7) привертає увагу до оригіналу та його мови (своїми достоїнствами або вадами), 8) відсвіжує мову першоджерела (коли перекладають із давньої мови на „ту саму” сучасну), 9) повертає художника слова (автора) його рідній мові (як-от українській – „Повісті” Т. Шевченка, „Вечорниці на хуторі під Диканькою” М. Гоголя, статті поліглота І. Франка), 10) супроводжує оригінал як паралельний текст. Чи навіть буває 11) засобом опису іншої мови (цю метамовну функцію виконує буквальний переклад) або 12) методом зіставлення й кореляції мовних систем (як-от у двомовних словниках, порівняльних граматиках і стилістиках, у машинному перекладі).

Певна річ, суто технічні функції підпорядковуються іншим. Зокрема, підрядний переклад-супровід використовують для розбору текстів, пояснення темних місць, як проміжний етап перевираження першотвору тощо. Впадає в око, що нині почастішали двомовні й багатомовні видання поезій. Причому у двомовних виданнях дедалі більшає кількість перекладів, які по-різному подають першоджерело, і вони щораз сукупно творять нову якість. Також кожен перекладач з практики знає, що переклад – це завжди зіставне мовознавство. Але як орудний ресурс лінгвістики й науки в цілому міжмовне тлумачення не вичерпується порівнянням.

Багато чим з того, що перелічено тут щойно й далі, переклад 13) формує етнос і націю (цю його функцію в Україні особливо акцентує сьогодення3); 14) зводить мости єднання між культурами, народами, епохами й особистостями автора та перекладача, „зближує чуже зі своїм” (Ґете); 15) уможливлює новий і особливий тип інтертекстуальності, забезпечуючи перегук і взаємодію різнорідних контекстів; 16) духовно інтегрує і консолідує людство, творить світову спільноту, роблячи загальним набутком окремі досягнення народів у науці, техніці, культурі тощо. Ідею „всесвітньої літератури” обґрунтував ще Ґете, який називав працю перекладача „однією з найважливіших і найдостойніших справ, що зв’язують воєдино всесвіт”4. До речі, думку класика тлумачать і так: переклад є „одним із... засобів міжнаціональних відносин у цілому світі”5. Особливого резонансу цій ідеї надав марксизм, угледівши в ній для себе благословення, провідну зорю, модель підкорення планети. Сучасна стадія глобалізації завдячує перекладачам – попри поширення міжнародних мов, яке активізувало 17) посередницьку, „транспортну” роль перекладу, коли перекладають не з оригіналу, а з іншомовного перекладу. Примітно, що тепер майже половина перекладів у світі здійснюється з англійської мови. Буває й так, що твір, а надто міжнародний документ, заново тлумачать (перевиражають) з урахуванням кількох його різномовних версій, визнаних авторитетними чи автентичними. Статус самої мови оцінюється за кількістю і якістю перекладів нею. З іншого боку, переклади мовами міжнародного спілкування, однодержавними мовами, до яких належить українська, рідковживаними й загроженими, що перебувають на межі зникнення, мають доволі відмінні й по-різному акцентовані функції. Хоч це й парадоксально, але ті переклади, що конкурують і доповнюють один одного у вселенському вимірі, й далі 18) служать полем і стимулятором мовних контактів, а тому 19) сприяють створенню та еволюції мовних спільнот, місцевих і регіональних, які послуговуються багатьма мовами (або й мовами-гібридами).

Останній феномен стає зрозумілішим, коли зважити на те, що для семіотики всі люди є поліглотами. Це потверджується вже тим, що й у межах однієї етномови між її підсистемами здійснюються переклади (так звані внутрішньомовні), щоб розмножити твір на варіанти тлумачення і форми втілення. Потреба в них, що її по-своєму продовжують наслідування, пародія та епігонство, виходить далеко за рамки кодів словесних. Так, художню літературу прочитують театр і кіно, але ще й музика, балет, скульптура, пантоміма – часом багато разів. Утім, ще донедавна, всупереч застереженням О. Потебні, в перекладах вбачали зовсім протилежне – чинник „зближення і злиття національних мов в окремі зональні і... в єдину мову людства”6.

Разом з тим переклад: 20) збагачує свою літературу й культуру новими образами, жанрами, стилістичними прийомами, поняттями і сферами думки; 21) прискорює зовнішні художні, концептуальні та ідейні впливи, а так само й внутрішнє життя своєї ойкумени – як складник її контексту. Чи не всі літератури починалися з перекладів, відтак переклад служив каталізатором літературного процесу. Духовний обмін лише примножує цінності – на відміну від обміну валют. „Що сховав ти – те пропало; що віддав ти – те твоє”, – писав Ш. Руставелі. Хто дає – здобуває нові обшири дотичності й дії, хто приймає ­– отримує нові стимули й животоки від капіталу власних напрацювань. Загалом переклад 22) продовжує буття твору й культури, є формою їхнього розвитку: твір – не мертва замкненість статичного тексту, а факт невпинної людської свідомості. „У поезії, в пластиці і взагалі в мистецтві немає готових речей”, – стверджував О. Мандельштам7. Вряди-годи іншомовна іпостась твору, а особливо самопереклад, 23) править за дзеркало, вдивляючись в яке, сам автор змінює щось в оригіналі чи у спрямуванні своєї творчості.

 

  Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії часопису