НАДБРАМНИЙ КАМІНЬ
Ти, що навчили вже тебе,
Як слід поводити себе
У церкві, — крок сюди направ
І покуштуй містичних страв.
Геть профанацію: ввійди
Лиш чистим і святим сюди
Чи прагнучим до чистоти,
Щоб, на свій ризик, далі йти.
ЦЕРКОВНА ПІДЛОГА
Ти бачиш плити? ця квадратна в цятку,
Така тривка й міцна, —
Терпіння;
Та, чорна, що у шаховім порядку
Чергується вона, —
Смирення;
Цей східець, що, ступаючи на нього,
На хори ти б зійшов, —
Довіра;
А цей цемент ласкавий, що підлогу
Скріпляє, — це Любов
І Милосердя.
Брудний осяде часом Гріх
В прожилках мармуру тонких,
Та зможуть сльози мармуру все змить.
У двері часом Смерть дихне,
З підлоги порохи здмухне:
Очистить — не окраде — мимохіть.
Блаженний Архітект, чий фах —
Так мурувати у серцях.
ВІКНА
Як Слову Божому навчати може
Людина, скло крихке? А Ти
Даєш їй у Своєму храмі, Боже,
Почесне місце осягти
Вікна, з Твоєї доброти.
Коли ж на склі Ти випалиш яскраво
Своє життя, щоб ожило
У Провідниках, то світло й слава
Утвердяться там, де було
Лише бліде й безбарвне тло.
Життя і вчення, світла й барв єднання
Побожний трепет виклика
Й увагу пильну, а саме казання
Зника, мов іскра нетривка,
Й до вух — не в душу — проника.
ГРА СЛІВ*
Мій Боже, вірш — це не забава,
Не справа чести, не вінок,
Не яструб, не бенкет, не слава,
Ні лютня він, ані клинок;
Він не годиться в танцюристи,
В Европі не бував ніде,
На власній стайні чи в помісті
Він ані дня не проведе;
Він — не мистецтво, не новини,
Не біржа чи торговий дім;
Він — спосіб, у який я лину
До Тебе, Ти ж — понад усім.
——
* Інший авторський варіант назви — “Поезія”.
ФІЛОСОФСЬКИЙ КАМІНЬ
Побачити навчи
Тебе в усьому, Боже,
Й, Тебе за свідка беручи,
Усе робити гоже:
Не кидатись, як звір,
На працю з диким шалом,
А, визнавши Твоїм свій твір,
Зробити досконалим.
Комусь на телескоп
Дивитись, може, й досить,
А можна ж і крізь нього, щоб
До неба зір підносить.
Від Тебе все б могло
Наповнитися змістом:
Відкривши Духу джерело,
Яскравим стати й чистим.
Якщо зважа слуга
На всі ці постуляти,
Це підмести допомага
Божественно кімнати.
Це— камінь, що усе
На золото оберне:
Що дотик Господа несе,
Очищене від скверни.
ЙОРДАН* (ІІ)
Як радощі згадав небесні мій
Уперше вірш — довершені, без плям, —
Я винаходив слів химерний стрій,
Думки розбухлі обросли гіллям
Метафор, задум глушачи ясний,
Розцвічуючи сенс, неначе крам.
Крізь мозок мчали тисячі понять
Мені до послуг, але я спішив;
Я часто гудив те, що встиг почать:
Це — неживе, це — мертве, це — напів.
Забідне все, щоб сонце осягать,
А вищі радощі — і поготів.
Мов полум’я, яке шугає ввись,
Я сенс породжував своїм нутром.
Та в суєті почув слова чиїсь:
“Навіщо йти самому напролом?”
Солодкістю любови надихнись
Готовою й видатки зеконом”.
——
* Йордан — символ очищення, відродження, преображення, освячення.
МОЛИТВА (І)
Молитва, учта Церкви, райська ера,
Дух, що вдихнув в людину Бог-Отець,
Висок побожний, що стрясає сфери,
Переказ душ, паломництво сердець;
Облога Неба, грішника твердиня,
Зворотний грім, спис під ребром Христа,
Світ шестиденний у одній годині,
Звук, що все суще жахом огорта;
Любов, блаженство, мир і радість, Манна,
Вознесена увись, Молочний Шлях,
Небесне в звичному, ошатно вбрана
Людина, кров душі, із Раю птах,
Дзвін, чутний над зірками небосхилу,
Країна прянощів; щось зрозуміле.
СПОКУТА
Убогий орендар Багатія,
Про зменшення орендної платні
Насмілився просити в Нього я,
Щоб дав нову угоду Він мені.
В маєтку— в небесах— Його шукав:
Там кажуть, що пішов Він тільки-ну
До краю, що задорого придбав
Собі у власність на землі давно.
Був роду Він шляхетного, тому
Шукав Його в шляхетних я місцях:
В містах, театрах, парках, при дворах;
Аж бачу вбивць і злодіїв юрму
Розбурхану— Він там. Сказав: “Тепер
Твоє прохання вволене”,— і вмер.
АҐОНІЯ
Вже зміряні висоти гір,
Держав і королів, глибини моря,
Джерéла, мудреці дійшли до зір,
Та є дві речі неозорі,
Що вèміряти слід найперше їх,
Хоч мало є знавців: Любов і Гріх.
Хто хоче, що є Гріх, пізнати —
Хай на Оливну Гору б він зійшов,
Де так болить комусь, що шкіра, шати
Й волосся ледь не точать кров.
Гріх — це той прес, що біль під ним шалено
Жене за здобиччю крізь кожну вену.
Любови хто не знає — хай
Скуштує сік, що на хресті вже піка
Відкоркувала знов; тоді спитай,
Чи пив подібне щось одвіку.
Любов — цей той божественний напій,
Що кров — на Божий смак, вино — на мій.
КОЛОВОРОТ*
Створивши чоловіка,
Бог склянку взяв благословень — скропити
Його й сказав: “Дамо йому без ліку:
Хай вмістяться усі багатства світу
В цю форму невелику”.
Хлюпнула сила дзвінко,
Краса і мудрість, честь і насолода —
Вже майже все, та сталася заминка:
Не вилив Бог останнього клейноду,
Що був на дні, — спочинку.
“Якщо обдарувати, —
Сказав Він, — скарбом цим його, відтоді
Він замість Мене став би шанувати
Мої дари й спочив би у природі;
Й ми б з ним зазнали втрати.
Хай мир з ним буде всюди,
З дарами ж хай ніде він не спочине;
Багатим хай і стомленим він буде:
Не доброчесність — так утома кине
Його Мені на груди”.
——
* Коловорот (пристрій для підіймання вантажів) — символ відсутности спочинку, за допомогою якої Бог, на думку Герберта, вирішив “притягнути” людину до Свого лона.
КОМІР*
Я вдарив по столу: “Незмога.
Кортить назовні.
Що? скніти в тузі все одно?
Життя і вірші — як засіки, повні,
Як вітер, вільні, як дорога.
Чи ще благати слід?
Чи мій врожай — з самого терну
Кривавого, чи втрат із нього
Не покривав сердечний плід?
Було ж вино,
Та висхло від зідхань; було ж і зйрно,
Та змокло від плачу.
Чи втрачений для мене рік?
Не мав я досхочу
Для нього лаврів і гірлянд? Зів’яли?
Пропали?
Ні, серце, це не так: є плід,
І є в нас руки.
Зідхливий вік свій надолуж
В подвійних втіхах: геть дебатів лід
Про те, щу є пристойним. Геть чимдуж
З тенет принуки,
Що суєта сплела, що ти вже звик
Вважати, ставши безборонним,
Своїм законом,
Не розтуляючи повік.
Зваж суть цих слів:
Кортить назовні,
“Туди”, як кажуть смертні, — геть страхи.
Він — раб пихи
Своєї й заслужив
Тягар Свій вповні”.
Я скаженів від самовикриття,
Коли неждано
Мені почувся клич: “Дитя!”
І я озвавсь: “Мій Пане”.
——
* У назві (“The Collar”) мається на увазі не пасторський комірець, а вислів “to slip the collar” (розстебнути комір). Імовірно, каламбур полягає в співзвучності слів “ collar” і “choler” (жовч, гнів).
ЛЮБОВ (ІІІ)
Любов запрошує — не йде душа:
На ній і прах, і гріх.
Та бистроока млявість завважа
При входинах моїх
І мило каже, зблизившись, мені:
“Потрібно щось чи ні?”
Гість, я спитав, чи гідний увійти.
“Ти будеш ним”, — рече.
Це я, лихий, невдячний? “Підвести
Не можу я очей”.
Взяла за руку й усміхом сія:
“Створила ж очі — я!”
“Я ж їх спотворив, Боже: не мину
Розплати, що чига”.
“А знаєш, хто на себе взяв вину?”
“Тоді я твій слуга”.
“Сідай, — рече, — й скуштуй моїх плодів”.
Отож я сів і їв.
ПОСЛАННЯ ДО КОЛОСЯН 3.3
Життя ваше сховане в Бозі з Христом.
Моє писання й думка річ ведуть:
В Життя і в сонця є подвійна путь.
Все Має зовні перша, денний друг,
А друга в Схов іде за виднокруг.
Одне життя У плоть прямує й прах,
Ціль іншого — у Ньому, весь чий шлях
Навчив мене тому, Що треба ввись
Хоч трохи, доки тут я Є, тягтись,
Щоб був ціною труд Мій насолод, —
Тоді нетлінний я пожну Клейнод.
ЖИТТЯ
Я склав букет: відміряне мені
Хай пахне тут, мого життя всі дні
Хай стрічка зв’яже в ціле.
Та час кивнув на квіти — і вони
До полудня пропали, хитруни:
В моїх руках змарніли.
І серце, як і руки, — біля них.
Сприйняв я вповні, без вагань важких
Підказку чемну часу,
Що передав печальний смерти смак,
Навіявши думки про тлінність так,
Що я вбирав їх ласо.
Прощайте, квіти: гарний мали час,
Для пахощів придатні чи прикрас,
По смерті ж — для бальзаму.
Я вслід іду без жалю і журби:
Як добрий пах мій — байдуже, якби
Минув він разом з вами.
ПАЛОМНИЦТВО
Я прямував на пагорб, що на нього
Надію склав.
Важка і довга це дорога.
Я скелю Гордости лишав
Тоді по ліву, а по праву руку —
Провал Розпуки.
Досяг я лук Уяви, де цвіло
Квіток багато.
Охоче звів би тут житло,
Та час примусив поспішати.
Вступив у гай Обачности і тут
Зазнав я скрут.
Так я дістався в Пристрасти пустиню,
У край нестям,
Колись родючий, мертвий нині.
Усі багатства вкрали там,
Крім Ангела, що друг прип’яв до мене,
Біля рамена.
Аж ось щасливий пагорб височить,
Де сподівання
Мої, де серце; і в ту мить,
Як висоту здолав останню,
Знайшов я там солоне озерце,
І тільки це.
Збентежений і вражений до болю,
Відчувши страх,
Я впав і скрикнув: “Мій Королю!
То сльози — це і ціль, і шлях?”
Та стямився й збагнув, коли підвівся:
Я помилився.
Мій пагорб — далі. Що ж, я геть побрів,
Та голос чую,
Ледь рушивши: “Живим шляхів
Туди нема”. — “Як так, — кажу я, —
По мандрах цих прекрасний наш кінець,
Немов стілець”.
ВІНОК
Витку гірлянду справедливих слав,
Слав справедливих я Тобі зложив,
Тобі, що шлях мій від початку знав,
Кривий мій шлях, що я, йдучи ним, жив.
Ні, помирав, не жив: життя ж — пряма,
Пряма стріла, мета якої — Ти,
Ти, що понад лукавствами всіма,
Хоч ставлять вище їх від простоти.
Дай простоти мені, аби я жив,
Так жив, аби шляхи Твої пізнав,
Пізнав і ними йшов: тоді б зложив
Не бідний цей вінок — корону слав.
© Олена Бросаліна (Олена О’Лір), 2004, переклад.
