Антоніо Спадаро
КОЛИ ПЕРО СТАЄ БАГНЕТОМ
[R. Gallego. Bianco su nero. — Adelphi. Milano. 2004.]
Я герой
“Я герой. Легко бути героєм. Якщо в тебе немає рук чи ніг — ти герой або небіжчик. Якщо в тебе немає ні рук, ні ніг, а ти до того ж прихитрився з’явитися на світ — ти приречений бути героєм до кінця своїх днів. Я герой. У мене просто немає іншого виходу”.
Це перші вражаючі рядки автобіографічної повісті іспанця Рубена Гальєго “Білим по чорному”*. Хто дозволяє собі казати таке? Колишній хлопець 1968 року народження зі згубними наслідками церебрального паралічу, позбавлений руху кінцівок, окрім двох пальців, що ними навчився писати. Каліка, який скнів у сиротинцях брежнєвського Радянського Союзу.
Його мати Аурора — дочка одного з лідерів Комуністичної партії Іспанії, керівництво якої вело боротьбу з франкістським режимом, перебуваючи в Парижі. Батько відправляє дочку до Москви, аби вона пройшла там “школу перевиховання”. Рубен є сином Аурори та її друга, венесуельського студента. Той, хто називає себе в книзі героєм,— лише підліток, ізольований від суспільства і розлучений із матір’ю. Їй сказали, що син помер, а через тридцять років він раптом воскрес із мертвих.
Помиляються ті, хто вважає, що сповнені драматичних подій книжки неодмінно мають викликати почуття відчаю і розпуки. Повість “Білим по чорному”, відзначена російською Букерівською премією, не належить до творів, над якими проливають сльози. Навпаки. Про це автор пише в передмові й так мотивує свої думки: “Я переконаний, що життя і література вже повні всілякої погані. Надто багато довелося мені терпіти від бездушності людей. Змальовувати ганьбу людського падіння, підступність і жорстокість означало б примножувати і так уже неймовірно велику кількість вибухонебезпечних зарядів зла. Не хочу цього робити й тому пишу про добро, звитяги, радість і любов. Пишу про силу. Фізичну і духовну. Силу, яка є в кожному з нас. Силу, яка долає всі перешкоди й перемагає. Моя книжка — це розповідь про перемогу”.
————© Юрій Педан, переклад, 2006.
І справді, зусилля автора спрямовано на те, щоб знайти в кожному випадку людської біди шлях до виходу, до перемоги. Улюбленим письменником Гальєго здогадно є Джек Лондон, бо “в його книжках буяє енергія життя”, як зазначив іспанець у своєму інтерв’ю, надрукованому італійською газетою “Корр’єре делла сера” 18 травня 2004 року під назвою “Відчай має білий колір і нагадує про Гулаг”.
Повість складається з сорока одного короткого розділу. Стиль сухий, суворий, промовистий. Жодної поступки сентиментальному і патетичному. Жодного прикметника на кшталт “страшний”, “жахливий”, “потворний”. Жодного прояву жалості до себе. А головне — пером автора не керують обурення, помста, сум за втраченими можливостями. Інакше книжка вийшла б мертвою і непотрібною. Навпаки, вона має чіткий ритм і ясний стиль без словесних викрутасів, де все підпорядковано ідеї самоврятування. Автор із повним правом дозволив собі написати важкі для прилюдного виголошення слова: “Я розповідаю лише чисту правду”.
Кожний розділ книжки — це коротка історія нової перемоги, нового кроку вперед, хай навіть здобутого ціною граничних зусиль. Рубен стає героєм через надзвичайні обставини, бо альтернативою була б його фізична смерть. “Чи можна вважати героєм Д’Артаньяна? Навряд. Хіба він герой, маючи руки та ноги! Життя дало йому все: молодість, красу здоров’я, шпагу, вміння вправно нею фехтувати. В чому ж тут героїзм?”
Будь-який вияв слабкості шкодить зусиллям стати людиною. Рубен сміливо стає на герць із оточенням, своїм існуванням кидає виклик дійсності. “Я ще маленький. Ніч. Зима. Мені треба до туалету. Даремно кликати по допомогу. Є лише одна можливість — повзти. Перш за все треба злізти з ліжка. Я знаю, як це робиться. Придуманий мною спосіб дуже простий. Карачки дістаюся краю постелі, перекидаюсь і падаю на підлогу. Удар. Біль. Повзу до дверей, штовхаю їх головою і виповзаю з кімнати в холод і темряву коридора”. Ця сторінка книжки могла б належати перу Кафки. Рубен — це антипод Грегора Замзи. “Білим по чорному” слід читати одразу після кафкіанського “Перетворення”.
Боротьба і перемога
Автор оголошує бій слову “ніколи”, існуванню неможливого, непереборному мурові, яким каліцтво відокремило його від повноцінного життя. “Слово "ніколи" просто жахливе. Найжахливіше з усіх відомих людям слів. "Ніколи"... Наче немає слів "можливо" чи "а раптом?" Я ніколи не зійду на Еверест. Не буде проміжних етапів, середніх і малих гір, не було нічого. Мене ніколи не візьмуть у космос. Мені не дуже хочеться блювати й відчувати запаморочення, кружляючи навколо планети в тісній металевій коробці. Зовсім не хочеться, одначе прикро. Хтось літає над моєю головою, а мені не можна”.
Фатальне слово “ніколи” все ж не стало сигналом для капітуляції чи приводом до безсилої злоби. “Білим по чорному” — це історія пошуку можливостей, пропонованих життям, не більших, але й не менших за реальні. Отже, Рубен прагне пізнати світ, зрозуміти життя. Люди не приходять на допомогу, й він звертається до книжок..
“Деякі з них змінюють твій світогляд, після інших хочеться вмерти чи заново почати життя. Якщо бажаєш про щось дізнатись, запитай у людей, запитай у книжок. Книжки — це теж люди. Подібно до людей вони можуть тобі допомогти, подібно до людей можуть тебе обдурити. Я не читав для розваги, а прагнув зрозуміти, як побудований світ. Хотів знати, як жити по-новому”.
Любов героя до життя і потяг до знань викликають внутрішні конфлікти, муки сумління. Одним із них є ставлення до релігії. “Вірити було заборонено. Нам казали, що Бога немає. Атеїзм вважався за норму. Зараз у це важко повірити, але справи стояли саме так. Єдиною категорією людей у сиротинці, на яких влада не дуже тисла за віру в Бога, були мої нянечки, бо вони тяжко трудились, а заробляли мало й ніхто добровільно не погоджувався виконувати їхню роботу”. Саме ці віряни, пише Гальєго, були найдобрішими людьми. “Завдяки їм я зрозумів, що таке добро й зберіг тепло їхніх душ у життєвих тарапатах. Вдячність їм за це не можна виміряти чи підрахувати на комп’ютері. Спасибі їм за любов і християнське піклування, за мою католицьку віру, за моїх дітей. Спасибі за все”.
Так, урешті-решт, Гальєго досяг свого. За часів Горбачова він виїхав із Радянського Союзу й зустрівся в Празі зі своєю матір’ю. Зараз живе в Іспанії, став юристом, одружився, має двох дочок.
У гострому драматичному протистоянні “чорне” переважило “біле”. Біле для Гальєго, як і для Мелвілла, є вбогим кольором знесилення й страждань, кольором казенних простирадл і палатних стель, кольором спідніх сорочок. “Догляд і лікування, тиша і спокій — все це ніщо. Хіба варте чогось лікарняне життя, яке тече в небуття?”
Навпаки, чорне є “кольором боротьби й сподівань. Кольором нічного неба, непорушного тла сновидінь, коротких пауз між нескінченними денними годинами неспання під час хвороби. Кольором мрії і казки, світом за заплющеними повіками. Кольором свободи, який я обрав для мого крісла-каталки”. Це також колір обкладинки книжки — чорної з білими літерами. В центрі — світлина смаглявого й темноволосого Рубена — хлопчика з великими очима і червоною хустинкою на шиї.
Один із критиків написав, що вже сама обкладинка варта того, аби прочитати книжку. Інший зауважив: “Це очі дитини не більше шести років, серйозні, розумні, допитливі, де відбиваються душевний біль і чекання людської ласки. І якщо ця дитина не відведе погляд убік або якщо час не зробить цей погляд жорстоким, ми будемо завжди впізнавати героя”.
Книжка закінчується двома зворушливими сторінками, де лунають слова подяки дорогим людям і насамперед матері, Аурорі Гальєго, яка написала епілог повісті. Можливо, це найбільша перемога Рубена — подяка матері, тобто життю, щирий вилив синівської любові до жінки, яка народила його на світ і якої він не бачив багато років. “Коли я був зовсім маленький, то часто мріяв про маму, мріяв років до шести. Потім зрозумів, тобто мені пояснили, що моя мати чорножопа сука, яка кинула мене”.
На запитання газетяра: “Що ви відчули, зустрівшись із матір’ю після довгої розлуки?” Рубен відповів: “Нічого несподіваного. Як я, так і вона пройшла крізь життя в неволі. Особи з однією долею одразу знаходять спільну мову, миттєвий зв’язок. Безмежна радість зустріти того, хто розуміє тебе з першого слова, без недомовок і вагань”.
“Білим по чорному” — героїчна книжка, книжка-зброя. Демонструючи нам цю зброю, автор визначав справжню ціну літературного слова. “Я житиму й боротимусь до кінця. Схилившись над клавішами комп’ютера, повільно вибиватиму літеру за літерою. Старанно куватиму мій багнет — мою книжку. Знаю, що маю право лише на один удар, бо наступної нагоди не буде. Я зобов’язаний це зробити і знаю, що зроблю. Мій багнет мене не зрадить”.
Автор не стверджує, що його врятувало слово. Це було б ілюзією. Слово не є порятунком, а бойовою зброєю, щоб стати людиною, стати сильним.
“Герої цієї книжки, — пише Рубен Гальєго, — сильні особистості, дуже сильні. В житті треба бути сильним. Бути людиною важко, надзвичайно важко, але цілком можливо”.
Журнал “La civiltа cattolica” (Рим). — 2006. — № 3734.
З італійської переклав Юрій ПЕДАН
