Дж. Р. Р. ТОЛКІН
Старий Ліс
Уривок з епопеї “Володар перснів”
З англійської переклав Андрій ВАСИЛОВСЬКИЙ
Фродо прокинувся раптово. В кімнаті було ще темно. Він побачив Меррі зі свічкою в руці, другою той стукав у двері.
— Угу! Що сталося? — запитав Фродо, все ще стривожений і здивований.
— Що сталося? — здивувався Меррі. — Вставати час. Уже пів на п’яту й страшенний туман. Давай! Сем уже готує сніданок. Навіть Піпін піднявся. Я йду сідлати коників і приведу одного — він повезе вантаж. Підніми цього ледачого Товстуна! Хай принаймні встане й проведе нас.
Невдовзі після шостої п’ятеро ґобітів були готові вирушати. Товстун Болджер досі позіхав. Вони обережно вислизнули з будинку. Попереду йшов Меррі, ведучи навантаженого коника. Стежка вела в гайок за будинок, а потім перетинала кілька нивок. Листя на деревах блищало, і кожна гілочка плакала, а трава була сірою від холодної роси. Все завмерло, й далекі звуки здавалися близькими й чіткими: ось перегукувалось у садибі птаство, ось десь у далекому будинку зачинилися двері.
Коники чекали на них у стайні. Це були міцні невеликі тварини, яких полюбляли ґобіти, — не швидкі, зате надійні для цілоденної праці. Друзі посідали верхи й невдовзі занурилися в туман, який неохоче розкривавсь і загрозливо стискався позаду. Проїхавши мовчки й неквапно з годину, вони раптово побачили обриси високої, обплутаної срібним павутинням Засіки.
— Як ми її подолаємо? — стривожився Фредеґар.
— Уперед! — заспокоїв його Меррі. — Там побачите.
———© Андрій Василовський, переклад, 2006.
Він звернув ліворуч уздовж Засіки, й незабаром ґобіти дісталися місця, де живопліт виступав уперед, обминаючи ями. Неподалік від Засіки розпочиналася траншея, яка поступово ховалась у ґрунт. Викладені цеглою стіни здіймалися дедалі вище, аж поки з’єдналися нагорі, утворюючи тунель, що пірнав під Засіку й виходив у заглибленні на протилежному боці. Тут Товстун Болджер зупинився.
— До побачення, Фродо! — промовив він. — Дуже мені не хочеться, щоб ви йшли через Ліс. Сподіваюся, вас не доведеться виручати вже сьогодні. Але хай щастить — і сьогодні, й щоденно!
— Якщо попереду не трапиться нічого страшнішого за Старий Ліс, я почуватимуся щасливим! — запевнив Фродо. — Перекажи Ґендалфу, хай чвалає Східною Дорогою. Ми скоро вийдемо на неї знову і рухатимемося швидко.
— До побачення! — гукнули вони всі разом, поїхали схилом униз і зникли з Фредеґарових очей у тунелі.
Там було вогко й темно. В дальньому кінці виявилися двері з товстих залізних штаб. Меррі спішився і відчинив їх, а коли всі проїхали, зачинив за собою. Двері ляснули, й замок зловісно клацнув.
— Отак! — оголосив Меррі. — Ви покинули Край і перебуваєте поза його кордонами, на межі Старого Лісу.
— Оті байки про Ліс — це правда? — поцікавився Піпін.
— Не знаю, про які байки ти говориш, — застеріг Меррі. — Якщо йдеться про страшні казки, якими годували Товстуна в дитинстві його няньки, про ґоблінів, про вовків і таке інше, то ні. Я в усякому разі в них не вірю. Але Ліс — чудернацький. Усе тут живуще не просто існує, а усвідомлює, що відбувається довкола нього, не так, як у нас у Краї. Дерева тут не люблять чужих. Вони спостерігають за тобою. Час по час найбільш недружні можуть кинути на тебе гілку, чи випростати корінь, щоб ти перечепився, чи вхопити тебе виткою рослиною. Ну а вночі, як мені розповідали, може статися й справжнє лихо. Я тут був після заходу сонця раз чи двічі, та й то біля Засіки. Мені чулося, ніби дерева розмовляють між собою і передають новини та плітки незрозумілою мовою, а гілки хиляться й гойдаються без вітру. Кажуть, що насправді дерева рухаються й можуть просто-таки оточити чужинця. В давнину вони здійснили справжній наступ на Засіку: підійшли впритул, укорінилися просто на ній і перехилилися через неї. Але з’явилися ґобіти і спиляли сотні дерев, і влаштували величезне багаття посеред лісу, й випалили широку смугу вздовж Засіки. Після цього дерева відмовилися від наступу, але стали вкрай ворожими. Й до цього часу там, у Лісі, неподалік, залишилася велика випалина на місці того багаття.
— Чи тільки дерева небезпечні? — не вгавав Піпін.
— У Лісі, як я чув, особливо в дальньому куті, є чимало чудернацьких створінь, — відповів Меррі. — Я, щоправда, жодного не бачив. Але хтось робить стежки. Коли сюди потрапиш — бачиш свіжі просіки, які, схоже, переміщуються, пересуваються незрозумілим чином. Тут, неподалік від тунелю, є, власне, була, широка стежка до Випаленої Галяви, яка далі веде в досить підходящому напрямі — на північний схід. Я маю намір її відшукати й нею рухатися.
Ґобіти вийшли з тунелю й перетнули широку балку. На протилежному боці, за якихось сто ярдів од Засіки, проступила ледь помітна стежка, що вела під покров Лісу. Однак поміж дерев сліди її зникли. Ґобіти подивились назад і розгледіли темну смугу Засіки, що майже сховалася за стовбурами, які щільно купчились довкола них. Попереду були незліченні стовбурища всіх можливих форм і розмірів: прямі чи похилі, покручені, виткі, присадкуваті чи гінкі, гладенькі чи ґулясті й гілкуваті — всі геть сірі й зелені, вкриті мохом та шорсткою порістю. Лише Меррі зберігав бадьорий настрій.
— Ти б краще йшов попереду й шукав стежку, — зауважив Фродо. — Тримаймося разом і пам’ятаймо, в якому боці залишилася Засіка!
Ґобіти на кониках подалися вперед, уникаючи численних перекручених і переплетених коренів. Підліску не було. Місцевість поволі піднімалася, й за кожним кроком дерйва ніби ставали вищими, темнішими й товщими. Панувала мертва тиша, яку зрідка переривали лише краплі з мокрого листя. Поки що жодного руху гілок чи перешіптування ніхто не помічав, зате виникло моторошне почуття, ніби на них дивляться з осудом, який переходить у нелюбов і навіть у ворожість. Почуття далі зростало, аж поки люди усвідомили, що ввесь час зиркають то вгору, то назад, ніби очікують несподіваного удару.
Стежка досі не вимальовувалась, а дерева неначе загороджували їм шлях. Зрештою Піпін відчув, що більше не витримає, й зойкнув:
— Ой! Ой! Я не збираюся нічого робити! Ну-бо, пропустіть мене!
Ґобіти злякано зупинились. Але крик згас, ніби накритий рядном. Ні луни, ні відповіді вони не почули, хіба що ліс видавався ще щільнішим і настороженішим, ніж раніше.
— Бувши тобою, я б не репетував, — зауважив Меррі. — Від цього більше шкоди, аніж добра.
Фродо почав питати себе, чи знайдуть вони дорогу і чи не помилився він, потягвши решту в цей жахливий ліс. Меррі роздивлявся на всі боки і, здавалось, уже вагається, в який бік іти. Піпін, помітивши це, сказав: “Небагато ж тобі треба було часу, щоб ми заблукали”. Але в цю мить Меррі радісно свиснув і показав уперед.
— Оце-то так! — оголосив він. — Дерева справді рухаються. Он попереду, сподіваюся, Випалена Галява, але стежка до неї, як видно, кудись пересунулася!
Ґобіти знову рушили, й навколо з кожним кроком світлішало. Несподівано дерева закінчилися, і всі побачили широку галяву. На їхній подив, над головами з’явилося ясне блакитне небо, бо під щільним покровом Лісу вони не помітили, як піднялося сонце і зійшов туман. Сонце ще не підбилось настільки високо, щоб освітити все довкола, але вже осявало верхівки дерев. На узліссі, біля галявини, листя на деревах було зеленіше й густіше, аніж у глибині між стовбурами, утворюючи щільну непроникну стіну. Дерева тут не росли — лише цупка трава, високорослі, підсохлі стебла болиголову, дика петрушка, швидкий до пухкого попелу на згарищах іван-чай, витка кропива та будяки. Ця вбога місцевість видалася ґобітам привабливим і привітним садом порівняно з навколишнім Лісом.
Настрій у ґобітів поліпшився, особливо з огляду на обнадійливе світло з неба. На протилежному боці галявини вони помітили широкий прохід між деревами. Ця дорога, яка вела вглиб, подекуди ставала досить відкритою й не ховалася в суцільній гущавині, хоча там і тут була перекрита могутнім гіллям. У цьому напрямку ґобіти й подалися. Ґрунт і далі поволі піднімавсь, але зараз їм ішлося і швидше, й веселіше, бо вони подумали, що Ліс ізглянувся на них і дозволить їм безперешкодно пройти.
Тим часом повітря ставало гарячим і задушливим. Стовбури знову зблизились і мандрівники не могли розгледіти нічого попереду. Вони ще дужче відчули недобру волю навколишніх дерев. Панувала така тиша, що копита коників, які тупали по опалім листі чи зрідка зачіпали коріння, аж відлунювали у вухах. Фродо спробував затягти пісню, щоб підбадьорити інших, але його голос зійшов на шепіт.
О Мандрівниче! Хай потемнів світ,
Та ліс скінчиться, зникне його гніт!
Як кожен ліс кінчається колись.
І вийде сонце, і осяє вись,
І буде світло з ранку й до зорі,
І знов світанки, й знову вечори.
Бо не буває лісу без кінця...
“Без кінця” — ці останні слова провалилися в глуху тишу. Здавалося, повітря гусне й важко вимовити навіть слово. Нараз позаду здоровенна гілляка, що висіла на старому дереві, одірвалась і гепнула на стежку. Дерева попереду знову неначе зійшлись.
— Їм не подобається оте твоє “зникне” та “скінчиться”, — прокоментував Меррі. — Я особисто зараз співати не збираюся. Почекаємо, доки вийдемо звідси, й на узліссі влаштуємо добрий хор!
Він говорив бадьоро, і якщо й був стурбований, то цього не показував. Ніхто не відгукнувся. Всі почувались пригніченими. У Фродо на серці ставало дедалі тяжче, й з кожним наступним кроком він чимраз дужче жалкував, що вирішив кинути виклик ворожим деревам. Він власне збирався зупинитись і запропонувати повернутися, коли справи пішли інакше. Стежка припинила підніматися й певний час ішла рівно. Темні дерева розсунулись, і попереду відкрилася майже пряма дорога. Трохи далі височів зелений безлісий пагорб, що, немов голена голова, стирчав поміж дерев. Стежка, схоже, вела просто до нього.
Ґобіти повели коників колом на верх пагорба. Там вони зупинились розгледілися. Сонце пронизувало повітря, але серпанок укривав обрій. Довкола них туман майже розвіявся, стояв лише в укритих лісом низинах, а на південь від них, з глибокої западини, що навпіл перетинала Ліс, бухкав, мов пара чи клуб’я білого диму.
— Ось там, — кивнув Меррі рукою, — ота лінія — то В’юнка Верба. Вона витікає з-поміж Куп і тече на південний захід просто серединою Лісу, а далі впадає в Паленку біля Засічного. Ми не хочемо йти в той бік! Долина В’юнкої Верби, кажуть, — то найбільш чудернацьке місце в усім лісі, осердя, з якого йде вся чудивнота.
Усі подивилися в той бік, але мало що побачили за туманом над глибокою вогкою долиною. Далі на південь ліс ховавсь у випарах.
Тут, на вершечку пагорба, сонце почало припікати. Було десь під одинадцяту годину, але осінній серпанок все ще приховував од ґобітів виднокіл майже з усіх боків. На заході годі було розгледіти ні високу Засіку, ні долину Паленки поза нею. На півночі, куди всі вдивлялися з надією, ґобіти не угледіли чогось подібного до смужки великої Східної Дороги, куди так прагли. Вони опинилися на острові посеред лісового моря й не бачили обрію.
У південно-східному напрямі земля круто йшла під ухил. Складалося враження, ніби схили їхнього пагорба під тим самим кутом продовжуються під покровом дерев, мов береги острова, який насправді був лише верхом гори, схованої в надрах. Усівшись на зеленому моріжку, ґобіти оглядали згори ліси та їли полуденок. Коли сонце піднялося ще вище й настала дванадцята, вони змогли розрізнити далеко на сході сіро-зелені обриси Куп, що громадилися поза Лісом. Це їх дуже звеселило, адже приємно було побачити бодай щось, окрім дерев. Хоча це не мало значення, бо вони не збиралися йти в той бік: Мертві Купи мали в ґобітських переказах репутацію не менш зловісну, аніж сам Ліс.
Врешті вирішили просуватися далі. Стежка, що привела їх на пагорб, тяглася і з його північного боку. Але незабаром ґобіти помітили, що вона ввесь час забирає праворуч. Невдовзі місцевість почала швидко знижуватись, і вони здогадалися, що прямують просто в долину В’юнкої Верби — напрям, якого воліли б уникнути. Після короткої дискусії вирішили зійти з цієї непевної дороги й пробиватися на північ. Хоча з пагорба цього не було видно, але дорога мала б проходити в тій стороні, і до неї було лише кілька миль. Крім того, у північний бік, ліворуч від стежки, місцевість видавалася сухішою й не такою залісненою. Там тяглися схили, де дерева були тонші, а замість дубів, бересті та інших чудернацьких і невідомих їм густо порослих дерев починалися сосни й смереки.
На початку вибір здавався правильним. Вони рухались досить швидко, хоча щоразу, коли їм щастило побачити сонце, складалося враження, ніби вони підсвідомо звертають на схід. Але через деякий час дерева знову стали щільнішими, саме там, де здалеку здавалися тоншими й не такими переплутаними. Тоді раптом на землі почали з’являтися глибокі рівчаки, ніби колії велетенських коліс чи рови на місці зарослих ожиною, давно занехаяних доріг. Вони, як правило, тяглися впоперек обраного напряму, й долати їх було дуже важкл, нелегко діставалося й коникам. Кожен рів, у який спускалися, був завалений товстим гіллям і старим листям, через що жодним чином не вдавалося рухатись ліворуч. Тож доводилося якийсь час проходити ровом праворуч, аж поки траплялося підходяще місце, аби видертися нагору. Кожного разу, видираючись із рову, ґобіти опинялися в ще темнішому лісі. Й щоразу було складніше знайти дорогу ліворуч і нагору.
Після години чи двох такого пересування ґобіти зовсім утратили орієнтацію, єдине добре усвідомлювали, що на північ вони не йдуть. Їх щось просто-таки скеровувало, й вони, очевидно, рухалися на південний схід, до серця Лісу, а не від нього.
Вже добре пополудні ґобіти продерлися й скотились у рів, ширший і глибший, ніж усі попередні. Схили тут були такі круті, що їм не вдалося б ні видертися на протилежний бік, ні повернутися назад, якщо не кинути коників та вантаж. Єдине, що залишалося, — це рухатись ровом донизу. Ґрунт ставав м’якшим і подекуди вологим. З круч сочилися джерельця, й незабаром ґобіти вже йшли уздовж потічка, що дзюрчав у трав’янистім ложі. Згодом ухил став крутішим, а потічок сильніше й голосніше стрибав донизу. Вони опинились у глибокому напівтемному виярку, схованому під густими кронами дерев.
Після нетривалого переходу несподівано, разом зі струмком, ґобіти вийшли із сутінок. Попереду, ніби крізь браму, засяяло світло. Діставшись цього місця, вони зрозуміли, що опинилися в підніжжі високого берега — справжньої кручі, мало не урвища. Далі відкрився широкий простір, укритий травою й очеретом, а навпроти виднів протилежний, такий же крутий берег. Поміж берегами мерехтіло золоте дрімотне пообіднє сяйво. Посередині ліниво хлюпала темновода річка, завалена стовбурами, облямована старими вербами, над якими височіли ще більші верби. Повітря було наповнене опалим листям, і ще більше його тріпотіло на деревах. Легкий теплий вітерець, що йшов долиною, гойдав очерет і рипуче вербове гілля.
— Ну, нарешті я маю хоч якусь уяву, де ми опинилися! — зітхнув Меррі. — Ми пішли майже в протилежному напрямі. Ця річка — В’юнка Верба! Я пройду вперед, подивлюся.
Він зник у високій траві. Невдовзі повернувся й повідомив, що від кручі до річки ґрунт надійний, подекуди дерен сходить просто до води.
— А ще, — додав він, — на цім березі річки тягнеться щось на зразок стежинки. Якщо ми підемо нею ліворуч, то незабаром обов’язково досягнемо східного краю Лісу.
— Не квапся! — перервав його Піпін. — Це хіба якщо стежка доходить аж туди, а не заведе нас у трясовину. Як ти гадаєш, хто її протоптав і для чого? Не думаю, що це для нас хтось постарався. Щось мені дуже підозрілий цей Ліс і все в ньому. І я починаю вірити всім байкам про нього. Й чи ти маєш уяву, як далеко на схід треба йти?
— Ні, не маю! — відрізав Меррі. — І також не знаю, наскільки далеко від витоків В’юнкої Верби ми опинилися чи хто протоптав уздовж неї стежину. Але іншого виходу звідси я не бачу й не уявляю.
На цьому дискусія припинилася, вони піднялись і пішли слідом за Меррі до стежки, яку він знайшов. Очерети й трави довкола них були буйні й високі, нерідко значно вище голови, але як тільки вони вийшли на стежку, йти стало легше, хоча вона й петляла та звивалася, обминаючи трясовини й озерця. Раз по раз переступали через струмочки, що витікали з ярків у В’юнку Вербу з лісових височин, і в усіх таких місцях через них були дбайливо прокладені колоди або жмутки гілля.
Ґобітам ставало дедалі жарчіше. Їх оточували хмари комах, а пообіднє сонце пекло в спину. Нарешті вони опинилися під могутнім сірим гіллям, що звисало на стежку. З кожним кроком іти ставало важче. Здавалося, крізь ноги з ґрунту в їхнє тіло вливається дрімота, і вона ж спадає на їхні голови й повіки з повітря.
Фродо відчував, як дубіють м’язи обличчя, хилиться додолу голова. Попереду Піпін упав на коліна. Фродо зупинився. Він почув бурмотіння Меррі: “Так не піде. Як не відпочину, далі не йду. Треба трохи подрімати. Під вербою прохолодно. Нема комах!”
Фродо обурився.
— Стривайте! — гукнув він. — Ми не можемо тут вилежувати. Нам треба спершу вийти з Лісу!
Але інші занадто ослабли, щоб звернути на нього увагу. Сем, що стояв поруч, позіхав і дурнувато лупав очима.
Фродо теж раптово відчув, як на нього навалюється сон. Голова паморочилася. Навколо, здавалось, усе завмерло. Не дзижчали й комахи. Тільки десь на межі почуттів чулася напівпошепки пісня тріпотливого листя, що спливала з високого віття. Фродо підняв обважнілі повіки й побачив над собою могутнє старезне й цвіле вербище. Величезне, розкинувши руки-віти з численними гілками-пальцями, воно рипіло від вітру ґулястим покрученим стовбуром із широкими тріщинами. Гра листя на тлі чистого неба паморочила свідомість, і Фродо звалився на траву там, де й стояв.
Меррі й Піпін знайшли в собі сили пройти ще кілька кроків і вмостилися спинами до стовбурища. Позаду зяяло здоровенне дупло, ніби запрошуючи досередини, а дерево схилялося нижче й рипіло. Вони подивилися нагору, де проти неба м’яко гойдалися й наспівували зелені й жовті листки. Ґобіти заплющили очі, і їм здалося, ніби вони справді чують слова, прохолодні слова, які говорять щось про воду й сон. Вони скорилися приворотові й міцно заснули біля підніжжя сірезного вербища.
Фродо якийсь час лежав, змагаючись зі сном, який брав його чимраз дужче. Зробивши зусилля, все-таки звівся на ноги. Його незборимо потягло до холодної води.
— Зажди, Семе, — пробурмотів він. — Треба... ноги помити.
У напівсні він добрів до берега поряд із вербою, де її потужне покручене коріння спускалось у воду, ніби вузлуваті драконята, що схилились аби напитися. Він усівся на один з них і занурив гарячі п’яти в рудувату прохолодну воду й несподівано заснув, спершись спиною на стовбур.
Сем усівся й почав чухмаритись та позіхати, як пожежник. Він почувався стривоженим. Уже було добре пополудні і це раптове розсоння здавалося небезпечним. “Щось тут є, окрім сонечка і теплого повітря, — пробуркотів він сам до себе. — Не подобається мені це велике дерево. Я йому не довіряю. Послухати лишень, як воно зараз наспівує про сон! Це нікуди не годиться!”
Він примусив себе звестись на ноги й поплентав глянути, як там коники. Виявилося, двоє зайшли стежкою досить далеко. Саме тоді, коли він упіймав їх і привів до решти, йому почулися два звуки: один сильний, другий тихий, але дуже чіткий. Перший нагадував плюскіт чогось важкого об воду. Другий — ніби язичок замка, що клацає, щільно зачиняючи двері.
Він побіг до річки. Фродо лежав у воді під берегом і міцна коріняка, схоже, налягла на нього, штовхаючи донизу, а він не пручався. Сем ухопив його за сердак і витяг з-під корча, а потім, знемагаючи, виштовхав на берег. Фродо одразу ж очуняв, почав кашляти і випльовувати воду.
— Знаєш що, Семе, — нарешті спромігся він, — паскудне дерево скинуло мене туди. Я це відчув. А кореняка обкрутилася довкола і потягла.
— Вам, мабуть, це наснилося, пане Фродо, — здивувався Сем. — Не варто сидіти на такому місці, коли тягне на сон.
— Що з рештою? — стривожився Фродо. — Цікаво, які сни їм наснилися?
Вони обійшли дерево, і тоді Сем зрозумів, яке клацання він чув. Піпін зник. Дуплище, при якому він усівся, зачинилося так, що й шпарини не залишилось. Меррі виявився у пастці: інше дупло втягло його наполовину. Ноги залишалися назовні, а решта вже зникла у темному отворі, краї якого стискали його, мов лещата.
Фродо й Сем кинулися стукати по стовбурі, в якому Піпін. Тоді гарячково почали роздирати щелепи дупла, що тримало Меррі. Це виявилося марною працею.
— Що за проклятуща напасть! — у розпачі закричав Фродо. — Для чого ми взагалі попхалися в цей чортів Ліс? Як би я хотів повернутися у Цвіркунову Балку!
Не дбаючи про власний біль, він з усієї сили копнув вербище. Ледь чутне дрижання пройшло від коренів до крони, листя зашелестіло і зашепотіло, ніби здаля долинув насмішливий регіт.
— Напевне, сокири у нас не знайдеться, пане Фродо? — кинувся Сем.
— Хіба що маленький топірець, щоб рубати гілочки для вогнища, — зітхнув Фродо. — Такий не допоможе.
— Стривайте! — спалахнув Сем, натхнений згадкою про вогнище. — Може, спробуємо вогнем?
— Спробуймо, — невпевнено погодився Фродо. — Може, вдасться засмажити Піпіна живцем усередині.
— Варто почати, щоб полякати це деревисько, — люто наполягав Сем. — Якщо воно їх не відпустить, я його звалю, навіть коли б довелося гризти зубами.
Він кинувсь до коників і швидко повернувся з топірцем і трутницею.
Ґобіти миттю нагребли сухої трави, листя і шматків кори, зібрали купу хмизу й паліччя. Тоді вмостили все біля стовбура з протилежного від полонених боку. Як тільки Сем вибив іскру, трут негайно запалив суху траву й стовп диму та полум’я жухнув угору. Маленькі язички вогню притулилися до сухої шерхатої кори старого дерева й узялися за неї. Усе вербище здригнулося. Листя над їхніми головами, здавалось, аж засичало від болю й люті. З того боку, де був Меррі, пролунав голосний вигук, а в глибині дерева глухо застогнав Піпін.
— Загасіть! Загасіть! — волав Меррі. — Він мене навпіл передушить, якщо ви не загасите. Він так і каже!
— Хто? Що? — скрикував Фродо, бігаючи довкола дерева.
— Загасіть! Загасіть! — далі благав Меррі.
Гілки верби почали скажено гойдатися. Зчинився такий шум, ніби здійнявся вітер і схвилював гілки всіх інших верб навколо. Ніби хвилі від каменюки, що її кинули у спокійну гладінь річки, кола зненависти пішли усім Лісом. Сем розкидав багаття й затоптав жаринки. Фродо, сам не розуміючи чому й на що сподівається, побіг угору стежиною, кричачи “Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!” Власний голос здавався йому ледве чутним, його зносив здійнятий вербами вітер і заглушував вихор листя, як тільки слова вилітали з уст. Його охопили відчай, безпорадність й отупіння.
Раптом Фродо зупинився. Здавалося, він почув відгук. Але той надійшов іззаду, з протилежного кінця стежки, з глибини Лісу. Фродо обернувсь і прислухався, й невдовзі сумнівів не залишилося: хтось наспівував пісню. Сильний, приємний голос заливався щасливим і безтурботним співом, щоправда, слова були безглузді.
Гей, діл, ясний діл, дзвонить дзвін ділло!
Дзвонить дзвін, стриб-подзвін, грається вербилло!
Том Бом, радий Том, Том Бомбадилло!
Наполовину сповнені надії й напівстривожені новою небезпекою, Фродо й Сем застигли нерухомо. Несподівано крізь зливу нісенітниці (принаймні їм так здалося) голос сильно й чисто вихопився новою піснею.
Гей! Діл, ясний діл! Ділло! Моя мила!
Пісню вітер понесе і шпаки на крилах.
Ген, зеленая гора, сонцем обігріта,
Там на мене ти чекай, як зоря засвітить,
Мила доню річкова, дівчино-вербичко,
Пані краща над усіх, мов із води личко.
Ці лілеї всі тобі Том Старий приносить.
Стриб-постриб! Чуєш спів, що луна доносить?
Гей! Діл, ясний діл, милий діл, діліо!
Золотинко! Золотинко! Чиста моя ягідко!
Гей, Вербище лихий, підгрібай коріння!
Том спішить, буде вмить. Вечоріє синьо.
Ось де Том Бомбадил, що лілей приносить.
Гей! Діл, чуєш спів, що луна доносить?
Фродо й Сем стояли, немов зачаровані. Вітер ущух. Листя знову вляглося на густому гіллі. Пролунав ще куплет, і раптом на звивинах стежки, над високим очеретом, з’явився старий потертий капелюх, оздоблений довгою блакитною пір’їною зі стрічкою, капелюх підстрибував і пританцьовував. Ще один підстриб, і з-за повороту з’явився чолов’яга. Як на ґобіта він був загладкий і заміцний, однак занизький, як на представника Великого Народу, хоча й здіймав чимало галасу. Він тупав по стежці здоровенними жовтими черевиками на дебелих ногах і дерся крізь траву, немов корова, що біжить до водопою. Чоловік був одягнений у синю свиту. Його очі світилися ясною блакиттю, а прикрашене довгою рудою бородою обличчя нагадувало червоне стигле яблуко, пооране незліченними зморшками-смішинками. В руках чоловік тримав величенький лист латаття, на якому, немов на таці, відпочивала купочка білих водяних лілей.
— Рятуйте! — загукали Фродо й Сем і кинулися назустріч, розпачливо розмахуючи руками.
— Гоп! Гоп! Стійте враз! — вигукнув старий, здійнявши руку, і вони одразу зупинилися, ніби заклякли. — Що це ви, хлоп’ята? Звідки ви й куди, мов дурні телята? З вами Том Бомбадил! Розкажіть, що сталось? Що не те? Що не так? І чому цей галас? Зараз Том поспіша. Не зімніть лілеї!
— Моїх друзів ухопило вербове дерево! — пояснив захеканий Фродо.
— А добродія Меррі затисло дупло! — крикнув Сем.
— Що? — вигукнув Том Бомбадил, високо підстрибуючи. — Знов Старий Вербище? Хіба ж не паскудник? Ну та ми це виправимо. Знаємо, як йому заграти! Ану, сарако, Старий Вербище! Скуєм його силу, якщо не слухатиметься! Заспіває його коріння, аж повсихає! Заспіває йому вітер, аж листя злетить та гілля поламається. От Старий Вербище!
Обережно уклавши латаття на траву, чоловік підбіг до дерева. Він побачив тільки ноги Меррі, які стирчали назовні — решту вже втягло всередину. Том приклався вустами до дупла і почав наспівувати щось тихим голосом. Ґобіти не могли розчути слів, але Меррі очевидно став почуватися краще й задригав ногами. Том відстрибнув убік, зірвав низьку гілляку і ляснув дерево по корі.
— Віддавай-но їх назад, Старий Вербище! — промовив він. — Що це ти надумав? Чого це ти прокинувсь? Землю їж! Воду пий! Вглиб рости! Засинай! Бомбадил наказує!
За цими словами він ухопив Меррі за ногу і висмикнув його з дупла, яке раптово розійшлося. Одразу ж із рипінням відкрилося й інше дупло, й звідти вивалився Піпін, ніби його виштовхнули. І в ту ж мить обидва отвори лунко зачинилися, ніби їх і не було. Дерево пройняв дрож від коренів до листя, і все знову завмерло.
— Дякуємо! — уклонилися ґобіти один по однім.
Том Бомбадил знову зайшовся сміхом.
— Ач хлоп’ята! — реготав він, нахилившись, аби дивитися їм просто в обличчя. — Підете до мене! Стіл угинається від золотих вершків, медових стільників, білого хліба й масла. Йдіть моїми слідами, та мерщій!
І, вхопивши латаття та манячи ґобітів рукою, він подався стежкою на схід, так само підстрибуючи, танцюючи й голосно співаючи нісенітниці.
Занадто спантеличені й щасливі, аби щось обговорювати, ґобіти чимдуж подалися за Томом, хоча швидко відстали. Ось він уже зник десь попереду, все далі й тихіше лунала його пісня. Раптом, ніби на крилах луни, вони почули її знову!
Гей! В’юнкою та Вербою ви, хлоп’ята, йдіте!
Том несе свічок з собою вечір освітити.
Сонце хилиться у ліс, стежку тіні вкриють.
Та як сутінки впадуть — двері вам відкриють.
Вам і з вікон, і з дверей промінь мій заблище,
Тож не бійтесь ні вільхи, ні цупких Вербищів,
Ні корча, ані пенька! Шлях Том прокладає.
Гей! Діл, ясний діл, він на вас чекає!
І після цього настала тиша. Майже відразу сонце позаду них почало ховатися за дерева. Ґобітам пригадалося, як поволі згасає день у хвилях Паленки, як починають блищати сотнями вогників віконця Бугайців. А тут на них упали важкі тіні. Стовбури й віти загрозливо хилилися над стежкою. З плеса річки здійнявся туман і, звиваючись, поліз межи коріння узбережних дерев. Ніби з-під землі назустріч виповзала холодна мряка й зливалася з дедалі густішими сутінками.
Йти стежкою ставало важче, й ґобіти дуже потомились. Ноги наче налилися свинцем. З-поміж кущів й очерету обабіч долинали незвичні таємничі звуки. А коли вони зводили очі до сірого неба, то помічали якісь дивні сучкуваті й шишкуваті фізіономії, що чорніли на тлі сутінок і лихо зиркали на них з високих берегів і з узлісся. Ґобітам почало здаватися, ніби все, що вони бачать, — лише мара й вони опинилися в страшному сні й ніколи не прокинуться.
Коли ґобітів охопило відчуття, що ногам більше йти несила, місцевість почала підніматися. Почувся шум води. У темряві забіліла пляма піни — то річка стрибала невисоким водоспадом. Так само несподівано дерева залишилися позаду, а з ними й туман. Вони вийшли з Лісу і опинилися перед розлогим морем трави, що поволі простилалася вгору. Назустріч їм бігла тут уже вузенька й швидка річка, й на її плесі відбивалися перші зорі.
Трава під ногами була м’яка й невисока, ніби її скосили. Узлісся чорніло рівно, як обстрижений живопліт. Гладеньку й добре доглянуту стежку тепер обмежували камінці. Звиваючись, вона вела до вкритого травою пригору, що здавався сірим під блідим зоряним небом. Там попереду, вище на схилі, вони побачили мерехтливий вогник житла. Стежка пішла донизу, потім знову вгору, піднімаючись на спадистий пагорб просто до світла. Раптом відчинилися двері й назустріч їм ударив жмут яскравого золотого сяйва. Там, угорі, у підніжжі пагорба, на них чекав будинок Тома Бомбадила. Позаду й вище бовванів сірий невиразний горб, а далі на схід темніли проти неба чорні обриси Мертвих Куп.
І коники, й ґобіти пришвидшили ходу. Вони ніби наполовину позбулись і втоми, й страхів. Гей! Діл, ясний діл! — зустрічала їх пісня.
Гей! Діл, ясний діл! Стриб-постриб, малята!
Ґобіти і коники! Всі ми любим свята!
Ну а зараз — геть журбу! Разом поспіваймо!
Інший ясний голос, такий молодий і такий давній, як Весна, немов голос веселої води, що свіжого ранку дзюркотить з пагорбів і пливе в ніч, підхопив слова й поплив їм назустріч:
Починаєм пісню цю! Оспіваймо з вами
Зорі, сонце, дощ, негоду, місяць і тумани,
Лист прозорий весняний, пташку на світанні,
Подих вітру на горбах, верес заквітчаний,
Очерети над ставком, де лілей долоні.
Том Старий, Бомбадил, і Річкова Доня!
Пісня закінчилася в ту мить, коли ґобіти піднялися на поріг дому і їх огорнуло золоте світло.
