Давид Албахарі

“Снігова людина”

Роман

Із сербської переклала Олеся КРИВОНІС

Водій чекав на мене в аеропорту, як мені й казали. Я побачив його ще до того, як вийшов: поки стояв з валізою поблизу табло розкладу маршрутів, поки штовхав візок, поки показував митникові заповнену декларацію. Двері виходу ввесь час відчинялися й зачинялись, проте щоразу, хоч би де перебував, я бачив водія на тому самому місці, він був в однострої, в кашкеті й тримав високо підняту вгору табличку, на якій блакитною крейдою було написано моє ім’я. Пізніше я збагнув, що то не крейда, а блакитний фломастер, та й табличка виявилася грубо вирізаним шматком картону. Сталося це трохи пізніше, коли я, штовхаючи поперед себе візок з важкою валізою, з митної зони пройшов крізь обмежений простір, схожий на лійку, що вів у світ. “У світ”, — це, власне кажучи, були слова, які я торочив протягом усього польоту. Вперше їх промимрив, прокинувшись від грози, коли літак почав рипіти й трястись, а стюардеси обходили занепокоєних пасажирів. Я розплющив очі й побачив за ілюмінатором важкі темні хмари; і доки з навушників — що й досі були у вухах — линув одноманітний ритм джаз-оркестру, я подумав: “У світ”, отак просто, ніби цього не могло статися без грози за бортом. Літак на хвильку провалився, я навіть повірив, що моє нутро вийде ротом.  “У світ”, — повторив я й відчув, як повертається до мене спокій, ніби моє тіло допомагає літакові прийти до ладу, грозі — заспокоїтись, а стюардесі торкнутися рукою чола бабці на сусідньому сидінні. Все ж це не могло так довго тривати; слова, зрештою завжди повільніші, ніж дійсність; і коли я знову розплющив очі, літак уже заходив на посадку, похитуючи крилами, а добре всім відома нудота наповнювала мій шлунок. Я вийшов на тремких ногах, приписавши це страхові, й подався за вервечкою людей. Повз мене, з однаковими інтервалами, пропливали верхівки якихось монтажних агрегатів у пластиковому покритті, потім — написи, що різними мовами вказували на певні правила, покликалися на різні статті закону, повідомляли про паспортний контроль і просили підготувати документи. Під одним табло стояла індійська чи пакистанська родина, чоловіки уважно звіряли свої папери з цифрами та літерами на блискучому табло. В кутку коридору, спираючись на стіну, якась немолода жінка намагалася прикріпити підборчик до правої босоніжки. Інша пані, значно молодша, сиділа на столі. Чоловік у капелюсі зав’язував їй шнурівки на черевиках. Інший чоловік, що точно не мав до них жодного стосунку, почухував потилицю. Службовець паспортного контролю був молодий, майже хлопець, хоча голос мав глибокий та суворий. Увесь аеропорт був вировищем звуків, та якби їх не було, я б давно вже розпався. Я стояв завдяки словам, хоча ніколи не повірив, якби хтось інший мені таке повідав. Мене тримали літери, мене тримали слова; і дихав я завдяки “пунктуації”. Літери з’являлися на стрічці, вписуючи номер рейсу, а валізки перелітали екраном і свідчили про швидке прибуття багажу. Потім двері відчинялися й відразу ж зачинялись, але мені й цього було достатньо, щоб побачити водія: він чекав на мене, високо над головою тримаючи картинку з моїм іменем, виведеним блакитною крейдою. Пізніше, вийшовши з митниці й подолавши “лійку”, яка вивела мене в середину аеропорту, я побачив, що літери на картоні написані блакитним фломастером.  У нижньому правому кутку звисав краєчок скочу, але тоді я вже йшов повз водія й, штовхаючи візок, не міг прочитати жодного слова. Я зупинився посеред холу, зняв з візка валізу й дорожню сумку, прибрав чуб з лоба. Я постійно прибираю того чуба, коли зупиняюсь. Повз мене, в усіх напрямках, снували люди, галасливі, похмурі, в обіймах. Якийсь молодик пестив сідниці своєї дівчини, якась бабуся тримала букет; два хлопчаки перекидались м’ячиком для настільного тенісу; дівчинка підгорнула поділ і чухала ноги. Коли ж я глянув назад, водій дивився на мене. Він досі тримав свій напис високо над головою, але дивився просто на мене. Якби я тоді вийшов був з  митної зони, то не побачив би ні водія, ні напису. Згодом, уже в авто, водій сказав, що відразу мене вирахував, певна річ, не тоді, коли я проходив повз нього, бо в той момент він стежив за автоматичними дверима, з яких виходили все нові й нові пасажири, та коли в “лійці” лишився тільки я, він мене зразу вирахував. Обернувся — й побачив: я стою посеред холу сам.  “Ваша сумка вас виказала”, — мовив він. “Валіза теж, але головне — сумка”. Я мусив зігнутись, аби чути його: настільки лунко гурчав двигун. Там, в аеропорту, я просто підійшов до нього. Спочатку ми розглядали один одного, а потім він пальцем кивнув на моє ім’я, торкаючись кожної літери і й зіпаючи ротом, ніби вимовляв мені. Я нічого не чув, але знав, що міг би почути. А пізніше, в авто, скоцюрбившись дугою, я вже навіть не знав, що треба чути, лише спостерігав, як ворушаться його губи. Він роздививсь мене досхочу, усміхнувся, звів брови; отже настала мить моєї відповіді, але я й гадки не мав, що казати; махнув рукою, вважаючи, що такий жест, досить універсальний і має на увазі те, хто що розуміє: підтвердження чи заперечення, недовіру чи обіцянку. Навіть не знаю, звідки було взятись обіцянці  в тій відмашці, про щось таке я міг подумати, напевно, від утоми, але в ту мить як, виснажений, засліплений фарами зустрічних машин, відмахувався рукою, я дійсно подумав про обіцянку, і хотів, щоб він у тому порусі розпізнав саме обіцянку, а може, надію, чи хоча б сподівання, — будь-що. Спочатку, коли ми виїхали з аеропорту, я намагався стежити за дорогою, запам’ятовувати послідовність поворотів, начебто входив у лабіринт, з якого пізніше муситиму будь-що вийти, але я швидко відступився. Місто було занадто велике, темрява спускалася з небаченою швидкістю, назви вулиць мигтіли обабіч, майданів узагалі не було, а з боку, наче на полотні, тягся центр міста — десятки хмарочосів, напханих світлом, ніби розжарені зірки. Кілька разів я клював носом, очі змикалися від перевтоми, щелепа падала, але я повсякчас устигав прийти до тями в надії, що водій нічого не помітив. Лише пізніше, коли вже залишився в кімнаті сам, утома здолала мене остаточно, я відчув, як розпадаюся, й подумав: “Тут-таки й зістаріюсь”. На якомусь перехресті водій сказав: “Приїхали”. Потім звернув ліворуч, потім праворуч. Не могло бути аж так пізно — коли літак приземлився, був день — але  всі будинки, які ми проминали, були темні, лише де-не-де зблискував промінчик, хоча тільки заходило на вечір. Справді, ми звертали на вулицю, яка протягом кількох наступних місяців мала бути моєю вулицею, саме коли ніч покрила все небо й простягала рум’яну стрічечку, як мені здається, на заході. Я ніколи не розумівся на географії, мені ніколи не щастило зорієнтуватись у просторі, незважаючи на компас чи мох, чи усе те, що вивчав в армії. Щонайменше зорі могли мені допомогти. “Ось і приїхали”, — сказав водій і вимкнув двигун. Будинок був малий і темний. Водій мав ключі. “Конверт з інструкціями, — сказав він, — лежить на столі в кухні”. Він узяв мою дорожню сумку, я підняв валізу. Нечітко бачив подвір’я, здається, дерево з лівого боку була ялина чи сосна — у всякому разі щось хвойне, а ось дерево праворуч могло бути березою. З гілля, коли ми проходили повз дерево, випурхнула пташка. “Тут багато пташок”, —  сказав водій. Він уже виймав з кишені ключі, в’язка була невелика, проте чимала, щоб я подумав, бодай на мить, що він дійсно вийме з кишені пташину. До того водій уже відчинив двері, відімкнувши спочатку верхній, а потім нижній замок, і відхилився вбік, ніби пропускаючи мене у простір, що здавався ще густішою пітьмою. Пітьма й застояне повітря. “Слід буде трішки провітрити, — сказав водій і впевнено ступив досередини. Потім повернувся, щоб запалити світло. — Вмикач одразу ж біля дверей”. Двері досі були відчинені, і коли я подивився на свої ноги, то побачив, що стою над порогом: одна нога всередині, а друга — зовні. Чи не можу я ще повернутися, подумав тоді, не так впевнено, звісно, бо втома вже лазила по всьому тілі, а ще тому, що я завжди бридився застояним повітрям. “Конверт ось тут”, — озвався водій уже з кухні. Я підняв ногу, ту, що була знадвору, і так високо, ніби у бігові з перешкодами, й увійшов у дім. “Я відчиню вікно”, — сказав водій. Світло в кімнаті було приємне, набагато приємніше, ніж я сподівався. “У холодильнику є продукти”, — сказав водій. Згадав про яйця, молоко, сир, шинку, так ніби він їх представляє, ніби знає особисто. “Все гаразд”, — сказав уже з ванної. Не згадав про рушник, але я мав два рушники, менший та більший,  у дорожній сумці. В один я загорнув записи, а в другий — фото. “Ну все”, — сказав водій, решту я, мовляв, дізнаюся завтра в університеті. Заїде по мене рівно о десятій. Він простяг руку. В нього була невеличка і тепла долоня, і я ледь стримався, щоб не поцілувати її. Він пішов і полишив мене в освітленому будинку самого. Скрізь горіли лампи: у вітальні, на кухні, у ванній, у спальні, в кімнатці з комп’ютером, яка мала стати мені кабінетом. Я подумав піти за водієм і розповісти, наскільки ненавиджу університети; іноді корисно розкрити серце перед незнайомцем, але потім я почув, як завівся двигун. Власне, моїх сил не вистачило б ще раз переступити поріг, я вже ледве волочив ноги по підлозі; і єдине, про що міг думати, був помаранчевий сік, про який водій не згадав, але про який в одному з моїх останніх листів я наголошував, благав: краще сказати, він має обов’язково чекати на мене по приїзді. Я ненавидів університети, ненавидів академічний люд, і цю зненависть, котру вже не відчував як зненависть, а як анти-пристосованість, від якої нікуди не дітися, змішана з утомою, що повзала по моєму тілі, могла втамуватися лише помаранчевим соком. Якби тепер я не знайшов помаранчевий сік у холодильнику, жоден поріг би мене не втримав, подумав я, сидячи за кухонним столом. І наступного дня, в приймальні декана, помаранчевий сік, який я одразу замовив у його секретарки і який вона негайно принесла, втримав мене від утечі. “Доки маю досить помаранчевого соку, я можу витримати будь-яку напругу”, — подумав я собі за кухонним столом, і це була моя перша справжня думка того вечора. Настільки справжня, власне, що мені навіть на мить здалось, ніби нічого не сталося, начебто я й досі у своїй квартирі, а не тут, на чужині, мовби обернувшись, я зможу побачити календар, до якого з особливою увагою записував усе, що збирався зробити, та звісно, ніколи б не виконав.  Але ця думка не була аж такою справжньою, як попередня, та й календар не був вже таким справжнім у моїй пам’яті. Втома вже не повзала по мені, втома вже маршувала через мене. Мені майнуло, що досить лише схилити лоба на стіл, тут, на кухні, щоб заснути. Між іншим, я боявся снів, мене лякали незнайомі шуми, трусило від чужого ліжка. Тоді, власне, я вперше подумав, що дім, у якому перебуваю, комусь належить, і майже відчув його присутність, швидше як факт, ніж застереження, нічого ясно окресленого, нічого справжнього, але щонайменше — ірреальне. Ніколи я не боявся таких речей. Узяв оту в’язку ключів, підняв конверт з інструкціями.  Здалеку, може, з вулиці, якою ми їхали, чувся звук сирени швидкої допомоги. Інструкція була зовсім коротка без підпису. Ніщо не натякало на того, хто її склав. Телефон підключений, писалося там. Сміття виносити щоп’ятниці, писалося . Електроенергія, газ, вода, все в нормі, все сплачуватиметься з мого рахунку, писалося. Можливо, повітря буде для мене засухим, писалося, тому було б добре час від часу вмикати кондиціонер у вітальні. Посуд стоїть угорі кухонної стінки, столові прибори в скриньці поряд із холодильником. Хоч і можна користуватися головним входом, але чорний — більш практичний. Справді, я щойно помітив ті двері. Прочитав на них “чорний вхід” і подивився просто на ті двері, ніби все життя знав, що вони саме там, ніби вся інструкція написана, аби я поглянув на них. Зробивши ковток помаранчевого соку, я встав і відчинив двері. Вони вели до внутрішнього подвір’я, порослого кущами, то мав бути бузок, а найбільший пишний кущ нагадував молоду ліщину. Наступного дня все здавалось іншим, особливо кущі. Внутрішнє подвір’я виявилось маленьким, його оточував дерев’яний білий паркан, а посередині блищав зеленою плиткою порожній басейник, у якому колись, певно, плавали золоті рибки чи болотні черепахи. Нічого цього я звечора не бачив. Бачив будинки навпроти, темні обриси з-під ще більш похмурого неба, чиє освітлене вікно, світлофори в далині, реклами піци та домашнього ремонту. Я зачинив двері. “Я тут не приживуся”, — подумалось мені. Може, не точно так, але з упевненістю, що мене сколихнула. “Й нікому не зможу сказати, що я його ненавиджу”, — подумав уже більш точно, але з набагато меншою впевненістю. “Ходитиму містом, а зненависть гризтиме моє нутро й виливатиметься в слова”. Я відчув безмежну вдячність до людини, яка взялася виконати моє бажання, купити помаранчевий сік і поставити його до холодильника. В домі й досі світилося, дорожня сумка з валізою чекали біля вхідних дверей, кухонний годинник відлунював приємним рівномірним клацанням, ніби хтось цокав язиком. “Ніч тут триває безкінечно”, — подумав я без якоїсь точности. Я більше думав про “безкінечність”, ніж про “ніч”, більше про”тут”, ніж про “тривалість”. Я давно вже розлучився з тривалістю, і якщо й існувала якась причина, чому я погодився на запрошення й приїхав сюди, то це слід було б шукати в тому, з чим я розлучився, й ні в чому іншому. Приїхав, бо перестав тривати, я був низкою недоведених тверджень, завжди початком і ніколи — кінцем. Я пішов лягти, так, зненацька, залишивши ввімкненим світло, папірці з інструкціями на кухонному столі, дорожню сумку та валізу. Лише помаранчевий сік поставив до холодильника. Стулив повіки, а коли знову розплющив, був день. Лежав собі в ліжку й чекав, коли знову відчую втому, чи запаморочення, чи голод, але нічого не відчував. Водій прибув о десятій, як і казав. До того я поголився, розпакував дорожню сумку та валізу, склав речі до шафи, впорядкував папери біля комп’ютера. А коли відчинив двері, водій простяг руку. “Добре поспали”, — привітався він. Не спитав, а просто сказав “Добре поспали”, ніби це мається на увазі, ніби в цьому місті кожен добре спить. Я накинув пальто, взяв теку з листуванням. Якби відкрив був йому серце минулого вечора, зараз  не зміг би глянути у вічі, снувалося в моїй голові, поки ми сідали в машину. Іноді не так погано не зробити те, чого найбільше прагнеш учинити; таким чином ми вивільняємо каяття, так учимося на помилках, яких не зробили. В денному світлі вулиці здавалися ширшими, перетинались під прямим кутом, як і в будь-якому вдалому лабіринті. Водій звертав мою увагу на об’єкти, які ми проїжджали: церкву баптистів, торговельний центр, головне шосе, яке, сказав, тягнеться від кінця до кінця світу, що насправді означало — від кінця до кінця континенту, на гору, яка валами танула вдалині, і яка, сказав, є кінцем і початком хребтів, а насправді кінцем та початком великої рівнини. “Для індіанців, — повідомив водій, — гора була священною”. В нього були високі випуклі вилиці, може, він і сам був індіанцем. Небо стало блакитним та ясним і таким великим, ніби перевернуті ночви. Чітко можна розгледіти купол хребта. “Це тому, що ми живемо на півночі”, — сказала деканова секретарка, принісши склянку помаранчевого соку, який я замовив, щойно ввійшовши до приймальні і додавши тієї ж миті, наскільки я вражений величчю та блакиттю неба, й наче це була єдина причина, чому я хочу соку. Насправді, якби не було того помаранчевого соку тоді, в декановій приймальні, й попередньої ночі в холодильнику, можливо, я відразу ж повернувся б туди, звідки приїхав. Усе життя ненавидів університети та академічну еліту, а зараз сидів у самому центрі академічного життя, відчуваючи, як воно пульсує навколо мене; й мусив прикидатися, що не ненавиджу його, що й не відчуваю його. Всі ті розповіді про значення освіти насправді були безсуттєві, ніхто в тому академічному натовпі, в жодному академічному натовпі, не знав, що таке освіта та як її досягають, і все це було порожньою грою фактами, задоволенням чванства та підтриманням ілюзій. У ту мить, коли водій висадив мене під високою будівлею, де процвітали суспільні науки, коли я зайшов у просторий хол та відразу потрапив до галасу студентів, мені захотілося повернутись, особливо поки розглядав хлопців та дівчат з рюкзаками, купами паперів та вугрями. Cтримав мене лише помаранчевий сік. Тоді та й дещо згодом, у декановій приймальні, знайомлячись із викладачами, слухав слова про трагедію мого краю, що потерпає у війні, про немилосердну долю та неминучість історії. “А чи не можна було всього цього уникнути?” —  спитала невеличка жіночка  із чорним волоссям, професор соціології. Професор політології лише відмахнувся. Деканова секретарка долила мені  в склянку помаранчевого соку. Я підписав різні папери, отримав конверт із чеком, одержав розклад занять та літературних вечорів. “Тут ви станете щасливим”, — сказала деканова секретарка. В неї були блакитні очі, такі, як небо. Вона відвела мене до кабінету, визначеного для мене. Якщо ще раз мені доведеться перетинати хол зі студентами, я знепритомнію. Ввійшов декан. “Ви приїхали сюди писати, — сказав він, — ми зробимо все, щоб вам нічого в цьому не заважало, і насамперед — спогади”. Я не міг відтворити жодного спогаду. “Коли руйнується держава, — сказав професор політології з-за його пліч, — важко втримати частини цього тіла вкупі”. Він звів брови, очікуючи на відповідь. Я не відповів. Подумав собі про будинок, у якому заночував, про тьмяне дзеркало в сінях, про шафу, що була завеликою для моїх речей. Політолог сказав, що тіло — то держава, руки й ноги — народ, голова — парламент; лише нікому не віддав серця. “Серце — це занадто”, — сказав він. “Серце — анархіст”, — додав декан. У Європі, вони вважали, забагато уваги надають серцю, ніби голова не спирається на шию та плечі, на тулуб і ноги. “Держава, що спирається на серце, приречена на падіння”, — сказав професор політології. Можливо, я зарано зробив висновок, майнуло мені, мовби нікому не зможу сказати, що ненавиджу його. На відміну від учорашнього вечора, сьогодні я мислив набагато конкретніше, хоч у суглобах, особливо в колінах, відчував пагінці втоми, пагінці, що протягом дня, знав, переростуть у квіти й повзучу лозу, краще сказати. Через це муситиму повзати між кухнею та ванною, між кабінетом та телевізором. Повернувся я додому пішки. В ліфті знову стояв серед студентів та їхніх порожніх поглядів, намагаючись чимдуж не існувати. Гора, назву якої я не знав, висіла над вулицею, що з’єднувала університетський комплекс з районом міста, де була вулиця з домом, у якому я переночував. Я навіть не знав, як вона називається, нічого не знав. Недовго ще триватиме це блаженне незнання; скоро всяка річ матиме своє ім’я; нічого більше не буде просто безвідносним предметом розгляду; все захоче стати собою, нічим більше. Поряд з церквою на дерев’яній табличці писалося: “Бог — у деталях”; червоними літерами, лише крапка в кінці речення була чорна. Відійшовши од університету, я почав дихати на повні груди, крок став міцнішим, руки згинались, я навіть підвів голову, перестав мружитися. Нічого так не вбиває людину, як примусова освіта, як система, яку їй накидають як незаперечно точну. Немає страшнішого за слова, що твердять, ніби вони єдино точні, незважаючи на те, чи йдеться про всесвіт, а чи про рецепт фруктового пирога. Існує лише один метод чогось навчитись: не вчити й думати, чекаючи на зміну кольору світлофора. Професор політології сказав, що за першої слушної нагоди запросить мене на обід в університетський клуб; я вже зараз відчував тягар цього обіду, тромб їжі, що знищить мій шлунок. Якби я не знав, що в домі, в якому ночував, на мене чекає помаранчевий сік, можливо, тут би, на вулиці, мусив вивернути юшку та сандвіч, які ще не з’їв. Я тримався за стовп світлофора й спостерігав, як здалеку наповзають хмарки. “Тут майже ніколи не буває дощів”, — сказав якось водій. “Повітря настільки сухе, — що часом хочеться пожити під водоспадом”. Не пам’ятаю, коли саме він це говорив; можливо, в авто, коли я куняв; може, такі моменти були довшими, ніж мені здавалося тоді; а може, ці слова зараз народжувалися в моїй підсвідомості? “Дурниці, — сказав я собі, —  як слово може стати реальністю?” Жінка, що стояла поруч, кинула на мене підозріливий погляд; чоловік позаду прокашлявся. Колір на світлофорі змінився. Хмари також змінились. Тільки я лишився таким самим, подумав я собі, перетинаючи дорогу, хоча не міг бути в цьому цілком певен. Я не смію бути цілком певним, наголосив сам у собі, минаючи сітчасту загорожу школи. Ніколи людина не сміє бути геть упевненою, повторював собі на похилім узвозі. Завжди краще, думав я, ледве стримуючись, щоб не заговорити вголос, недооцінити себе, ніж переоцінити; краще впевнено спертися на одну ногу, щоб друга була вільною для можливої зміни положення. На розі моєї вулиці робітники зводили стіни нового будинку. Один з них щось мугикав, а в другого був повен рот цвяхів. Я й досі не міг назвати цю вулицю своєю, ба навіть не знав, як вона зветься; ходив нею, ніби той, хто від’їжджає, а не приїжджає, й щонайменше той, хто тут мешкає. Підійшовши до парадних дверей і лапнувшись по ключі, я згадав інструкцію користуватися чорним входом. Обійшов будинок, упевнений, що кожен мій необережний рух може злякати якусь пташину на дереві чи стрісі. Опинившись на внутрішньому подвір’ї, я зупинився спочити. В білому паркані побачив хвіртку, трохи перекошену. Так само, як учора, потрапив на дерев’яну веранду, а сьогодні проскочив на алею внутрішнього двору. Потім повернувсь  і подивився в басейник. Хмари зникли з неба — й воно проясніло, ясне й голе, схоже на небо з одного іншого краю, але я не міг пригадати з якого. Я бував у тому краї, може, навіть двічі, а тепер, отут, на подвір’ї, стою собі і й дивлюсь на зелену плитку, не спроможний пригадати, як це називається. Точно згадав би, якби знову побачив небо, подумав собі,  й далі дивлячись у порожній басейн. Тоді я й відчув, що на мене теж хтось дивиться. Спочатку оглянув кухонне вікно, майже нишком, потім, трохи вільніше — вікно кабінету, потім уже випроставшись, — віконце в дверях. Далі почув шелест, і з-за білого стахетника в сусідньому подвір’ї побачив дівчинку. Вона виглядала з-за двох штахетин, а трохи нижче, між тими-таки двома штахетинами, протиснула одне коліно, судячи з усього ліве, а другим, наскільки я уявляв, спиралася на паркан. Я знову оглянув вікна в своєму будинку, тоді подивився на дівчинку. Вона облизала губки й кліпнула. В ту мить мені згадався помаранчевий сік, і картина повної склянки була настільки ясною, що мені довелося заплющити очі. Коли їх розплющив, дівчинки вже не було. Якщо ще раз їх заплющити й знову розплющити, може, вона повернеться? Коли пізніше я про все це роздумував, мене здивувала точність думки: ніби тоді, поки я стояв скраю басейника, тримаючись долонями краю, вся втома вийшла з мене. Що, звичайно ж, не могло бути точно, бо коли, кількома хвилинами пізніше, я ступив у сіни, відімкнув чорний вхід і зайшов у дім, власне, коли ввійшов у хол і розвів гардини, то відчув, як утома мене наздоганяє, сідає мені на спину й ногами пришпорює мої сідниці. Бувають такі дні, подумав я собі, що ніколи не закінчуються. Згадався попередній день, який через кляті часові пояси та інші різниці безперервно розтягувався. В аеропортах та літаках ти постійно, хоч би де опинився, отримуєш полудник чи обід, але ніколи — вечерю чи можливість сказати собі, що день закінчено. Хоча насправді та думка не була такою точною ні тоді, ні зараз, бо той день певним чином і досі тривав, що найбільше виявлялось у втомі, в тупому болю в литках та стегнах, у неспроможності закінчити думку. Я сів на софу, споглядаючи крізь велике вікно, як між віттям берези ховаються птахи. Потім газоном пробігла білочка. В неї був пухнастий хвіст, дрібні чорні очки, а лапками вона повсякчас умивала мордочку. Небо й досі було блакитне, принаймні та частина, яку я міг бачити. Частина, яку я не бачив, не була моєю, а могла бути, якби хтось мене спитав, серцевиною бурі чи епіцентром посухи. Ніхто мене ні про що не питав; у цьому домі ніхто ні про що  мене не спитає, подумав я, незважаючи на втому. Якби мені хоч трохи закинути голову чи відчути дотик софи до маківки, вже не кажучи про підлогу, що так мене манила, я б точно зразу заснув, як заснув пізніше, близько півночі, в ту мить, як то кажуть, коли голова торкнулася подушки; заснув, не встигши навіть укритися. Наступного дня прокинувсь у лихоманці, в страхові, щоб це не переросло у справжню застуду, хоча я ніколи не вірив, нібито переохолодження є прямим приводом хвороби. Я підвівсь, поголився, переклав папери перед комп’ютером, переглянув книжки на полицях у кухні та кабінеті. Зупинився біля кухонного вікна й прибрав чуб з лоба. Вітальня була обернена на схід, ванна дивилася на північ, а кухня — на захід, і внутрішнє подвір’я спочивало в затінку. Я піднявся навшпинячки,  намагаючись зазирнути в сусіднє подвір’я. Було видно газон, дві вузькі копанки, трояндовий кущ, годівничку для пташок, м’яч на стежці. Я подивився в протилежний бік, і далі стоячи навшпинячки, але там нічого не можна було побачити через високий живопліт, повний дрібного квіту й довгих тонких тернових гілочок яких насправді не бачив, але відчував, приписуючи це чуття своїм убогим знанням з ботаніки, форм листка й густоти квітів. “Тут і зістаріюсь”, — зненацька подумав й досі навшпинячки, зігнутий над посудомийкою, носом майже цілуючи вікно. Думка мені здалася знайомою, ніби я її десь вичитав. Я обернувся, підійшов до холодильника, дістав помаранчевий сік. Десь загавкав собака. Я взяв собі склянку і пішов до кімнати з комп’ютером. Переглянув теки, які привіз, рукописи, записнички з нотатками, вирізки з літературних журналів — і зробив цілком новий розклад. Я завжди вірив у силу продуманого, в порядок, розтулив був рота про це сказати, хоча мене ніхто нічого не питав. Із коричневого конверта я вийняв папірці, що дала мені деканова секретарка: копію угоди, формуляри на медичне страхування та послуги дантиста, мапу університетського комплексу, робочі години бібліотеки, адреси книгарень та музеїв, список передбачуваних обов’язків. Три літературних вечори, зазначалося в тому списку, одна лекція з націоналізму, одна базова дискусія з поетики оповідання, зустрічі з аматорами літературної творчости, одні відвідини середньої школи, одні відвідини гімназії, читання рукописів. Не знаю, про які рукописи йшла мова, але в мені, незважаючи на помаранчевий сік, відновилася давня зненависть.  Треба було позавчора, подумав я, наздогнати водія й розкрити йому серце; своє, а не його; й розказати, наскільки я насправді ненавиджу університети. Мені було б зараз легше, бо тепер не було кому про це розказати, крім себе самого. Й не стільки університети ненавиджу, подумав я собі, скільки віру в освіту, в систему навчання, яка начебто дозволяє бачити світ краще, ніж тим, хто перебуває поза системою. Іншими словами: будь-яка система, а особливо та, що проповідує, що всього може навчити, й письма, й будь-якого мистецтва, ніби письмо та мистецтво — це справді наука, купа визначень, уподібнень та заперечень. Піти, подумав я собі, до декана та сказати йому, що не можу залишитись, не через нього, звісно, а тому, що віра в освіту, особливо коли йдеться про мистецтво, має на увазі зневіру в самому мистецтві, в тому, з чого воно створюється: від пустот між словами, від лакун між звуками, від білих плям між зображеннями. Той, хто вважає, ніби письма можна навчитися, думаю собі, хто вважає, що поезія — це конструкція, а проза — матеріал, ніколи не зможе дізнатися, чим вони дійсно є; а те, що він все ж написав би, бо літери можна вивчити, як і слова, як граматику, буде справді конструкцією, архітектурним панциром, скелетом. Я про що тільки не думав, уже допускав, що мене виїдає зненависть, і повторював “конструкції, панцирі, скелети”, чимраз голосніше й голосніше, доки врешті-решт почав їх викрикувати на повен голос. Сидів у кімнаті перед комп’ютером і горлав щосили, викрикуючи ті три слова, наче вони частини політичної програми якоїсь партії. Звичайно, я не маю нічого проти студентів, подумав собі під час того вереску, вони лише роблять те, чого система від них сподівається, але я не міг це прийняти за виправдання. Ніхто не може, думав собі, цим виправдовуватись, бо той, хто розуміє, що робить лише те, чого від нього сподівається система, мусить погодитися бути рабом системи, якщо він справді щось розуміє. Ви розумієте мистецтво, скажу деканові, а може, краще скажу: літературу, як частину системи, отже, як необхідність, а література — це свобода, свобода вибору, свобода відступництва й свобода розрізнення. В мене розболілася горлянка — і я припинив кричати. Зробив кілька ковтків помаранчевого соку. Пополудні згадав про обід з професором політології. Сильно забилося серце, піт укрив усе обличчя, стало важко дихати. Я пішов у ванну,  відкрутив кран з холодною водою, пустив, щоб збігла, потім підставив руки під різкий струмінь. І доки вода виводила з мене гнів одного типу, я відчув, отак зігнутий над низькою ванною, що в мені пробуджується інший гнів. Та я вже знав, що то буде за обід з політологом. Не знав, що саме ми будемо їсти, чи взагалі щось їстимемо, але вже наперед було відоме кожне його запитання,  кожна моя відповідь, потім кожне саркастичне зауваження, кожна спроба спіймати мене на гачок, кожен мій випад у контрнападі й кожне моє контрзапитання. Знав, що пересохнуть мої вуста від збудження, що через це вип’ю забагато рідини, що доки дивитимусь йому просто у вічі з неприхованою зненавистю, почуватимуся надутою пластиковою діжкою, або пляшкою, повною отруйних газів. Я закрутив кран і згадав, як професор політології одного разу лише відмахнувся рукою, коли невеличка жіночка, з чорним волоссям, професорка соціології, сказала: “Може, цього можна було й уникнути”, — хоча це пролунало швидше як запитання, на що я негайно хотів дати відповідь. “Певна річ, можна було уникнути”, — хотів сказати, проте тією миті політолог відмахнувся рукою й стер мої слова, перш ніж я встиг їх вимовити. Він же професор, він усе знає, він походить із храму науки, він єдиний має вільний доступ у святая святих за вівтарем пізнання. Коли відмахується рукою, світ зачиняється — або відчиняється, в залежності від того, в якому напрямку рухається рука; але після того руху, відкривання чи закривання, все одно,  будь-які слова вже нічого не варті. Якщо усе це знаю, питав я сам себе, вже не зігнутий над ванною, а перед дзеркалом, то навіщо взагалі йти на цей обід? Чому б не зостатися... вдома? Я трохи перебував у нерішучості, перш ніж вимовив слово “вдома”, проте все-таки вимовив його. Спробував собі у дзеркалі повторити рух політолога. Махнув спочатку однією рукою, потім другою, потім махав і тією, й другою, вгору-вниз, ліворуч-праворуч, ніби захотів злетіти. Лоб і досі був укритий потом, одна крапля навіть сковзала по щоці, по правій щоці в дзеркалі, хоча насправді вона лоскотала ліву. Я почекав, доки сльоза опиниться в куточку губів і, схопивши її кінчиком язика, злизнув. Вона була солона; як і будь-яка крапля поту, мабуть, немає причин на те, щоб мій піт відрізнявся від чужого. Перестав махати руками і подивився на рот. “Не піду туди, — мовив своїм ротом у дзеркалі. — Аби не тільки довести йому, що помиляється він, а й щоб довести собі, що я не помиляюсь”. Я не був упевнений, що це твердження точне й логічно витримане, але губи в дзеркалі посміхнулись, і на мить я побачив  блідо-червоний язик і нерівні зуби. Взяв менший рушник, той, у якому ще до вчора були замотані фотографії, й витер лоб, губи, щоки, руки, все, що можна було витерти. Змочив гребінець і зробив чіткий проділ. Вийшов чорним входом, попередньо перевіривши, чи ключі в кишені. Зачинив двері, почув клацання замка, перейшов подвір’я й опинився на брущатій алейці. Все так спішно, подумав собі, й від’їзд, і приїзд, особливо приїзд, я й досі не мав часу, щоб зібратися, досі існував як ряд кадрів, змонтованих руками недосвідченого оператора, ніби моє життя розпадалося паралельно з історією мого краю, мого колишнього краю, мушу додати. Й начебто я вже був не однією людиною, однією істотою, а багатьма людьми та багатьма істотами, бо на кожну річ дивився одночас із багатьох кутів, протягом безкінечно витягнутих митей, ніби кожна думка існувала, як багато думок, однакових чи різних, досить різних, щоб я був готовий прийняти будь-яку з них. Це зрештою робило мене порожнім,  змученим поблизу власної мушлі, поблизу скалки, тобто поряд з мушлями та скалками, в які кожна та істота й кожна думка перетворювались. “Якщо держава їде з глузду, — спитав я в професора політології, доки офіціант розливав нам біле вино, — й люди теж мусять обов’язково здуріти?” Професор уважно розрізав м’ясо рівними шматочками. “А ви не думаєте, — спитав він, — що той процес відбувається в зворотному напрямку: спочатку дуріють люди, а вже потім — держава?” Я не був певен, що ми зрозуміли один одного. Та й не був певен, що він хоче мене зрозуміти. Від мене відскакували його порівняння, метафори, де держава була то людським тілом, то королівськими покоями, то царством небесним. Професор політології говорив про суверенітет, мов про сандвіч або екзотичний фрукт — і зразу після цього, тільки-но я намалював собі картину об’їденої скибочки чи здертої лушпини, говорив про неушкоджуваність суверенітету, про неможливість його знищити. Коли я спробував підкреслити очевидні протиріччя  його суджень, він сказав, що протиріччя зовсім не його вигадка, що історія будується на протиріччях, на парадоксі одночасного існування логічно непоєднуваних елементів. Кожен історичний суб’єкт шукає іншого ракурсу розгляду, доводив він, історія є сумішшю поодиноких історій, щось на зразок великих церковних органів, де кожна труба стоїть окремо, але жодна сама по собі нічого не означає, і їхній зміст розкривається в спільній грі. “Зроду не любив органи”, — сказав я. Професор політології посміхнувся. “Історію не цікавить любов”, — сказав він, витерши губи. “Історія як чиряк на оці”, — кинув я. Я взагалі не знав, що він хотів сказати тим порівнянням, але професор політології нвіть не звернув увагу на мою репліку. Він різав м’ясо на однакові шматочки й нанизував головки капусти броколі на виделку, наче інквізитор. Поки ми розмовляли, він не пропустив жодної нагоди, щоб представити мене людям, які проходили повз нас. Ми сиділи в університетському клубі, в залі для викладачів, і тут були й декани, й асистенти, доценти та професори. Я потиснув руку лише одному аспірантові, в чиєму обличчі, як жаль,  читалася судома та отрута викладацького фаху. Не знаю, щиро кажучи, як я доїв ті страви, виставлений на показ допитливим чи байдужим поглядам. Після кожного такого знайомства, як і за кожним обміном “думками” з професором, я відпивав трохи рідини, спочатку біле вино, потім воду, тоді теплої кави, врешті замовив помаранчевого соку, настільки мої вуста пересохли від гніву та збудження. Коли політолог ужив слово “експеримент” “ваш край був невдалим експериментом”, я подумав, що зараз втрачу свідомість. Лише сором від скандалу, як завжди, стримав мене не встати. “Мій край був невдалим експериментом”, — повторив я, киваючи головою та облизуючи потріскані губи. Моє повторювання професор  сприйняв як знак згоди. “Так, так, так! — кричав він і ляскав себе по стегнах. — Невдалий експеримент”. Можливо, треба було не втрачати свідомість, подумав я, а дати келихом йому по лобі. Це мене відразу заспокоїло. Я почав спокійніше дихати, навіть губи вже не були такими сухими, я відчув, що вони розповзлися в посмішку. Мій осміх професор сприйняв як додаткову згоду, замовив нову пляшку вина і почав розробляти свою теорію невдалої держави, яка нібито породжує невдалі системи, невдалі товари і, неминуче, невдалих людей. “Крім незначних винятків”, — докинув він, спрямувавши на мене вагомий погляд. Усі інші, мовляв, лише духовні карлики, заморожені персони, які не зі своєї провини, звичайно ж, нездатні досягти успіху, навіть опинившись на новому тлі, в іншому краї. Вони просто приречені на обмеженість духу, аж поки дякуючи змішанню та додаванню створюється новий гібрид, новий тип, для якого існує лише одна передумова: треба вивільнитися від ностальгії. “Ностальгія вбиває, — сказав професор. — Якби кукурудза мала відчуття ностальгії, то ніколи б не народився качан, багатий на зерно”. Я не знав, що казати. Я ніколи не уявляв себе качаном кукурудзи. Рот вже почав боліти від безперервної посмішки, я міг уявити, як мої щоки спотворились від зморщок від ніздрів до підборіддя. Політолог допив залишки вина, подивився  на годинник і сказав, що мусить йти на лекцію. Сподівався, що ще зустрінемось; сподівався навіть, що потоваришуємо протягом мого перебування тут; його завжди, власне кажучи, дивувало, як у таких невдалих країнах могла створитися така вдала культура, хоча вона й є лише згустком поодиноких випадків, які врятувалися від невблаганної долі, що лише підтверджує таку долю, навіть зараз, коли історія сплутала карти й повернула нас туди, де ми перебували до початку гри. Він підвівся й простяг мені руку. Коли пішов, я витер крихти зі столу, як роблю завжди. Клуб був порожнім, офіціанти вирівнювали столи і крутили вази з квітами, хтось увімкнув пилосос. Умить я залишився без повітря, наче пилосос висмоктував кисень, а не пилюку з підлоги. Я помацав обличчя: посмішка остаточно щезла, але не зморшки. “Тут і зістаріюсь”, — подумав я. Думка здалася знайомою, ніби її вже хтось казав, нещодавно, неподалік. Я повернувся і побачив офіціанта. Він звів брови, сподіваючись, що я вже нічого не замовлятиму. Я нічого не замовив.Зійшов сходами й опинився в залі, де обідало студентство. Якби я вже не був змучений розмовою з політологом, можливо, не міг би й поворухнутися, зустрівшись із такою компанією, пахощами їжі та смердючою вірою в освіту. Отак я дибав поміж них, ніби їх не існує, чи ще краще, ніби не існую я. Судячи зі слів політолога, може, я й не існував. Судячи з історії, я не існував точно. Судячи з мене, не знаю. Все, що донедавна я розумів як єдність, тепер здавалося лише купою фрагментів, тож якщо все розпалося, я можу досить упевнено зробити висновок, що й сам розпався, що я — лише гора поодиноких випадків, яку тільки сумніви чи невпевненість тримають укупі. Вийшовши надвір, я вдихнув повітря на повні легені. Небо було блакитне, наче воно не буває іншим. Якась дівчина підняла спідницю і сіла на мотоцикл, і на мить я побачив блакитну жилку на внутрішньому боці її стегна. На блакитному комбі, з вікнами, забраними сталевою сіткою, схоже на міліцейську машину з моїх країв, писалось білими літерами “Університетське забезпечення” . Будівля навпроти теж була блакитна, як три смужки на моєму взутті. Якщо негайно не обернусь, подумав я собі, то світ стане однобарвним, позбавленим будь-яких відмінностей. Хвильку під приємним осіннім сонцем ця можливість видавалася дуже привабливою. Відмінності, зрештою, лише підтверджують схожість, нічого більше. Я заплющив очі й згадав дівчинку з-за штахетника. Ясно бачив її коліно, блідіше за литку. Хтось проходом сказав: “Небо вчора ввечері було повне зірок”. Потім хтось інший торкнувся моєї долоні. Розплющивши очі, я побачив деканову секретарку. В руках вона тримала коробку з жовтого пінопласту. Дівчина саме купила порцію своєї улюбленої китайської страви на обід і побачила, як я стою з заплющеними очима, трохи згорблений, може, навіть похитуючись, тож перелякалась, каже, чи не впаду. “Таке враження, ніби ви впадете, — були її слова. Повз цих студентів, каже, можна хоч мерця пронести, навіть не обернуться, їх нічого не цікавить, ні те, що вчать, ні те, чого не вчать, тож вона їх навіть часом питала, мовляв, що вони взагалі тут шукають. — А потім думаю, таж вони навіть не знають, на якому вони світі. Тиняються собі від корпусу до корпусу, валяються в траві, ходять по бібліотеках та спортзалах, а може, десь  собі бачать себе на зовсім інших місцях, хтозна-яких. Нехай можу собі подумати, як ці, але про більшість не хочу навіть згадувати”. Не хотілося б, звісно, щоб я подумав, ніби вона належить до тієї групи людей, які ненавидять молодь тільки через те, що власні роки безжально минають, або ж через те, що доки їхня рухливість падає, вони постійно стикаються зі зростанням рухливості в молодших. Ми не маємо права, мовляв, заздрити тим, хто рано чи пізно стануть такими, як ми, особливо цим хлопцям та дівчатам, кивнула жінка підборіддям на студентів, що ходили стежками або просто газоном. “Я б не витримала ще раз увесь той жах з вуграми та першим сексуальним досвідом”, — сказала секретарка. Для деяких сенс життя полягає в повторюванні, а для неї, сказала вона, — в униканні повторень. Ніколи не розуміла тих, хто рухається в межах однієї орбіти, нехтуючи погодними умовами, а потім говорять про це як про величезне досягнення, не помічаючи, що таким чином вони позбавляють себе речі, що дає життю справжню суть, і яка певною мірою дійсно керує життям. “Тож що це?” — запитав я. Вона глянула мені просто у вічі й прошепотіла: “Випадок”. Й освіта, що не є випадком, іншими словами — не є пригодою, це не справжня освіта, це лише, як тут, система, позбавлена здивування, це коли на початку лекції знаєш, чим усе закінчиться. Вона вже досить давно тут, в університеті й бачила, як під приводом упровадження різних свобод і псевдорівноправ’я придушуються всі свободи, як свобода думки відступає перед страхом від політично неправильного мислення, як система стає недоторканною, бо коли хтось вистрибне з неї,  то назад уже не може повернутися. “Система того відштовхує як чужорідне тіло”, — були її слова. А потім вона пішла. Я, звичайно ж, міг би знову заплющити очі й згадати бліде колінце дівчинки, але двері невпинно відчинялися й зачинялись, потік студентів ставав дедалі густішим і погрожував понести й мене, не на своїх гребенях, бо їх не було, деканова секретарка мала рацію, а самим дном, у мулі, просто в одну з аудиторій, де б мене хтось відкопав і продемонстрував як скам’янілу мушлю чи порожню равликову хатку. Так я подумав про дім. І цього разу був щирий перед собою. Я сказав собі: “Йду додому”. Це прозвучало зовсім не двозначно, власне кажучи, в мене і не було іншого вибору куди податися. “Йду додому”, — повторив я цього разу вголос, поворот, крок за кроком, так, як ходять люди, свідомі того, де вони перебувають. Я навіть почав бурмотіти собі щось під ніс, спочатку тихесенько, це мало чим відрізнялося від шепоту, а трохи згодом, коли опинився в переході, над магістраллю, я заспівав на повні груди. Та й не можна назвати оте мугикання співом, тут не було справжніх слів, я, власне, назбирував слова з кількох мов, головним чином зосередившись на ритмі, шукаючи неочікувану риму. Так воно й тривало б, якби я не збагнув, що моя увага вже прикута до  власних кроків. Я уповільнився до ритму маршу й співав державний гімн моєї колишньої країни. Зупинивсь. Обернувся. Ох, політолог дав би руку собі відтяти, щоб почути таке. Мовна мішанина — він би прокоментував, що це абсолютно вкладається в реальний стан речей. Штучний каламбур, який вижив лише завдяки тій офіційній пісні. Світлофори собі спокійнісінько блимали, рекламні щити оберталися, хмарки ковзали небом. Гора навпроти в кінці вулиці була схожа на великий видовжений ніс, забитий під чепурні блокові будинки. Хтось божеволіє від хаосу, подумалось мені, а хтось — від геометрії. Хтось руйнується, а хтось розбудовується. Червона долоня на світлофорі погасла — й з’явився зелений чоловічок. Не знаю навіть, на що я міг тієї миті сподіватися, проте це принесло мені розчарування. Я ослаб. Усе віддалялось од мене, втікало, відпадало. Й незважаючи на сонце й теплий вітер, мене почало трусити. Спочатку затрусилися щелепи, потім — коліна. Тож я кинувся бігти. Якби просто пішов, то впав би тут-таки навзнаки. Я пролетів повз автобусну станцію, повз огорожу майданчика, через перехрестя, повз будівництво, аж поки опинився в себе на внутрішньому подвір’ї. Плечима спираючись на хвіртку, я спробував відновити дихання. Глибоко вдихнув, порахував до восьми, повільно видихнув. Я був певен, що за мною хтось стежить із хати, тож навіть би не здивувався, якби з кожного вікна на мене націлилось по парі очей. Я згадав свого водія, його впевненість, з якою він ніс мою сумку на плечах до дверей, темної ночі, сміливий, безстрашний, без клацання зубів. Ох, бракувало тільки водія, визнавав, зізнававсь у цьому сам собі, може, без слів, а може, не такими словами, але певною мірою я відчув самоповагу, щойно згадав про водія. Подолав внутрішнє подвір’я міцною ходою власника; не зиркнув ні на басейник, ні на опале листя в траві, ні на кущі; просто стрибнув по дерев’яних сходах пружними рухами власника, наче той хлопчак дорогою до школи. Відчинив перші скляні двері, підпираю їх коліном, лівою рукою обхопивши круглястий замок, правою дістав ключ із кишені й стромив у шпарину. Найпростіші речі завжди найважче виконувати, майнуло мені, поки шарпав ключа то в той, то в той бік. Ключ урешті спрацював, замок рипнув, відчиняючи двері.  Стрілки на стінному годинникові зайняли нову позицію; все інше перебувало на старих позиціях, можна було дихнути з полегшенням. Я дихнув. Підійшов до великого вікна, що виходило на вулицю, й певний час крізь гардину розглядався. Ніде жодного руху. Та раптом у будинку навпроти хтось промайнув у вікні; чітко було видно, як м’який листок філодендрона, що спирався на вікно, затремтів, хоча я й не помітив реального чоловіка чи жінку, чи бодай пса. Кіт не міг бути таким важким. Існували, звичайно ж, і інші домашні улюбленці, але так далеко на заході, а тим паче на півночі, навряд чи хтось утримував би алігатора або зебру. Я розгнівався на себе через таке легкодумство. Тисячі разів себе запевняв, що не маю права ніколи робити поспішних висновків, що сенс життя — в його відкритості, що лише справжній досвід заслуговує на якусь увагу. Все інше — це спекуляція; щоправда, з нереальних грошей зростають цілком реальні, але ж це досягається шляхом обману, ілюзії. Оманливим словом, і часто — довірою. “Нічого цього мені не потрібно”, —  майнула думка за гардинами, хоча, відмикаючи двері, я намагавсь охопити поглядом усе. “Ніби підглядання з-за гардини — це не обман”, — сказав я собі незламним, суворим голосом. Те, що більше не підглядатиму — це лише слабкий захист. “Добре, — сказав собі твердо, — більше не дивитимуся”. Почвалав вглиб кімнати, де й тіні ставали глибшими. “Ані на хвильку, не дозволю”, — промовив собі. Але не пам’ятаю, чого саме я зарікався не робити. Щоб мене люди не звинувачували? Щоб я не звинувачував інших людей? Щоб порожнеча повністю замінила наповненість, хоча й тонку? Щоб квіти зів’яли? Щоб у закутку з’явилося павутиння? Щоб піт мене виїв під пахвами? “Тут стану щасливим”, — знову згадалося мені. Знаю, що таке вже хтось казав, ну хоча б  схоже, але ж де й коли? “Ні, — вголос проказав я, — тут і зістаріюсь”. Що ж, як нічого іншого не залишається, почну розмовляти сам із собою. Згадав політолога. Якби мій шлунок ще не встиг переварити  той обід, за який він розрахувався, я б спробував усе вивернути на світ божий. Сидіти так далеко від усього (думав я, скорчившись у кріслі) і бути впевненим, що все відчуваєш краще, ніж той, хто пережив це на власній шкурі, та ще й читати лекції, проповідувати, хоча все насправді має інший вигляд, і щиро кажучи, навіть не мати уявлення про те, що відбувається насправді. “Ти не маєш уявлення”, — вилізло з горлянки назустріч тіням, які гусли в кутках кімнати. Потім я заспокоївся. Згріб чуба з очей, розв’язав шнурівки і роззувся. Стопи потонули в густому килимі. Я міг податися на кухню, в кімнату з комп’ютером, у ванну чи спальню. Мене завжди спокушала така свобода вибору, завжди заплутувала і прив’язувала до місця, я заздрив тим, ким вона крутила, як і тим, кого надихала. Людина завжди почувається більш упевнено, коли позбавлена великої кількости можливостей, коли не мусить боятися помилок, коли розуміє неминучість, а якщо й існує якийсь недолік, вона без вагань береться протидіяти йому. Тож я пішов на кухню. Конверт з інструкціями досі лежав на столі, оточений крихтами хліба. Чітко також було видно пляму, залишену чашкою з помаранчевим соком. Я сів за стіл і подивився на них: спершу на конверт, потім на пляму, потім знову конверт і знову пляма, але вже в сукупності. Якби не було мого помаранчевого соку, вже давно був би вдома, подумав я, відчуваючи вдячність до тої людини, яка не забула його сюди поставити. Якби не було того конверта, навіть не уявляю, чим би я зараз займався: мабуть, досі гаяв би час зі своїм водієм, скаржачись на недосконалість світу, на бруд та поверховість, на неуважність домовласників. Я взяв інструкцію, ще раз почав перечитувати. Деякі речі слід було б читати так: рано-вранці, потім після обіду, ввечері, потім — глупої ночі. Кожного разу слова, на перший погляд одні й ті самі, означають зовсім різне. Те, що зранку забороняється, ввечері можна сприймати за дозвіл; обідня різкість зазвичай притуплюється проти ночі; а коли ненароком прокидаєшся, то слова взагалі — щось пусте, як консервні бляшанки з-під сардин. Так само й зараз: те, що я спершу розцінив як гнів та попередження домовласника, скажімо, щодо моєї нелюбови до домашніх улюбленців, зараз читалося як добродушні поради: “Відео вмикається на третьому каналі. Антена на даху; дах слизький, антена іржава”. Потім під моїми пальцями розліпилося два склеєних папірці: я майже чув, як тріщать ворсинки паперу, як рвуться мікроскопічні ниточки пасти для ручки. “Є підвальне приміщення”, — таке було написано вгорі останнього папірця. Мені сяйнуло: ти ба, я й не знав, що в домі є підвал; може, згодом відкрию, що тут і горище є. Я встав, пішов у вітальню, подався до кімнати з комп’ютером, у спальню, у ванну й нарешті в коридорі зупинився перед дверима: до цього вважав, що вони ведуть у порожнечу стінної шафи, тож навіть не хотів перевіряти. Все ж відчинив їх і побачив сходи. Вісім (порахував пізніше, і не один раз). Натиснув на вмикач: світло розлилось сходами й відкрило бетонову підлогу. Натиснув ще раз — світло зникло. Знову ввімкнув і вимкнув. Постійно все повторювалось: сходи, бетонна підлога, світло, темрява. Я зачинив двері, пішов на кухню. Конверт з інструкцією лежав на столі, поряд круглий слід, залишений дном склянки з помаранчевим соком. “Є підвальне приміщення”, — писалося вгорі останньої сторінки. “Майстерня”, — трохи нижче. Далі йшлося про управління пральною машиною, сушильною машиною, про інструменти, трансформатор, фрезувальний верстат, напилок, пилку, рубанок. “Кабінет” — під цим. Далі слідувала точна, в подробицях, схема роботи комп’ютера, модема й принтера. “Кімнатку”, — писалось, а нижче — не відчиняти”.  Глянувши в вікно, я збагнув єдине — ніч. Негайно ж роздягся й ліг. Ніч, коли вона приходить, лишається завжди ніччю, цей урок я вже давно вивчив, не було потреби ще раз пересвідчуватись. Лежав горілиць, з руками під голову, і відчував, як плаваю в просторі підвального приміщення. Відчував певну незручність, спочатку невизначену, а потім трансформовану в сором. На мить мені навіть здалося, що мої щоки палають. Заплутав мене приємний двір, бо ще з вулиці, після того, як минув зарості й зайшов до оселі, мені слід було помітити — доки милувався басейником, доки підіймавсь дерев’яними сходами, доки оглядав білий паркан — під підлогою є ще дещо, що жоден архітектор, чи будівельник, не може не скористатися нагодою збудувати щось у відсік, розмежувати простір, замурувати порожнечу й продемонструвати присутність відсутності. Дім мучився, стогнав у занадто міцному ярмі, будь-якої миті він міг потонути в собі, як відро в колодязі, як луна в горах. Такі тупі порівняння могли з’явитися лише в голові людини, що вже нічого не має. “Крім сорому”, — пролунало вголос. Пробудившись, я перш за все кинув погляд на край ліжка. Скинув босі стопи на підлогу, ліву, праву, потім обережно підвівся, спираючись на матрац руками, помаленьку збільшуючи тиск, доки остаточно випростався. Ступав, як у нас кажуть, ніби по яйцях, сковзаючи по їхніх гладеньких кульках, — і прямісінько до ванної. Якщо так іти й далі, то до заходу сонця саме дістанусь кухні. Краще було негайно лягти в ліжко. Навіть щонайменша впевненість виграє в непевності. Слід це записати. Я завжди заздрив письменникам, що від самого рання сідали до столу, записуючи сни й усе пережите попереднього дня, даючи життя новим оповідям, роблячи нотатки протягом дня. Зім’ята подушка залишила слід на моєму обличчі, майже як поріз. Він уївся через усю праву щоку — від щелепи аж до куточка ока, наче шрам від шаблі. Потім задзвенів телефон. Професора політології цікавило, чи дивився я минулої ночі останні телевізійні новини. Ні? А чи відомо мені, що моїй країні поставлено ультиматум? Він же це передбачував учора за обідом. Чекайте, а про яку країну він говорить? Я втупивсь у босі ноги і бурмотів відповіді, головним чином заперечні, коротші, ніж нігті на пальцях ніг. “Нам слід ще раз зустрітися”, — видав політолог і кинув слухавку. О, крім посіченої щоки, маю ще й зім’яте вухо. Якщо так триватиме й далі, думаю, врешті від мене нічого не залишиться. А власне, таке снувалося в моїй голові, поки я натягав штани. Зараз хіба від мене ще щось лишилось? “Наче людина-невидимка”, — сказав я собі, застібаючи сорочку. Змочив волосся й зробив акуратний проділ. Надворі загавкав собака. Мені спало на думку, що то бавиться дівчинка, таким способом викликаючи мене надвір. Десь-то вже стоїть, спершись на паркан, у штанцях, чи в шортиках, з широко розплющеними очима, блідими щічками та кирпатеньким носом. Та собака знову загавкав, перейшов на гарчання, ніби сам із собою вів діалог. Волосся швидко сохло, й коли я опинився на кухні, вже мусив прибирати його з-перед очей. Я налив повну склянку помаранчевого соку й випив до краплі, тримаючись за ручку холодильника. Якщо зараз спущуся в підвал, подумалось, більше мені звідти не вийти. Я спробував пальцями промацати слід проділу, але так і не зміг. Загубився, як і будь-який кордон, як кордони моєї держави. Думаю,  таке стовідсотково довело б політолога до екстазу; він би в цьому, безперечно, побачив дуже вдалу метафору. Я поставив чашку на стіл, але ручку холодильника не відпускав. Скоро (спало на думку) завжди муситиму за щось триматися, як корабель за якір чи повітряна куля за мішок із піском. “Полечу”, — сказав уголос, хоча бачив себе в зовсім інших іпостасях: камінь, цегла, металевий канат та черепиця. Пустка не завжди невагома, думалось, порожнеча — не завжди відсутність. Колись після таких думок я відразу ж понісся б до письмового столу чи найближчого шматка паперу і записав би їх. Зараз же лише відпустив ручку холодильника та вхопився за бильце найближчого стільця. Стояв трохи викривлений, спостерігаючи, як бліднуть пальці, здимаються вени. Якби зараз озвався телефон, падіння б не уникнути. Собака гавкав далі. З’являвся коротким поламаним гарчанням, ніби задихався. Я назвав його Фреді; усіх собак називав Фреді, хоч би якими вони були. Навіть якщо бували поза полем мого зору, скажімо, гавкаючи та скавучачи, за воротами чи стіною, або, як у моєму випадку, коли я зараз стояв розіп’ятий між маневруванням та страхом упасти, — я все одно називав їх однаково — Фреді. Єдиний вихід — це підвал, проте чи буде чути гавкіт у підвалі. Тут, щоправда, можна було щось вигадати. Спробую глянути через ліве плече, зиркнути на ті таємничі двері... Ой, сковзнула рука, нога втратила опору, я вдарився спочатку правим коліном, тоді правим ліктем, ніс на мить затримався на краєчку столу, стілець перекинувся, дзенькнула чашка. Ні падаю, ні маневрую. Розлігся собі на підлозі, з правої ніздрі юшить кров. Точно знав, як би прокоментував це політолог. Сказав би: “Нарешті й ви поплатилися кров’ю за свій край”. Я шморгнув носом, відчуваючи кров на язиці. Слухайте, вже сто років тому слід було сходити в супермаркет, потягати за собою візочки, понаповнювати їх  харчами, миючими засобами, милом, пастами для зубів та кремом для взуття, кавою, чаєм та медом. Я перебував тут всього три дні, а поводивсь, ніби збирався від’їжджати й мені більш нічого не потрібно. Треба бути більш відповідальним, треба привести себе до ладу, треба намацати ритм. Я ніколи не намагався бути терплячим, міг допустити слова, що самі собі визначали кінець у потоці мовлення. Я завжди біг, поспішав, високо підіймаючи ноги, ніби квацяючи болотом чи бігаючи по піску. Я підвівся, вдихнув повітря, оглянув ніс. Кров перестала йти, лише пізніше, в супермаркеті, нахиляючись до відкритого холодильника з молочними продуктами, знову відчув, що вона підступає. Швидко закинув голову догори, заплющив очі й пальцями стиснув ніздрі. Нічого не трапилось. Блимнув, розімкнув пальці, простяг руку за йогуртом та сиром. Було таке відчуття, що надворі вже ніч, так дотепно хтось продумав освітлення, але коли вийшов, тримаючи по два пакети в кожній руці, побачив лише ледь помітні натяки вечора на східному боці неба, темні відтінки в хмарах та на низькій дзвіниці, розмиті обриси узгір’я і перше сяйво фар на трасі, що, легко вигнувшись, урізалися в поворот. Між іншим, коли я прийшов додому, вже таки осіла ніч. Наче хтось відпустив мотузку й завіса, у вигляді пилу, впала на сцену. В сусідньому будинку скрізь було ввімкнуто світло, в будинку навпроти — цілковита темрява. Наступного ранку в сусідньому будинку зачаїлася тиша, а ось у домі навпроти — суцільний рух. Двері то відчинялися, то зачинялись, машини то від’їжджали, то приїжджали, з них вилітали діти й жінки, бабця з ціпком і дідусь у чорних окулярах, хтось навіть ніс у руках кота.

 Далі читайте  паперову версію журналу