АЛЕССАНДРО БАРІККО

Новеченто

Монолог

З італійської переклав Роман СКАКУН

 

Я написав цей текст для конкретного актора, Евдженіо Аллегрі, та конкретного режисера, Ґабріеля Вачіса. Вони поставили за ним спектакль, що дебютував на фестивалі в Асті у червні цього року. Не знаю, чи цього досить, щоб називатиcя письменником-драматургом, — я особисто маю сумнів. Тепер, коли я бачу цей текст у вигляді книжки, він видається мені чимось середнім між справжньою театральною постановкою і повістю, призначеною для читання вголос. Не думаю, що для таких текстів є спеціальна назва. Зрештою, яка різниця. Мені здається, це гарна історія, варта того, щоб її розповісти. І мені приємно думати, що хтось її прочитає.

                А. Б.

Вересень 1994

Барбарі присвячую

 

Так було завжди: котроїсь миті хтось підводив голову... і бачив її. Незбагненна річ. Я маю на увазі... Нас було там більш як тисяча, на тому кораблі: багаті туристи, емігранти, різний чудний народ, і ми серед них... А проте завжди був хтось один, один-однісінький, хто перший... перший бачив її. То міг бути хтось, хто сидів і їв, або просто гуляв по палубі... або якраз поправляв штани... підведе на мить голову, зверне погляд у бік моря... і побачить її. Тоді він завмирав як укопаний, де стояв, і серце його линуло бозна-куди. І завжди, кожного-кожнісінького разу, чорт забирай, — повертався до нас, що були на кораблі, до всіх нас і кричав (плавно і протяжно): Америка. І лишався стояти на місці, непорушний, мовби позуючи для фотографії, з таким лицем, наче то він її збудував, збудував Америку. Вечорами, після праці, та недільними днями він брав собі на допомогу свого зятя, муляра, славного хлопця... спочатку мав надію на якусь винагороду, а тоді... потроху втягнувся, — і збудував Америку...

Той, хто перший побачив Америку. Такий є на кожному кораблі. І не треба думати, ніби це — чистий випадок, ні... і річ тут не в гостроті зору, це — доля. Є люди, у яких ця мить од народження записана в біографії. Коли вони були ще дітьми, ти міг заглянути їм у вічі і, добре придивившися, побачити: вона вже там — Америка, готова зринути, понестися через нерви, кров і що там ще є аж до самого мозку, а звідти — на язик, щоб нарешті зірватися з уст отим криком (кричить): АМЕРИКА. Вона вже була там, уся там, ув очах дитини, — Америка.

Чекала свого часу.

————
Alessandro Baricco. Novecento. Un monologo.
© Роман Скакун, переклад, 2007.
 

Цього навчив мене Денні Будмен Т.Д. — Лемон Новеченто, найвидатніший піаніст з усіх, чия музика коли-небудь лунала на хвилях Океану. В очах людей видно те, що вони побачать, а не те, що вони бачили. Саме так, мовляв: те, що вони побачать.

Я-то вже їх набачився, тих Америк... Шість років на цьому кораблі, п’ять-шість рейсів щороку, з Європи в Америку і назад, — день у день на хвилях Океану, а коли сходиш на берег, то вже й посцяти не можеш прямо — в очко у сортирі не попадаєш. Земля під ногами тверда, а тебе й далі гойдає. Бо корабель ти ще можеш покинути, а Океан — він завжди з тобою... Коли я вперше ступив на корабель, мені було шістнадцять. І єдине, що я в житті вмів і любив робити, — то грати на трубі. Тому коли до мене дійшла чутка, що на пароплав “Вірджинець” набирають людей і корабель уже в порту — я став у чергу. Я із своєю трубою. То був січень 1927 року. У нас уже є музиканти — сказав мені мужик із судноплавної компанії. Знаю, сказав я, і почав грати. Той стояв і дивився на мене, і на обличчі в нього не здригався жоден мускул. Чекав, поки я не скінчу, і не мовив ні слова. Тоді запитав мене:

— Що це таке ти грав?

— Не знаю.

У нього засвітилися очі.

— Якщо сам не знаєш, що ти грав, то значить, це джаз.

Тоді він дивно скривив губи (може, то була посмішка). Він мав золотого зуба якраз посередині рота, — здавалось, наче він виставлений на вітрину на продаж.

— Вони там від цеї музики просто дуріють.

“Там” — він мав на увазі “на кораблі”. А ота міна, схожа на посмішку, мала означати, що мене прийнято.

Ми виступали три-чотири рази на день. Спочатку для багатих з класу люкс, тоді для пасажирів з другого класу, а тоді, бувало, йшли до тих нещасних емігрантів і грали для них, але без формених костюмів, у чому були, і ті люди, бувало, теж грали, грали разом з нами. Ми грали, бо Океан великий і наганяє страх, грали, щоб подорожні не чули, як минає час, і забували, хто вони й де вони є. Ми грали танці, бо коли танцюєш, то не можеш померти, і здається, наче ти Бог. Ми грали реґтайм, бо під цю музику танцює сам Бог, коли його ніхто не бачить.

Під ню танцював сам Бог, якщо тільки він був чорношкірий.

(Актор іде з сцени. Лунає музика діксі, дуже весела і досить дурненька. Актор повертається в елегантному костюмі корабельного джазмена. Тепер і надалі він поводиться так, ніби джаз-банд фізично присутній на сцені.)

Ladies and Gentlemen, meine Damen und Herren, синьйори і синьйорини... Mesdames e Messieurs, ласкаво просимо на цей корабель, у це плавуче місто, що — з якого боку не поглянь — нічим не гірше за “Титанік”, — гов, гов, спокійно, лишайтесь на своїх місцях, а то синьйор унизу почав нервуватися, я добре бачу, — ласкаво просимо на Океан, до речі — що ви тут робите? побились об заклад, кредитори на п’яти наступають, заразились золотою лихоманкою з запізненням на тридцять років, прийшли оглянути корабель, а потім не зогледілись, як він відчалив, вийшли на п’ять хвилин купити цигарок, а тепер оце ваша жінка розказує в поліції: хороша був людина, абсолютно нормальний, за тридцять років ні одної сварки... Словом, якого дідька ви тут робите, за триста миль від найближчого грьобаного берега і за дві хвилини від тої миті, як вас потягне блювати? Пардон, мадам, це був жарт. Повірте, наш корабель летить, наче більярдна куля, по синьому сукні Океану, — бах! — іще шість днів, дві години й сорок шість хвилин і — оп! — прямо в лузу, Нью-Йоооооорк!

(Джаз-банд на першому плані.)

Не думаю, що треба пояснювати, чому цей корабель є — з багатьох поглядів — кораблем незвичайним, можна сказати, винятковим. Під орудою капітана Сміта, відомого клаустрофоба й чоловіка вельми розумного (ви, певно, помітили, що живе він у рятувальній шлюпці), для вас працює унікальна команда абсолютно непересічних професіоналів: стерновий Пол Сезинський, колишній польський священик, екстрасенс і біотерапевт, на жаль, правда, сліпий... радист Білл Янґ, видатний шахіст, шульга і заїка... бортовий лікар, доктор Клавсерманшпіцвеґендорфентаґ, в разі потреби до нього непросто звернутися… але передовсім:

моншер Парден,

шеф-кухар,

прямо з Парижа, куди він, зрештою, негайно й повернувся, особисто встановивши ту цікаву обставину, що на кораблі немає камбуза, як це влучно відзначив, зокрема, й мосьє Камамбер з каюти номер 12, який сьогодні тяжко обурювався через те, що знайшов умивальник, повний майонезу, що й справді дивно, бо звичайно в умивальниках ми тримаємо краяне м’ясо, а все через те, що камбуза фізично не існує, — причина, яка пояснює також і відсутність на цьому кораблі справжнього кухаря, яким, безперечно, є мосьє Парден, що негайно повернувся до Парижа, звідки і приїхав був, тішачи себе ілюзією, що знайде тут яку-небудь кухню, ну а її — погляньмо правді в очі — тут і не могло бути, і виною всьому алкогольна забудькуватість проектанта цього корабля, видатного інженера Камільєрі, який зовсім не має апетиту до світової слави, — йому я й прошу подарувати ваші найгарячіші аплодисментиииииии...

(Джаз-банд на першому плані.)

Повірте, іншого такого корабля вам не знайти. Може, якщо довго й наполегливо шукатимете, то за пару років і знайдете десь капітана-клаустрофоба, сліпого стернового, заїкуватого радиста, доктора із прізвищем, що язик зламаєш, і то всіх на одному кораблі без камбуза. Може, й так. Та вам нізащо не знайти — б’юсь об заклад — іншого місця, де ви зможете вмостити свою задницю на десяти квадратних сантиметрах стільчика і сотнях кубометрів води, у серці Океану, маючи перед очима диво, у вухах — чудо, в ногах — ритм, а в серці — звуки музики єдиного, неповторного,  безконечного АТЛАНТИЧНОГО ДЖАЗ-БАНДУУУУ!!!!!

(Джаз-банд на першому плані. Актор по черзі представляє виконавців. Після кожного представлення — коротке соло.)

На кларнеті — Сем “Соня” Вашинґтон!

На банджо — Оскар Делаґверра!

На трубі — Тім Тьюні!

На тромбоні — Джим Джим “Дмухач” Ґеллап!

На гітарі — Семюель Гокінс!

І нарешті, на фортеп’яно... Денні Будмен Т. Д. — Лемон Новеченто.

Великий із великих.

(Музика різко обривається. Актор полишає тон конферансьє і, ведучи свою мову, скидає з себе костюм музиканта.)

Він справді був великий із великих. Ми грали музику, а він — то було щось інше. Він грав... Таких речей попросту не було, поки він їх не заграв, окей? Не було ще ніде й ніколи. А після того, як він устане з-за фортеп’яно — вже не було... ніколи більше не було... Денні Будмен Т. Д. Лемон Новеченто. Останнього разу, як я його бачив, він сидів на бомбі. Серйозно. Сидів на отакенному заряді динаміту. Але це довга історія... Він казав так: “Поки маєш у запасі хорошу історію, і маєш кому її розповісти — на тобі ще рано ставити хрест”. Так от, він її мав... хорошу історію. Його історія — то був він сам. Божевільна, як подумати, історія, але таки хороша. І того дня, сидячи на динаміті, він мені її розповів. Я ж був його найкращий приятель. Потім я наробив дурниць, і тепер, як мене підняти за ноги, то з моїх кишень уже нічого не висиплеться... я вже й трубу свою спродав, і геть усе, але... цю історію, — ні... цю історію я не загубив, вона тут, зо мною, ясна й незбагненна, — немов та музика, що розносилась над безоднею Океану, коли на своєму чарівному фортеп’яно грав Денні Будмен Т. Д. Лемон Новеченто. 

(Актор прямує за лаштунки. Знову чути, як грає джаз-бенд — звучить фінальна мелодія. Коли затихає останній акорд, актор повертається на сцену.)

Його знайшов був один моряк, що звався Денні Будмен. Одного ранку, коли всі вже зійшли на берег, у Бостоні, — знайшов у картонній коробці. Йому було десять днів, не більше. Він не плакав, а мовчки лежав, розплющивши очі. Його покинули в залі для танців, у першому класі. На фортеп’яно. Та він не виглядав на немовля з першого класу. Такі речі, як правило, роблять емігранти. Вродить потайки десь у закутку, а тоді й кине дитину. Не зо зла. То все убозтво, чорне убозтво. Це щось подібне, як ота історія з одежею... вони приходили на корабель із латками на задниці, в заношених до дірок лахах, єдиних, що мали... Зате потім, — Америка завжди Америка, — подивишся, а вони сходять на берег після подорожі: всі як один ошатно вбрані, чоловіки при краватках, діти в білих сорочечках... словом, це ж треба було вміти: оті двадцять днів плавання вони усе щось шили та кроїли, і в результаті на кораблі не лишалося жодної фіранки, не кажучи вже за простирадла, нічогісінько: справляли собі нове вбрання для Америки. На всю сім’ю. І що ти їм скажеш..?

Словом, часто-густо вони позбувалися дітей, бо дитина для емігранта — це зайвий рот, що просить їсти, і зайва морока в іміграційному бюро. Тому вони лишали їх на кораблі. Навзамін за фіранки та простирадла, можна сказати. З цією дитиною було, мабуть, аналогічно. Батьки, певно, міркували так: як лишимо малого на фортеп’яно в залі для танців, у першому класі, то його може підібрати якийсь багач і тоді хлопець матиме щасливе життя. То був слушний план. І він таки приніс свої плоди. Хлопець не став багатий, але став піаністом. Найкращим, присягаюся, найкращим.

Так-от. Старий Будмен знайшов його і почав шукати когось, хто міг би сказати, чия це дитина, але знайшов тільки напис, надрукований синіми буквами на картоні коробки: Т. Д. Лимони. Там був іще малюнок — лимон. Теж синюшний. Денні був негр із Філадельфії, здоровенний мужик, велетень, але прекрасної душі. Він узяв дитину на руки і сказав: “Привіт, Лемон!” І щось у нього йокнуло всередині, неначе відчуття, що він став татом. Усе своє життя він стверджував, ніби оте Т. Д. означало не що інше, як Thanks Danny. Спасибі Денні. Нісенітниця, але він у це справді вірив. Був свято переконаний... Т. Д. — Thanks Danny. Одного дня йому принесли показати журнал, де була реклама: якийсь тип з ідіотським виразом лиця а-ля latin lover, коло нього — намальований лимон, а внизу напис: Тано Дамато, король лимонів, Тано Дамато, королівські лимони, і ще якась там медаль чи диплом чи щось таке... Тано Дамато... Старий Будмен і бровою не повів. “Це що за підер?” — запитав. І забрав журнал собі, бо поряд із рекламою там були результати кінських перегонів. Не те, щоб він робив ставки: йому просто подобались назви коней, це була в нього справжня пристрасть, “послухай-но, — казав він, — ось оце, вчора були перегони, в Клівленді, так-от, вони його назвали Ловець Грошей, а? Це як? А оце ось, послухай: Швидше — Краще. Здуріти можна”. Словом, подобалось йому це діло, то була його пристрасть. Хто переміг на перегонах — йому було до лампочки. Йому подобалися назви коней.

Хлопця теж треба було назвати, і він його назвав — своїм іменем: Денні Будмен. Єдиний марнославний учинок, який він собі дозволив за ціле життя. Тоді додав: Т. Д. Лемон, як було написано на коробці, бо, казав він, це вважається дуже вишукано, коли посередині імені є ще букви: “у всіх адвокатів так є”, потвердив Берті Бам, механік, що був загримів у тюрму завдяки адвокатові на ім’я Джон П. Т. К. Вандер. “Якщо він стане адвокатом, я його вб’ю”, — пригрозив старий Будмен, але ініціали в імені таки лишив, і в результаті вийшло: Денні Будмен Т. Д. Лемон. То було гарне ім’я. Вони його повиучували, повторюючи вголос, — старий Денні та інші, — внизу, в машинному відділенні, коло заглушених моторів, — корабель тоді стояв на причалі в порту Бостона. “Славне ім’я, — сказав нарешті старий Будмен, — але  чогось йому бракує. Кінцівки бракує гарної”. І мав рацію. Бракувало відповідної кінцівки. “А ти додай — вівторок”, — сказав Сем Сталл, що був на кораблі за кельнера. “Ти знайшов його в вівторок, то й назви вівторок”. Денні на хвильку замислився. Тоді всміхнувся. “А знаєш, Семе, в цьому щось є. Я знайшов його у перший рік оцього блядського нового століття, так? То назву його Новеченто — Тисяча Дев’ятсотий”. “Тисяча Дев’ятсотий?” “Тисяча Дев’ятсотий”. “Це ж цифра!” “Була цифра, а буде ім’я”. Денні Будмен Т. Д. Лемон Новеченто. Досконало. Прекрасно. Чудове, їй-богу, ім’я, справді чудове. З таким ім’ям він далеко піде. Вони схилилися над картонною коробкою. Денні Будмен Т. Д. Лемон Новеченто подивився на них і всміхнувся, а вони остовпіли: ніхто не чекав, що така маленька дитина може видати стільки лайна.

Денні Будмен морякував іще вісім років, два місяці й одинадцять днів. А тоді, під час одного шторму, посеред Океану, клятий шків перебив йому поперек. Він конав три дні. Йому все всередині порвало й попереламувало — не було як уже скласти докупи. Новеченто був тоді ще малий. Він сидів у Денні коло ліжка й не відходив ані на крок. Там була купа старих журналів, і він три дні з диявольським терпінням читав старому Денні, який потроху домирав, усі результати перегонів, що тільки знаходив. Він складав букву до букви, — як навчив його Денні, — водячи пальцем по сторінці й не відриваючи зосереджених очей від тексту. Читав поволеньки, але читав. Денні не пережив шостого забігу Чиказьких перегонів, у якому перемогла Питна Вода, випередивши на два корпуси Овочеву Зупу і на п’ять —  Голубого Крема. Старий не міг стримати сміху, слухаючи ці назви, — сміхом і надсадив остаточно своє нутро. Його загорнули в полотнище і віддали тіло Океанові. На савані капітан червоною фарбою написав: Thanks Danny.

Отак ізненацька Новеченто вдруге став сиротою. Він мав тоді вісім років і разом з “Вірджинцем” встиг уже раз п’ятдесят пройти маршрут з Америки до Європи й назад. Океан був йому за домівку. А щодо суші, то на сушу він жодного разу й ногою не ступав. Ясна річ, він бачив її в портах, але на берег не сходив. Ніколи. Просто старий Денні боявся, що малого можуть забрати, — через проблеми з документами чи візами чи ще там чимось. Так що Новеченто лишався на борту, весь час лишався на борту, а незабаром корабель знову відчалював. Якщо бути точним, то для світу Новеченто ніколи й не існував: не було такого міста, парафії, лікарні, тюрми чи бейсбольної команди, щоб у їх метриках, актах чи списках числилось його ім’я. Він не мав батьківщини, не мав дати народження, не мав родини. Йому було вісім років, але офіційно він ніколи й не народжувався.

“Так не може далі тривати”, — казали всі Денні. “Крім того, це протизаконно”. Але Денні незворушно відповідав одне й те саме: “До дідька закон”. Після такої заяви будь-яка дискусія втрачала сенс.

Коли корабель прийшов у Саутгемптон — це було наприкінці того плавання, під час якого помер Денні, — капітан рішив, що час уже покласти край неподобству. Він закликав портових чиновників і сказав помічникові, щоб той пішов і привів Новеченто. І що ж — Новеченто ніде не було. Його шукали по всьому кораблю, два дні поспіль. Нема. Щез. На “Вірджинці” всі були самі не свої, бо встигли вже призвичаїтися до хлопця, і ніхто не смів сказати вголос, але... малий міг запросто й за борт вискочити... та й море — з ним не жартуй, усяке трапляється... Тривога каменем гнітила серце, коли, двадцять два дні потому, корабель відпливав до Ріо-де-Жанейро: Новеченто не повернувся, й ніхто не знав, де він і що з ним... Серпантини, сирени й феєрверки — все, як завжди, коли корабель іде в рейс, але цим разом щось було не так — вони ось-ось мали втратити Новеченто, і то назавжди, і не було сили всміхнутися, і щось пекло їх усередині.

На другу ніч після того, як корабель пішов у море, коли не видно було вже вогнів ірландського берега, Баррі, боцман, як божевільний увірвався в каюту капітана, розбудив його і заявив, що той конче повинен піти з ним. Капітан вилаявся, але пішов.

Танцювальний салон першого класу.

Світло згашене.

Люди в піжамах, босі, при вході. Пасажири, що повиходили з кают.

І моряки, і троє механіків, усі закопчені, аж чорні, з машинного відділу, і радист Труман.

Усі стоять мовчки. Дивляться,

Новеченто.

Сидить на стільчику перед фортеп’яно, ноги баламкаються, не досягаючи підлоги.

І,

бог свідок, 

грає.

(Звучить мелодія для фортеп’яно, досить проста, неквапна, заворожлива.)

Не знаю, що в біса за музику він грав, — мелодія була тиха... і прекрасна. І то не був ніякий фокус — то був справді він, він сам грав, своїми руками, перебирав по клавішах, — бог знає, як йому вдавалося. І треба було чути, що за звуки він добував із того фортеп’яно. Там була одна синьйора, в рожевому халаті, з якимись щипчиками у волоссі... ходячий мішок із грішми, скажу я вам, американська жінка якогось страховика... так-от, у неї текли сльози, струмком стікали по нічному крему, а вона дивилася і плакала без перестанку.  Коли поруч із нею зупинився капітан, що весь аж кипів від здивування, — буквально кипів, інакше й не скажеш, — коли він опинився поряд з нею, вона, — та багачка, — шморгнула носом і, показавши пальцем на фортеп’яно, спитала:

“Як його звати?”

“Новеченто. Тисяча Дев’ятсотий”.

“Це номер пісні? Я питаю про хлопця”.

“Новеченто”

“Так само, як номер пісні?”

П’ять реплік такого діалогу — то був максимум того, що міг стерпіти капітан далекого плавання. Особливо тепер, коли він допіру виявив, що хлопець, якого всі вважали за мертвого, не просто живий, а ще й за час, поки числився у пропажі, навчився грати на фортеп’яно. Тож він лишив багачку, де стояла, з її сльозами та всім решта, і рішучим кроком попрямував через салон: у штанах від піжами та незастібнутому капітанському кітелі. Зупинився капітан уже коло самого фортеп’яно. Тої миті йому хотілося сказати багато чого, зокрема: “Де ти, на хер, ховався?”, або ще “Де ти в біса цього навчився?” Але, як і всі люди, що звикли жити в формі, він, зрештою, втиснув у відповідну форму й свої думки. І сказав наступне:

“Новеченто, все це явно суперечить статуту”.

Новеченто перестав грати. Він був хлопчина небагатослівний, але на диво тямущий. Подивився на капітана лагідним поглядом і сказав:

“До дідька статут”.

  Далі читайте  паперову версію журналу