Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
Літературна галактика Дмитра Чижевського в новітній інтерпретації
Коли літературна теорія чи літературна критика опиняються у високовольтній дузі власної думки, ба й дуже глибокої, вони неодмінно втрачають здатність дозовнішнього аналізу. Але саме в позиції зовнішнього спостерігача і можна зрозуміти ті прогалини в системі, що зсередини й не побачиш. Потрібен надсистемний мікроскоп або й телескоп, щоб система виявилась цілісною і повною, наскільки це можливо. Інакше “єдність змісту” залишиться недосяжним ейдосом. М. Фуко в праці “Слова і речі” писав про чотири принципи подібності речей у світі. Одним із них є симпатія: ситуація, в якій речі з різних ділянок системи притягуються одна до одної, маючи потребу повноти, і формують інший комплекс знань, тобто речей пізнання вищого сенсу. Одразу обмовлюсь, що цей принцип було визначено в фукіанській лабораторії для змодельованого середньовіччя, коли всі речі мислилися в їхніх зв’язках із Богом. Але попри зміну часу, чи епістем, вищий сенс нікуди не зник. У кожній літературознавчій системі завжди є два extra рівні: внутрішній, коли ми дошукуємося капілярів, мікросудин теорії; та зовнішній макровимір, коли йдеться про генетичні зв’язки та генеративні сенси експериментальної моделі з іншим простором.
Я розпочав із такого вступу, оскільки рецензована далі праця належить саме до комплексних досліджень, що увібрали в себе корпуси фундаментальних культурологічно-філософських текстів. Саме цю матрицю було застосовано для витворення і дослідження метасистеми літератури Дмитра Чижевського. Мовиться про книжку Ніни Над’ярних “Дмитрий Чижевский. Единство смысла”1, видану під егідою Інституту світової літератури ім. О.М. Горького РАН. Ніна Степанівна Над’ярних є знаним дослідником української літератури. Як подає відомості словник “Літератури народів Росії: XХ сторіччя”2, Н. Над’ярних — доктор філологічних наук (1976), професор (1982), літературознавець, критик; заслужений діяч науки Російської Федерації (1998), член Спілки письменників Росії з 1982 року, з 2003 — головний науковий співробітник Інституту світової літератури ім. О. M. Горького РАН.
———© Дмитро Дроздовський, 2007.
1 Надъярных Н.С. Дмитрий Чижевский. Единство смысла/ Н.С. Надъярных; Ин-т мировой лит-ры. им. А.М. Горького РАН. — М.: Наука, 2005. — 366 с.
2 Джерело: Литературы народов России: XX век: Словарь. — М.: Наука, 2005. — С. 232.
До царини її наукових інтересів належать історія української, російської й інших національних літератур, компаративістика, проблеми теорії. Авторка книг російською мовою: “Іван Ле” (1967), “Типологічні особливості реалізму” (1972), “Сучасність в українській літературі” (1972), “Народжена історією” (1976), “Література і духовне життя” (1979), “Зброя іскриста” (1980), “Ритми єднання” (1986); численних досліджень, статей, передмов, опублікованих російською, українською, німецькою, чеською, словацькою мовами; перекладач російською мовою творів М. Коцюбинського. Також Н. Над’ярних — відповідальний редактор багатьох видань Російської академії наук, Національної академії наук України, Австрійської, Німецької, Чеської і Словацької академій наук. Відповідальний редактор “Історії літератури Карелії” (в 3 т., СПб., 2000—2002). В останні роки вивчає російське й українське зарубіжжя.
Як написано в анотації до книжки, “в цьому першому монографічному дослідженні життя і діяльності Д.І. Чижевського (1894—1977) сформовано місце вченого в контексті соціальної і культурної історії, показано його погляди на світ, художню словесність і місце в них людини. Філолог, філософ, культуролог Д.І. Чижевський увійшов до світової науки як визначний славіст — русист, україніст, полоніст, кроатист. За маловідомими й архівними матеріалами було відновлено відомості про його життя, оточення, етапи діяльності (Росія, Україна, Чехія, Німеччина, США). В центрі уваги авторки — Д.І. Чижевський як русист і україніст. Філологічну школу Чижевського засновано на філософській герменевтиці, потужних зв’язках із історією, етнологією, антропологією та лінгвістикою”.
Мушу сказати, що згадані вище пошуки і новітні авторські концепції — результат альтруїзму: де-факто Н. Над’ярних позбавлена гідної підтримки, хоч саме такі фанатичні й віддані справі люди можуть рухати земною віссю дуже вдало, а українсько-російські гуманітарні взаємини, паритетні раути філологів або й круглі столи — річ сьогодні конче потрібна. Але й по-своєму романтичному модусу — бажано-недосяжна за недбалого ставлення з боку українського наукового центру до досліджень із україніки поза материком. Великі дослідження потребують значних зусиль, як фінансових, технічних, так і звичайної моральної підтримки. Прочитавши книжку, побачив на одній сторінці подяку українським вченим-філологам, які допомагали в різний спосіб дослідниці з Москви. Це п’ять науковців: М. Ільницький, М. Наєнко, В. Дончик, В. Дудко, Н. Шляхова. Я недаремно перелічив усіх, адже самі прізвища відтворюють палітру української гуманітаристики сьогодні, оскільки ці вчені — і з Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, і з Львівського національного університету ім. І. Франка, і з Одеського національного університету ім. І. Мечникова. Обмін ідей і пульсації віталістичних сил між материком і Робінзоном, закинутим на український острів в Інститут світової літератури в Москві, — річ унікальна по суті, але хочеться зазначити, що сьогодні, у світі глобалізації, тобто в інформаційному просторі без кордонів і меж, ми потребуємо глобальних проектів. Я не маю на увазі “великі наративи”, бо саме малі здатні найдокладніше висвітлити один зі структурних рівнів проблеми. Проте не втекти від потреби створення єдиної матриці, історіософської моделі Д. Чижевського. Книжка Н. Над’ярних — потрібний структурний елемент в космосі поставленої проблеми.
“Структуралістські погляди Чижевського та їх подальші модифікації, ймовірно, ще знайдуть спеціальне висвітлення, хоча й зараз вони не залишають у спокої деяких критиків. Тоді більше яснішатимуть і принципи його наратології (теорії оповіді), що оформилися в кінці 60-х років шляхом часткового перегляду структуралістських принципів із позицій комунікативних уявлень про природу мистецтва, і самий модус його існування. Наратологія Чижевського, якщо ж говорити про неї загалом, ґрунтується на подоланні структуралістських уявлень про замкнутість, автономності літературного тексту, а також на специфічних зв’язках оповідання з філософією, історією, етикою та релігією. Він не пройшов повз впливи Н. Трубецького, Р. Якобсона, Яна Мукаржовського, і взагалі воно було взаємним. Не раз відгукнеться на ім’я Чижевського Р. Якобсон. Він цінує його праці з історії української літератури і мови, зі староруської літератури, агіографії... Листується з Чижевським і неодноразово посилається на нього Ян Мукаржовський. Причому подібно до ситуації Якобсона, переважно тоді, коли потрібні підстави для висновків, науково вагомих. У свою чергу думку Мукаржовського високо цінує і Чижевський. Він у курсі його наукових звершень, радиться з ним, часом до дрібниць обговорює діткливі поточні питання... Розумовий вектор Чижевського спрямовано на пізнання індивідуального єства людини. Цією константою визначаються особливості його школи літературознавства, оснащеної філософським дискурсом”3.
————3 Надъярных Н.С. Дмитрий Чижевский. Единство смысла. — С. 13.
Дмитро Чижевський належить до тих історичних постатей, які описати в історично-культурологічних схемах ХХ ст. неможливо. Дослідження про таких людей завше чекає кілька десятиліть чи століть, допоки не з’являться потрібна методологія і відповідна людина-дослідник. Для аналізу “феноменологічного” підходу Чижевського в руслі історії потрібні фундаментальні системи — Е. Гуссерля, М. Гайдеґґера, Р. Якобсона, У. Еко. Сам Чижевський витворив навколо себе атмосферу нової генерації. Останнє слово я б волів розуміти в двох сенсах. По-перше, за Ортегою, як нове покоління, яке за підґрунтя визначило метод Чижевського. По-друге, це простір нового кодування історії літератури, формування іншого канону текстів, постійна ревізія. Чижевський наважився на титанічний проект реінтерпретації всіх текстів української літератури від давніх-давен до доби романтизму. Це за своєю величчю фундаментальний проект в монологічному виконанні, рівний, наприклад, проекту іспанця Рамона Мінендеса-Підаля, який реінтерпретував в іспанській літературі всі тексти, витворивши свій канон, кастильяноцентричний міф, власну історію літератури. “Історію української літератури” Д. Чижевського я би також розглядав як міф національного метатворення: корпус текстів (найвизначніших) із структурно-семантичним пошуком механізмів, що в поєднанні формують єдиний код української літератури від давнини до сьогодення.
“Феномен індивідуума (літературного героя, письменника) Чижевський звичайно поміщає в антиномічний континуум. Розгляд “я” відбувається на стиках, коли це потрібно, або в системі етико-моральних, історичних, філософських та інших доказів. Отже, входячи в школу літературознавства Чижевського, важливо пам’ятати:
— про її методологічний плюралізм;
— про зв’язки з іншими галузями наукового знання — історією, етнологією, антропологією, психологією, лінгвістикою;
— про її філософську закоріненість, зокрема феноменологічну; у М. Мамардашвілі подібна функція “філософського елемента” отримала кваліфікацію “замкнутості на індивідуальну свідомість”4, — цілком справедливо зазначає Н. С. Над’ярних.
“Поділяючи структуралістські погляди і при всіх їх модифікаціях ніколи від них не відмовляючись, він (Чижевський . — Д.Д.) завжди шукав (і знаходив) в досліджуваному об’єкті і систему відносин (структуру), і форму (стиль). Але як учень Гуссерля, який сповідає його ейдологію, він бачив в ейдосі (образі, понятті, ідеї) передусім єство, постійно шукаючи (і знаходячи) в системі і у формі сутнісну основу”5. Як підкреслював професор Києво-Могилянської академії Вілен Горський, “...тим осередком, навколо якого завжди центрувались історико-філософські дослідження вченого, безумовно, була історія філософії України. Саме в цю галузь... Д. Чижевський зробив чи не найвизначніший внесок, завдяки чому він справедливо може вважатися фундатором наукового історико-філософського українознавства”6.
————4 Надъярных Н.С. Дмитрий Чижевский. Единство смысла. — С. 15.
5 Там само. — С. 16.
6 Горський В. Дмитро Чижевський як історик філософії// Чижевський Д. Філософські твори у 4-х т. — К.: Смолоскип, 2005. — С. 38
Але, повертаючись до рецензованого дослідження, треба сказати, що топос Чижевського хоч і є центровим, але поряд — на маргінесі досліджень — є думки про творчість Григорія Сковороди, Миколи Гоголя, Федора Достоєвського, Івана Франка. Ці малі наративи на тлі “єдності смислу” Д. Чижевського істотно покращують сприйняття, підвищуючи очікування читачів від книжки. Подібні поліоб’єктні дослідження не дивні в системі Чижевського. Як зауважує дослідниця, “школа Чижевського методологічно надзвичайно різноманітна, в ній поєднуються структурно-семіотичний метод, компаративістика, герменевтика, культурно-історичні й історіософські підходи. Помічено в наші дні і його тяжіння до “циклічного модерністського мислення”. Проголосивши ще на ранніх етапах важливість для науки методологічного плюралізму, Чижевський залишався вірний йому до кінця. Користувався тим або іншим методом або їх сукупністю гнучко, з розумінням того, що у П. Рікера має назву “межі методу”... Відправна ідея полягала в незаступності індивідуального людського існування, духовної цілісності індивідуума; “я” в Чижевського протистоїть усереднюванню, хоча увага до особового буття, до екзистенції для нього не є самоціллю. Вона щоразу “маркується” тим середовищем (розумовим, історичним, культурним), у якому “я” існує і в якому визначаються його поведінкові пріоритети і погляди; загальнокультурний, психологічний і філософський контексти переважають, складаючи основу найважливішої в школі Чижевського концепції невичерпності духу”7.
————7 Надъярных Н.С. Дмитрий Чижевский. Единство смысла. — С. 14—15.
Мушу сказати, що монографія є вельми ґрунтовною, із потужним науковим апаратом, додатками, покажчиком імен. Книжка має чотири основні розділи: “Школа і школи”, “Про дух смислу”, “Онтологія розуміння” та “Ще раз про “первневість” феноменології”. Проте, є й свої підводні рифи дослідження. Розумію, що складність моделювання конструкту однієї системи на тлі інших (Сковорода, Гуссерль, Гайдеґґер тощо) є доволі складною. Інколи в тексті помітна “не-єдність” інтерпретацій, цитацій, коли фрагменти думок визначних філософів ХХ сторіччя утворюють смертельну для мозку суміш. Напевно, інколи цитату можна було б осмислено скоротити, подати в перефразованому варіанті, інакше подекуди складається враження, що текстуальне поле монографії тяжіє до полотна цитацій без “смислу єдності”. Але це може мати своє пояснення: адже самі моделі Гуссерля чи Гайдеґґера є доволі суперечливими. В цьому — “феноменологія” філософської думки. Можна згадати, що Гайдеґґер висунув обвинувачення філософії, що вона відійшла від буття, наситившись сущим. Лише онтологічний поворот мав знову заглибитись у метафізичні проблеми, тільки не з позицій риторичної еквілібристики, а з позицій наукового розрахунку, математичної точності. Інколи цієї точності в книжці бракує. З’єднувальні конструкти між цитатами подекуди хотілося б бачити ширшими; можливо, винести в окремі розділи цілі комплекси систем Гуссерля, Еко, Рікера на тлі осмислення теорії Чижевського...
Також, якщо вже було згадано в книжці Якобсона, то в аналізі “Історіософічного антропоцентризму” Шевченка, можливо, доречно було згадати той принцип єдиного звукового паралелізму та фігурності, що Якобсон виводить за основу в “Лінгвістиці та поетиці”. Власне ця фігура, збудована на звуках і римах, є тим, що формує авторське “Я” в поезії, тобто на глибшому рівні є прафігурою поезії. Це т.зв. закодовані фігури в нетрях звуків, алофонів. Згадуючи в тексті хрестоматійний вірш “Садок вишневий коло хати”, можна було звернутися до методи Юнга чи Фрая і розкласти вірш на архетипні структурні квадриги, показавши приховані базові структури, що формують комплекс національно демаркованих переживань. Мова Шевченка навіть у цьому вірші — це смакування слова, потужне буяння символьних знаків-концептів національної культури. Цей текст — філософський ключ до історіософських інтерпретацій. Ми стаємо свідками системи національного пошуку з метою витворення міфу України. Образи Шевченка вриваються в свідомість і в симбіозі витворюють нову модель національного бачення та національної самості. Україна (і степ широкий, і Дніпро, і садок вишневий коло хати) — це єдиний Шевченків мегапростір, метанаратив. Для розуміння моделі мислення Шевченка, можливо, і доречно було розглядати його твори як український національний метанаратив із залученням архетипного прочитання, адже до цього нас підводив і Д. Чижевський. Поезії Шевченка на рівні базових архетипів дають підстави твердити про історіософічність усього його наративу.
Коли я читав роздуми про Гоголя в окремій статті рецензованої праці “Метафізика Гоголя”, було неймовірно цікаво дізнатися про ті дрібні стильові маркери (те слівце “даже”, що так часто, як підмітила Н. Над’ярних, трапляється в тексті) в славнозвісній “Шинелі”. Увага до таких дрібних повторів у Гоголя — це, безсумнівно, маленька новація в запропонованому дослідженні. Проте, якщо вже мова йде про “метафізику Гоголя”, то, знову-таки, було б цікаво застосувати і механізми Ф. де Сосюра, зокрема хочу наголосити на антиномії “langue” і “parole”, що є архіважливо для розуміння феномену Сковороди, українських преромантиків (Боровиковський, Метлинський, Костомаров тощо), функції знаків у Шевченка (російськомовні повісті з українською ментальністю), Гоголя (“Вечера на хуторе...”, “Ревизор” тощо).
Феномен Гоголя, якщо вже звертатися до цього терміна в концепції Гуссерля, — в його внутрішній суперечливості. Людина, яка поєднує в собі кілька ідентичностей, тобто епістем — це вже людина не-норма, людина-екстраваґансія. Зазвичай подібні екземпляри не входять до статистичних обрахувань, вони на марґінесі як зубри чи винятки. Подібним винятком у літературі були Вірджинія Вульф, Теннессі Вільямс, Оскар Вайлд. Ці феномени доводили, що архіусталене протистояння “центр—периферія”, “ядро—маргінес”... — не єдино можливий спосіб бачення світу в бінарних опозиціях. Фройд узагалі поставив для світу запитання: “А чи все насправді таке просте, як здається на перший погляд?” А сам Чижевський запропонував альтернативну до академічної модель історії розвитку української літератури.
Дослідження Н. Над’ярних дає зрозуміти, що такі феномени, як Сковорода, Чижевський, Гоголь, Достоєвський здійснили деконструкцію історії, літератури, мислення. Момент злиття в одній проекції (тобто в людині) кількох парадигм, чи епістем, — це вже новий гібридний простір, у якому потрібно по-новому розібратися. А для цього важливо створити лабораторний експеримент, щоб хоч якось зрозуміти для себе, людини нового часу, що означає метафізика Миколи Гоголя.
Над Гоголем завжди висів “культурно-історичний знак питання”. Що робити з Гоголем? (Подібне, до речі, можна відчитати і в Сковороди, який замикає власною творчістю одну систему історично-культурних кодів і на якому водночас починається вже інший відлік). Гоголь ревно й емоційно ставився до своєї творчості. Можливо, подібна імпульсивність криється в тому, що Гоголь — як розбите дзеркало між двох променів, — був психологічно нестабільним. Він весь час шукав: мову, культуру, спосіб нарації, спосіб сподобатись читачам, змістивши центр уваги творчості на intentio lectores.
Гоголь почав писати як носій української світосистеми, українського міфічного простору. У “Вечерах...” він виводить український простір на рівень універсальний, і цей міфічний “хохляцький” простір у передмові Гоголь прирівнює аж до світських балів, що так властиві для Росії. Периферійне вривається в імперське. У такому поєднанні криється величезна небезпека для імперської культури, коли елементи екзотичного, шаленого, фантастично-гротескового простору на маргінесі вриваються в імперський центр, деконструюючи його. Гоголів простір був вельми привабливим для іншого світу, але Гоголь, і ця думка не полишає мене, — це водночас і величезна небезпека уповільненої дії для імперського центру. Принаймні на такі роздуми спонукає простір думок Чижевського, що їх аналізує дослідниця.
Осмислення Гоголя, Шевченка, Костомарова в сосюрівській системі “langue — parole”, “Україна (Малоросія) — Росія (Великоросія)”, “центр — маргінес”, є важливим, щоб реконструювати модель-відповідь на запитання: як мислив Гоголь? У чому його метафізика?
Гоголь, як і згадуваний у монографії Н. Над’ярних Достоєвський, мав грандіозний план: витворити епічне полотно Росії. Але в цьому й основний вияв суті Гоголя. Він так і не зміг цього зробити, бо епос — це статика, спокій, простір, розчинений у божественному спокої. Чичиков — психологічно розколотий індивід, який мандрує, тобто шукає відповіді у світі-що-розпадається. Його контакти тільки ламають уявлення про навколишній простір, формують безодні. А в такому разі витворення епосу було б неможливим. Саме як невдалу епопею характеризує “Мертві душі” літературний теоретик Дьордь Лукач. “Мертві душі” Гоголя залишилися незакінченими: було вже спочатку неможливо знайти “позитивну противагу” такій вдалій і в художньому аспекті плідній, але “негативній” постаті Чичикова, а для створення справжньої тотальності, якої потребує епічний задум Гоголя, така противага була абсолютно необхідна; без неї роман не міг би досягти епічної об’єктивності, епічної дійсності, виявляючи лише суб’єктивний аспект світу, залишаючись сатирою або памфлетом”8.
————8 Лукач Г. Теория романа// Новое литературное обозрение. — 1994. — №9. — С. 48.
У зв’язку з наведеними міркуваннями дослідження Н. Над’ярних утілює прекрасну модель адекватної, науково вивіреної та коректної історіософської інтерпретації, що стане в нагоді гуманітаріям, культурологам та й усім небайдужим до літературно-історичних проблем літератури України і Росії. Рецензоване дослідження професорки Н. Над’ярних — це, по суті, перша монографія про Дмитра Чижевського, феноменолога і герменевтика, славіста українського походження, який у 1922 р. емігрував із Києва до Європи. Чижевський був переконаний, що думка — це злиття текучої випадковості феноменів у єдиний простір значення, при цьому випадкове буття людини в ситуаціях перетвориться в осмислене буття в світі. У своїй експериментальній лабораторії він працював над осмисленням феноменів Гоголя і Достоєвського, був автором оригінального варіанту феноменологічного підходу до літератури і культури, відправні точки якого — “напруженість власного бачення”, “духовна проникливість художницького “я””, “здивування”, “свідомість” та “вибірковість”.
“ВСЕСВІТ” від імені читачів і Редколегії сердечно вітає визначну україністку з Росії, українку за походженням (народилася 14 січня 1927 в м. Остер на Чернігівщині), професорку Ніну Степанівну Над’ярних (Тополь) із нагоди її славного 80-річчя. Ніна Степанівна зустрічає ювілей сповнена сил і наукової наснаги, нових планів і сподівань. Многая літа Вам, дорога Ніно Степанівно, доброго здоров’я, добра і щастя Вашій славній родині. Плекайте й далі нашу рідну українську культуру на благо культури світової.
Щиро Ваш “ВСЕСВІТ”
