Крістіан Гранже

Переламаний час

З французької переклав Віктор МОТРУК

 

Якщо спитаєте мене, хто я, відповім: “Той, кого бачите. Він єдиний, хто від мене залишився”.

... Якогось дня мене знайшли на узбіччі дороги, де я лежав непритомний з поламаними ребрами та ногами, ймовірно, збитий автомобілем. Свідомість, тобто, в моєму випадку, здатність висловлювати думки, повернулася до мене, закутого в жорсткий гіпсовий панцир, що сковував найменший порух у лікарняній палаті. Кістки зросталися добре, й менш як за три місяці мене виписали. Лікарі наголосили, що мені ще дуже пощастило, адже вийду звідси своїми ногами.

Очевидно, я знову став повноцінною людиною. Проте, не все в моєму організмі відновилося. Було в ньому щось таке, що не зрослося, як кістки, а так і залишилося переламаним, — час. Інакше кажучи, я втратив пам’ять. Бо переламаний час не стулиш ні клеєм, ні гіпсом. І тепер я напівкаліка з медичною назвою — “хворий на амнезію”. Той, хто позбувся ніг, зветься “безногий каліка”; хто втратив руку, став “одноруким”. А моя хвороба не має жодного зовнішнього прояву, в мені не побачиш нічого такого, що дає підставу тикати на мене пальцем. Я всього лише людина без минулого, я “безпам’ятний”. Того нещасливого дня при мені не було жодного посвідчення особи, тому й по мене ніхто не прийшов. Не пам’ятаю, чи був я одруженим, чи ні, чи мав дітей у тому віці, який мені визначили... Жодного уявлення. Принаймні я не мав на пальці обручки, хоча її відсутність ще ні про що не свідчить, адже чимало одружених чоловіків не люблять її носити. Гадаю, однак, що якби я був жонатий, то моїй сім’ї було б легко мене розшукати. Тепер же моє минуле складалося з днів, що почалися від тієї миті, як я прийшов до тями в шпиталі. Це “найближче” минуле було зовсім коротким, проте я ним дорожив і чіплявся за нього щосили. Щоб утримати його в пам’яті, взявся занотовувати минулі події та враження у “щоденник”, зроблений зі звичайного шкільного зошита. Цього “щоденника” я так і не дописав. Аби читачеві стало зрозуміло чому, пропоную ознайомитися з останніми записами в ньому.

——
Перекладено за виданням : Christian Granger. Fracture du temps. — In: L’Humanite dimanche. — № 22.
© Віктор Мотрук, переклад, 2006.

 

15 березня 1972 р. Цього ранку я прокинувся вдосвіта, раніше, ніж звичайно. Моє тіло було вкрите потом, а душа сповнена неспокоєм, який буває, коли раптово прокидаєшся від жахливого сну. Мені ввижалися навколо якісь тіні, вони щось говорили, але зміст їхньої мови був незрозумілий. Я попрохав їх, здається, вголос, щоб відкрили мені своє обличчя, але вони вперто нахиляли голови до землі. Тоді я метнувся до вікна й рвучко розсунув подвійні фіранки. А коли обернувся, то побачив, що в кімнаті порожньо. Впевнений, що то був не сон. Те, що відбулося відтак, не вартувало моєї уваги, і я його не занотував.

16 березня 1972 р. Я знову прокинувся раптово, хоча й не так рано. Тіней не побачив, проте щось мені говорило, що вони все-таки тут були. Ні, мені не ввижалося.

17 березня 1972 р. Пробудження супроводжувалось тим же, що й позавчора, з тією лише різницею, що цього разу тіней, здається, поменшало; цілком імовірно, й суть їхньої розмови я міг би збагнути, хоча й не всі слова розумів. Ясна річ, тіні щезли, тільки-но я впустив до кімнати денне світло. Попри це ввесь день у мене був чудовий настрій, бо я впевнився, що мною цікавляться. Час по час відчуваю в голові якийсь незрозумілий свербіж, наче свербить довгий рубець. Відтоді, як я вийшов з лікарні, кращого настрою та більшої впевненості в собі не мав.

18 березня 1972 р. Я у відчаї. Ввесь день просидів удома, а вони так і не прийшли. Метався по хаті, немов лев у клітці. Ніколи раніше не докладав стільки зусиль, щоб згадати щось. Дійшов до того, що почав вигадувати всілякі історії з чудернацьким кінцем, з яких і самому було то смішно, то гірко. Знесилений, заснув одягнений, навіть не повечерявши.

19 березня 1972 р. Прокинувся спокійно, з відчуттям, що мої сновидіння добігли кінця. Навпроти сиділи дві тіні. Я все ще не розумів, про що вони балакають, зате здогадався ,хоч і не бачив їхніх облич, що розмовляють жінки. Одна з них, котра з голосу мені здалася молодшою, пристрасно кидала мені якісь докори чи то образи; окремі звуки її мови впиналися в мій лоб, наче хтось стукав по ньому пальцем. Чи не дорікала вона мені за мою вчорашню зневіру? Клянуся — ніколи більше не дозволю собі слабовільности. Звісно, обидві тіні пропали, злякавшись денного світла. Надалі не запинатиму фіранок на ніч. Гадаю, варто на це зважитись, якщо хочу дізнатися про тіні більше. Але ж як?

20 березня 1972 р. Надзвичайне, неймовірне таки сталося! Не знаю навіть з чого почати розповідь, руки так тремтять, що й писати не можу. А відбулось ось що. Прокинувся я від денного світла і, розплющивши очі, побачив її. Безперечно, це була та молода жінка, чий голос я чув учора, ніхто інший: висока, білява, гарна. Мені видалося, нібито я знав її й раніше; вона підвела очі і, повільно кліпаючи, спитала мене рішучим, але гранично спокійним голосом:

— Це ти мене вбив?

— О так, — пробурмотів я, водночас перестрашений і сповнений нестями, — пробач мені, люба, про...

Не встиг я закінчити свою думку, як вона щезла. Й тієї ж миті її ім’я стрельнуло в голові: Анна.

— Анно! Анно! Анно! — кричав я так голосно, що ледь не порвав голосові зв’язки. Затим щось у мої пам’яті вмерло, безшумно лопнуло обіч мене, наче булька: я йшов безлюдною ледь освітленою вулицею і почув позаду себе цокання об бруківку чиїхось підборів. То була Анна. Коли вона порівнялася зі мною, я сильно штовхнув її і вона впала на тротуар. Я побіг, чимраз більше віддаляючись од неї, а вона кричала мені вслід: “Повернись! Повернись!” Мабуть, швидко звелася на ноги, бо знову мене наздогнала. Тоді я вийняв з кишені пальта револьвер і двічі вистрелив у неї. Її біляві довгі коси гойднулися, й вона впала біля ґанку будинку під номером вісімнадцять.

Тут мій спогад уривається. Що було давніше, що сталося згодом? Я не міг цього пригадати наприкінці довгого дня, впродовж якого намагався поновити в пам’яті всі моменти мого злочину. Ввечері вийшов з дому, щоб трохи розвіятись. На мить заціпенів, коли прочитав у вечірній газеті замітку з інтригуючим заголовком: “Чи буде розгадано таємницю вбивства біля будинку № 18 по вулиці Вовенарг?” Текст був ілюстрований світлиною жертви — молодої жінки Анни Бержо — білявки, “моєї” Анни. Ось про що в ньому йшлося: “Як уже повідомлялось, чотири місяці тому біля будинку номер вісімнадцять по вулиці Вовенарг було знайдено тіло Анни Бержо, у якому виявили дві револьверні кулі. Тоді поліція не змогла встановити мотивів злочину; все схиляло до думки, що вбивця прийняв жертву за когось іншого, адже в неї не було ворогів (...). А от учора інспектор Дюбрей, котрий веде слідство в цій справі, повідомив, що натрапив на слід убивці. Імені його інспектор наразі не назвав, проте запевнив, що розповість про цю справу детальніше не пізніше як за два-три дні, а може, й раніше...”

Уночі з 20 на 21 березня 1972 р. Ніяк не можу заснути. Спогади так сп’янили мене, що зовсім не відчуваю сорому за свій злочин. Прагну дізнатися про нього більше. Як маю жити без минулого, то ліпше вже зі злочинним минулим. Будь-що хочу вилікуватися від безпам’яття. Вирішив піти завтра вранці в поліцію й здатися Дюбрею. Хоч у такий спосіб позбудуся незнання свого минулого, хай би яким жахливим виявилося те, про що дізнаюся.

... На цих словах мій “щоденник” уривається. Сьогодні не маю найменшого бажання додати до нього бодай рядок.

Як і обіцяв, уранці 21 березня я прийшов до кабінету інспектора Дюбрея. Коли закінчив свою розповідь, він подивився на мене якось жалісливо, й сказав:

“Зайдіть якось до мене. Цієї ночі я заарештував убивцю Анни Бержо. Він у всьому зізнався. Звичайне вбивство на ґрунті пристрастей...” Зачиняючи двері кабінету, я почув, як Дюбрей сказав комусь зі своїх колег: “Таких субчиків, як цей, ліпше тримати за ґратами...”