Трент ДЖЕЙМІСОН
ЩЕДРОТИ
ОПОВІДАННЯ
З англійської переклала Ірина ПРИМАЧИК (Дебют у “Всесвіті”)
Була ніч, і птаство знову падало на землю. Орли і горобці, голуби і гуси, шпаки і ворони, суцільний пташиний дощ. Пін чув, як уже мертві створіння із грюкотом ляскали по пласких дахах будинків. Жодної постаті теперечки на вулиці, авжеж, минулої ночі подібна злива розчерепила голови кільком душам. Хоча цього разу дощ лив не так сильно, та, безперечно, після вчорашнього птахів залишилося зовсім мало. Пін навів свій телескоп на скелясті краї місячного диску — його око щільно притислося до окуляра — а згодом перевів погляд на великі сузір’я. Чого доброго, ще й вони по черзі почнуть осипатися із неба.
Аж раптом позаду хтось кахикнув.
— Я не сумнівався, мольфаре, що знайду тебе саме тут. Ти витаєш у хмарах, тоді як птахи падають із них додолу.
— Сендле, — зітхнув Пін, — відповідь ховається десь там, нагорі. Я певен того.
Лейб-гвардієць і кат — він завше порівнював своє ремесло із ремеслом лісоруба — сперся на зубець фортечної стіни і вів далі:
— Люди стають все більш нервові. А проте, вони завжди нервуються. Прикмети завжди провіщають яке-небудь лихо. Це непокоїть. Навіть такого, як я. Знаєш, колись тут був ліс. Моя сім’я його знищила. Вирубала до останньої деревини.
— Ага, звісно ж, ви непогано попрацювали, — сказав Пін, зціпивши зуби.
Сендл засміявся:
— Єдине, в чому я справді тямлю, це те, як рубати ліс. Взагалі, держава багато у чому нагадує ліс, Піне. Його потрібно доглядати, залишати лише найкраще. Щойно позбудешся сухостою — і ліс оживе.
————Перекладено за електронним виданням: T.Jamieson. Bounty.// Clocktowerfiction (Deep Outside SFFH). Vol.4, No.8, 2001.
© Ірина Примачик, переклад, 2007.
Трент Джеймісон — сучасний австралійський письменник, автор оповідань переважно у жанрі наукової фантастики, фентезі та „літератури жахів”. Його твори виходили окремими збірками, а також публікувалися у журналах та антологіях цього жанру.
— Та тільки не той ліс, еге ж? — мовив Пін, втупивши погляд у місто.
Сендл хвацько ляснув його по спині, аж струсонувся хребет, так, що Пін подумки вилаяв свого дивакуватого співбесідника.
Аж раптом під самісінькі ноги їм упала пташка, й обох їх аж підкинуло з переляку. Перед тим як підняти мертву істоту, Пін глянув у її скляні очі, на її поламаний карк, і його обличчя скривилося від огиди. Бездиханне тіло легко змінило форму під його пальцями.
“Небо зараз усе більше скидається на кладовище. Що ж ми зможемо на ньому спорудити?”
***
У кімнатці Піна, попри її невеликий розмір, панував суцільний гармидер. Ось так живеш собі, а потім виявляється, що все твоє велике надбання — то лиш безлад, жаль і острах, що невпинно росте і росте. Саме так уже довгий час і жив собі Пін...
Він запалив півдюжини свічок, і при їхньому м’якому освітленні всі апарати і прилади тривожно засяяли. В одному із кутків вже поназбирувалася цілісінька купа чашок і тарілок, яку, звісно, можна було б вже давно прибрати, якби він хоч колись дозволив служці зайти сюди. Таргани метушилися по них, ховаючись у тінь.
Він тримав пташку в одній руці. Вона була легша, аніж мала би бути. Так, нібито вона разом із життям утратила чимало кілограмів. Він кинув пташку на верстак, виніс ваги і зважив її. Вкрай легка. Геть легка! Він підступив до вузької щілини прочиненого вікна і став напружено вдивлятися у зоряне небо. Що все ж таки там відбувається насправді?
Він лишив пташку на вагах і попрямував до бібліотеки. Надто багато там безладу. Він витяг із полиць кілька вже давно нечитаних старих томів. Безлад! Суцільний безлад! Звісно, і тут теж нема анічогісінько корисного, жодної відповіді. Дисертації на тему атомарного світла і зміни сузір’їв. Ось воно! Нарешті він знайшов саме те, що треба! І раптом йому стало дуже не по собі...
***
Король Кечінкроу протер свої почервонілі від утоми очі, ходячи туди-сюди по кімнаті і міркуючи над тим, що відбувається.
— Не може цього бути! Ентропія? Кінець світу! Я, звісно, припускав щось на зразок пташиної хвороби, але ж не таке!
Пін похитав головою, у нього нили кістки. Він раптом усвідомив, що дуже старий. Серце у грудях проймав тупий біль, який, проте, вщухав.
— Але це так. В етері міститься обмежена кількість сили, і ми спожили майже всю. Наші дні доходять кінця.
Кечінкроу насупився і вдарив кулаком по стіні.
— Але ж це суперечить здоровому глузду! В країні буяє весна! Квітнуть сади, селяни збирають урожай, і скрізь панує злагода.
Пін заперечив.
— А як щодо знемоги, про яку ми стільки чули? Ви, здається, хочете цим знехтувати? Тутешні хлібороби, можливо, і готові до жнив, проте на околиці королівства, на схилах Вайлден Рейндж, збіжжя на нивах пов’яло. Та і самі люди теж занедужали, не встають із ліжка. Я спершу гадав, що це якась епідемія, та наразі я так не вважаю. — Він зробив паузу і побачив, що в королівському погляді зблиснули іскорки жаху. — Кожна квітка, кожен ковток повітря — це все витрата наших обмежених запасів. Щедроти, пишноти життя перетворилися для нас на прокляття. День-два, не більше, — і всі зв’язки та рушійні сили нашого світу підуть у небуття.
Пін був учителем короля, виховував його, та навіть тепер він не міг призвичаїтися до ролі викладача. Він походжав кімнатою із піднятим догори пальцем і мало не зверхнім виразом на кістлявому обличчі.
— Зрозумій, світ не буде гинути поступово, а згине раптово, подібно до заводної ляльки, що вже відтанцювала своє.
— А чи не можна його завести знову?
Пін спромігся блідо посміхнутися. Господи, як швидко вони знову перейшли на колишні ролі: студента й учня.
— О, яку ж то силу потрібно для цього мати! Більшу навіть за ту, що містилася у всесвіті на початку його створення. Я не володію такою магією.
— Отож ми анічогісінько не можемо вдіяти?
Король одним махом руки скинув усе із найближчої полиці. Скло і кераміка розлетілися по підлозі друзками, а разом із ними — й ілюзії Піна.
— Отож ми приречені?! І ти про це мені повідомляєш так спокійно?! Ну, що ж, у такому разі, можливо, саме час нашому шановному Сендлу „нарубати трохи дров”?
Він потягнувся, щоб схопити чарівника. Пін, вправно ухилившися, зробив глибокий вдих і витяг скляну патерицю. Вона замерехтіла у півтемряві, наче вихоплена із неї. Кімната враз наповнилася яскравим світлом і потьмяніла на її тлі.
Король закляк як стій.
— Що це таке?
Руки у Піна тремтіли.
— Єдине, що може нам допомогти, — відповів він.
***
— Ти впевнений, що це спрацює?
Як же Пін ненавидів цей голос! Він гостро глянув на Сендла. То не людина — то тварина, та після сьогоднішнього, як міг Пін вважати себе чимось кращим за нього?
— Певен, як ніколи, — обізвався Пін. — Я не збираюся порушувати жодних законів природи, лише трохи змахлюю.
Королівський „лісоруб” гиготнув.
— Оце ти називаєш магією? Ти ж бо можеш знищити нас усіх! Ти над цим не замислювався, га?
— Більше, аніж ти навіть можеш собі уявити.
Пін зупинив коня. Його губи геть висохли, а руки злегка тремтіли, тримаючися за луку сідла.
— Чого ти тут?
— Мені цікаво подивитися, як ти із цим впораєшся. Можливо, щоб спинити тебе, не знаю. Я просто не дуже тобі довіряю, мольфаре.
“Взаємно”, — подумки відповів йому Пін, злегка посміхнувшись. Якщо чесно, то Пін і сам собі не дуже-то й вірив.
Він озирнувся на місто. Ранок і весна поглинули черстві зимові спогади. Місто було невелике, і дорога навколо міських стін була непоганою, тому об’їхати їх навколо не займе багато часу.
Мало чого можна було розгледіти у пітьмі. Лише ледве помітні виступи якихось форм, чудернацькі обриси пласких дахів. Суцільна гуща туману. Вогні горіли далеко вгорі, підкреслюючи велич замку. Ніч була схожа на величезну тушу, яку щойно почали роз’їдати черви світанку.
Ані душа поза фортецею не мала жодного уявлення про те, що наразі мало статися. Пін вагався, йому стало страшно, дуже страшно. Кінь під ним затремтів.
— Час починати.
Скляна патериця була у сумці, притороченій до сідла. Вона його лякала, це була велика магія, чорна магія, і такий чарівник, як він, не повинен був узагалі пов’язуватися із нею.
Він глибоко ковтнув повітря і витяг патерицю. На мить здалося, що вона прилипла до його пальців, і єдине, що йому хотілося в той момент зробити, — це її пошпурити. Пошпурити і втекти звідси. Натомість він повернувся і став обличчям до солдата.
— Нас зможуть врятувати тільки трошки магії і впевненість у собі, — мовив Пін.
Сендл, як вовк, вишкірив зуби:
— І страх, мольфаре, не забувай про страх.
— Звісно ж, страх, багато страху.
***
Коні гучно цокали копитами і з хрускотом розчавлювали птахів, що вкривали бруківку. Та ще гучніше лунало у голові чарівника закляття. Глибокий, всепоглинаючий шепіт чар, що знищував усе на своєму шляху. Патериця обпікала пальці, та він стис її так, ніби від того залежало все життя. Зрештою, зерня життя, частина якого — його власне.
Сендл їхав за ним тихо, як тінь.
На сході сонце залило своїм промінням зелені пагорби.
Нарешті об’їхали. Заклинання в його голові набувало все більшої сили, накопичувалося зі швидкістю морських хвиль: припливаючи і відпливаючи, вони нещадно розбивалися об береги його свідомості.
А потім...
... час і рух застиг. Гнітюче нестерпне чекання, що тривало, мабуть, лише мить, здалося йому вічністю.
Пін підніс патерицю високо над головою і дав їй робити те, що вона мала зробити.
Останні слова закляття злетіли із його вуст, задіявши знаряддя його чарів та величезну внутрішню напругу. Ці останні слова, ключові слова, поступово переростали, як попередньо у його думках, від шепоту до крику, далі до суцільного гуркоту, до реву — лютий шквал слів, чарів, сили.
І вони поглинули все.
Патериця палала у нього в долоні, ніби прагнула поглинути його.
Пін відчув позаду себе рух, чи, радше, якесь непереборне зловтішне прагнення.
Він обернувся у сідлі і побачив, як поступово розширювалися очі Сендла, як у них запалали шок і ненависть, як солдат був потягнувся за мечем, аж раптом його зашкарублі пальці застигли у русі, швидко схопилися і затулили його очі. Пін напружено стежив за його поглядом.
Поза магічною межею, окресленою Піном, світ розвалився. Та ні, не розвалився. Він просто розчинився у повітрі. Патериця повільно вбирала колір, форму і рух, що курилися, стискалися, затухали. Цілий світ, гинучи, віддав свою живу силу одному єдиному місту.
“Cьогодні припинили існувати королівства, які зародилися на початку історії людства”,— подумав Пін.
Скляна патериця фуркотала, всмоктуючи силу, і спалахувала, випромінюючи сліпуче люмінесцентне світло. У Піна горіло все тіло, а шкіра боліла, неначе проштиркнута тисячами голок. Навколо посіріло все до самого обрію і навіть ген далі.
Пін глянув собі на руки — вони стали безбарвні, подивився на Сендла — той був безбарвний по своїй природі, а тепер став таким і на вигляд.
— Мої очі були карі, — сказав собі Пін. — Я не повинен цього забувати.
— Таж ми живі, мольфаре, — пробурчав Сендл, дружньо ляснувши Піна по спині.
***
Триклятий скрегіт! Ну навіщо шкрябати, навіщо? Ножем об вилку. Шкряб, шкряб, шкряб. Він нічого не їв уже п’ятнадцять років. Зрештою, як і кожна душа у місті, яке він занурив у сіре море сутінок. І, що було ще гірше, цілісінькі п’ятнадцять років йому жодного разу навіть не схотілося їсти. Він не відчував такої потреби. Ножі і тарілки стояли у трапезній лише номінально, за традицією. А кілька дурних як світ лицарів досі вважали дотепним шкребти ножами та виделками об порожні тарілки. Він супився на них, та вони не звертали на нього жодної уваги. Насилу стримуючи гнів і роздратування, Пін намагався заспокоїтися і досягти того стану, коли, можливо, через місяць чи два він сприйматиме їхні жарти спокійніше.
— Цілих п’ятнадцять років, — зауважував Сендл, вторячи його думкам.
— Ми не зважаємо на час.
— Звісно ж, зовсім не зважаємо. Анічогісінько не змінилося відтоді.
Сендл підняв порожній келих у тості, його грубі зашкарублі пальці стисли колись золоту ніжку келиха, що тепер набула сірого кольору. Пін примружив очі.
— Тобі добре тут ведеться, чи не так?
— Мольфаре, я живий.
— Це видно.
Придворні на шовковій подушці внесли калейдоскоп, і в трапезній настала тиша. Усіх вабило одне. Паж поклав калейдоскопа перед королем, який, трохи подивившись у нього, передав його далі. Пін майже вирішив не дивитися, зрештою, то ж він створив цю та подібні до неї штуки — чарівні трубки — за допомогою спірального переплетення кольорового і скляного намиста. Та коли настала його черга дивитися, він так само жадібно, як і інші, втупився у неї. Лише Сендл передав трубу далі, навіть не глянувши у неї.
— Городяни сьогодні побіжно познайомляться із кольором. Принаймні це має їх заспокоїти, та й хіба у них є інший вибір? Ти створив досконале середовище, дорогий мій мольфаре. Без кольору, без смаку, без голоду чи старості, нічого, крім влади!
Пін похитав головою:
— Я знищив світ, Сендле.
— Ні, ти врятував світ, — він високо підніс келиха. — І не лише врятував, а й створив ще кращий світ.
Пін насупився, попросив вибачення і встав із-за столу.
***
Пін повертався до міста, провітривши голову, звісно ж, не дуже, а лиш трохи, оскільки повсюди було тепло, ані подиху вітру, і, хоч куди глянь, усе сіре. На місто лягли вечірні сутінки, хоча це сталося майже непомітно. Як і денне світло, так і нічна темрява, тепер стали притьмянені. Він чув, як десь там, у місті, люди щось святкують, веселяться, аж раптом інший звук привернув до себе увагу — притишені голоси у ближньому завулку. Він пішов туди — і з подиву відкрив рота. Дитя, яке лежало горілиць, з усіх боків оточили інші діти, нахилившися над ним, і намагалися встромити тонкі дерев’ні прутики у дірку в його голові.
— Що це ви тут робите, га? — гримнув на них Пін.
Дітвора злякалася і миттю розбіглася. Чарівник схилився і торкнувся голови хлопця.
— Із тобою все гаразд, хлопчику?
Хлопець посміхнувся:
— Я така ж дитина, як і ви, містере Пін. Мені двадцять п’ять років, хоча моє тіло радше нагадує десятирічного. Годі вже поводитися із нами, як із дітьми, досить тицяти нам калейдоскопи. Лишень уявіть собі, якщо простромлювати певні ділянку мозку, то можна бачити кольори!
— Так, але варто лиш трохи помилитися...
— Мольфаре, я був би радий впасти у забуття, — посміхнувся хлопець і запхнув прутика ще глибше в голову. — Жовтий, — зашепотів він, поринаючи у транс, і замовк.
Пін одніс дитину до батьків.
— Він не помре, але відбувається щось набагато гірше. Психіка вашої дитини пошкоджена і не зможе прийти в норму.
Та батьки, здавалося, були більше стурбовані тим, що їх позбавили можливості побачити кольори.
— Калейдоскоп принесуть до вас наступного місяця, — запевнив Пін. — А це лишиться навіки.
— І ми теж, — відповів батько хлопця. — І ми теж. Послухайте, а чи не могли б ви створити більше кольорів, лорде Пін, га? Чи не могли б ви дати нам цієї втіхи?
— Ні, не можу, — сказав Пін, глянувши на свої руки сірого кольору.
Разом із кольором і почуттям голоду він втратив усі свої чари. Він зробив лише сім калейдоскопів, на більше у нього не вистачило сил.
— Тоді, можливо, він просто щасливчик. Напевно, ми всі сумні тому, що, на відміну від нього, не бачимо кольорів.
— Я б не був такий упевнений.
— Таж ви самі не знаєте цього.
Пін повернувся і втік. Звісно, його сили бігти виснажилися ще задовго до того, як він дістався замку. Останні півімилі він брів пішки і, коли підійшов до замкових воріт, то вже трохи спітнів, а звуки марного скреготу досі долинали із Великої Зали.
***
Кожної ночі йому снився один і той самий сон.
Його наздоганяла смерть, темна голодна істота. Вона невідступно бігла за ним добре освітленими вулицями міста, коли ж Пін пробігав ними, світло гасло, і злякані птахи злітали вгору і за мить, описавши параболу, стрімко падали додолу, вже мертві. Смерть пошепки оголошувала його ім’я, минаючи вулички і будинки, аж допоки Пін із жахом вибігав за стіни міста, на поля, чи, радше, туди, де колись були поля. А на небі яскраво і променисто світили зорі, що поступово тьмяніли із його наближенням, і через кілька сотень ярдів зовсім гасли. Тьмяніла і трава під його ногами, а ліс, що виднівся за полем, поволі зовсім зникав, коли він був іще на півдорозі до нього.
Так він біг усю ніч, спливаючи потом, аж поки йому вистачало сил бігти. Аж ось щось торкало його за плече, щось шепотіло йому на вухо: “Піне”.
І він із криком прокидався. Лише тоді він розумів, що то був лише сон і всі жахи зараз зникнуть. А натомість з’являлося почуття незлагоди. З’являлися сірі стіни, сіре ліжко, власне сіре тіло. Тоді він іноді навіть не міг сказати, де він сам, а де навколишній світ. Все було однакове.
***
Десь розбилося скло.
Спершу Пін не звернув на цей звук уваги. Потім знову розбилося щось скляне, і задзвеніли уламки. Дзенькіт, якого він не чув, здавалося, цілу вічність. Пін нахилив голову, насупивши брови. Ні, не може цього бути. Книга, яку він читав чи не вп’ятдесяте, випала в нього з рук, і він побіг до комори. Те, що він побачив, анітрохи його не здивувало. Сендл і його люди трощили міські калейдоскопи. Скляне намисто сіріло, щойно розбивалася магічна оболонка. Пін спробував їх зупинити, та солдат стусонув його так, що він заточився і впав.
— Що це означає? — гукнув Пін, підводячись.
— Дивитися кольори — це шкідлива звичка, — пояснив Сендл. — Вона спустошує душу, знищує духовність людини, її мораль. Цю річ треба заборонити.
Пін дивився на нього здивовано; статус цього королевого поплічника явно підвищився. Лише йому одному пощастило піти вгору у створеному Піном хворобливому світі. Можливо, якби Пін ужив інше закляття, то...
— Не слід було цього робити. Колір — то їхній єдиний зв’язок із минулим.
Сендл схопив його за плечі.
— Світ, що ти його створив, є досконалий. Навіщо нам прагнути веселощів, скороминущих утіх, коли у нас попереду — ще ціла вічність. Час позбутися цього безглуздя. Час навести порядок. — Він обвів поглядом сіре довкілля, і його обличчя скривилоя у сірій посмішці. — Колір, Піне, вже не потрібний. У минулому теж немає потреби.
— А що про це думає король?
Сендл знизав плечима:
— Король, мов прикутий, постійно лежить у ліжку, втупившись у власний калейдоскоп. Час від часу хтось із слуг струшує його для нього. Він каже, що тут зібрані докупи всі світи. Наш король наразі править іншим королівством.
***
Пін пильно дивився на патерицю, що лежала на шовковій подушці. Поволі вібруючи, вона вивільняла якомога меншу кількість енергії, потрібну для існування їхнього кишенькового всесвіту. Він злегка торкнувся її, опікши собі пучки. Коли ж він щільно доторкнувся до неї, його тіло вмить запалало різнобарв’ям відчуттів.
Патерицю йому дали на зберігання. Зрештою, саме Пін її створив і лише він знав, як її зберігати. Мить — він узяв її і підійшов до вікна. На хвилину місто засяяло кольорами. Було тихо. Тепер тут завжди було тихо. Все більше громадян бавили час у ліжках із прутиками у черепах, із запалом обговорюючи відтінки червоного, жовтого, блакитного.
Сендл вилучав з голів прутики, а правопорушників ув’язнював. Проте пристрої складнішали й удосконалювалися: маленькі скляні дротики, прикріплені металевими ковпаками, ховалися під капелюхами. Люди тинялися вулицями і, злегка постукуючи собі по головах, перетворювали світ на калейдоскоп.
***
Ніч. Похмуре небо. Чи, може, це ранок?
Пін уже не міг цього визначити. Він стояв на високій вежі замку, де колись був установлений його телескоп. Він би залюбки розібрав його, щоб зробити хоча б один калейдоскоп.
Пін подивився згори на мовчазне місто — кілька постатей, спотикаючись, прокрадалися вулицями — потім перевів погляд на порожнечу за межами міста. Він міцно стис у руці патерицю — кольори всередині неї затанцювали, і з’явилася можливість.
“Звісно, це означає, що я маю померти. І, скоріше за все, всі ми”, — промовив він сам до себе, чи, може, до патериці.
Він глянув на неї у своїх руках й усміхнувся: і сумно, і радісно. Йому почулося, що хтось пошепки вимовляє його ім’я.
Пін високо підняв догори патерицю і розтрощив її об зубець фортечної стіни, і зразу ж йому стало легше. Пальці пекло, він викинув скалки скла, і земля одразу несамовито захиталася під його ногами. Пін заточився, впав горілиць і побачив, які наслідки породила його нестямна дія.
Раптом навколо замку буйно розцвіли квіти. Холодна сіра кам’яна бруківка враз перетворилася на шедевр квітникарського мистецтва. І камінь, і деревина вкрилися рясними барвистими суцвітями різних форм. Між волоссям чарівника проросли густі яскраві китиці.
Пін сміявся і чекав.
Аж ось зі сходів долинули гупіт чобіт і брязкіт лат. Сендл Треффел із п’ятьма стражниками вийшли нагору. Увесь їхній одяг був обтяжений бростями квітів, і вираз у Сендла був украй приголомшений.
— Піне, ти прирік нас усіх жити у світі, обтяженому щедротами природи. Ти ж занапастив нас!
Солдати оточили чарівника та — о диво! — їхній одяг більше нагадував карнавальне вбрання. Пін простяг свої довгі білі руки, які забили у чорні заліза. Метал врізався у його зап’ястя. Бути скутим у залізах — нестерпна мука для чарівників.
— Мені шкода, Сендле, дуже шкода, та, зрештою, це мало колись скінчитися. — Він зморщився від болю: заліза так пекли його тіло, що воно закурилося димом, та Пін спостеріг, що навіть дим став кольоровим, чудового синюватого кольору. — Ти мусиш мене зрозуміти.
Знизу долинали бурхливі оплески. Десь задзвонили дзвони. За милю на захід розростався ліс, утворюючи хащі і сяючи росою. Сендл похитав головою, випнувши свої товсті, наче гумові, губи, його чорні кучері вилискували на сонці.
— Мольфаре, ти прирік нас усіх на загибель!
***
— Це кінець, — не вгамовувався король Кечінкроу. — Це просто катастрофа!
Його сива борода проростала квітками; в одній руці він тримав палацовий калейдоскоп. Трубка вислизнула із руки, впала і розбилася. Кольорові скельця розсипалися по кам’яній підлозі. Півдесятка придворних ринулися були їх збирати, та король одним махом руки спинив їх:
— Не гайте часу. Ці кольори більше не являють собою ніякої цінності. — Він висмикнув букетик зі своєї бороди і шпурнув їм в обличчя. — От, бачите! Бачите!
Він глянув на себе і побачив, що його тіло починає вкриватися травою. Король сміявся, перебираючи зелені лоскотливі травинки. Та він більше нічого і не міг вдіяти.
***
Наближалася буря. Кайдани вже не тисли, перетворившись на браслет із мімоз, що пом’якшували, гоїли опіки на зап’ястях. Пін поклав голову на плаху, яка простягала свої нові гілки, мов руки, і чекав.
— Кінчаймо із цим! — гукнув король Кечінкроу, махнувши рукою своєму лейб-гвардійцю.
Сендл зачитав уголос обвинувачення — все, що йому залишилося наразі, це виконати свій обов’язок. Пін це знав і не бажав позбавляти його такої приємності. Голос так лагідно вимовляв його ім’я, що йому навіть не було страшно.
— За те, що відкрив для нашого світу щедроти природи, за те, що впустив у нього родючість, ти засуджений на смерть.
Очі Сендла і чарівника зустрілися.
— Я і так уже почувався мертвим, навіть гірше ніж мертвим. Вдихни повітря, кате, відчуй запах дощу. Відчуй запах весни. Без них ми всі ці роки були просто ходячими трупами.
— Щедроти нас погублять, мольфаре! — прогарчав Сендл і щосили рубнув сокирою. — Точнісінько так, як вони погубили тебе!
Очі чарівника зблиснули, голова скотилася додолу. Зграя метеликів випурхнула із струменів крові і злетіла в повітря, струшуючи кров із крилець. Сендл спробував був замахнутися на них своєю вірною сокирою, та марно. Він кинув її на землю, підняв голову і подивився на багряне небо.
— Щедроти, чорт забирай! Згиньте ви всі пропадом!
Метелики летіли назустріч бурі, а їхні життя билися подібно до їхніх пурпурових оксамитових крилець.
І линула злива.
