Лаура Мінтеґі

“Ми живемо в суспільстві, що чекає на видужання від історичної чуми минулого”

Розмова з головою баскського ПЕН-клубу Лаурою Мінтеґі

 

Що ми знаємо про культуру басків? Навіть попри те, що живемо на європейському географічному просторі, між нами існують невидимі, але дуже міцні інформаційно-культурні бар’єри. Брак інформації зумовлює нерозуміння історичних перспектив. Баски — один із найдавніших народів Європи, що з діда-прадіда славились як майстерні рибалки і досвідчені мореплавці, але, на жаль, протягом своєї історії баскам багато разів доводилося ховати рибальські сіті і братися за зброю проти завойовників: римлян, вестготів, арабів, наполеонівських гвардійців...

Як зазначає мовознавець Костянтин Тищенко, “сучасні баски (самоназва Euskaldunak, букв, “баскомовні”) — це етнічна група первісних мешканців перед­гір’я Піренеїв, значною мірою колонізованого індоєвро­пейською імміграцією ще в доримську добу. Успадковані від середньовіччя — і, що дивно, досі визнані — межі Краї­ни Басків окреслюють сім історичних провінцій, відомих як Zazpiak bat (“Усімох єдині”). На південь від Піренеїв їх чотири (це так звані Vascongadas  — Баскомовні землі, столиця — Ґерніка): Біская, Ґіпускоа, Араба (ісп. Алава), На­варра. Від 1980 року Наваррі надано статус автономної одиниці в складі Еспанії, а інші три провінції 1978 року об’єднано в автономну Басконію, спадкоємицю Еускаді 1936—1937 років, часів гро­мадянської війни (столиця Віторія/Ґастейс). На північ від Піренеїв, у Франції, ще три невеликі баскійські краї — Лапурді, Нижня Наварра, Субероа (спільна столиця Байонна). Поверхня Країни Басків сягає 21 тисячі кв. км, тобто практично дорівнює площі Київської області. Людність — близько 2,6 мільйона осіб, з яких баскомовних, що вжи­вають свою мову — 42%, а розуміють її ще 23%”¹.

А от що писав про басків видатний український антрополог Хведір Вовк: “Чудний і дуже цікавий народ оті баски. Самих себе вони звуть Euscaldunes, а свою мову eusсara — себто “сло­во”, “річ” мовлячі люди, виходить зов­сім так, як то кажуть: словени антитеза німців... Мова їхня, як то видно з того, що усі вирази, дотичні металів і домової худоби, узяті з інших мов (арійських або семітських), склалася, мабуть, іще в часи передісторичні, за кам’яної ще доби, а самі вони кажуть, що Адам говорив з Богом по-баскійському, і дуже сердяться, коли хто сьому не дуже-то вірить...”².

————
© Дмитро Дроздовський, 2007.
¹ Тищенко К. Найдовша мовна й культурна традиція в Европі: баски// Пам’ятки України. — Число 4 (141). — 2003. — С. 75.
² Вовк Хв. Біля моря — між басками// Пам’ятки України. — Число 4(141). — 2003. — С. 121.
 

Попри всі історичні складності, баски ніколи не переставали мріяти про незалежність і боротися за неї. Саме Басконія, або як її ще називають Еускаді, під час громадянської війни 1936—39 років була епіцентром опору франкістам. Але навіть після поразки іспанських республіканців опір у Країні Басків тривав. 1959 року було сформовано нову організацію опору проти фашистського режиму — Euskadi Ta Askatasuna (ETA), що поступово переросла в могутню підпільну армію, авангард баскського визвольного руху. “Славетні баски минулого — ге­нерал Симон Болівар і Долорес Ібаррурі в політиці, Унамуно, Іпарраґіррє і Елісамбуру, Селая, Ечепарре й Ашулар у красному письменстві, Іґнатій Лойола — у церковному житті, Елюяр у природ­ничих науках... Першими в історії китоловами були відважні баскійські рибалки: згодом їхні навички плавання в океані стали у при­годі Колумбові, адже його команда скла­далася переважно з басків. Нe випадкове ім’я Васко да Ґама (власне, “баск із Ґами"). А ще ними надихався Дюма, ство­рюючи свої невмирущі літературні об­рази мушкетерів Атоса, Портоса, Араміса. А ще були баскійські танцюристи, які разом із іншими наваррськими придворцями опинилися при французькому дворі: від них і веде свій родовід сучас­ний балет. Французи не схотіли запа­м’ятати басків як переможців у Ронсевальській битві, зате радо погоджуються й далі дивитися на них очима Вольтера, якому приписують фразу про “наро­дець”, що скаче собі й танцює в Піре­неях”³. Також баски пишаються й видатними сучасниками, зокрема кутюр’є Пако Раббаном.

Як справедливо зауважує Костянтин Тищенко, “досі малодослідженими лишаються зустрічі українців і басків в історії. Без­перечно, за давніх часів з басками-морцями, торгівцями, вояками — мали нагоду стикатися й знайомитися під час своїх виправ світами наші козаки, манд­рівці, студенти західноєвропейських університетів. Що ж до часів новітніх, то такі зу­стрічі задокументовано. Відомі українці перебували в Країні Басків — в еспанській і французькій її частинах — як туристи, відпочивальники, вивчали її проблеми як дослідники. Через Басконію проїздив по дорозі до Мадрида Д. Мордовець, який залишив про це спогади, надруковані 1884 року. Родина М. Драгоманова відпочивала в Ґетарії, і він використав тамтешні спостереження щодо упослідженого становища баскійської мови в одній зі своїх робіт, при­свяченій українській національній спра­ві. Хв. Вовк про свою гостину в Гондаррибії залишив, за оцінкою І. Франка, “дуже інтересні спомини” — “Біля моря — між басками” (1903 p.)...”⁴. Докладніше про зони культурно-історичних контактів між українцями й басками можна прочитати у статті професора К. Тищенка, який також мав наукове стажування у Країні Басків.

————
³ Тищенко К. Найдовша мовна й культурна традиція в Европі: баски// Пам’ятки України. — Число 4 (141). — 2003. — С. 85.
⁴ Там само. — С. 98—99.
 

Коли вивчаєш історію Країни Басків, може видатися, що ця історія в чомусь подібна до української. Баскійська мова (або еускара), як і українська, має надзвичайно давню історію та глибокі традиції.

Отже, сьогодні пропоную нашим читачам новий діалог. Завітаймо до дивовижної Країни Басків, у якій живуть “діти гір”, люди із величезною доіндоєвропейською історією. А поговоримо ми з головою баскійського ПЕН-клубу пані Лаурою Мінтеґі (Laura Mintegi).

 

— Пані Лауро, що зумовило ваш вибір залишити одну реальність і переміститися у площину літератури?

— Я не знаю, чи можна сказати, що письменство — це вибір, тобто я не знаю, чи може хтось обрати цей шлях як сходження до своєї потаємної мети. Ми є письменниками, навіть допоки не вирішили надрукувати перший твір. Ми — письменники з тої миті, як вирішили описати для себе реальність через слова, з тої миті, як висловили подив знову-таки саме у слові. Ми — письменники, навіть поки ще не розпочали писати. Але не всі, хто видає книжки, з іншого боку, є письменниками, адже поряд завше є графомани та дилетанти. Та коли письменство є працею, то це вже інша справа. Покликання — це одне, а фах інше.

У моєму випадку можна сказати, що я почувала себе письменницею ще з дитинства, з тої миті, як відчула, що мої оповідання — це окрема, жива і цікава реальність. Але, правду кажучи, я зрозуміла, що буду письменницею (я маю на увазі “бути письменницею” в очах інших), і це рішення пов’язане з особистим досвідом; завдяки якому я знайшла сили зробити крок із особистого життя в публічне.

— Колись Джордж Сантаяна сказав, що “ті, хто не пам’ятають історії, не знатимуть майбутнього”. Як ви розшифровуєте ці слова для себе? Чим для вас є “історична пам’ять”?

— Наскільки знаю, це твердження стосується суспільних груп і вчить, що ми маємо вивчати історію, щоб не повторювати помилок. Дивитися на життя історично — це мистецтво. Історія потрібна нам, коли ми приймаємо рішення, оскільки мудрість — накопичувальна, акумулятивна, і наука та поступ ґрунтуються саме на акумуляції. Однак ця теза не спрацьовує для однієї окремої людини. Тут, скоріше, спрацьовує інший вислів: “Людина — то єдина тварина, що спотикається через той самий камінь двічі”. Двічі, тричі, чотири рази і більше. Людина перебуває під впливом змінних емоцій та афектів, і ми також маємо погану звичку повторювати свої помилки в різних ситуаціях. Хочемо чи ні, але ми весь час закохуємося в подібних людей, а потім розлучаємося... Ми поводимо себе однаковісінько в різних ситуаціях, навіть якщо й знаємо про негативні наслідки.

— Чи не здається вам, що сьогоденні конфлікти у світі (на Близькому Сході, в Сирії, Лівані, Ірані тощо) — дуже серйозний знак-попередження доби?

Думаю, немає легкої відповіді на це запитання. Цинічна людина певна, що війни потрібні, щоб вирівнювати межу екосистеми, щоб контролювати перенаселення. Мовляв, пандемії та чума теж потрібні, щоб людство змогло вмоститися на маленькій планеті.

Лишаючи цинізм позаду, важко погодитися з оптимізмом Руссо або ідеєю Канта про справедливість. Звісно, не виглядає, наче люди від природи чисті, а суспільство робить їх “прогнилими”, жорстокими. Ми маємо приклади поганих людей навіть за умов соціальної забезпеченості, коли людина може багато чого собі дозволити. З іншого боку, кантіанське твердження, що людство прогресує в царині справедливості, навряд чи можна прийняти, коли ми бачимо, скільки воєн і світових проблем маємо на початку ХХІ сторіччя. Ми прогресуємо в технологіях, і це мало б допомогти нам здолати хвороби та голод у багатьох країнах; натомість ми використовуємо технології для того, щоб винищити якомога більше людей.

Все це схиляє нас до запитання: що таке “людина”? Добро чи зло — це “наша” суть від народження, чи ми набуваємо ці риси в житті? А що скажуть люди, які не визнають релігії? Вони залишаться без відповіді...

— Одним із актуальних питань ХХІ сторіччя є загрозливий наступ глобалізації. Чи є це загрозою літературі?

— Незважаючи на негативні аспекти глобалізації, в ній є й трохи позитивного. У “Великому селі” Маклюен доводить, що відстані в нашому світі вже не мають ваги, ми можемо знати про події, що відбуваються бозна-де. Отже, з такої перспективи можна погодитись, що глобалізація має позитивний аспект, адже сьогодні є набагато більше можливостей для контактів, обмінів між урядовцями, бізнесовцями, митцями, які можуть легко знайти один одного у глобалізованому світі. З іншого боку, це руйнує узвичаєні цінності. Етика в нашому світі втратила колишню пошану, і її частково перекрила естетика. Урядам доводиться казати неправду, бо інколи правда може бути дуже небезпечною для більшості, занадто жорсткою.

Література і мистецтво потрібні там, де мова йде про позначення ціннісних орієнтирів і їхнє поширення в суспільстві. Але я не кажу, що література має відігравати роль морального інструмента. Проте ніщо, крім літератури, не спроможне настільки глибоко увійти в серце суспільства, ніщо інше не здатне змусити людину поставити питання для себе про сенс життя, і це інколи допомагає загальмувати “вивихнуте колесо” нашого світу, поміркувати хвильку.

— Пані Лауро, як би ви визначили літературу басків?

— Сьогодні баскійська  літераутра має дуже гарні умови для свого розвитку. Напевно, вперше у нашій новітній історії. Були століття, коли літературна традиція неодноразово переривалась через постійні війни та політичні атаки. Сьогодні профіль сучасного баскійського письменника дуже розмаїтий, багато залежить від віку, освіти, сфери зацікавлень; також кількість жінок-письменниць значно збільшилась за останні двадцять років.

Думаю, можна сказати, що образ професійного письменника — це новий феномен для нас. Близько дванадцяти авторів живуть завдяки прибутку від продажу їхніх книжок, але більшість має ще й інший фах, близько дев’яноста відсотків письменників — журналісти, вчителі або видавці.

У нас досить багато професійних видавництв. Але слабкість баскійської літератури в тому, що у нас дуже мало читачів. Попри те що у Країні Басків проживають більше трьох мільйонів людей, тільки 750 000 (25 % з них до 30-річного віку) не володіють баскською мовою, більшість людей — білінґви (можуть спілкуватись баскійською та французькою або іспанською). Решта — монолінґви, що послуговуються іспанською або французькою. Це й визначає недоліки книжкового ринку в нашій країні.

— Яку б пораду ви дали молодим літераторам? Яке ваше літературне кредо?

— Знову-таки, досить важко відповісти на це запитання. Я не вважаю, що готова дати будь-яку пораду, оскільки й сама не знаю, що я роблю після написання роману та перед початком нового твору. На моє переконання, література — це пошук правди. Я поділяю кредо Джозефа Конрада. Наскільки я розумію, література — це спосіб вивчення світу, її мета — збудувати місток між реальністю та людським духом. Це трансценденція чистої реальності. Водночас я погоджуюсь, що література — це і гра з читачем, багато авторів не надають трансцендентного значення літературі. Але, на мою думку, це вже інший різновид літературної творчості.

— Чи не зміниться роль літератури в добу інформаційних технологій? Чи потрібна література людині постнової доби?

— Література житиме, допоки людина залишатиметься людиною. Я не знаю, в якому форматі це може відбутися, паперовому чи екранному, але ми ніколи не припинимо шукати сенсу в тому, що відбувається навколо, і саме література є такою рефлексією. Звісно, зміни будуть. Я не певна про технологічні зміни, але знаю, що зміниться нарація, засоби вираження в художньому тексті, предмет і мізансцена, що завжди залежать від доби. Знаю достеменно: ніколи не зміниться концептуальна сфера літератури: кохання, смерть, співчуття, жаль, самотність, радість, сум...

— Чи обізнані ви з українською літературою, її історією? Чи не вбачаєте ви спільних історичних паралелей між Українською державою та Країною Басків?

— Я думаю, політична історія України та Країни Басків має багато спільного: багато поневолень, дій, спрямованих на приниження національної гідності й національного самовизначення. Тоталітарний режим був спрямований на анігіляцію української та баскської мови й культури. Знаю, що наші народи мають багатющу усну літературну традицію, коріння літератури наших народів дуже давні. Національна література також має складні внутрішні суперечності в середньовіччі та в Новий час, але я знаю, що національну українську літературу створили люди, які постали проти гноблення. Нещодавно мені потрапив до рук текст Габріели Мазовецької. На жаль, я вимушена констатувати, що ми небагато знаємо про українську літературу ХХ століття, є величезна прірва, яку потрібно заповнити. І це можна зробити, якби ваші професори приїздили до нас читати курс української літератури, а ми б, у свою чергу, завітали до України. 

На мою думку, кожен радий народитися на рідній для його батьків землі, тож і баски не виняток. Так, це правда, що баски, як і українці, дуже поважають власну історію і тримаються тисячолітніх традицій і дотепер. Хоча треба сказати, що прагнення до індивідуалізму в молоді сьогодні дуже сильне, як ніколи раніше. Але все одно всі живуть дружно, навіть якщо й є суперечності в поглядах.

Науковці твердять, що ми живемо на цій землі вже 40 тисяч років (ще до того, як було збудовано піраміди в Єгипті, перед неолітом, з палеолітичної доби), і баски перебували в лінґвістичній ізоляції, оскільки наша мова — з доіндоєвропейського часу. Крім того, ми майже ніколи не мали вільної окремої держави. Весь час були гоніння на нашу культуру та традиції. Для нас це загадка (чудо!), як ми самі вижили і увійшли у ХХІ століття. І, певна, житимемо й надалі.

— Баскійська культура дуже давня, але яка історія вашої літератури у ХХ сторіччі?

— На жаль, віхи історії колонізованих країн досить складні. В нашій історії основними віхами були війни. У літературі до громадянської війни в Іспанії 1936—39 років наші наративи торкалися суто локальних проблем і традицій, також мали прекрасну розвинуту поезію. Але після цього й аж до 70-х років був період мовчання в літературі, тож молода сучасна література виросла з 1975 року. Ця література вже дивилася на західні традиції, перебираючи основні проблеми. Це була природна спрага — відчути, що відбувається в літературі навколо. Упродовж століть наша література перебувала під пильним оком граматистів та Церкви.

— З якими основними темами й проблемами працює баскійська література? Як би ви її схарактеризували для іноземця?

— У нашій літературі прижилися течії експресіонізму та екзистенціалізму. Тобто, верх і низ життя сучасної людини, соціальні взаємини і проблеми самовизначення — ось основні зацікавлення нашого письменства. Щодо провідних тем, то це війна, через яку пройшли наші батьки (Іспанська громадянська війна 1936—1939), політичні репресії, що незабаром розпочалися (під режимом диктатора Франко, 1939—1975), і війни нашої армії сьогодні: навіть якщо про це і не говорять багато в медіа, це наче тінь, що приховує небезпеку. Здавалось, у попередні століття ці теми вже вичерпано, оскільки письменники звертались до них знову і знову. Але це й досі тяжкі теми, адже рани не загоїлися. Ми живемо в суспільстві, що чекає на видужання від історичної чуми минулого.

— Я знаю, що баскійська мова дуже архаїчна і складна у граматичному плані. Чи важко писати баскійською, чи, може, навпаки, є свої приховані переваги?

— Як я вже сказала, ще до зародження індоєвропейських мов баскська мова на цій території (де сьогодні Країна Басків) вже побутувала. Безсумнівно, це дуже архаїчна мова і дуже логічна, майже математична. Але й складна. Вона має шість основних діалектів, субдіалекти, і попри те що мова стара, вона весь час розвивалась. Немає сумніву, що багато чого вона запозичила з мов, що її оточували. Водночас нова лексика формувалась і під впливом внутрішньомовних ресурсів.

Я горда з того, що наша мова є однією з найдавніших, але, водночас, вона дуже молода в іншому плані. Лише сорок років тому з’явилась академічна установа, що займається стандартизацією нашої мови; мови ж іспанська, французька, англійська, німецька, італійська були стандартизовані 100, 300 чи 500 років тому.

Писати баскійською мовою — це і перевага, і проблема для наших письменників. З одного боку, мова надає можливості для створення нових регістрів, що не вживаються традиційно. З іншого боку, треба бути старанним, оскільки правила нашої мови ще не визначені остаточно.

— Чи поділяєте ви думку: для того щоб бути гарним письменником, людина має багато пережити і пройти через життєві випробування, відчути страждання і самотність, тобто — власний сенс?

— Романтизм залишив після себе міф про перепони, які потрібні для формування особи майстра. Критики люблять підкреслювати в біографіях ці перепони у становленні письменника. Хоча серед письменників є багато звичайних людей, які були методичними та дисциплінованими в побутових справах, проте не можна сказати, що вони не мали внутрішніх суперечностей та проблем. Думаю, велика література народжувалась із суперечності, болю. Великі письменники поставали проти реальності. Конформізм не для митця. І автор має розуміти, що він — провідник, його обрали для того, щоб він привносив нові ідеї в життя.

— Попри те що ми географічно належимо до Європи, ми ще мало знаємо про європейську культуру сьогодення, літературу, музику... Українці мало знають і про культуру басків. Чи бачите ви спосіб, у який можна було б подолати цей комунікаційний розрив у наших культурах?

— Переклади — це єдиний вихід. “Traduttore, traditore”. Крім ПЕН-клубу, “Diversity project” також допомагає в міжкультурній комунікації з метою поширення нашої культури, чималу роль відіграють програми ЮНЕСКО. Крім того, допомагають приватні організації, видавництва, університети. Але здебільшого це не допомагає, тож весь час нам потрібна лінґва франка. Навіть зараз ми, українець і баскійка послуговуємось англійською мовою-медіатором, щоб дізнатися більше одне про одного, про наші культуру та літературу. Але мета нашої бесіди це виправдовує.

— Лауро, а яке основне досягнення у вашому житті? Чи є воно?

— Я не унікум, моє досягнення — це мої діти. Це зворушливо і діткливо дивитися, як ти даєш життя і як людина формується, весь час обираючи між різними життєвими пропозиціями. Ти — спостерігач іншого життя, що пішло від тебе. Це привілей.

У професійній сфері моїм найбільшим досягненням є те, що я завжди готова все розпочати спочатку, якщо не задоволена тим, що роблю.

— У чому для вас полягає щастя?

— Щастя — це брак болю, фізичного та ментального. Щастя можна досягти дуже рідко та й то на якусь мить. Між іншим, треба бути задоволеними, якщо межа між тим, чого ми хочемо, та між тим, чого ми досягли, досить вузька. Послідовність — це те, що я найбільше ціную: коли думки людини збігаються з її вчинками. Саме мистецтво послідовності може наблизити людину до щастя, але не до спокою. Дмитре, бути щасливим не означає бути спокійним, розслабленим, позбавленим клопотів.

— Чи хотіли б ви щось поміняти у своєму житті, якби мали таку можливість?

— Я би не робила жодних радикальних змін, оскільки час від часу мені доводиться робити маленькі зміни, щоб в основному не порушувати звичайного ритму життя. Якби я мала можливість щось змінити, я би змінила долю моєї країни. Брак справедливості призвів до всіх страждань, через які нам довелося пройти упродовж століть.

— Торік український журнал світової літератури “ВСЕСВІТ” відзначив своє вісімдесятиріччя. Що б ви побажали журналові на майбутнє?  

— Вісімдесят! Із цим важко не привітати! Моє побажання таке: мудрості, що живиться історичною перспективою. І бажаю весь час знати, як застосовувати цю мудрість чуйно та розумно.

 
        Розмову вів Дмитро Дроздовський