Стефанія НАРДІНІ

МАТРЬОШКА

Історія однієї української покоївки, яка викладала літературу

ПОВІСТЬ

З італійської переклали Вікторія Москаленко та Андрій Омельянюк

 

Вовняний платок навколо шиї.

Обличчя, зморщені життям. Вилиці, червоні від нещадного холоду.

Руки, що борються зі спицями та мотком вовни.

Плетуть шкарпетки бабусі з музею. За вікном іде сніг.

А вони ходять по залах, мов примари. Примари, сповнені грації.

Сторожа втраченого спадку.

Їх сотня, бабусь із музею. Вони самі.

Їх робота — доглядати за реліквіями славного минулого, що зображене на обличчях безстрашних козаків. Реліквіями царів і цариць.

ГУЛАГУ...

З безжалісними образами тіл за крок від смерті.

Наручники та ікони.

Прапори, розшиті золотими нитками та чорні шкірянки пролетарських бригад.Червона зірка та сніп пшениці. Кров війни та президент тепер уже незалежної країни.

Незалежної й самотньої...

У чотирьох поверхах сірої будівлі зі стендами, вкритими пилом історії.

Маленькі чарівниці, берегині бозна-кого. Бозна-чого.

Бабусі у широких спідницях, у чунях, зношених нескінченним ходінням по раз і назавжди заведеному маршруту, сидять у велюрових кріслах, оздоблених деревом, наче на згадку про кращі часи.

Крісла всі однакові. Однакові в музеях, однакові в оселях. Однакові, як однакові й оселі. Квадратні, маленькі, спартанські. Ідеологічно спартанські.

Чотири стіни, кілька квадратних метрів, що бачили, як росли маленькі династії режиму.

————
© В. Москаленко, Андрій Омельянюк, переклад, 2007.
 

Але бабусі знову й знову щоранку йдуть на роботу. Ніби в ті часи, коли вони працювали на заводі, коли ноги були прудкими, а вилиці — просто рум’яними.

Бабусі йдуть до музею. Кожного ранку, щоб пробути там аж до заходу сонця.

І жодного звуку іззовні. За вікном іде сніг. Але ніхто не заходить.

Тому вони продовжують плести шкарпетки, сьорбають чай і чекають на новий день. Коли хто-небудь зайде, порушивши звичний порядок речей. Пройде через важкі двері, де сидить охоронець.

І приголомшить, бо насмілиться поцікавитись минулим.

Тільки тоді бабусі піднімуться зі старих крісел. Щоб слідкувати за тобою. Щоб повідомити тобі, що їх сотня в тім музеї. Щоб пояснити, що всі вони вже на пенсії, що тут вони заради любові.

Тих грошей, що вони тут отримують, їм не вистачило б навіть на хліб.

Але історія залишається історією. І жінки у цій країні залишаються жінками.

А їх, бабусь із музею, сотня.

Від сходу до заходу сонця.

Чекають.

Хто-небудь зайде...

 

ЧАСТИНА ПЕРША

 

...Все закінчилося кілька років тому.

Велика Стіна впала. Щоб поступитися місцем примарній ночі.

Довгій ночі.

Якої ніхто не уявляв.

Стіну зруйнували, як зруйнували щось і в мені.

Зруйнувалася моя історія з Миколою. Батьком моєї доньки.

Руйнувалася країна, неспроможна більше на сподівання.

Я хотіла сподіватися. Але не знала як.

Навколо мене — саме лише спустошення. Руїни.

Мабуть, тому й вирішила поїхати до Києва.

Це був єдиний спосіб почати все спочатку. Здобути знову сенс життя. Вимести геть ті руїни, що вже віджили. Ті, що спустошували мою душу.

Тільки й залишалось, що їхати до Києва.

Київ. Роки університету. Мій диплом з української літератури...

Часом питаю себе: а чи існує взагалі Україна?

Чи це просто образ або ж величезне кладовище минулого, спустошене в часи диктатури?

Я народилася за часів диктатури. І коли Стіна впала, спробувала уявити собі свободу. Те, що могло бути свободою.

І те, що могло бути моєю країною, якби не було колонізації, якби вона не втратила свого обличчя.

Часом я сумніваюсь, чи вартий чогось мій диплом.

Може, треба знову йти вчитися? Може, не всьому, а хоча б історії? Мабуть, що так...

 

Не знаю, чому я розповідаю тобі все це.

Мабуть, через моє довге мовчання... А ще мені здається, що ти мене зрозумієш.

Отож я казала про Київ. Коли я вирішила їхати до Києва, в трускавецькому технікумі я вже не викладала.

Шевченко, Леся Українка, Франко. Прощавайте!

Купка дітлахів у дитячому садку, за якими потрібно дивитися, яким потрібно було усміхатися — ось і все, чим я жила, за жменю гривень.

Літературою я не прогодувала б мою Оксану. Ми, викладачі, не отримували платні, а моя дитина мала ще рости. І рости, не жебракуючи.

Миколи не було. Не існувало. Зрештою, це я його залишила.

Він знав про проблеми. Але його вони не обходили. Горілка та повії. Ось його спосіб виживання.

Але того ранку я вирішила їхати до Києва.

Своїм я сказала, що повинна забрати документи в університеті і що на одну ніч зупинюсь у тітки Меланії.

Насправді я хотіла загубитися серед людей міста, де моя іскриста юність зазнала часів сподівання на краще.

Так, Київ. Різнокольоровий Київ. Білий і сповнений зелені.

Наче стара подружка, яку завжди приємно бачити.

Давно ж я там не була.

Тоді ще був Союз. А я, з розпашілим обличчям, зі стрункими тоді ще ногами, у береті поверх довгого світлого волосся, щоранку займала місце в аудиторії університету.

Я хотіла повернутися туди — хоч у ті місця, якщо не у ті часи. Хоча б на кілька днів. Щоб подумати про себе. Подумати про свій вибір. Щоб порівняти той Київ, який я так любила, з тим, який він є зараз. Така собі шокова трапія, щоб утвердитись у рішенні, яке я вже прийняла.

Щодня дітлахи та пелюшки.

Ті сподівання, які я переживала у Києві, давно вже нічого для мене не значили. Цього разу я їхала до Києва, щоб визнати свою поразку. Поразку всіх нас, нашого часу, нашої реальності.

Яка там філологія! Мені треба було знайти людей, щоб поїхати працювати за кордон. Просто працювати. Працювати і заробляти гроші.

Я чула про жінок, які за допомогою певних агентств знайшли роботу.

Десь далеко і нелегально, звичайно. Але для мене це був єдиний вихід.

Моя Оксана. Та відстань, яка нас розділятиме...

Клубок у горлі. Камінь, який не проковтнути. Але я мусила дати їй ту надію, якої вже не мала сама.

Той чортів Микола зі своєю горілкою, повіями, а зараз ще і з бізнесом.

Ані допомоги, ані слова утіхи. Хіба це батько?! Здуріти можна.

Мій батько, колишній міліціонер — повна його протилежність.

Плисти за течією, не думаючи ні про кого й ні про що, хай навіть навкруг саме лише лайно, — ось і вся Миколина філософія, вся наука виживання. І з цією людиною я прожила стільки років!

Це теж було причиною того, що я сіла у поїзд до Києва. І за одну ніч подолала відстань, що здавалася безкінечною.

Дрімаючи у вагоні, я дивилася у вікно, за яким подекуди з'являлися і знову зникали у сніговій завісі похмурі будівлі.

Чомусь згадала Дніпро узимку — таким, як його бачиш з вагона метро. Біла пустеля і низка розкиданих чорних крапок, що застигли на льоду. То були рибалки.

Зовсім не такі романтичні, як рибалки з “Тихого Дону” Шолохова. Для цих рибалка — лишень привід, щоб вирватися з дому з його проблемами і напитися горілки до нестями. Хай йому чорт!

І ці теж розважалися, у той час як жінки робили хатню роботу!

Жінки... Ось вони, жінки цієї країни.

Сталевий монумент. Той, що панує над рікою.

Він ще там. Ще не знесений.

Крізь роки я знов бачила цього циклопа жіночого роду, у котрому немає нічого від жінки.

“Батьківщина-Мати”, як її у нас називають.

Пам'ятник спаплюженій волі — з мечем у руці, міцне тіло і похмуре обличчя; справжній тобі чоловік, якби не довге волосся.

Але ж ні. Це — жінка.

Жінка-машина — така, якою її хотів зробити режим. І якою хочуть, щоб вона була й досі.

Заплутавшись у цих думках, я дивилася на людей, що були зі мною в купе.

Я побачила себе в них.

Неначе здійснивши віртуальну подорож у майбутнє, я уявила себе бабусею, обвішаною торбами, що їхала до столиці продати пару курок та декілька банок варення. Побачила себе навіть у тому чоловікові, що за всю дорогу не сказав ні слова, бо захопився своїм американським детективом.

Американські детективи... Який здобуток нової доби!

Втім, що ж іще ми могли здобути?

Власне, чого дивуватися? Адже я, Ірина Косенко, була така сама, як всі вони.

Та й з чим порівнювати наше життя? Хіба що з розповідями та фотокартками, що їх показувала мені щоліта старенька Катерина.

Вона була одружена з французом. І кожного разу, коли приїзджала до Трускавця, всі жінки дивилися на неї із заздрістю.

Її туфлі, її одяг. Навіть кольори макіяжу.

Вона була іншою, Катерина. Незважаючи на свої понад шістдесят років вона була гарною.

Європейське повітря так діяло, чи що? У неї було зовсім інше життя, у старої Катерини.

Зараз, коли її Франсуа вже помер, вона навіть отримувала пенсію!

А нам, “матерям батьківщини”, племінним матрьошкам, від померлого чоловіка залишається тільки біль.

Бодай чорти б тебе взяли, Катерино!

Я подивилася на свої боти та куртку. Вбрана, наче той козак.

В моїй одежі не було жіночності. У нас стерли жіночність.

Ми — монументи, як той, що над Дніпром.

Тим часом поїзд наближався до станції, і я повинна була вирішити, що робитиму в Києві, і навіщо я приїхала сюди в лютому, коли за вікном вагона було двадцять градусів нижче нуля, а вітер ледве не звалював з ніг.

Може, тому, щоб запитати, чому я не італійка, не француженка або шведка?

У мене, на відміну від них, того ранку в Києві була велика проблема.

Я мала щось поїсти. А ще вирішити, як жити далі. Або хоч зрозуміти.

Зрозуміти, відкинувши зітхання про втрачену роботу за професією та про кохання, до якого після Миколи мені вже не було діла.

Наче той монумент над Дніпром, я повинна була, забувши про себе, думати про мою доньку та про моїх батьків. Про гроші, яких не вистачало навіть на гарний обід.

Я, Ірина Косенко, жінка-машина, повинна була щось з усім цим зробити.

Від цієї миті моє взуття вже мене не цікавило. Я відірвала від нього очі, помазала губи залишком помади й попрямувала до виходу.

Київ, білий і застиглий від холоду, з безліччю машин, що залишали поза собою чорні хмари диму. А ще — із золотавими маківками церков, що так і притягували погляд. У пам’яті зринув спогад про київські сади навесні — безмежне, неймовірне буяння квітів.

Який ти, Києве, тепер, після стількох років?

Вийшовши з вокзалу, я побачила зовсім інше місто — не таке, що я пам'ятала з часів університету.

Незвичне почуття.

Безногий чоловік, одягнутий у військову форму, просив милостині. Йому було десь років сорок. Ветеран війни.

Каліка, котрий приніс себе у жертву в ім‘я "інтернаціонального обов’язку", коли поїхав до Афганістану.

А зараз тут жебракує, без копійки пенсії.

Гірше за мого батька, який все життя віддав службі у міліції.

Відвернувшись, пішла до входу в метро.

Перш за все я хотіла побачити мій університет. Чула, що його реставрували.

По дорозі до метро стояла ціла шеренга жінок. Тільки жінки.

Продавали всього потроху. Від фруктів до одягу.

Жінки похилого віку зі смутними очима. Багато.

Я почувала себе провінціалкою у великому місті. Щось таки змінилося.

Я зупинилась біля одної з них, перед тим як купити жетони.

“Купіть апельсинів!” Стара не пропонувала, а благала.

Я запитала, скільки коштує. Жінка сказала ціну й замовкла.

Потім раптом почала швиденько скидати апельсини в торбу.

“Скоріше, бо міліція ганяє!”

До чого тут міліція? Звідки така збентеженість?

Я заплатила й кинула сітку з апельсинами до сумки.

За моїми плечами, обабіч вузького проходу, що нагадував розбурхану річку через збитий ногами сніг, жінки збирали свої торби. Ховали дрібні сувеніри, кусні м’яса, сигарети.

Звіддаля наближалися двоє молодих хлопців у формі, ліниво розмахуючи гумовими кийками.

“Кожен день ганяють”, — роз’яснила мені бабуся з апельсинами. “Нас надто багато, а їм треба показувати, що вони теж не задарма хліб їдять. Та це лишень на півгодини, а потім знов почнемо торгувати... Якщо когось із нас не дістануть”.

“Як це — не дістануть?” — спитала я. Бабуся замахнулася уявним кийком, даючи зрозуміти, що їх б’ють.

Стало бридко.

А я ж київських бабусь пам’ятала зовсім іншими. Звичайно, їх було не так багато. Однак міліція їх ніколи не ганяла...

Я швиденько купила жетони. В мене було тільки два дні, і я не могла губити час. Через кілька хвилин я вийшла на зупинці “Університет”.

Бюсти письменників і поетів були на своїх місцях. Горький, Пушкін, Сковорода...

Я згадала часи, коли ми з подругами розмовляли, забавляючись, зі статуями, декламували їхні рядки.

В цю гру ми грали тишком-нишком, щоб ніхто не бачив, бо за таке можна було заробити на горіхи.

Тоді ще був комунізм... А зараз — сама боротьба за виживання.

Між мармуровими колонами зморщені руки двох бабусь тримали відкриті старенькі сумочки, що бачили й кращі часи. Вряди-годи хтось укидав туди копійчину.

Бабусі стояли мовчки.

Але мені чомусь стало соромно. Я подумала про мою бабусю, матір моєї матері, що зберігала гроші на старість. Чималенька сума в рублях, що за якусь мить стала просто сміттям.

Все трапилось надто швидко. Все змінилося. Змінилося і тут, у Києві.

Чи, може, я просто давно тут не була, і тому все, на що я натикалася, здавалося мені новим і незнайомим?

Не те, щоб у моєму Трускавці з його санаторіями й мінеральними водами все було зовсім по-іншому, але щоденна трагедія там мала трохи інший розмір. Хоча трагедія, насправді, була у нас усіх одна.

Та ось і сквер імені Шевченка, а за ним — мій університет.

Його відремонтували, це правда. Але червоний колір залишився тим самим.

Нам казали, що це — колір крові студентів, що брали участь в революції 1917 року.

Йшов сніг.

Я увійшла до вестибюлю, щоб зігрітися. Заглянула в аудиторії. Такі ж, як і колись, з дерев’яними партами.

“Сюди не можна, — сказав охоронець. — Сьогодні екзамени”.

До дідька і його.

У цьому вестибюлі, яким я пробігала тисячу разів, мені згадалися рядки Лесі Українки.

“Contra spem spero!” “Без надії сподіваюсь!”

Я повинна була йти. Надто вже боліло серце.

“Без надії сподіваюсь...”

Я вийняла з сумки папірець з адресою агенції. Це було на іншому кінці міста. Треба було йти.

Я повинна була дізнатися, як заробити гроші за межами цієї країни. Повинна.

Я не могла впасти так низько, як ті жінки, що продавали мандарини або пили горілку, щоб зігрітися, сидячи на вулиці з надією на якусь копійку, щоб купити пиріжок.

Ні, я так не могла.

В мене була маленька Оксана. Її життя — в моїх руках. І вона мала вступити до університету. Навчитися іноземних мов. Але все нині має свою ціну. Не так, як раніше.

Я повинна була щось зробити. Будь-що, і якомога швидше.

Але Київ, навіть Київ не давав мені жодної надії.

Я мала відновити свою надію, але в іншому місці.

Бо історія з Сашком була тимчасовою.

Єдиний вихід — їхати за кордон. Я читала в газетних об’явах, що в Італії та Іспанії можна було заробляти навіть по п’ятсот доларів на місяць. А в Києві я могла дізнатися про все, нічого не сказавши моїм батькам.

Я працюватиму хатньою робітницею. Так, я, Ірина Косенко — хатня робітниця...

Але мені було все одно! Що я могла вдіяти вдома, заробляючи двадцять доларів на місяць, та ще отримуючи батькову пенсію?

А мені ж всього лишень сорок років.

Я просто не мала права поступитися спокусі ритися у сміттєзбірнику, у пошуках чогось їстівного, або збирати картон на макулатуру.

Так, одного разу мені вже довелося це робити.

І тоді я поклялася, що такого більше не трапиться. Ми не можемо бути нацією старців.

Отож я сіла в метро, а потім в тролейбус. Дісталася до району, де знаходилось агентство. Зібравши всі свої сили в кулак, стиснула зуби й пішла за адресою, написаною на папірці.

Я вже не повинна була думати. Я повинна була діяти.

В мене були свої обов’язки. Я повинна бути сильною.

Справжньою жінкою.

Увесь час, поки я йшла, страшенно хотілося випити.

Тепер я розуміла тих жінок на привокзальній площі, що напідпитку торгували пиріжками з картоплею.

Вони пили, щоб стати справжніми “матерями Батьківщини”.

Справжніми матерями-машинами, якими їх хотіли бачити комуністи, демократи, націоналісти, парламентарії, рибалки на Дніпрі...

 

ЧАСТИНА ДРУГА

 

Лівий берег Дніпра — зона більш населена. Сірі й високі будинки.

Усі однакові.

Квартири теж усі однакові. Не більше двох кімнат. Маленька кухня. Туалет і ванна.

Будинки для народу. Комуністичні будинки, позбавлені прикрас, якщо не зважати на режимні зображення червоних зірок та серпів з молотами, оповитих пшеницею.

Але те, що колись було кольоровим, зараз видавалося сірим, наче зношений одяг. Рештки минулого, які кожний з нас волів би або повернути, або забути.

Що ж воно таке, те минуле? Гарантія існування, бідного, але певного, чи бажання звільнитися?

Київ заплутав мене ще більше. В сьогоднішньому Києві я, Ірина Косенко, шукала місце, де те, що було питанням життя і смерті для мене, стало щоденним бізнесом.

Кружляючи в пошуках потрібної вулиці, я помітила: все було так, ніби історія зупинилась. Навіть якщо квартири в будинках були приватні і навіть якщо проблема людей без оселі була реальністю.

Я йшла по дорозі й згадувала, коли ми з Миколою також стояли у черзі на квартиру. Два роки чекали. Але настав і для нас момент отримання квартири, нашої оселі.

Нарешті я дісталася до будинку, де знаходилось агентство.

Під’їзд буквально розвалювався на шматки. Неприємно тхнуло чимось вологим.

Старенькі дерев’яні двері синього кольору, стіни, обкладені плиткою, яку вже з десяток років ніхто не мив.

Я піднялась ліфтом на третій поверх. На дверях агентства, оббитих дерматином, не було ніякої таблички.

Мені потрібна була кімната номер п’ятнадцять. Ось і вона. Рука на мить застигла біля кнопки дзвінка, а потім натисла.

У грудях скажено билося серце. Було боязко.

Може, тут шукають жінок на продаж, повій?

А хоч би й повій. Мені вже було за сорок, тож не було чого боятися.

Та й взагалі, я хотіла лишень запитати.

Авжеж, було б простіше поїхати до Львова, та й в Трускавці вже чимало хто займався таким бізнесом. Та я вибрала Київ. Мабуть, тому що хотіла вирішити свою долю подалі від повсякденних турбот.

У дверях з’явилася жінка, висока й товста. В неї були світлі очі та великі сережки — не такі, як продаються у нас. Ті сережки були наче натяк на певний рівень добробуту. Сережки погойдувалися з кожним рухом, наче заворожуючи.

Жінка повела мене довгим вузьким коридором, що був зовсім порожній, якщо не зважати на плакат перед входом в одну з кімнат. То був портрет Адріано Челентано.

“Челентано — це те ж саме, що й Італія”, — подумала я про себе.

Мені було страшно й ніяково, от і лізли у голову різні нісенітниці. Авжеж, Челентано в нас як ідол, навіть ресторан назвали його ім’ям. Ото дурниці!

Жінка сказала мені зачекати в одній із кімнат зі старим жовтим килимом.

В мене змокріли руки. Чому, крім мене, тут нікого немає?

Я почула, що в іншій кімнаті жінка балакала по телефону. Я прислухалась. Вона розповідала про квартири в оренду якимось росіянам.

Та ось вона поклала трубку й з’явилася в моїй кімнаті.

“Мене звати Марія”, — сказала вона з посмішкою й провела мене до кабінету, залишаючи за собою сильний запах парфумів.

Це краще, ніж сморід у під’їзді. Я сіла і огледілась навколо. Більш ніж скромний інтер’єр прикрашав хіба що штучний фікус у горщику біля шафи. Щоб не витрачати даремно часу, я почала з головного.

“Я прочитала в газеті, що ви займаєтесь працевлаштуванням за кордоном...”

Жінка подивилась на мене з деякою зацікавленістю.

“Ти не з Києва?” — запитала вона.

“Ні, але я вчилася у Києві. Маю диплом з української філології”.

Мабуть, я сказала про це з великою гордістю. Та що їй було до цього? Вона і справді продовжила допит.

“Куди ти хочеш поїхати — Іспанія, Італія?”

Я не відповіла зразу. Зупинилась на мить подумати.

“Я хотіла б знати, скільки платять, що потрібно робити?”

Марія дістала шухляду з картками.

“Бачиш, тут анкети жінок, що вже поїхали або ось-ось поїдуть. Ми —спеціалізована організація з референтами в різних країнах. Заробіток хатньої робітниці — від трьохсот до чотирьохсот доларів на місяць. Це залежить ще й від того, як швидко ти вивчиш мову. В будь-якому разі, ми надаємо допомогу стосовно паспорта, переїзду, притулку, коли дістанешся місця... Але моя тобі порада: відкинь емоції й думай про гроші. Зміни сім’ю, якщо тобі запропонують більше. Пам’ятай, що ти їдеш за грошима”.

Поки вона роз’яснювала, її сережки повторювали рухи голови.

“Які гарні сережки!”

Жінка торкнулася вуха з гордістю.

“Це італійські, з Фаєнци...”

Я не знала, що таке й де знаходиться Фаєнца. Та сережки й справді були відмінні від наших. Золото більш жовте, камінці замуровані в напівкільця. Інші кольори. Італійські кольори.

Марія зібралась з думками, щоб знову ввійти в роль менеджера. Вона почала рахувати.

Все мало свою ціну. Віза в паспорті, перетин кордону, дорога в мікроавтобусі й працевлаштування. Все разом тисяча доларів.

Страшенні гроші. Та де їх узяти? Єдиний вихід — залізти у борги. Мені стало тривожно.

Жінка теж це зрозуміла і почала радити.

“Послухай мене, дорогенька. Забудь про свій диплом і зціплюй зуби. Звісно, сума чимала, але ми просто так гроші не беремо. Ти ж знаєш, що у наших чиновників жодного документа без хабаря не дістанеш. У будь-якому разі, можеш порозпитувати, тариф скрізь однаковий. А ти, до речі, сама звідки?”

“Із Трускавця...”

“Тоді зробимо так. У нас є філія у Львові, ось адреса. Там знайдеш Віру. Скажеш, що від мене. Вона підбере тобі краще місце”.

Отож Маріїні поради конкретизувалися у папірці з адресою у Львові та виписаним великими літерами ім’ям Віра. Я вирішила закінчити бесіду й скоріше піти звідси. Мені необхідно було подумати. Скласти план. А потім — сісти на поїзд.

Але мені було страшно. Ця жінка сказала забути про мій диплом. Звідки вона знає про нього? А, ось воно що: я згадала про нього, говорячи про Київ.

Я швидко попрощалася. Натягла шапку й рукавиці.

Нарешті я надворі. Нарешті образ Марії з її великими сережками та парфумами почав потроху вивітрюватися з голови. Треба прогулятися Києвом.

 

Тролебус, потім метро. Ось уже й центр.

Зупинилася на базарчику. Знову бабусі: продають всяку всячину зі своїх домівок. Склянки, виделки, навіть обручки.

Одна тримала чашки, розмальовані горами, що були схожі на Карпати.

“Це — справжнє чудо...” — пояснювала жінка й показувала ящик кришталевих склянок.

“На жаль, в мене немає грошей”, — відповіла я, майже виправдовуючись. А вона, посміхаючись, розповідала, що ці чашки й ці склянки їй дали на фабриці, де вона працювала все життя. Фабрика зупинилася, а зарплату видали скляними дрібницями.

Чоловіки з червоними щоками продавали старі комуністичні медалі з образом Леніна.

Інші жінки торгували пиріжками та чаєм.

Це Вавилон якийсь, а не Київ. Старі машини, схожі на карети, а поміж ними —новенькі “мерседеси” з виблискуючими боками. Київ, що втратив надію.

За п’ять гривень можна упіймати машину й дістатися, куди тобі треба, тоді як таксі стояли на зупинках, чекаючи на іноземців, щоб хоч якось звести кінці з кінцями.

Київ, мій давній друже, від тебе залишилися тільки сніг та вітер. А ще — прадавня гідність. Неначе Історія, його Історія, — це суцільна боротьба добра зі злом. Дві протилежні сили.

Тут — каліки та бомжі. А там — нові багатії, що вихваляються один перед одним, хто більше вкрав.

“Макдональдси” по всьому місту — штучна мрія, символ західного образу життя.

Я вирішила зазирнути до Музею історії України.

Він знаходився в одному з найкращих куточків міста, біля Андріївського узвозу.

Музей було збудовано на пагорбі, звідки добре видно Поділ, давню частину міста, з його золотими куполами церков, з його легендами, похованими під землею, де колись втрачали життя татаро-монголи.

Так, життя.

Скрип величезних дверей здався громом посеред могильної тиші. В касі бабуся ніби прокинулася від сну. Я взяла квиток і залишила пальто в гардеробі. Взамін мені дали номерок, щоб потім забрати речі. Ритуал, від якого не можна було відмовитись, навіть якщо то було єдине пальто.

Я ходила по музею одна, мов та примара. А колись тут все аж дзвеніло від сили-силенної школярів.

Все, від доісторичних знахідок до речей з епохи комунізму, було вкрито шаром пилу. Музей скидався на Помпеї, де я лише порушувала одвічний спокій.

“Людей приходить мало, — пояснювали мені бабусі-доглядачки, попиваючи чай чи плетучи шкарпетку, — музей не заробляє. Аби не ми, все б уже розвалилося — хто ж сюди піде за такі гроші?”

На другому поверсі я повернула назад. Цей екскурс в історію України був неначе ніж у серце.

Я попрощалася з бабусями. Здалося, ніби я зіткнулася зі смертю.

Надворі Київ завмер, чогось чекаючи. Мабуть, усі чогось чекали. Якогось пророцтва, якоїсь прикмети...

Трагедія кінця тисячоліття перетворювалась на щоденне життя.

Гідність.

Єдина зброя, що залишилась для захисту. Гідність, що навіть сьогодні має свою ціну. Ту ціну, що я, Ірина Косенко, мала намір заплатити.

Я, зі своєю жіночою гідністю, змалечку привчена до праці, не могла залишатися нерухомою. Не могла зануритися в сплячку, чекаючи на кращі часи. Це не для мене. Я повинна існувати. Я не могла сховатися у горілці або звільнитися, померши.

Я, Ірина Косенко, в одежі козака та із залишком помади на губах, поїду звідси, щоб моя родина не голодувала. Щоб подарувати моїй Оксані справжнє життя. Майбутнє. Можливість вільної жінки бути самою собою.

Прийшов час змінити родовід жінок-рятівниць і доглядальниць шматка історії. І це завдання випало мені. Останній з роду, що повинна поплатитися заради любові, заради обов’язку, як справжня бойова матрьошка.

 

Була післяобідня година. Я вирішила віднести моїй тітці апельсини, які я купила у бабусі.

Але спершу я хотіла зробити одну річ. Поїсти у “Макдональдсі”. Їх вистачало по всьому місту, тож залишалося тільки вибрати.

І я вибрала той, що в кінці Хрещатика, недалеко від філармонії. Їжа там, мабуть, штучна, як все американське, але місце було варте того.

Навіть молодою я ніколи не була в ресторані. А тепер повинна була задовольнитись тим сухим бутербродом. Нічого!

Зайшла. Сучасне приміщення, багато маленьких столиків. Я підійшла до каси й замовила гамбургер зі смаженою картоплею.

Люди тут були різного віку. І я менш відчувала себе чужинкою. Я взяла рознос і сіла за стіл. Поперед мене сиділи двоє молодих хлопців.

Один з них трохи чудернацький — довге волосся, зібране у хвіст, низка сережок, шкіряна мотоциклетна куртка. Що він тут робив — у цій країні, де так мало мотоциклів?

Я їла свій бутерброд, поглядаючи з вікна на площу. Все ще йшов сніг. Гамбургер видався напрочуд смачним.

Поївши, я обдивилася навколо і зробила так, як інші. Взяла рознос і викинула сміття у збірник біля входу. Але і рознос я теж кинула туди!

Дівчина у формі швиденько його витягла й роз’яснила, як дурній, що рознос треба класти на місце. Який сором! Це все через перенапруження, через хвилювання.

Як я могла кинути рознос?

Цей випадок зовсім зіпсував мені настрій. І це та, що збиралася залишити Україну й поїхати до Європи! Там же такі ресторани на кожному кроці. А в Італії є ще й спагеті, що, як кажуть, треба накручувати на виделку!

Клятий рознос! Через нього я знову по-дурному засумнівалася в тому, у чому вже, здавалося, зуміла себе переконати. На щастя, місто мене трохи розважило.

Про той випадок я вже більш не думала. В мене були речі набагато серйозніші.

Перш за все — гроші. Де знайти гроші, щоб поїхати працювати за кордон?

Мені було соромно просити в Сашка.

Він достатньо заробляв на базарі. Але як я могла просити про таке?

Я ж йому зразу сказала. Секс і більш нічого.

Я не хотіла зв’язувати себе, хоча Сашко мені дуже подобався. Але попросити в нього в борг...

Я думала про повернення до Трускавця. Треба поговорити з Валею. Вона так само не мала виходу, як і я. Вона теж чотири місяці без зарплати.

Так, треба поговорити з нею. Удвох не так страшно. Можливо, зможемо поїхати в ту саму країну.

Крижаний вітер викрадав мої думки. Я сіла в метро й поїхала до тітки Меланії.

Цей день не пройшов марно. Я зрозуміла деякі речі.

В кишені була нова адреса й сміливість попросити про позику в Сашка. А перед моїми очима стояли ті бабусі. Бабусі з музею... Вони робили все для того, щоб вижити. Заради любові.

Тільки вони залишилися в Києві, щоб доглядати залишки минулого, нашої пам’яті.

 

Тітка Меланія також жила на лівому березі.

Я не бачила її кілька років. Хотілося побачити мою двоюрідну сестру Марину.

З Мариною в минулому ми були великі подруги. Вона також була розлучена.

На щастя, в неї не було дітей, і зараз вона крутила з одним фотографом. Колишнім фотографом. Зараз він був безробітний, як багато інших.

Я була б дуже рада побачити Марину. Я пам’ятала її живі очі. Обличчя, що завжди усміхалося.

Я прискорила крок, щоб скоріше дістатися до тітки.

Вже спустилася ніч. І в метро було багато п’яних, що весь час щось бубоніли. П’яні свободою, думала я собі.

Колись патруль міг зупинити о дев’ятій вечора, щоб перевірити документи, і ти повинен був пояснити, чому ти не вдома. Якщо ж ні...

Зараз все було по-іншому. І з приходом ночі поставала єдина проблема — у будь-який момент могли вимкнути світло.

Ось тобі й матінка-Росія, що після розпаду імперії не надто розкидалася своїми ресурсами.

Нарешті, будинок тітки Меланії. Ліфтом я піднялась на дванадцятий поверх. Відразу ж постукала у двері.

“Іро!” І тітка стиснула мене в обіймах. В неї заблищали очі.

Тут же була й Марина, зі своїми звичними жартами.

“Ти, як дівчинка, Іро. Ніколи не скажеш, що тобі сорок!”

Поряд з нею стояв чоловік, високий, сухої статури, зі світлими очима.

“Це — Сергій”.

Я стиснула йому руку й побачила, що на безіменному пальці лівої руки було татуювання, схоже на кільце. І коли він усміхався, виблискувало півдюжини золотих зубів.

В нього був благородний вигляд. Я знала, що він з гарної родини. Син композитора, професора консерваторії.

Його батько помер. Може, краще так, бо не відчув біль у душі, коли грав би на скрипці в переході, щоб заробити на хліб.

З кімнати чулися інші голоси.

“Це Іван і Галя...”

Марина приймала гостей. Я зняла пальто й приєдналася до столу.

Тітка Меланія дістала з шафи гарні склянки.

Стіл був добре накритий. Фруктовий сік, гарячі вареники, торт і, звичайно ж, горілка.

Бідна тітка Меланія, думала я. Скільки грошей витратила для вечері заради мене!

Я сіла, й Сергій налив мені трохи шампанського.

“Це за Ірину”. Сказав тост і підняв бокал. І всі повторили за ним цей жест.

Марина трохи поповніла.

Я знала, що вона мала проблеми з легенями. Все через той Чорнобиль та радіацію.

Але вона не звертала на це уваги. Пила шампанське одним духом.

Сергій розповідав.

“Я працював у редакції, але мене звільнили...”

Іван перервав його.

“Розкажи краще Ірині про Чечню...”

З того моменту Сергій почував себе як рибина в воді.

Почав з першої поїздки до Чечні 1995 року. Показував фотокартки, розповідав.

“Я був з ними, з солдатами, проти тих клятих росіян. Я не міг бути далеко від них. Я повинен був фотографувати...”

Сергій розповідав про війну, не про фотокартки. Про те, що повинен був стріляти, що повинен був удягнути форму та все інше.

А про роботу фотографа аж нічого. Чи взяв його репортаж якийсь журнал або газета?

Він їздив туди гратися у війну.

І продовжував розповідати з великим жалем. “Я б туди повернувся хоч зараз...”

Тітка винесла пляшку вина. Вона ніяк не могла відірвати металеву смужку від пробки.

Сергій сунув руку в кишеню. Витягнув ніж, і в одну мить вискочило лезо завдовжки десь сантиметрів десять.

Я здивувалась.

Він, навпаки, показав ніж усім присутнім, роз’яснивши, що “ніколи не знаєш, що на тебе чекає..!”

Ніби сказав, що ніж завжди буде в пригоді. Дивний персонаж.

Він висів на шиї у моєї двоюрідної сестри, котра незважаючи на те що мала диплом з математики торгувала овочами на базарі.

Вечір пройшов у розповідях про Чечню і політику.

Марина прислуговувала Сергію як царю. Яка дурна!

Розлучилася для того, щоб знов стати наймичкою, служницею чоловіка. Такого, як і всі чоловіки, що, вертаючись додому, падають на диван і вимагають найскоріше попоїсти. А жінка завжди догоджає, навіть після тяжкого робочого дня, після черг за продуктами, як було за комунізму.

Я дивувалась Марині. Вона ніби повернулась назад.

Її було не зрівняти з новими київськими матрьошками.

Вона продовжувала погоджуватись зі своєю роллю коханки-служниці. Нічому не заперечувала. Бідність її нічому не навчила.

Я промовчала, не сказала їй ані слова. Пішла зразу спати на кухню, де мені послали.

Тітка Меланія розкладала диван. Марина й Сергій жили в спальні, де колись тітка доглядала до останнього подиху свого чоловіка, що був хворий на рак.

Зараз усе змінилося. Тільки моє ліжко було таке ж, як і колись, у мої студентські роки.

Коли кожного вечора засинала, мріючи про те, як стану письменницею або літературним критиком...

Цього разу я закрила очі від утоми. Я мала змінити своє життя.

Я була матір’ю.

 

Задзвонив будильник. Була сьома ранку. З вікна долинав гуркіт машин, що їздили туди-сюди по дорозі.

Сніг йшов всю ніч. І місто вже рухалось, зустрічаючи новий день.

Марини не було — вона пішла на базар, працювати. Сергій не виходив з кімнати — мабуть, ще спав.

Тітка приготувала мені сніданок.

“Чого ти приїхала до Києва?” — запитала, наливаючи чай.

У її запитанні ховалася підозра. Вона дивилася прямо мені в очі.

Її сиве волосся, зібране дерев’яною шпилькою, огортало стомлене обличчя. Тітка не була старою.

Її зморшки на чолі розповідали про біль.

Вона взяла мої руки й доброзичливо усміхнулась. Чекала відповіді.

Але клубок в горлі був сильніший від моєї волі. Нарешті в мене вийшло.

“Я повинна взяти один документ...”

З очей ринули сльози. Їй, тітці Меланії, я не могла брехати.

Надто вже довго вона була мені за матір.

“Чому ти в Києві? Мені ти можеш сказати!”

Мені не повертався язик. Мабуть, тому, що в мене ще не було певного плану.

“Я хочу поїхати звідси. Геть з цього пекла. Геть...”

Тітка Меланія стурбовано подивилась на мене.

“Багато хто їде звідси. Я знаю, тобі важко. В тебе є донька... Але чи варте воно того, Ірино? Пам’ятай про свою гідність”.

Я почала сьорбати чай. Відчувала, що слова тітки не були простою порадою.

Гідність, кажете.

Але де вона, наша гідність? Чи була вона в Марини, що торгувала овочами? Або в того божевільного, що грався у війну в Чечні?

Або в нашій одвічній терплячості?

“Кажуть, півмільйона жінок вже за кордоном, — продовжувала тітка Меланія, — ти думаєш, всі вони працюють служницями? Ти бачила по телевізору? Їдуть танцювати на дискотеках. Або їх продають як повій. Забирають паспорт і — до побачення...”

Я знала історії про українських повій-невільниць. Тому спробувала пояснити тітці, що я мала на увазі, коли казала про намір поїхати звідси. Те, як я собі це уявляла.

“Працюватиму служницею, та й годі. І потім, я ж про все добряче розпитаю, перш ніж їхати в ту Італію...”

Але її нелегко було переконати. Тому я перервала розмову, щоб бува самій знову не почати сумніватись.

Моєю проблемою були гроші на візу і поїздку. Крапка.

І ніхто мене не переконає відступитися. Ніхто не повинен радити мені. Ніхто.

Я, Ірина Косенко, повинна йти вперед як танк. Я повинна перетворитися на матір-робітницю, що присутня в кожному нашому пам’ятнику.

Образ матері, що втратила надію, мені не підходив. Мені потрібні були тільки ці гроші!

Поснідавши, я швиденько одягнулась. Попрощалася з тіткою та Сергієм, який тільки-но піднявся.

Закрила двері й спустилася на ліфті.

Було холодно. Починалася нова дія похмурого спектаклю боротьби за виживання.

Але я йшла вперед. Не дивлячись на людські обличчя.

Дороги були вкриті льодом, а яскраве сонце плуталося у гіллі дерев.

Я не знала, куди йти, що робити.

Поїзд відправлявся увечері, й попереду був цілий день.

Я вирішила зайти в церкву, колись напівзруйновану комуністами.

Дивно, але внутрішня частина збереглася такою, як я пам’ятала з часів університету, й батюшка вів службу.

Я почала молитись. Молитись і чекати. Орган і скрипка підігравали хору.

Ті голоси та мелодія мене заспокоїли.

Вони нагадали моїй душі про радість життя. Про дар життя.

Так я провела дві години. І знову пішла блукати, задивляючись на вітрини універмагів та магазинів з італійським взуттям, де продавщиці упадали біля багатих клієнтів.

Багачі без совісті. Багачі, що використовують силу грошей.

Сила й гроші. Тому що в нас все продається. Навіть життя.

Щоб згаяти час, я купила газету. Там писали, що серед жертв епідемії грипу була жінка сорока років, вдова з п’ятьма дітьми.

Вона померла через нестачу імунітету в організмі, а її діти, мабуть, опиняться десь в інтернаті.

Я подумала про мою Оксану. І знов упевнилась, що мій намір правильний. Незважаючи на поради тітки Меланії, незважаючи на півмільйона жінок за кордоном.

Незважаючи на моє родове коріння.

 

Під вечір я попрямувала до вокзалу. Сіла в поїзд і розмістилась на своєму місці.

Я почувалася втомленою. Тому скрутилася калачиком й закрила очі.

До Трускавця поїзд прибуває о другій годині дня. Був час подумати.

Я випила кілька крапель валер’янки, щоб краще відпочити. Щоб забути болісні образи мого Києва.

Я не повинна була плакати.

Перш за все — організуватися. Так. Організуватися...

Ото ще комуністка!

З моїми проблемами, з моїм болем я не могла не звернутися до давніх правил соціалізму.

Організація! Це казав мені мій батько, коли я була маленька.

Це повторювали в школі. Організація й праця.

Серпи, молоти й пшениця. Пшениця й жінки. Жінки й...

Я заплуталась.

Поїзд вже відправився, і його колихання заспокоювало, супроводжуючи мене по лабіринтах моїх думок.

Минуле, теперішнє... Все об’єднувалось і все роз’єднувалось.

Світлі образи. Добрі знайомі. Організація! Так, організація...

Я заснула, щоб забутися.

 
 Далі читайте  паперову версію журналу