Ярослав РОЗУМНИЙ

ЧВЕРТЬСТОРIЧЧЯ МIЖНАРОДНИХ КОНФЕРЕНЦIЙ З УКРАЇНСЬКОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ В IЛЛIНОЙСЬКОМУ УНIВЕРСИТЕТI В УРБАНА-ШАМПЕЙНІ: 1982—2006¹

Вступ 

Із 19 по 24 червня 2006 року в Iллінойському університеті в Урбана-Шампейні відбулася 25-та міжнародна конференція, присвячена українським  питанням в Україні й діаспорі. Ці конференції влаштовуються за підтримки Української науково-дослідної програми (УНДП) при цьому університеті в рамках Літньої лабораторії Центру дослідів Росії, Східної Європи та Євразії. (Донедавна центр включав лише Росію та Східну Європу). 

У цьому матеріалі хочемо подати загальний огляд праці Української науково-дослідної програми Iллінойського університету, накреслити тло й джерела її постання та її інфраструктуру, зосереджуючись на основній активності Програми — проведенні щорічних міжнародних українознавчих конференцій.  Моє завдання — коротко зупинитись на проблематиці, яку на цих зустрічах обговорювано, та над тим, який слід ці щорічні конференції залишили на українознавчій дисципліні та на громадському житті. Бо, яким метром не міряти, але двадцять п’ять кількаденних, а то й цілотижневих щорічних відкритих дебатів про різні аспекти й проблеми, що відбувались в  українській діаспорі й на материку, — явище, що заслуговує на окрему увагу.

————
¹ Ця доповідь була  прочитана на Двадцять п’ятій міжнародній українознавчій конференції в Iллінойському університеті в Урбана-Шампейні (США), 19 червня 2006 р.
 

Джерела і тло

Якщо говорити про людей, які були рушійною силою цього проекту, то це, по-перше, вирвані зі своєї батьківщини внаслідок Другої світової війни біженці, бо саме вони були стимулом культурного, суспільного й політичного життя в діаспорі по другій війні, де вже були серйозні асиміляційні сліди серед українських поселенців. Ця хвиля принесла з собою з України професійних людей — академіків, культурних активістів, митців — людей суспільно активних під різними окупаціями України, студентів університетів, тисяч середньошкільної молоді, національно свідомих робітників і селян, членів українських армій та політичного опору на батьківщині. Людей, які знайшлися поза межами своєї землі, рятуючи себе фізично; осіб, які, якби не ця небезпека, своєї батьківщини не покидали б. Своїм соціальним складом, віком,  професіями, спільною мовою й побутом вони творили мікросуспільство, що не лише бажало зберегтись поза батьківщиною, але й міняти політичні симпатії й орієнтації американців і канадців щодо свого  вчорашнього союзника — СССР, який був потенційною небезпекою для вільного світу.

Українська група втікачів по війні була найчисленнішою в Європі та найбільше й найдовше  переслідуваною в СССР. Ці біженці засновують громадські, митецькі, літературні, освітні й наукові установи поза батьківщиною: університет і фахово-промислові вищі школи, організують академічне життя, театри, хори, спортивні організації; видають часописи різних політичних напрямів, груп та віровизнань, наукові монографії, літературно-митецькі журнали та беруться за працю над Енциклопедією українознавства. Протягом цих кількох років існування в таборових скупченнях (1945—1950) понад двісті тисяч українських утікачів у Німеччині, Австрії та Iталії, виявлено весь творчий, організаційний  і комерційний потенціал і цю динаміку перевезено за океани — до  США, Канади й Австралії.

 

Українознавча програма в Урбана-Шампейн 

Важливою формою культурного самовияву на “нових землях” та уможливлення свого подальшого культурного існування було оформлювання українознавчих кафедр, центрів та інститутів та закладання фундацій в університетах Америки, Канади, Австралії та інших країн поселення. I так було, в різні часи засновано українознавчі центри при університетах — Альбертському,  Оттавському, Торонтському (Канада), Гарвардському, Iллінойському, Колумбійському (США), Меккворському й Монаському (Австралія) та інших.

 

Українознавча програма в Iллінойському університеті до великої міри пов’язана з особою проф. Дмитра Штогрина. Як абсольвент бібліотечної школи Оттавського університету й докторант (а згодом доктор) славістики того університету Д. Штогрин прибув до Iллінойського університету в Урбана-Шампейні у 1960 р. на посаду бібліотекаря. Відмовившись від запрошень  Оттавського, Гарвардського та Єльського університетів, він обрав Iллінойський, який у часі “холодної війни” був призначений президентом Г. Труменом як один із кількох американських університетів для поглибленого вивчення СССР. I тут, разом із професорами Лоренсом Міллером і Ралфом Фішером, директором Центру дослідів Росії та  Східної Європи [тепер також Євразії], почав розбудовувати слов’янську секцію книгозбірні в цьому університеті. В 1964  р. він стає головою Відділу каталогізування в цій секції й залишається на тій посаді до 1985 р., а від цієї дати до відходу на пенсію (1995) залишається заступником голови відділу.

За час його адміністрування слов’янська й східноєвропейська секція зросла з 10 тисяч до приблизно 800 тисяч монографій та періодичних видань і стала третьою найбільшою колекцією на Американському континенті. А україніка збільшується до 70 тисяч томів і сьогодні є однією з трьох найбільших збірок поза межами України. Для розвитку й поширення української добірки Дмитро й Євстахія Штогрини оформили окремий (“Вічний фонд”) їхнього імені.

Присутність Дмитра Штогрина в цьому університеті позначилась також на зрості української програми при Відділі слов’янських мов і літератур. Навчання української мови на кампусі в Урбана-Шампейні почав проф. Курт Кляйн 1963 р. й продовжував до свого відходу на пенсію (1978). В 1972 проф. Штогрин уводить у програму департаменту та викладає сім додаткових предметів — мовних, літературних та семінари. А в 1993 р. започатковує курс української культури, який веде донині з допомогою асистента-докторанта Володимира Чумаченка. Крім курсу культури, д-р Штогрин читає курси літератури.

 

Українська  науково-дослідна  програма 

За ініціативи Д. Штогрина та підтримки д-ра Богдана Рубчака, професора славістики в  Iллінойському університеті в Чикаґо, й уже згаданого Ралфа Фішера 1984 р., було засновано Українську науково-дослідну програму (з наміром оформлення в майбутньому постійної кафедри українських студій на цьому кампусі). Першим головою цієї програми був обраний Дмитро Штогрин, а членами — професори Б. Рубчак, М. Голоняк, Р. Фішер (а пізніше до неї входив кожночасний голова Російського й Східноєвропейського центру), Маріанна Такc Чолдин (а згодом кожночасний голова університетської слов’янської й східноєвропейської бібліотеки) та Морріс Фрідберґ (а після нього кожночасний голова Відділу слов’янських мов і літератур).  Три роки пізніше запрошено також Володимира Мінковича, професора Iллінойського університету в Чикаґо.

З метою планування щорічних конференцій, що стали головною функцією Програми, керівництво покликало Наукову раду, до якої запрошено професорів: Любомира Винара (Кентський університет), Iвана Головінського та Iвана Фізера (Ратґерський університет, Нью-Брансвік), Асю Гумецьку  (Мічиґанський), Тараса Гунчака (Ратґерський, Нью-Арк), Василя Маркуся (Лойольський, Чикаґо), Дейвіда Марплеса (Альбертський, Едмонтон), Ларису Онишкевич (Пристонський дослідний форум), Ярослава Розумного (Манітобський, Вінніпеґ), Леоніда Рудницького (Ласаль, Філадельфія), Володимира Стойка (Мангаттен-коледж, Нью-Йорк) та Юрія Шевельова  (Колумбійський університет, Нью-Йорк).

 

Iллінойська фундація 

Фундацію розбудови українських студій в Iллінойському університеті  в Урбана-Шампейні і Чикаґо засновано в м. Чикаґо, 27 серпня 1985 р. Її засновниками були професори (українського роду) в Iллінойському університеті та професіоналісти й культурні діячі м. Чикаґо. Головним стимулом до виникнення цього фінансового джерела українознавчої програми в штаті Iлліной була діяльність Української науково-дослідної програми. До заснування фундації програму частково підтримував Iллінойський університет та українські фінансові й наукові інституції, зокрема Перший Український федеральний ощадний банк “Певність” у Чикаґо, Фундація “Спадщина”, Українська федеральна кредитова каса “Самопоміч” у Чикаґо, Фундація Українського вільного університету в Нью-Йорку та деякі інші організації та приватні особи. Але для влаштовування щорічних конференцій, фінансування програми українознавства в Iллінойському університеті в Чикаґо та розбудови університетської Української бібліотеки в Урбана-Шампейні потрібна була солідніша фінансова база. Фундацію донині очолює великий прихильник та меценат Iллінойського українознавчого проекту Раїса Братків з Чикаґо. Разом зі своїм чоловіком Володимиром вони також фінансують важливіші публікації Програми, пов’язані з працею конференцій. 

  Дуже важливою для успішного ведення щорічних конференцій на кампусі в Урбана-Шампейні є Літня дослідна лабораторія при Центрі дослідів Росії, Східної Європи та Євразії. Аплікантам, що зголошують дослідний проект в університеті, вищеназваний Центр надає ґрант на безкоштовне перебування в університетських гуртожитках та право на користування університетською бібліотекою. Таких вигод не спроможна дати будь-яка вища школа Америки або Канади.

 

Урбанське  коло 

Навколо цього проекту об’єднався гурт колишніх колеґ зі студій та праці в студентських і молодіжних організаціях у повоєнній Західній Європі, а згодом в Америці й Канаді. Багато з них стало викладачами українознавчих, споріднених та інших дисциплін у американських і канадських університетах та коледжах. Цей гурт утворив неформальне коло, своєрідний Kameradschaft людей не лише професійних зацікавлень, а й громадського тяжіння. I саме це громадське тяжіння стало об’єднавчим чинником тієї групи. Це історики, літератори, мовознавці, соціологи, психологи, політики, теоретики й практики, що бачать науку не лише абстрактним кабінетним зайняттям, відірваним від пульсу щоденного життя, від потреб довкілля, в якому живеш, але є його турботною частиною. Це люди різних політичних орієнтацій, яких об’єднує їх україноцентричне, чи, як дехто каже, етноцентричне бачення й повне поваги ставлення до своєї дисципліни й народу, якому ця дисципліна служить. Але це наставлення ніколи не було колом інтересів ширшого довкілля, можливо, тому, що це покоління вийшло з воєнного вогню й розуміло право кожної людини на самореалізування й розуміло біль втрати. 

Хочу ще додати, що приваблювала сюди переважно нештивна, безпретензійна й свобідна академічна атмосфера, яку створювала не тільки присутність багатьох цікавих доповідачів та гостей, але й університетський характер цього міста. Все це  об’єднувало й прив’язувало до цих щорічних “зустрічей”, які ставали інтелектуальною й навіть емоційною потребою.

Iллінойські конференції

Для ширшої українознавчої дослідницько-видавничої праці в Iллінойському університеті не було ні достатнього персоналу, ні фондів. Тому діяльність іллінойської Програми обмежилась до щорічних конференцій. Аудиторна програма проводиться тут у рамках департаменту славістики, а конференції при Центрі дослідів Росії, Східної Європи та Євразії та при частинній фінансовій допомозі чиказької Фундації розбудови українських студій.

Були спроби в Урбана-Шампейні організувати конференції спільно з іншими подібними українознавчими інституціями Америки й Канади, але, мабуть, з причин суто конкурентних або фінансових такого задуму не вдалося реалізувати.

Мовами іллінойських конференцій є мова українська й англійська, але читались тут доповіді мовами польською, російською й німецькою. Між роками 1982—1989 переважала мова англійська, а після 1989 року, з огляду на численну участь доповідачів з України, завдяки горбачовській “перебудові”, переважила мова українська й переважає вона донині.

Перша конференція на тему “Українська література в двадцятому сторіччі” відбулася 24-28 червня 1982 р. До програмової комісії конференції входило троє професорів із трьох університетів: Юрій Луцький із Торонтського, Богдан Рубчак із Iллінойського в Чикаґо й Дмитро Штогрин, ініціатор конференції, з Iллінойського в Урбана-Шампейні.

 

Тематика конференцій

За цих 25 років на конференціях в Урбана-Шампейні взяло участь понад 3,000 осіб; було виголошено понад 1,255 доповідей —  мовою українською — 918, англійською й іншими мовами — 341; 1152 доповідачі були українського роду й приблизно 114 — неукраїнського походження.

Найбільше, близько 240 доповідей, було прочитано з історичної проблематики: про доісторичний період прочитано дві доповіді; ХІ—ХІV ст. — 18 доповідей; XV—XVI ст. — 4 доповіді; XVII—XVIII — 10 доповідей; XIX—XX ст. — 75 доповідей. Між останніми переважали доповіді, що відносилися до Другої світової війни: 39 доповідей — до періоду УРСР; 35 — до незалежної України; 27 — до теми діаспори;  а 24 —  стосувались історичної бібліографії.

  На другому місці щодо частотності була літературна проблематика. Всіх доповідей було понад 220. На тему літератури українського середньовіччя (ХІ—XIV сторіччя) прочитано за цей час усього три доповіді; про літературу XV—XVI ст. також 3 доповіді; XVII—XVIII ст. — 5 доповідей; XIX—XX ст. — 104 доповіді; з них про радянську літературу — 52 доповіді, а про еміґраційну — 35; літературній бібліографії й порівняльній літературі присвячено 15 доповідей.

Як показує повищий підрахунок тем доповідей з історії й літератури,  доводиться ствердити, що від середньовіччя до бароко і в історії, і в  літературі не виявлено великого зацікавлення. Увагу дослідників найбільше привертало ХХ сторіччя. Київську Русь наче вимела з нашої свідомости агресивна імперіальна політика, особливо російська, яка вже давніше забрала нам право на повне досліджування цього періоду, разом зі знавцями періоду, як, наприклад, Миколу Гудзія, якого переведено з Київської до Московської академії наук. I цих речей, із незрозумілих причин, багато наших академіків ще собі вповні не усвідомило.

До 1989 р., себто до першої численнішої участі доповідачів із України, програми конференцій часом частинно, а часом всеціло були присвячені поодиноким актуальним темам — українській літературі ХХ століття (1982), історії (1983), Україні в Другій світовій війні (1985), Україні 1920-х і 30-х років (1987), тисячоліттю християнства в Україні-Русі (1988), “перебудові” й “гласності” в СРСР (1989).

У 1986 р. була перша зустріч на цій конференції з дисидентською Україною — Леонідом Плющем, Надією Світличною, Ніною Караванською, Раїсою Мороз та іншими. В нашій уяві тоді склалось враження, що вся Україна є дисидентською, що вона, на випадок проголошення незалежності, промовить однією думкою й мовою.

Після розпаду СССР участь доповідачів з України майже подвоїлась, і тематика конференційних доповідей спрямувалась на нові процеси в Україні й у  діаспорі. Діаспора, ще не вповні розуміючи нову пост-радянську Україну, стала перед проблемою власного спаду й асиміляції. I в 1990 р. відбулась перша конференція на тему стосунків української діаспори з Україною. В роках 1995 й 2004 були повторені конференції цих стосунків. Повніша й зрозуміліша картина  була змальована, коли в конференціях почали брати участь такі культурні діячі з України, як Iван Дзюба, Григорій Кочур, Микола  Жулинський, Святослав Караванський, Iван Драч, В’ячеслав Брюховецький, Володимир Сергійчук, Дмитро Павличко та молодші від них. Обидві сторони — “українська” й “діаспорна” Україна — почали приглядатись до  одної, одна одну ближче пізнавати й шукати в собі “справжню”. Урбана стала інтелектуальним форумом і мостом між цими ніби “двома” світами. Контакти посилювались, і щораз більше з України почало прибувати на ці конференції, а з діаспори в Україну. В 2001 р. учасників конференції було 51 — з діаспори 32 особи, а з України 19; у 2003 було порівну — 30 і 30, а в останньому, 2006 — 30 учасників з України, 22 зі США, Канади й Південної Америки та  вісім  з інших країн — разом 60. Значить, північноамериканський континґент конференції в 2006-му був менший від материкового. I є всі ознаки, що діаспорний меншатиме.

На цих конференціях обговорювались питання цензури українського слова —  мовленого й друкованого в часі царсько-російської окупації України й радянського періоду; цензури під польською й німецькою окупаціями, угорською та румунською та навіть за часів незалежності, в якій продовжували володіти  радянські чиновники.

Багато сесій на цих конференціях, включно з останньою в 2006-му, було присвячено голодовому геноцидові в Радянській Україні 1932—33 років та відзначенню Чорнобильської  трагедії.

В Урбана-Шампейні уперше дискутовано питання висхідної асиміляції та занепаду зацікавлення організованим громадським і культурним життям серед української діаспори другого й третього поколінь США й Канади. На цих конференціях кількаразово порушувано проблему “четвертої хвилі” —  неочікуваного ісходу українців із власної батьківщини після проголошення незлежності, як феномену обезкровлення нації.

У зв’язку з цим та загальними асиміляційними процесами було оформлено в Урбана-Шампейні (1998) Iніціативний комітет для заснування Iнституту досліджень української діаспори. До цього комітету ввійшли соціологи Всеволод Iсаїв та Олег Воловина, Юліан Куляс, Ярослав Розумний (координатор), Дмитро Штогрин та ін. I з рамена цього комітету В. Iсаїв провів і опублікував опитування найновішої хвилі еміґрантів з України, які поселились переважно в східній Канаді, а фінансував цей проект Юліан Куляс.

Ця ініціатива Урбани дала поштовх до скликання в інших осередках Америки й Канади подібних конференцій і симпозіумів, присвячених діаспорі, але деякі діаспорні (харитативні) установи продовжують еміґраційну акцію.

В Урбані також почато турбуватись долею українських архівів у Північній Америці, а останньо також в Україні, де торгують архівними матеріалами й музейними експонатами. В 2002 р. присвячено цьому питанню окрему дводенну конференцію. Тут був зорганізований ad hoc комітет, із рамена якого було виготовлено й розіслано питальник архівам, бібліотекам і музеям Америки й Канади. Результат тільки частинно був задовільний, бо бракувало рук до цієї праці та брак повного усвідомлення загрозливого стану. Досвід показав, що нам важко зрозуміти важливість елементарної істини щодо збереження свого минулого. Наша (щораз менше організована) спільнота, замість прислухатися та самим братися за діло, чекає й ініціативи, і виконання від своєї інтеліґенції. Та не краще, здається, мається ця справа і в Україні.

На урбанських конференціях обговорювали стан і статус української мови в Україні. Дискутували над проблемами історичних, політичних, економічних та культурних стосунків України зі своїми сусідами та наслідків тих стосунків. Говорилося про українські клопоти з деякими національними меншинами в Україні, що часто поводяться як п’ятиколонники.

 

Висновки

Підсумовуючи сказане, хочу звернути увагу на три аспекти іллінойського проекту: на специфічність урбанських конференцій, їх академічне й суспільне значення та перспективність  подальшого існування цього центру.

Особливістю іллінойських конференцій є те, що вони, завдяки ініціативі, організаційному хистові та посвяті проф. Дмитра Штогрина, директора Української науково-дослідної програми при Iллінойському університеті, проіснували чверть сторіччя. Такого не сталося при жодному українознавчому інституті, кафедрі, центрі чи фундації — ні в діаспорі, ні в Україні. Цей проект, до великої міри, завдячує своє тривання великому зрозумінню людей, згуртованих у Фундації розбудови українських студій в Iллінойському університеті в Урбана-Шампейні і в Чикаґо, ентузіазмові голови Фундації, пані Раїси Братків та допомозі фінансових інституцій, особливо фондові “Відродження” під керівництвом д-ра Юліана Куляса та інших уже названих установ.

Другою важливою рисою цих конференцій є їх проблематика. Вони  зосереджувалися на давніх і актуальних питаннях українського політичного, культурного й економічного життя в Україні й у діаспорі; досліджували й заповнювали творені протягом століть вакууми, викривлювання та самовільні присвоювання надбань українських талантів і української культури. А від 1989 р. ці конференції стали спільним форумом і мостом між материковою інтелектуальною Україною й “Україною” в розсіянні.

А щодо наукового й суспільного впливу, то, як і подібні конференції, його виміри важко устійнити, але якийсь вплив був. Програмова комісія конференцій прагнула якнайуважніше слідкувати за процесами й подіями, що стосувались українських питань у діаспорі, навколо неї та в Україні — дорадянській, підрадянській і незалежній. Ці питання були включені до програми  конференцій, а в кількох випадках вони були першими, що порушували й реаґували на різні пекучі питання.

Щодо публікацій виступів окремими збірниками (Proceedіngs), то їх могло бути більше. Але тут, мабуть, було питання коштів таких видань, або ми керувались практикою американських і канадських наукових асоціацій (Learned Socіetіes), які звичайно не публікують таких конференційних збірників. Їх  публікують, із ініціативи доповідача, в професійних журналах. Нам відомо, що деякі виступи доповідачів з України були опубліковані в Україні, натомість, доповіді діаспорних авторів,  майже всі, з’являлися в діаспорній періодиці або в Україні.

Англомовний збірник доповідей, читаних на цих конференціях, присвячений темі України в Другій світовій війні (Ukraіne. The Challenges of World War II, Unіversіty Press of Amerіca), вийшов у 2003 р., за редакцією Тараса Гунчака й Дмитра Штогрина. Вже готовий до друку, скоро з’явиться у видавництві Києво-Могилянської академії англомовний збірник доповідей конференції на літературні теми (Twentіeth Century Ukraіnіan Lіterature), як Festschrіft на пошану Дмитра Штогрина за редакцією Ярослава Розумного. Готується до друку двомовний реєстр тем усіх доповідей в Урбана-Шампейні за останні 25 років, під редакцією Ярослава Розумного, Володимира Сергійчука та Дмитра Штогрина. Ці видання фінансовано меценатами Володимиром і Раїсою Братків.

I останнє питання — які перспективи цієї українознавчої програми й конференцій? Очевидно, вони є в інтересі Iллінойського університету, українознавчої дисципліни та української спільноти центральних і західних штатів Америки. Не менше є він і в інтересі самої України. В ньому зацікавлений Iллінойський університет, бо існування українознавчої програми й щорічних міжнародних конференцій допомагає Центрові дослідів Росії, Східної Європи й Євразії одержувати державні ґранти й розвивати свою діяльність. А українознавчій дисципліні й громаді він корисний тим, що може сповільнити приспішену асиміляцію старої й нової імміґрації. На нарадах представників провідних українських наукових інституцій діаспори (КIУС, УНIГУ, НТШ, УВАН, УВУ й ін.), що відбулися в Нью-Йорку 6 травня 2006, висловлено занепокоєння майбутнім  українознавчих програм у канадських і американських університетах. Головною причиною цього дехто вважає брак затруднень для випускників цих програм. А брак затруднень для діаспорних випускників українознавства до значної міри в тому, що самі ці установи їх не ангажують, а дають пріоритет прибулим із України україністам і студентам. Політичні події, що недавно мали місце в Україні (реґіоналізм, національна несвідомість і розвал “помаранчевого” табору), є додатковим підтвердженням, що такі інституції в діаспорі ще дуже потрібні для України. Місія діаспори ще не закінчилась, і діаспора мусить вдержатись на рівні свого покликання. 

Українознавчий центр чи кафедра українознавства в Iллінойському університеті в Урбана-Шампейні, на мою думку, повинна й може існувати й має для цього відповідну базу. Нею є Центр дослідів Росії, Східної Європи й Євразії, Урбана-Шампейн має свою довголітню українознавчу традицію та прихильну громадську й меценатську основу. Конференції повинні продовжуватись за всяку ціну, вони не мусять бути численними, з великими програмами ані кількаденними.

На закінчення цього підсумкового перегляду 25-ліття конференцій в Урбана-Шампейні хочу, від імені причетних до цього проекту скласти вислови признання Дмитрові Штогринові за успішне й виняткове чвертьсторіччя; довголітній голові Фундації розбудови українських студій в Iллінойському університеті Раїсі Братків та членам дирекції Фундації за моральну й матеріальну підтримку. Особлива подяка належить дружині д-ра Штогрина, шановній Євстахії Штогрин, за її невідступну підтримку свого чоловіка.