Хто йде сюди, покинь усі надії!
Якщо ви вже відчинили двері (відкрили титульну сторінку), шановний читачу, то прошу, заходьте і не лякайтеся, бо ви потрапили до замку Синьої Бороди. Не звертайте уваги на павутиння по кутках, на кажанів, що так і намагаються сісти на вашу високочоло-інтелектуальну голову. Ви в його володіннях, і назад дороги нема. Марно шукаєте вимикача, його тут і не передбачено, пробирайтеся навпомацки...
...Вітаю: ви потрапили до великої вітальні, від якої йде довгий і заплутаний коридор. Йдіть обережно, бо інакше ризикуєте впасти й, скрутивши собі в’язи, ніколи не піднятися, перечепившись через щось непевне. Перед вами— троє великих дубових дверей і одні маленькі осикові. До якої ви увійдете, щоб переночувати, вирішувати вам. Ось чотири ключі. Трьома срібними можете відчинити будь-яку з трьох дубових. Золотий — від осикової, але вам туди не можна, бо інакше пошкодуєт.. Залишаю замок на вас, бо маю їхати. Повернусь за чотири дні. (Відвернувшись, до кажана, пошепки): А ти придивись за ним у час моєї відсутності...
КІМНАТА ПЕРША
Чи любите ви казки? Можете не відповідати, бо одну таки доведеться вислухати... Взагалі ж не одну, а дві: одну народну, а другу — її літературну обробку Шарля Перро (1628—1703).
Чому ж саме Синя Борода як уособлення страхітливого монстра? Є підозра, що французи, у яких слово “bleu” в певних випадках надає іменникам відтінок найбільшої інтенсивності чогось і поєднання “la peur bleue” означає найбільший страх, жах, etc, а в steak en bleu” слово синій означає “з кров’ю” (хоча натомість у виразі “la fille fleur bleue” буквально — “дівчинка — синя квітка”; “блакитний” насправді означає інфантильну особу.) А якщо захочеться полаятись у Франції, скажіть “Barbe!” (з певною інтонацією і виразом обличчя), що в українській мові має приблизно такий еквівалент: “біс!”.
——
© Олена Кучерява, 2005.
Таким чином, ми бачимо, що в назві “Синя Борода” поєднані суто французькі реалії, що зумовлює регіонально-зональне поширення (територія франкомовних) цього образу.
В усіх нижче аналізованих творах автори прямо вказуватимуть (маркуватимуть) у назві присутність нашого шанованого героя, хоч у різних текстах він відіграватиме, зрозуміло, різні ролі і матиме різні характери — від злодія і маніяка, що краде дівчат і уособлює злий фатум, до доброї та невинної жертви обставин.
Народна казка усіляко підкреслює демонічність свого головного героя: “Цей чоловік був багатий як море, але ніколи не подавав милостині бідним. До церкви він і ногою не ступав”. Він був шести футів на зріст і мав синю бороду до пояса. До того ж були в нього проблеми з королем, до якого дійшли чутки про невідому долю його семи дружин. Одного ранку Синя Борода їхав конем через поле, і, побачивши молоду й гарну дівчину, яка йшла одна, мовчки схопив її. В замку дівчина потоваришувала з прекрасною пастушкою, яку поставили їй прислуговувати і чия сойка вчасно сповістила братів дівчини, врятувавши її від ножів Синьої Бороди. причому молодший брат згодом одружився з цією прекрасною пастушкою, отримавши у спадок замок Синьої Бороди.
Цілком природним є те, що ключик від забороненої кімнати промовляє людським голосом (у казці Перро ми цього не побачимо, зате Анатоль Франс не відкидав цієї можливості: “Тут постає питання, яке неможливо розв’язати не виходячи за вузькі межі історії і не заглиблюючись у неосяжні сфери філософії...1 Всі біографи Синьої Бороди твердили, що ключик був чародійним. Таке свідчення вагоме. Проте цей ключ аж ніяк не єдина річ, створена людськими руками й наділена чудесними властивостями. Старовинні перекази, наприклад, повні згадок про чарівні мечі... Віктор Ґюго в одному зі своїх віршів каже про “яарівні сходи, що під ногами танцюють, скачуть без упину”... Ми не будемо сперечатися з такими живучими і тривалими віруваннями і остережемося вирішувати, чарівний був ключ від малого кабінету чи ні, полишаючи розважливому читачеві самому дошукатись, яка наша думка з цього приводу, бо наша стриманість не є виявом вагання й саме тому гідна похвали”): “Тріть, жінки. Тріть, скільки завгодно. Пляма на мені ніколи не зітреться. А через сім днів повернеться Синя Борода”.
——
1 Тут і далі оповідання А. Франса “Сім дружин Синьої Бороди” цитується в перекладі Тамари Воронович за вид.: Франс А. Твори в п’яти томах. Т. 3. К.: Дніпро, 1977. — С. 431—449.
Цікаво також, що на відміну від літературної обробки Перро в народному варіанті дружина Синьої Бороди не молиться перед смертю, та й сам він не закликає до цього. А у Перро він дає дружині на молитву рівно п’ять хвилин, “і жодної секунди більше”. Якщо в народній казці братів виглядає пастушка, то в літературній обробці — сестра дружини Синьої Бороди Анна.
Різною є кількість уже мертвих дружин Синьої Бороди. В народній казці їх сім, а теперішня має стати восьмою. Шарль Перро зазначає, що в потаємній кімнаті було “декілька жінок” (у Франса їх усіх було семеро, у Метерлінка — п’ять).
Отже, бачимо в казці образ такої собі потвори, який тягає в свій замок дівчат і, як Кирпатий Мефістофель, ставить над ними моральні експерименти, а саме випробовує межі жіночої цікавості.
Маршал Франції Жіль де Ре —прототип Синьої Бороди і людожера з літературних казок Шарля Перро (в ті часи французькі письменники не тільки збирали народні казки, а й використовували казковий матеріал в інтересах власної творчості). Герой Перро — звичайний дворянин, який мав одне нещастя: синю бороду, яка надавала йому грізного й страхітливого вигляду.
Казка — твір, який читав майже кожен. Тому було б наївністю вбачати в наступних творах якісь типологічні збіги з народною казкою про Синю Бороду.
{mospagebreak}КІМНАТА ДРУГА
Анатоль Франс (1844—1924) — письменник, творчість якого розвивалася в реалістичному напрямку навіть у ті роки, коли вплив натуралізму і декадансу у французькій літературі був досить сильний. Батько його був видавцем і книготорговцем, і його книжкова крамниця на набережній Сени була своєрідним клубом паризької інтелігенції. В юні роки Франс допомагав батькові, складаючи каталоги, анотації, бібліографічні довідки. Саме серед книжок, літературних, історичних, філософських бесід і суперечок минули його підліткові роки. Протягом життя Франс займався питаннями історії мистецтв, релігій, філософських вчень. Однією з характерних рис письменника була широка ерудиція, що дозволяла йому вільно почуватися в найрізноманітніших історичних епохах, чітко уявляти собі і психологію людей, і побутові риси далекого минулого.
Франс почав друкуватися як автор літературно-критичних статей, передмов, нарисів, рецензій, продовжуючи працювати в цій області й тоді, коли став відомим письменником. У критичних роботах Франса багато уваги приділено французькому фольклору — старовинним легендам, казкам, пісням. Характеризуючи творчість письменників різних літературних епох — Рабле, Расіна, Мольєра, Лесажа, Вольтера, Бальзака, Мопассана та інших, Франс виділяв реалістичні й народні елементи як основу їхньої художньої майстерності, що тепер спробуємо зробити й ми. “Сім дружин Синьої Бороди (за вірогідними документами1)” — своєрідна спроба реабілітації головного героя: “Надто вже прагнули, — пише Франс, — змусити мене повірити в жорстокість цього дворянина, щоб я не взяв її під сумнів”. Хоча й зазначає, що цю спробу реабілітації зустрінуть мовчки, вона піде в непам’ять. Але що може вдіяти холодна гола правда проти осяйних чарів вигадки?” (Не знав він, мабуть, романтичної вигадки польського дворянина Пасеки, яку в подальшому використав Байрон.) Франс робить своєрідний історичний огляд інформації про Синю Бороду. “Серед них (суджень. — О. К.) найхисткіше, мабуть, те, що визнає цього дворянина за уособлення сонця. На доведення такої сумнівної думки років сорок тому були звернені зусилля однієї школи порівняльної міфології. Та школа твердила, що сім дружин Синьої Бороди — то вранішні зорі, а двоє його шуряків — то ранковий і вечірній присмерки, тотожні з Діоскурами, що звільнили Єлену, викрадену Тезеєм. Тим, кого спокусить таке тлумачення, варто нагадати про вченого бібліотекаря з міста Ажена, Жана-Батіста Переса, який 1848 року хитромудро доводив, що Наполеон ніколи не існував і що вся історія так званого великого полководця — не що інше, як міф про сонце. Та, всупереч такій вигадливій грі фантазії, немає ніяких підстав сумніватися в тому, що Синя Борода й Наполеон справді існували”. Сумнівається Франс “коли не щодо сумлінності” Шарля Перро, який близько 1660 року склав перший життєпис “цього дворянина”, то принаймні щодо достовірності свідчень, якими він користувався (як і Байрон, між іншим...). “Можливо, він був упереджений проти свого героя”. Тут Франс наводить декілька подібних прикладів того, як письменницька вигадка перекреслює всі чесноти реальної людини, закарбовуючи в віках її як потвору, що не відповідало дійсності. “Коди образ Тіта здається прикрашеним, то, змальовуючи Тіберія, Таціт, навпаки, ужив фарб надто чорних. Макбет, якого легенди й Шекспір звинуватили в найтяжчих злочинах, насправді був мудрий і справедливий король”, і далі наводить реальні факти, які це доводять. Отже, подібні наклепи утвердили Франса в думці, що Синя Борода став жертвою такої ж фатальної випадковості. “Всі обставини життя цієї людини, що дійшли до мене в різних переказах, аж ніяк не задовольняли моєї допитливості й потягу до логічної ясності, який мучить мене повсякчас”. Далі Франс, як згодом Умберто Еко, відзначає, що якось він знайшов у одного каменяра в Сен-Жан-де-Буа документи, які стосувалися Синьої Бороди, зокрема книгу його щоденних записів про сімейні події і анонімну скаргу на його вбивць, за якою з невідомих авторові причин так і не порушили справи. Ці документи остаточно підтвердили його припущення, що Синя Борода був людиною доброю і нещасливою і що “пам’ять про нього затьмарилася під тягарем наклепів”. Франс визнав свій обов’язок написати правдиву історію його життя, не маючи ніяких ілюзій щодо успіху цієї справи.
“В одному кінці галереї була кімната, яку звичайно називали “малий кабінет”. Шарль Перро згадує її тільки під цією назвою. Однак не завадить знати, що її називали також “кабінетом нещасливих принцес” (тут автор полегшує нам справу і прямо вказує на той первісний текст, — крім “справжніх” документів, — від якого він відштовхується). Але не через те, що там чинилося щось недобре, цей кабінет має таку назву. Просто “невідомий флорентійський художник зобразив на її стінах трагічні історії Діркй, дочки Сонця, прив’язаної синами Антіопи до рогів бика; Ніоби, що ридає на горі Сіпіл над своїми дітьми, Прокріди, що підставляє груди під дротик Кефала. Ці постаті були наче живі, а порфірові плити підлоги, здавалось, забарвила кров цих нещасних жінок”. Таким чином автор розвінчує міф про ту саму заборонену кімнату, хоча всі дружини Синьої Бороди і справді закінчили своє життя там, але не з його вини. Треба сказати, що дворянинові Бернару де Монрагэ (тобто Синій Бороді; а чому йому дали таке прізвисько — трохи далі) просто не щастило з дружинами. Першою була дівчина Колетта Пасаж, яка мандрувала “по містах і селах королівства з ученим ведмедем, що танцював на майданах. Автор вважає, що Бернара згубила сором’язливість: “Жінки невідпорно вабили його до себе і водночас навіювали йому нездоланний страх. Наскільки він любив їх, настільки ж і боявся... Побачивши вперше якусь жінку, він волів умерти, ніж звернутися до неї, і хоч би в якому захваті був, поруч неї він зберігав похмуре мовчання, і його почуття виказували тільки очі, якими він грізно поводив. Через свою боязкість він раз у раз потрапляв у біду, а головне — вона перешкоджала йому зав’язати пристойні стосунки з жінками порядними й скромними, і, навпаки, проти зазіхань найсміливіших і найзухваліших жінок він був беззахисний”. Справді, Колетта від нього втекла, п’яничка Жанна втопилася у ставку, Жігонна померла від жовтяниці, зрадливу Бланш убив один з її коханців, Анжель назавжди зникла в лісі з підступним ченчиком, Аліса ухилилася від подружніх обов’язків, і він розірвав з нею шлюб.
Фатальним для Синьої Бороди став шлюб із Жанною де Леспуас. Одружившись заради грошей, вона продовжувала зустрічатися в “кабінеті” зі своїм коханцем шевальє де ла Мерлюсом.
У час відсутності чоловіка Жанна з де Мерлюсом вирішили вбити його, що й зробили. А оскільки у Синьої Бороди не було спадкоємців, все його майно дісталося вдові, яка й вийшла заміж за Мерлюса, який, відколи забагатів, “став дуже статечною людиною”. За частину грошей вона купила братам капітанські чини, а сестру видала заміж, — так само як і у Шарля Перро. В народному ж варіанті всі багатства Синьої Бороди відійшли пастушці, яка одружилася з молодшим братом вдови (вона в казці безіменна).
Що ж до того, чому Бернара де Монрагу прозвали Синьою Бородою, авто зазначає, що “справді, борода в нього була синя, чи, краще сказати, чорна з синім полиском, і саме через густу чорноту вона здавалась синьою. Не треба уявляти собі пана де Монрагу у вигляді триголового чудовиська Тифона, що його можна бачити в Афінах, як він усміхається в свою потрійну бороду індигового кольору. Ми будемо куди ближчі до істини, коли порівняємо власника замку Гійєт з тими авторами або священиками, у яких свіжопоголені обличчя мають синюватий відтінок”.
Отже, в оповіданні Анатоля Франса ми бачимо таку собі іронічну переробку казки саме Шарля Перро в дусі пізніших прийомів У. Еко. Власне, тут не доводиться говорити про визначальний вплив фольклору: французька казка була радше допоміжним літературним матеріалом для інтелектуально-іронічного сина власника книжкової крамниці.
Цікаво, що оповідання Анатоля Франса “Синя Борода” надихнуло Валерія Татаринцева, який, не відступаючи від першотвору, виклав у віршах те, що було написано прозою (текст — в Інтернеті).
{mospagebreak}КІМНАТА ТРЕТЯ
Моріс Метерлінк народився 1862 року в Бельгії, в місті Генті. Навчався в єзуїтському коледжі, потім — у католицькому університеті, де вивчав право. У 1889 році вийшла його поетична збірка “Теплиці”. Того ж року була опублікована перша п’єса Метерлінка —“Принцеса Мален”. Згодом з’явилися “Неминуча”, “Сліпі”, “Сім принцес”, “Пелеас і Мелісанда”, “Аладіна і Паломід”, “Усередині”, “Смерть Тентажіля”, “Аглавена і Селізета”. 1899 року з’явилася його п’єса “Аріана і Синя Борода, або Марне визволення”1.
——
1 Ранній український переклад: Метерлінк М. Синьобородий і Аріана, або Даремний визвіл. Драма. — Львів, 1913. Перекладач не вказаний, але відомо, що це була Наталя Кобринська.
Синя Борода, герой, ім’я якого винесено у назву твору, як такий майже не фігурує: за всю п’єсу у нього — лише вісім реплік у кінці першої дії. Як персонаж він потрібний Метерлінку як уособлення Охоронця Таємниці, що її розкриває людина, жінка, сильна і смілива духом. Його присутність у п’єсі відчувається, хоча сам він фігурує тільки на початку п’єси (кінець першої дії) та у фіналі, де селяни приносять його, зв’язаного. Але його дух витає протягом усієї п’єси, тяжіє над долями персонажів, його відчувають, але не бачать. Це чимось споріднює п’єсу з натуралізмом, де над героями тяжіє фатум генетичної спадковості.
Для ранніх п’єс Метерлінка характерне зображення всепереможного фатуму, який є невідворотним у долі героїв. У “Аріані” цей фатум уособлює Синя Борода, але тут він не всесильний, його перемагає красуня (саме красуня) Аріана (в подальшому вона казатиме своїм подругам по нещастю: “Події ось-ось розпочнуться — треба в їх очікуванні бути гарними”). Вона говорить своїй годувальниці: “Я гарна, він кохає мене, і я дізнаюсь про його таємницю. Перш за все треба не послухатися його — це перше, що треба зробити, якщо вже наказ дано під суворою загрозою та без жодних пояснень. Інші його дружини зробили помилку, і якщо вони й справді померли, то тільки через те, що не виявили рішучості не послухатися (згадаймо рекламу Knorr: “Правила існують, щоб їх порушувати”, або Вишневського: “Гарний закон і порушити приємно”)... “Я хочу відшукати заборонені двері... Те, що дозволене, нічого нам не відкриє”. Треба ловити момент: “Випадки, коли можна порушити заборону, нечасті й миттєві”. Отже, якщо ви — молоді й вродливі, порушуйте заборони, це відкриває шлях до знання. Але не слід вважати, що Метерлінк пропагує анархію. Далі Аріана говорить, звертаючись до Синьої Бороди: “Я підкорилась миттєво, але тільки іншим законам”. Синя Борода, на нашу думку, уособлює, крім абстрактної категорії фатуму, й тип чоловіків, які вважають, що призначення жінки — куховарня, дитина еts, а такі поняття, як розум еts, їй не притаманні. Він говорить Аріані: “Не прагніть знати, і я вас прощу...” Але й вона не в тім’я бита: “Я зможу простити, коли дізнаюсь усе”. Аріана свідомо порушує заборону, тут не було якогось суто жіночого капризу, цікавості, примхи (як у народній казці і в переробці Перро), і саме цей свідомий підхід обеззброює Синю Бороду, що Аріана також усвідомлює: “Він поранений, — каже вона годувальниці”. І потрапляє до підземелля, де сидять у темряві її попередниці. І тут... цікаво, як до сцени зустрічі Аріани з жінками не добрався сучасний критик: “...І ось я зі сльозами цілую ваші прекрасні губи! Вуста ваші свіжі, а ось ваші оголені руки — вони теплі й пружні; ваші округлі груди піднімаються під легкою тканиною... Я обіймаю ваші плечі, торкаюсь ваших стегон, цілую оголені груди, цілую вуста... А ваше волосся! Руки мої розбирають теплі хвилі волосся, пальці загубилися в непокірних кучерях... Я цілую вас усіх!” Дарма, що Аріана ніби “прикривається” тим, що називає їх своїми дітьми, які чекають світла.
Єдина, хто ставить питання в п’єсі — це Аріана. Вона прагне дізнатися таємницю, дізнатися про дружин Синьої Бороди, про те, звідки струменить світло. Характерне те, що коли Аріана зайшла у підземелля, у неї була лампа=світло=знання, і при світлі говорила вона одна, зрідка звучали 2—3 репліки Селізети, а коли світло згасло, вона розгубилася, зате заговорили наперебій усі жінки, які в темряві досить непогано орієнтуються. Вони кажуть Аріані, що поведуть її до світла, на що та дивується: “Хіба і в найглибшому мороці є світло?” Але коли Аріана прагне розбити скло, щоб дізнатися про джерело цього світла, жінки лякаються, на що Аріана відповідає: “Чому ж ви прагнете свободи, якщо любите морок?”
У цій п’єсі дуже прозорі натяки й символи. Морок=незнання, духовне рабство, небажання саморозвитку. Світло, лампа, діаманти, в яких “мерехтить сама пристрасть світла=знання, щастя, звільнення людини від усього невідомого, і через те — страшного. Фатум в “Аріані” символізує саме синя борода (це, по-перше, суто чоловіча “рослинність”; по-друге, волосся — стародавній символ сили і влади, — згадаймо Самсона). І коли селяни вносять його, зв’язаного, до замку, Мелісанда (одна з його дружин) виголошує коронні слова п’єси: “Він обстриг бороду... Він уже не такий страшний, як перше...” Синя Борода, зв’язаний, побитий, закривавлений, весь у бруді, лежить в ногах у жінок, і звільняє його з пут Аріана. І йде від нього. І він, і жінки намагаються зупинити її, запитують, куди вона йде. “Далеко. Туди, де на мене ще чекають”, тобто туди, де люди ще живуть у мороці незнання і потребують духовного визволення. Вона й сюди їхала власне для того, щоб визволити дружин, знаючи всі подробиці, і скільки дружин, і що вони всі живі. Знала, що вона гарна, і це їй допоможе перемогти. Вона — ніби Бетмен чи Супермен, які здалеку (і в п’єсі також наголошується, що вона прибула здалеку) мчать на допомогу всім знедоленим і потім летять далі, не зупиняючись на одному місці.
Але жінки її так і не зрозуміли. Аріана пропонує жінкам волю, але вони її не приймають. Це стає ясно ще на початку третьої дії, коли Селізета говорить: “Зачарований замок такий прекрасний (та ще й дорогоцінного каміння безліч), що я б за ним плакала”. Вони не хочуть іти за Аріаною. Не хочуть покидати солодку неволю та багатство. І коли Аріана пішла, “Беланжера та Ігрена знизують плечима (невербальний знак здивування й нерозуміння, чому та людина вчинила саме так) і йдуть зачиняти двері. Мовчання. “Отже, крім надлюдської місії, Аріана виконує ще й роль Мойсея, пророка, який прагне волі для свого народу, але цей народ не розуміє його подвигу та жертви. Для дружин Синьої Бороди Аріана була потрібна як постійна підтримка, опора. Селізета говорить: “Поки ти з нами, ми будемо щасливі”. Ці жінки — ніби маса, яку треба постійно тримати у формі і спрямовувати в певному руслі.
Цікавий тут образ селян, які виступають ніби фоном, мовчазним протагоністом, здатним діяти лише напідпитку (вони здійснюють напад на Синю Бороду в стані алкогольного сп'яніння). Їх можна назвати (в дусі Ортеґи-і-Ґассета) масою. Вони прагнуть допомогти Аріані словами, порадами, але так, щоб Синя Борода їх не чув і не бачив. Воно (селянство) розгніване, але нерішуче. Вони ледь не вбили Синю Бороду, хочучи кинути його в глибокий рівчак з водою. Коли селяни вносять його, зв’язаного, в замок, вони радісні, гамірливі, сміються, співають, одяг у них розідраний. Але раптом зупиняються від здивування, побачивши “строгу, спокійну і величну Аріану”. Крики, сміх, шум змінюються на поштивий і здивований шепіт. Тут ми бачимо протиставлення афектованої діонісійської, хиткої маси спокійній, аполлонічно-раціональній, суворій і величній Аріані.
Аріана, сама красуня, вміє бачити красу й у інших людей. Зокрема, вона в кожної жінки виділяє щось особливе: у Мелісанди — волосся, у Селізети — руки, у Беланжери — плечі й шию. Вона звільняє ці принади від покровів: “Головне, не бійтеся бути прекрасними”. Жінки не прикрашають себе камінням, приховують свою красу, й Аріана на це каже: “Я вже не дивуюсь, що він не любив вас по-справжньому і що йому хотілося мати сто дружин... Бо в нього не було жодної”.
Жінки, яких визволяє Аріана, носять імена героїнь попередніх п'єс Метерлінка. Аріана прагне їх врятувати, але це вже неможливо: ні воля, ні істина їм не потрібні. Вони надто вже закохані в Нього, вірять Йому, прагнуть бути рабинями Його — таємничого чоловіка.
У Метерлінка ми бачимо значні відступи від сюжету казки. Він і використовує її з власною метою, а саме для висвітлення своєї філософської концепції. Беручи головних героїв і основну колізію, він нарощує на цей кістяк зовсім інші репліки, інший зміст, інший фінал.
{mospagebreak}
КІМНАТА ЧЕТВЕРТА, ОСТАННЯ
...Вийшли охоронці порядку і затримали вас, шановний читачу, за порушення прав власності. А вас же було попереджено...
Київ
