Максим СТРІХА

“Чистому серцем”

(Михайло Москаленко в моєму житті й моєму архіві)

 

...Михайло зателефонував мені по обіді 11 лютого, в суботу. Зателефонував на мобільний (а за півгодини, прийшовши додому, я вже віддзвонив йому на хатній). Розмова тривала довго й стосувалася перекладацтва (не пригадую, чи мали ми з ним колись інші теми — але вистачало й цієї). Він відверто тішився своєю гіпотезою про те, що перша травестія з Вергілія, виконана живою народною мовою в 1760—70-ті роки Опанасом Лобисевичем, не загинула, як прийнято було вважати раніше, а була вперше видана (як анонімний “Діалог, ілі разговор пастирей”) у “Трудах киевской духовной академии” за грудень 1866-го...

Гіпотеза тягнула на велике літературознавче відкриття — адже відсувала часові рамки новітньої української літератури принаймні на три десятиліття.  І Михайлова аргументація здавалася мені неспростовною — зіставляючи фрагменти з першої еклоги “Буколік” (латиною і в перекладі Зерова) з відповідними фрагментами “Діалогу”, він доводив, що йдеться навіть не про травестію, а про доволі близький до оригіналу переспів. А на завершення просив мене уважно прочитати черговий розділ з його “Нарисів з історії українського перекладу”, який мав невдовзі з’явитися в першому числі “Всесвіту” за 2006...

Річ у тому, що ми упродовж останнього часу працювали паралельно кожен над своєю (доволі відмінною застановчо!) версією історії перекладу. Михайла цікавив насамперед вичерпний перелік імен і явищ, мене — насамперед історичне тло й суспільна роль перекладу в процесах українського націєтворення. Відтак ми обмінювалися з ним черговими розділами наших текстів, часом уточнювали один одного (частіше він мене, аніж я його), часом дискутували (тієї суботи, наприклад, про те, чи варто розглядати в контексті українського перекладацтва “Русскую анфологію”, видану 1854 року у Львові москвофілом Богданом Дідицьким).

Коли я вішав телефонну рурку, то й гадки не мав: оце щойно розмовляв з Михайлом востаннє. Трагічна звістка, що наздогнала мене надвечір наступного понеділка, здалася спершу абсолютно ірреальною. Але майже відразу накотилося відчуття пустки: український переклад зазнав такого удару, який годі чимось компенсувати. Відійшов не лише блискучий перекладач. Відійшла людина, яка (після Григорія Кочура) єдина пам’ятала про тисячі й тисячі текстів, сюжетів та імен, які разом творили героїчну й трагічну історію українського перекладу...

...Хоч як я напружував пам’ять, але так і не зміг пригадати достеменно, де і як познайомився з Михайлом Никоновичем Москаленком. Це сталося 1985 чи 86 року, але де, — в ірпінській оселі Григорія Порфировича Кочура чи на одному з частих тоді “спілчанських” вечорів, — сказати вже не беруся. Михайлові було тоді 37 чи 38, мені — 24 чи 25, і я дивився на нього як на визнаного Майстра, в якого потрібно вчитися (шанобливе “Ви”, яке було цілком природним при початку нашого спілкування, за інерцією протривало до самісінького кінця, — попри наші обопільні епізодичні спроби перейти на ближче “Ти”).

Я мало знав про Михайлів життєпис. Хіба що про його “нестандартну” для літератора біологічну освіту (ця обставина, що часом становила таки проблему для традиційних філологів, мене як фізика з ним тільки зближувала). Та ще про період вимушеного безробіття між роботою у “Всесвіті” і в видавництві “Дніпро” (але хто з вартісних тогочасних літераторів не мав за плечима чогось подібного або й “крутішого”?)

Зате значно більше мене цікавили літературні смаки й оцінки Михайла. А вони були широкі й нестандартні. З одного боку — він боготворив неокласиків і був справді бездоганним знавцем і шанувальником строгих класичних форм. З другого — він тонко відчував ритміку верлібру (Сен-Жон Перс, Вітмен, з українців — Кордун належали до його улюблених поетів). Саме з Вітменом пов’язаний початок історії моєї “ділової” співпраці з Михайлом (тоді працівником видавництва “Дніпро”).

...Цілковитою несподіванкою для мене, тодішнього початківця (йшов 1987 рік, а мій друкований дебют припадає на листопад 1984-го), стала висловлена під час прогулянки подвір’ям Святої Софії пропозиція: абстрагуючись від усіх дотеперішніх українських перекладів, зробити для “Дніпра”  цілісну авторську книгу Волта Вітмена. Чесно кажучи, я не відразу відповів згодою, принаймні з двох причин.

По-перше, мене значно більше приваблювала тоді класична римована поезія. Цікаво було позмагатися зі Стівенсоном, Кіплінґом, Е.М’юїром, Свінберном у відтворенні їхніх чітко заримованих (чи принаймні чітко ритмічних) рядків. Навіть з Д.Г.Лоуренса я переклав переважно його ранні, римовані вірші. У верлібрі мені (очевидно, в силу тодішньої недосвідченості) бракувало “опору матеріалу”.

Я чесно поділився своїми сумнівами з Михайлом і пообіцяв: зроблю “пробний” текст і тоді ми разом вирішимо, чи варто продовжувати. Цим текстом стала поезія “З колиски вічного колисання...” Починав я роботу з чималою часткою скепсису, — і раптом, буквально вже з перших рядків:

З колиски вічного колисання,
з горла дрозда, зі співочого ткацького човника, —

відчув і опір матеріалу, і огром неповторної Вітменової поезії. Поставивши під перекладом крапку, я зрозумів: мені дуже хочеться самотужки зробити “українського Вітмена”. Здається, Михайло Никонович був теж задоволений текстом, і ми погодилися — моя робота триватиме.

Друга причина для моїх сумнівів була суто “технічна”. Річ у тім, що кількома роками раніше те ж видавництво “Дніпро” вже встигло надрукувати невеликий вибір Вітменових поезій у перекладах іншого літератора — вельми ерудованого, але наділеного особливою глухотою до поезії. Треба знати тодішні видавничі звичаї, щоб зрозуміти: важко було сподіватися на швидке перевидання західного поета (навіть визнаного “класика”), тим більше в перекладах початківця, що не належав до тодішніх “обойм”.

Утім, цього разу ситуація була особлива. Згадана книжка, як я розумію, стала для видавництва радше спонукою до пропозиції зробити новий переклад. Надто вже низьким був її рівень, і видавництво “Дніпро”, здається, прагнуло якнайшвидше спокутувати “гріх” її появи. Тому, всупереч усім тодішнім видавничим канонам, було притягнено за вуха вельми опосередкований щодо поезії Вітмена ювілей (500-річчя відкриття Колумбом Америки), який дозволяв запланувати вихід книги моїх перекладів на 1992 рік.

Але 1992 року видавництво “Дніпро” вже фактично зупинилося, подолане нестримною інфляцією. Я встиг вичитати другу верстку, мені навіть було сплачено гонорар (на час підписання угоди він виглядав достатньо солідним, на час одержання — його вистачало на порядну вечерю в ресторані). Проте планована книга друком так ніколи й не з’явилася.

Ще довго потому Михайло, мені здається, ніяковів, зустрічаючись зі мною: ще б пак, підбив на кількарічну працю, а  все закінчилося крахом. Але я досі щиро вдячний Михайлові Москаленку, який спонукав мене до роботи, за яку я сам, скоріш за все, ніколи не взявся б. До того ж хоч яким заяложеним (і безліч разів спростованим нашою українською історією) є цей афоризм — але таки “рукописи не горять” — і “мій” Вітмен вийшов таки в антології американської поезії “Пісні Нового Світу” (2004).

Ще однією великою постаттю, що тримала нас обох на своїй орбіті, був Данте. Роботу над власним перекладом я розпочав десь 1991 року. На середину 1993-го було закінчено перші 10 пісень “Пекла” — їх я й передав на суд Михайлові.

Несподівано він переслав мені спершу не критичний розгляд мого тексту, а фрагменти з Данте (по 18 вступних рядків з “Пекла” і “Чистилища” та 6 перших рядків “Раю”) у власному перекладі. Цим він наче показував — ось як потрібно перекладати “Божественну комедію”! Під охайно надрукованим у дві колонки на машинці текстом (Михайло дуже дбав про візуальне враження від своєї праці, продовжуючи, либонь, зеровську ще традицію “гуттенберження”) стояв напис від руки: “Дорогому Максиму Стрісі сердечно — з побажанням закінчити розпочате. М.Москаленко. 4.11.93 р.”

Тоді ж при якійсь із наших зустрічей Михайло зізнався: він хотів би продовжити працю над Данте. Але потому, очевидно, цей намір заступили інші роботи. Коли я готував до друку дві свої “Дантівські” книги (“Здолавши півшляху життя земного...”, 2001; “Данте й українська література: досвід рецепції на тлі “запізнілого націєтворення”, 2003), то хотів був надрукувати перекладені Михайлом фрагменти і зробити їх предметом аналізу. Але заперечив сам Михайло — він вважав, що зробив тут надто мало, аби ставати в один ряд із тими, чиї здобутки були вагоміші (бодай кількісно).

Проте сьогодні, коли Михайло вже сам перебуває в товаристві великих тіней, ніщо не заважає розглядати цю його роботу як таку ж вагому, як і 27 рядків п’ятої пісні “Пекла”, перекладених Лесею Українкою (цей невеликий фрагмент дав поживу вартісним перекладознавчим розвідкам!) Адже зі згаданих трьох фрагментів цілком очевидні його принципи, якими він керувався б у роботі над цілою безсмертною поемою Данте.

І щодо лексики, і щодо експресії розповіді Михайло волів відійти від “академізму” перекладу Євгена Дроб’язка. Необхідного колориту давнини перекладові Михайла надавало й використання суцільно жіночих клаузул (що наче відсилало до традиції нашого давнього барокового віршування). Проте водночас Михайло лишався в усьому бездоганним класиком, і тактовно використана ним архаїчна лексика незмінно несе ознаки “високого стилю”.

Ці свої принципи Михайло розвинув у листі до автора, надісланому через місяць — 2 грудня 1993 року. Не приховую — мене тоді дуже втішила висока оцінка, що її Михайло дав моєму перекладові назагал. Надзвичайно слушними були й Михайлові зауваги щодо звукопису. А от у його пропозиціях щодо лексики далася взнаки відмінність наших перекладацьких настанов.

Річ у тому, що я вирішив піти від “академізму” перекладу Дроб’язка ще далі — й для відтворення неусталеної, ще тільки твореної італійської мови Данте використовував значно ширший діапазон лексичних засобів української мови — аж до відвертого просторіччя, часом навіть “антиестетичного”. Такого стриманий Михайло дозволити собі не міг — і мої слівця “безтолковий”, “віджилий” тощо здалися йому “слобожанізмами”, у такому тексті небажаними.

Згодом ми ще не раз сперечалися з Михайлом на цю тему — і в чомусь переконав я його, а в чомусь він мене. А в якихось питаннях перекладу Данте кожен лишився при своїй думці. Але Михайло майже при кожній зустрічі допитувався про стан моєї роботи над “Комедією” і спонукав до активнішої праці над Дантовими терцинами. “Дорогому Максимові Стрісі, майстрові, від якого чекаю повного Данте. М.Москаленко. 5.10.2004 р.” — стоїть на подарованому ним примірникові “Віршів та прози” перекладеного ним Малларме.

А до вже згадуваного листа з аналізом мого перекладу перших пісень “Пекла” Михайло додав ще одного ретельно “гуттенберженого” на машинці аркушика з новими своїми перекладами з Малларме, Рільке й Лорки.

З цих перекладів лише сонет Малларме “Тост” увійшов до вже згаданого двомовного томика французького класика (2001). Але з зіставлення надісланої мені первісної версії з остаточною видно, як ретельно Михайло працював над своїми текстами. Особливо це стосується 12-го рядка, який у книзі звучить: “Чого б не коштувала біла...”, надаючи останньому терцетові іншого, ближчого до оригіналу смислового відтінку.

Натомість, як запевняє авторитетний текстолог Степан Захаркін, ані чотири “Сонети до Орфея” Рільке, ані сонет Лорки “На безіменну могилу Еррери-і-Рейсіга на кладовищі в Монтевідео” ніколи в Михайлових перекладах раніше не друкувалися.

Звісно, немає певності щодо того, чи були ці версії для самого Михайла остаточними. Відповідь на це запитання можна буде дати лишень тоді, коли буде опрацьовано архів письменника. Але безсумнівно одне — ці тексти мають самостійну високу художню вартість, і навіть якщо вони були для перекладача лишень проміжними, то однак дадуть неабиякий матеріал для майбутніх літературознавців.

У середині 1990-х нас об’єднували різні спільні проекти. Саме Михайло був мотором видруку у “Всесвіті” (ч.2, 1997) текстів усіх видавничих рецензій Миколи Лукаша, переданих мені свого часу Григорієм Кочуром з метою їх подальшого оприлюднення. (Сам я після опублікування 1995 року в ЗНТШ трьох найцікавіших, на мою думку, текстів на “фаустівські” теми, — відповідей Лукаша Вікторові Коптілову — вважав своє завдання більш-менш виконаним). Годі й казати — саме Михайло якнайретельнішим чином звіряв для цього “всесвітянського” видання численні німецькі й французькі цитати (а насамкінець у своїй неперевершеній скромності взагалі “забув” вказати про свою роль у тій публікації!).

Приблизно тоді ж Соломія Павличко намагалася залучити мене до редагування літературно-критичної та наукової спадщини Миколи Зерова (вона з’явилася 2003 року в заснованому Соломією видавництві “Основи” під назвою “Українське письменство” — але, на жаль, для самої Соломії вже посмертно). Я по нетривалих ваганнях відмовився — посилаючись на роботу над докторською дисертацією. Й добре, що відмовився — бо ніколи не зумів би зробити цієї праці наскільки фахово й ретельно, як зробив її Михайло. А його фундаментальна післямова “Микола Зеров: доля і доробок” є, на моє переконання, одним із найкращих текстів нашого літературознавства на зеровську тему.

Чи завжди Михайло був непомильний у своїх судженнях? Звичайно, як і кожна людина, він часом бував суб’єктивний. У вже згадуваній післямові надміру багато місця приділено не так Зерову, як зведенню порахунків з Віктором Петровим, якого Михайло не любив абсолютно відверто (й за тим стояла не так літературна, як моральна позиція). Так само не любив він Ігоря Костецького, вважаючи, що ні про яке експериментаторство тут ітися не може: “Ваня Мерзляков”, мовляв, просто не знав української мови. І навіть моє відсилання до авторитету Григорія Кочура (який з повагою ставився до мовних експериментів Костецького) у цьому випадкові не допомагало...

Ще глибше виявилася ця його позиція в заувагах до рукопису моєї книги “Український художній переклад: між літературою і націєтворенням”. Більшість Михайлових пропозицій стосувалася фактографії (і часом — мови). Проте окремі з нотаток розрослися в міркування, які мають самостійне значення й чимало додають до розуміння постаті Михайла Москаленка.

Так, Михайло відверто повстав проти моїх намагань поставити “Слово” в один ряд із такими націєтворчими містифікаціями, як “Оссіанові пісні” чи “Краледворський рукопис”. Хоч відповідне місце в моєму тексті було сформульовано вельми обережно (мовляв, автор не намагається виносити присуду в дискусії про автентичність чи не автентичність “Слова”), Михайло написав палкий абзац в обороні справжності пам’ятки (а заразом і філіппіку на адресу тих, хто ставить цю справжність під сумнів).

Проте найбільше місця мій рецензент присвятив заочній дискусії з книгою Соломії Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі”. Твердження Соломії про модернізаційну функцію перекладу на межі ХІХ—ХХ століть здалося мені вельми продуктивним — і я багато в чому відштовхувався від нього при аналізі явищ і постатей тієї доби. Натомість Михайло взагалі заперечував наявність в українській літературі такого явища, як “модернізм” (визнавав лише наявність письменників, які хотіли бути модерністами, і дослідників, які хотіли б, аби український модернізм насправді існував).

Мушу визнати: тут Михайло мене не переконав. Але його зауваги щодо подібності концептуальних засад перекладацтва Франка, Щурата, Грінченка, Лесі Українки змусили мене багато в чому переглянути власні висновки й пом’якшити зроблені під впливом книги Соломії Павличко оцінки.

Звичайно, писані Михайлом на берегах моєї книги зауваги не призначалися до друку. Можливо, інакше він знайшов би обтічніші формулювання для оцінки перекладачів діаспори (теж, напевно, де в чому суб’єктивної). Але сьогодні принаймні окремі з них мають право на оприлюднення — оскільки вони виходять за межі описуваного сюжету й важливі для майбутніх дослідників літератури. Як-от опис того, як саме здійснювалася ще зовсім нещодавно, як на історичні виміри, цензура текстів — редактор мусив-бо приховувати від автора саме існування зловісного “Головліту” і всі його правки подавати авторові як свої власні.

І на ілюстрацію цього механізму Михайло прикрасив титульну сторінку мого рукопису стандартним за тих часів написом: Персоналії звірено. Небажаних імен і характеристик немає. М.Москаленко. 7.07.2005.

Допомагав мені Михайло й при укладанні антології російської поезії срібного віку, що має з’явитися у видавництві “Факт”. Саме йому я завдячую можливість використати верстку української книги Мандельштама у перекладах поетів-”сімдесятників” та “вісімдесятників”. Вона теж не з’явилася друком 1992-го — через, як висловлювався Михайло, системну кризу українського книговидання. Скільки я розумію, Михайло чинив проти тодішніх видавничих правил, зберігши верстку в себе — але цей його вчинок урятував частину цих перекладів від фізичної загибелі...

А Михайлову ретельність в опрацюванні навіть давніх версій своїх перекладів ілюструє й те, що він не полінувався подати свій переклад з Блока “Голоси скрипок” у редакції, достатньо відмінній від тієї, що побачила світ в українському вибраному російського поета 1980 року. Окрім своїх перекладів з Анни Ахматової (їх було зроблено для “дніпровської” білінгви 1989 року), Михайло збирався спеціально для моєї антології дати й переклад сонета Бенедикта Лівшиця, — репресованого 1938 року російського перекладача Зерова й Тичини. Первісна, виконана за часів “туманної юності” версія перекладу Михайла не задовольняла — і він збирався її вдосконалити. Але не встиг...

У дев’яності роки й на початку нового, ХХІ століття Михайло працював надзвичайно багато. Антологія “Тисячоліття. Поетичний переклад України-Русі” надовго ще лишиться найповнішим зібранням текстів українського поетичного перекладу від княжої доби й майже до наших днів (а передмова до неї — “Тисячоліття в державі слова” — найповнішим оглядом імен і подій цього перекладу). Вже згадуваний том “Українське письменство” ще довго буде найкращим академічним виданням наукової й літературно-критичної спадщини Миколи Зерова. Завдяки видавничим програмам, підтримуваним Францією, Михайло видав своїх Сен-Жон Перса, Валері, Малларме, Емманюеля. Тривала робота над його “Нарисами з історії українського перекладу”, він мав стати найдієвішим учасником видання тому статей і розвідок Григорія Кочура...

І все ж Михайлів настрій останніх років був радше песимістичний. У передмові до “Тисячоліття” (написаній на початку 1990-х, на хвилі тодішніх надій) він наголошував: Переклад України-Русі, як ми бачили, протягом своєї тисячолітньої історії відігравав неоднакову роль. До середини ХІІІ ст. він був передусім великим будівничим мистецтвом; згодом, упродовж наступних 750 років, існував як мистецтво “на руїнах”, мистецтво “вавилонського полону”. Хотілося б вірити, що нині у нашого перекладу з’явився нарешті шанс посісти набагато скромніше місце — стати тим, чим він є у “звичайних” літературах Заходу і Сходу, з їхньою не понівеченою державно-політичною та культурною історією”.

А через понад десять років після написання цитованої розвідки Михайло залишив на берегах мого рукопису проти відповідної цитати гірку помітку: “Хотілося б вірити, але не віриться”...

Напевно, йшлося для нього насамперед про мізерні наклади його книг у незалежній Україні. А може, й не тільки про це. Адже мало хто замислювався, що найкращий український перекладач живе зі старенькою мамою на мізерну зарплатню редакційного працівника, що його стійке небажання перейти з машинки на комп’ютер пов’язане не останньою чергою браком грошей на цей самий комп’ютер...

У вступному розділі до збірника “Чистому серцем” (1912)  пам’яті Василя Доманицького (йому Україна завдячує перший неспотворений цензурою “Кобзар”) упорядник Сергій Єфремов писав: “Людина діла і праці, він не шукав популярності, не був жадний слави і за життя його мало знали навіть ті, хто плодами праць його живилися. Можна сказати, що популярність прийшла до його тільки по смерті: аж тоді з численних про його згадок у нашій пресі дізналася свідома Україна, кого втратила”.

Ці ж слова можна через майже століття адресувати й Михайлові Никоновичу Москаленку. Він був невтомним працівником на ниві рідного слова — і виконував самочинно покладений на себе обов’язок, не шукаючи віддяки, не прагнучи забезпеченого становища. Достеменно, як колись “народовці” — чию пам’ять він так палко обороняв. Напевно, він був “несучасний” (“сучасний” знайшов би собі гарантований кусень хліба, бодай перекладаючи “актуальні” суспільно-політичні книжки, підтримувані різними фондами значно охочіше від поезії). І водночас — потрібніший “з погляду вічності” від усіх сучасних.

...У моїй пам’яті він лишиться зворушливо незграбним (через хворобу Михайло ходив перевальцем), трохи винувато усміхненим, з вічним портфельчиком (чи просто торбинкою) з рукописами. Лишиться безмежно інтелігентним і освіченим (я з жахом розумію, що так і стільки говорити про переклад у сьогоднішньому Києві, як це можна було робити з Михайлом, сівши на лавочці десь у скверику, вже просто ні з ким).

І сьогодні зрілість української перекладацької громади можна буде виміряти ще й тим, чи здобудеться вона на тривкий пам’ятник лицареві перекладу Михайлові Москаленку, зібравши, систематизувавши й видавши його переклади, розвідки й епістолярну спадщину. Тож нехай ця публікація його текстів стане маленьким камінчиком до споруди майбутнього видання.